Рішення від 05 березня 2026 р. у справі №462/1580/24 — Пустомитівський районний суд Львівської області

Справа № 462/1580/24 Провадження № 2/450/956/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" березня 2026 р. Пустомитівський районний суд Львівської області в складі:

головуючого - судді Мельничук І. І.

секретаря судового засідання Дикої О. Ю.

представника позивача Ляхова І. О.

відповідача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Пустомити цивільну справу за позовом ОСОБА_3 , в інтересах якого діє представник – адвокат Ляхов Ігор Олексійович до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Сьома Львівська державна нотаріальна контора Львівської області про визнання договору недійсним,-

в с т а н о в и в :

у провадженні Пустомитівського районного суду Львівської області знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_3 , в інтересах якого діє представник – адвокат Ляхов Ігор Олексійович до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Сьома Львівська державна нотаріальна контора Львівської області про визнання договору недійсним, в якому представник позивача просить суд визнати недійсним договір про поділ спадщини укладений 03 березня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , який посвідчено державним нотаріусом Сьомої львівської державної нотаріальної контори Гуділіною I.L., зареєстрований в реєстрі за № 2-74, в частині поділу спадщини між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 по переходу Шпорт Таїсії Віталіївні на підставі свідоцтва про право на спадщину права власності на земельну ділянку площею 0,1999 га. в АДРЕСА_1 ; стягнути з відповідачів на користь позивача судовий збір відповідно до діючого процесуального законодавства.

В обґрунтування позову зазначає, що ОСОБА_3 є спадкоємцем усього майна після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . За життя спадкодавцю на праві приватної власності належали: земельна ділянка кадастровий номер 4623682400:01:004:0188, площею 0,1682 га; земельна ділянка кадастровий номер 4623682400:01:004:0189, площею 0,0317 га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_5 підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 365664212 від 13.02.2024 року та свідоцтвами про право власності від 16.01.2015 і 17.01.2015. Зазначені земельні ділянки утворилися внаслідок поділу земельної ділянки площею 0,1999 га, кадастровий номер 4623682400:01:008:0201, що підтверджується заявою ОСОБА_5 від 09.12.2014 року. Отже, з 2015 року земельна ділянка площею 0,1999 га припинила існування як самостійний об`єкт цивільних прав. Відповідно до заповіту від 31.01.2015 року, зареєстрованого в реєстрі за № 3-236, усе майно спадкодавця заповідано ОСОБА_3 . Факт прийняття спадщини підтверджується довідкою Четвертої львівської державної нотаріальної контори № 264/02-14 від 19.02.2024 року, згідно з якою спадкова справа № 394/2015 заведена після смерті ОСОБА_5 , а єдиним спадкоємцем є ОСОБА_3 .Таким чином, з моменту смерті ОСОБА_5 право власності на вказані земельні ділянки перейшло до ОСОБА_3 . Разом з тим встановлено, що 03 березня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 уклали договір про поділ спадщини, посвідчений державним нотаріусом Сьомої львівської державної нотаріальної контори та зареєстрований за № 2-74, відповідно до якого до складу спадкового майна після смерті ОСОБА_6 включено земельну ділянку площею 0,1999 га за адресою: АДРЕСА_1 . Проте на момент укладення зазначеного договору земельна ділянка площею 0,1999 га як окремий об`єкт цивільних прав не існувала, оскільки була поділена ще у 2015 році на дві окремі земельні ділянки, що належали на праві власності ОСОБА_5 , а після її смерті — її спадкоємцю. На підставі зазначеного договору ОСОБА_1 заявляє вимоги щодо земельних ділянок з кадастровими номерами 4623682400:01:004:0188 та 4623682400:01:004:0189, чим порушує право власності позивача. Вказує, що оспорюваний договір укладений щодо майна, яке не входило до складу спадщини, суперечить вимогам закону щодо предмета правочину та порушує право власності позивача, у зв`язку з чим підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. У зв`язку із вищенаведеним просить позов задоволити повністю.

30.04.2025 року через канцелярію Пустомитівського районного суду Львівської області надійшов відзив на позовну заяву від відповідача ОСОБА_1 , у яких вона зазначає, що представник позивача ОСОБА_3 , адвокат Ляхов І.О., подав завідомо безпідставний позов, чим, на її думку, порушив вимоги частини 2 пункту 3 статті 44 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до якої учасники судового процесу та їхні представники зобов`язані добросовісно користуватися процесуальними правами та не допускати їх зловживання. В обґрунтування своєї позиції відповідач зазначає, що позивач та його представник не надали суду належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів у розумінні статей 77–80 ЦПК України на підтвердження підстав для визнання недійсним договору про поділ спадщини від 03 березня 2021 року. Крім того, відповідач посилається на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року у справі № 450/162/16-ц, якою залишено в силі договір дарування земельної ділянки від 10.11.2010 року та відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні касаційної скарги щодо визнання цього договору недійсним. За твердженням відповідача, станом на 10.11.2010 року земельна ділянка площею 0,1999 га вибула з власності ОСОБА_5 на підставі договору дарування, укладеного на користь ОСОБА_6 . Таким чином, на момент складення заповіту у 2015 році зазначена земельна ділянка та житловий будинок у с. Давидів не належали ОСОБА_5 . Відповідач вважає, що представник позивача безпідставно обґрунтовує позов нормами спадкового права, тоді як спір стосується чинності правочину. На її думку, договір про поділ спадщини від 03.03.2021 року укладений відповідно до вимог глави 16 Цивільного кодексу України «Правочини». Зокрема, відповідач зазначає, що: договір відповідає статті 202 ЦК України, оскільки є двостороннім правочином, спрямованим на набуття цивільних прав та обов`язків; при його укладенні дотримано вимог статті 203 ЦК України щодо цивільної дієздатності сторін, вільності волевиявлення та спрямованості на реальні правові наслідки; форма правочину відповідає статтям 205, 207 ЦК України, оскільки договір укладений у письмовій формі та підписаний сторонами; договір нотаріально посвідчений відповідно до статті 209 ЦК України; місце укладення договору відповідає вимогам статті 211 та статті 647 ЦК України. Також відповідач зазначає, що рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 08 грудня 2021 року у справі № 450/1620/16-ц ОСОБА_3 було відмовлено у задоволенні зустрічного позову про визнання договору дарування від 10.11.2010 року недійсним. Вказане рішення залишено без змін Львівським апеляційним судом та Верховним Судом. У постанові Верховного Суду від 14.12.2022 року зазначено, що підстави для визнання договору дарування недійсним відсутні, оскільки дарувальник усвідомлювала значення своїх дій, договір підписаний особисто, а її дієздатність була перевірена нотаріусом. На підставі викладеного відповідач вважає, що вона правомірно успадкувала майно своєї матері разом із братом ОСОБА_4 та законно уклала з ним договір про поділ спадщини. У зв`язку з цим договір не може бути визнаний недійсним з підстав, наведених у позовній заяві. У поясненнях просить відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання договору про поділ спадщини недійсним у повному обсязі.

21.05.2025 року відповідачем ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» подано додаткові пояснення у справі, відповідно до яких зазначає, що позивачем не було подано до суду постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року у справі № 450/162/16-ц, якою залишено в силі договір дарування земельної ділянки від 10.11.2010 року та відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні касаційної скарги щодо визнання зазначеного договору недійсним. Відповідач наголошує, що земельна ділянка площею 0,1999 га вибула з власності ОСОБА_5 ще у 2010 році на підставі договору дарування на користь ОСОБА_6 . У зв`язку з цим, на момент складення заповіту у 2015 році ані земельна ділянка площею 0,1999 га, ані житловий будинок у с. Давидів не належали ОСОБА_5 .Крім того, у поясненнях зазначено, що рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 08 грудня 2021 року у справі № 450/1620/16-ц ОСОБА_3 було відмовлено у задоволенні зустрічного позову до ОСОБА_6 про визнання договору дарування від 10.11.2010 року недійсним. Вказане рішення залишено без змін Львівським апеляційним судом та Верховним Судом. У постанові Верховного Суду від 14.12.2022 року зазначено, що підстави для визнання договору дарування недійсним відсутні, оскільки дарувальник усвідомлювала значення своїх дій, розуміла наслідки укладення договору, її дієздатність була перевірена нотаріусом, а договір підписаний нею особисто. З огляду на викладене, відповідач вважає, що спадкування майна після смерті ОСОБА_6 відбулося правомірно, а договір про поділ спадщини укладено відповідно до вимог законодавства, зокрема глави 87 Цивільного кодексу України «Здійснення права на спадкування». У зв`язку з цим просить відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання договору про поділ спадщини недійсним у повному обсязі.

07.07.2025 року представником позивача ОСОБА_3 – адвокатом Ляховим І. О. через систему «Електронний суд» подано пояснення по справі, відповідно до яких вказує, що у даній справі позивачем заявлено вимогу про визнання недійсним договору про поділ спадщини, укладеного 03 березня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідченого державним нотаріусом Сьомої львівської державної нотаріальної контори Гуділіною І.І. та зареєстрованого в реєстрі за № 2-74, у частині переходу до ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку площею 0,1999 га в АДРЕСА_1 . Позовні вимоги мотивуються тим, що відповідачі неправомірно включили до складу спадкового майна після смерті ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,1999 га, яка ще у 2015 році була поділена ОСОБА_5 на дві окремі земельні ділянки. У поясненнях зазначено, що внаслідок укладення спірного договору було порушено норми матеріального права, зокрема статтю 328 ЦК України, відповідно до якої право власності набувається на підставах, не заборонених законом, а його правомірність презюмується, якщо інше не встановлено судом. Після дослідження матеріалів спадкової справи № 161/2020, заведеної 27.08.2020 року після смерті ОСОБА_6 , на думку представника позивача, підтвердилось неправомірне визнання права власності на спірну земельну ділянку та безпідставність її включення до складу спадщини. У спадковій справі наявні такі документи: заява ОСОБА_1 про прийняття спадщини від 16.09.2020 року із зазначенням спірної земельної ділянки; договір дарування земельної ділянки від 10.11.2010 року; запит нотаріуса щодо надання витягу з технічної документації нормативної грошової оцінки земель та витягу з Державного земельного кадастру; копія державного акта на земельну ділянку, власником якої зазначено ОСОБА_5 ; заява відповідачів про укладення договору про поділ спадщини із включенням спірного майна; договір про поділ спадщини від 03.03.2021 року. Разом з тим, як зазначено у поясненнях, у матеріалах спадкової справи відсутні документи про державну реєстрацію спірної земельної ділянки за спадкодавцем, відсутнє свідоцтво про право на спадщину щодо цього майна, а також відсутні відповіді з Державного земельного кадастру на запити нотаріуса щодо нормативної грошової оцінки та технічної документації. Представник позивача вказує, що при посвідченні договору про поділ спадщини державний нотаріус не встановив належним чином факт існування спірного майна, не перевірив наявність правових підстав для включення його до складу спадщини та не з`ясував питання реєстрації права власності на нього. Також зазначено, що нотаріусом не було досліджено інформацію з державних реєстрів речових прав на нерухоме майно щодо власника спірної земельної ділянки. У поясненнях наголошується, що саме спірний договір про поділ спадщини є підставою для позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 у цивільній справі № 450/345/23 про витребування майна з чужого незаконного володіння. Крім того, представник позивача посилається на постанову Львівського апеляційного суду від 04 квітня 2025 року у справі № 450/345/23, в якій зазначено, що право власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку ґрунтується саме на договорі про поділ спадщини від 03.03.2021 року. Апеляційний суд вказав, що оспорювання цього договору у справі № 462/1580/24 безпосередньо впливає на наявність у ОСОБА_1 права одноособового власника та права на витребування майна. Таким чином, у поясненнях зазначено, що суд апеляційної інстанції фактично підтвердив наявність предмета спору та правових підстав для розгляду вимог ОСОБА_3 щодо визнання договору про поділ спадщини недійсним. На думку представника позивача, спірний договір створює неправомірний правовстановлюючий документ, який використовується для посягання на майнові права позивача, що підтверджується заявленими проти нього позовними вимогами у справі № 450/345/23.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_3 – адвокат Ляхов І. О. зазначив, що позов є підставним, оскільки спірний договір про поділ спадщини від 03.03.2021 року укладений з порушенням вимог закону. Зокрема, до складу спадкового майна було неправомірно включено земельну ділянку площею 0,1999 га за адресою: АДРЕСА_1 , яка на момент укладення договору як окремий об`єкт права вже не існувала, оскільки була поділена ще у 2015 році. Представник позивача наголосив, що матеріали спадкової справи № 161/2020 не містять належних доказів державної реєстрації спірної земельної ділянки за спадкодавцем, відсутні правовстановлюючі документи на неї та документи, які б підтверджували правові підстави для включення цього майна до складу спадщини. Також зазначає, що державним нотаріусом при посвідченні договору не було належним чином перевірено наявність і правовий статус спірного майна, а тому право власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку виникло на підставі правочину, законність якого оспорюється. Крім того, представник позивача звернув увагу суду на те, що саме спірний договір є підставою для заявлення ОСОБА_1 вимог про витребування майна у іншій справі, що свідчить про наявність реального спору та порушення прав позивача. У зв`язку з викладеним представник позивача просив позов задовольнити та визнати договір про поділ спадщини недійсним у спірній частині.

Представник відповідача ОСОБА_1 – адвокат Лозинський І. П. у судовому засіданні заперечив проти позову у повному обсязі та просив у його задоволенні відмовити. Зазначив, що спірний договір про поділ спадщини від 03.03.2021 року укладений відповідно до вимог Цивільного кодексу України, зокрема статей 202, 203, 205, 207, 209 ЦК України, у письмовій формі та посвідчений нотаріально. Наголосив, що земельна ділянка площею 0,1999 га вибула з власності ОСОБА_5 ще у 2010 році на підставі договору дарування, чинність якого підтверджена рішеннями судів, у тому числі постановою Верховного Суду від 14.12.2022 року. Вказав, що обставини щодо дійсності договору дарування вже були предметом судового розгляду та встановлені судовими рішеннями, які набрали законної сили. Звернув увагу суду на те, що позивач не надав належних і допустимих доказів недійсності договору про поділ спадщини, а його доводи ґрунтуються на припущеннях. Також зазначив, що право власності відповідача виникло у порядку спадкування та оформлене відповідно до вимог закону, а тому підстав для визнання договору недійсним не вбачається.

Відповідач ОСОБА_1 у судовому засіданні підтримала позицію свого представника, у задоволенні позову просила відмовити повністю, а також додатково зазначила, що позивач ОСОБА_3 вже оскаржував договір дарування земельної ділянки від 10.11.2010 р., і Верховний Суд України у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду залишив його чинним. Крім того зазначила, що вказана земельна ділянка не була зареєстрована за ОСОБА_7 через судові процеси, та звернула увагу суду на те, що на даний час у провадженні суду перебуває справа за її позовом до ОСОБА_3 про витребування із чужого незаконного володіння земельних ділянок, які після укладення договору дарування від 10.11.2010 року були поділені померлою ОСОБА_5 на дві окремі земельні ділянки.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про причини неявки суд не повідомили, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання.

Суд, заслухавши думку сторін, повно та всебічно дослідивши матеріали цивільної справи та перевіривши їх доказами, приходить до висновку, про відмову у задоволенні позову з огляду на наступні обставини.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні і суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що відповідно до заяви ОСОБА_5 , зареєстрованої в реєстрі за № 3-557 від 09.12.2014 року, чий підпис засвідчено державним нотаріусом Четвертої Львівської державної нотаріальної контори Мельник Г. Я., така просить провести поділ провести поділ земельної ділянки площею 0,1999 га, яка розташована у АДРЕСА_1 , призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий №4623682400:01:008:0201, яка належить мені на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Реєстраційною службою Пустомитівського районного управління юстиції Львівської області 24.06.2014 року, індексний №23433208, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав від 24.06.2014, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, індексний номер витягу: 23433231, номер запису про право власності 6122538, реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна: 392542046236, на земельні ділянки площами: ділянка №1 - 0,0317 га та ділянка №2 - 0,1682 га.

Із інформаційної довідки № 365664212 від 13.02.2024 року з Державного реєстру речових прав на перухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо об?єкта нерухомого майна вбачається, що земельна ділянка, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4623682400:01:004:0188, площею 0,1682 га., реєстраційний номер об?єкту нерухомого майна 551514446236, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель споруд (присадибна ділянка) належить на праві власності на підставі Свідоцтва про право власності від 17.01.2015, індексний номер 32342065 ОСОБА_5 .

Разом з тим, земельна ділянка, яка розташована за адресою:

АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4623682400:01:004:0189, площею 0,0317 га., реєстраційний номер об?єкту нерухомого майна 550536846236, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) належить на праві власності на підставі Свідоцтва про право власності від 16.01.2015, індексний номер 32286762 ОСОБА_5 .

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , у віці 77 років, що підтверджується копією Свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 11.02.2015 року, виданого Сихівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції .

До матеріалів справи долучено копію заповіту від 31.01.2015 року, посвідченого державним нотаріусом Четвертої Львівської державної нотаріальної контори Мельник Г. Я. та зареєстрованого в реєстрі за № 3-236, відповідно до якого ОСОБА_5 , на випадок своєї смерті зробила розпорядження, відповідно до якого усе її майно, де б воно не знаходилась, та з чого б не складалось, і взагалі все те, що буде належати їй на день смерті і на що вона за законом буде мати право, заповіла своєму внукові ОСОБА_3 , 1992 року народження.

Із довідки від 19.02.2024 року № 264/02-14, виданої за підписом завідуючої Четвертої Львівської державної нотаріальної контори Львівської області Ярошенко Ж. С. вбачається, що після смерті ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , заведена спадкова справа № 394/2015, а єдиним спадкоємцем на все рухоме та нерухоме майно спадкодавця, є внук померлої – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , податковий № НОМЕР_2 , який проживає в АДРЕСА_2 .

Проте, до матеріалів справи долучено Договір дарування земельної ділянки від 10.11.2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сагайдак О. П. та зареєстровано в реєстрі за № 98, відповідно до змісту якого, ОСОБА_5 (дарувальник, з однієї сторони, та ОСОБА_6 (обдаровувана), з іншої сторони, діючи добровільно і попередньо ознайомлені з нормами Цивільного кодексу, що регулюють укладений нами правочин, уклали цей договір про таке:

згідно п. 1 Договору дарування земельної ділянки, Дарувальник безоплатно передає, а Обдаровувана приймає в дар у власність належну ОСОБА_8 на праві приватної власності земельну ділянку площею 0,1999 га, що розташована на території АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 4623682400:01:008:0201. Опис меж: від А до Б - землі загального користування; від Б до В – землі гр.Фігун; від В до Г - землі гр. Коваль; від Г до - землі загального користування; від Д до Е – землі гр.Федько, від Е до А - землі гр.. Чобіт; п. 2 Договору визначено, що цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; із пункту 3 встановлено, що земельна ділянка, що відчужується належить Дарувальнику на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №853810, виданого на підставі рішення 22 сесії 5 скликання №380, від 31.10.2008 року Давидівської сільської ради 12.03.2010 року та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 01:10:458:00041.

Як вбачається із пункту 6, Дарувальник стверджує, що: на момент укладення цього договору вказана земельна ділянка не перебуває під арештом чи забороною, сервітутами не обтяжена, щодо неї не ведуться судові спори, вона не заставлена, у податковій заставі, оренді не перебуває, як внесок до статутного фонду юридичних осіб не передана, іншим особам не відчужена, є вільною від будь-яких майнових прав і претензій третіх осіб. Відсутність заборони відчуження земельної ділянки підтверджується витягами з Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна за №29180723 від 10.11.2010 року. Інформація про перебування відчужуваного за цим договором майна під податковою заставою в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна про податкові застави відсутня, що підтверджується Витягом із зазначеного реєстру за №29184437 від 10.11.2010 року.

В процесі розгляду справи, судом встановлено, що вказаний Договір дарування земельної ділянки був предметом розгляду у цивільній справі 450/1620/16-ц за позовом ОСОБА_6 , правонаступником якої є ОСОБА_1 до Пустомитівської районної державної адміністрації Львівської області правонаступника Реєстраційної служби Пустомитівського РУЮ Львівської області, ОСОБА_3 про визнання незаконним рішення, визнання свідоцтва про право власності на земельну ділянку недійсним та скасування державної реєстрації та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , третя особа Пустомитівська районна державна адміністрація про визнання договору дарування недійсним.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14.12.2022 року (справа № 450/1620/16-ц, провадження 61-10075св22) постановлено касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково; рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 08 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_6 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , до Пустомитівської районної державної адміністрації Львівської області, ОСОБА_3 про визнання незаконним рішення, визнання свідоцтва про право власності на земельну ділянку недійсним та скасування державної реєстрації та в частині розподілу судових витрат скасувати, а у задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_6 , правонаступником якої є ОСОБА_1 до Пустомитівської районної державної адміністрації Львівської області правонаступника Реєстраційної служби Пустомитівського РУЮ Львівської області, ОСОБА_3 про визнання незаконним рішення, визнання свідоцтва про право власності на земельну ділянку недійсним та скасування державної реєстрації відмовити. В іншій частині рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 08 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року залишено без змін.

Разом з тим, Верховний суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у мотивувальній частині Постанови від 14.12.2022 року (справа № 450/1620/16-ц, провадження 61-10075св22) зазначив: «У справі, що переглядається: суди встановили, що станом на 10 листопада 2010 року укладаючи договір дарування земельної ділянки, ОСОБА_5 про укладення договору дарування земельної ділянки знала, наслідки його укладення, розуміла, текст договору їй був зачитаний нотаріусом вголос, дієздатність ОСОБА_5 нотаріусом перевірено, а договір дарування був ОСОБА_5 підписаний власноручно; підстави недійсності договору дарування від 10 листопада 2010 року відсутні. За таких обставин, встановивши, що ОСОБА_9 не довів підстав для визнання договору дарування від 10 листопада 2010 року недійсним, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні зустрічного позову. Тому судові рішення в цій частині підлягають залишенню без змін».

А також відповідно до позиції Верховного Суду у вищевказаній справі, щодо первісних позовних вимог про визнання незаконних рішення, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації, Верховний Суд виснував, що «суди встановили, що право власності на спірну земельну ділянку виникло в ОСОБА_6 в листопаді 2010 року. На момент державної реєстрації права власності за ОСОБА_5 в червні 2014 року, спірна земельна ділянка вже не перебувала у її власності, оскільки була відчужена на підставі договору дарування в листопаді 2010 року; при задоволенні первісних позовних вимог про визнання незаконним рішення, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації суди не звернули увагу, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника; ОСОБА_6 позовної вимоги про витребування спірної земельної ділянки не пред?явила. Натомість первісні позовні вимоги про визнання незаконним рішення, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації є неефективними способами захисту; суди не врахували, що спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов?язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому Пустомитівська районна державної адміністрації Львівської області, як правонаступник Реєстраційної служби Пустомитівського РУЮ Львівської області, неналежний відповідач за первісними вимогами про визнання незаконним рішення та скасування державної реєстрації.»

Вказане судове рішення набрало законної сили 14.12.2022 року.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Суд вважає за необхідне роз`яснити, що факти, установлені у прийнятих раніше судових рішеннях, мають для суду преюдиціальний характер. Преюдиціальність означає обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі, для суду при розгляді інших справ (постанова КГС ВС від 26.11.2019 по справі №922/643/19).

Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду – на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії (постанова КГС ВС від 10.12.2019 по справі №910/6356/19).

Отже, дана норма визначає преюдиційні підстави звільнення осіб, які беруть участь у справі, від доказування обставин з метою досягнення процесуальної економії – за наявності цих підстав у суду не буде необхідності досліджувати докази для встановлення певних обставин (постанова КАС ВС від 15.10.2019 по справі №813/8801/14).

Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, – при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах – позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом (постанова КГС ВС від 19.12.2019 по справі №916/1041/17).

Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини (далі – Конвенція) та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфа 1 Конвенції, у рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також у рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (постанова КЦС ВС від 17.12.2019 по справі №641/1793/17).

А тому, враховуючи вищенаведене, суд вважає за необхідне наголосити, що суть преюдиції полягає в неприпустимості ставлення під сумнів судового рішення, яке набрало законної сили, а також повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У зв`язку із вищенаведеним, відповідачем у даній справі ОСОБА_1 через представника – адвоката Шишку О. М., було подано до Пустомитівського районного суду Львівської області через систему «Електронний суд» 27.01.2023 року позовну заяву про витребування майна із чужого незаконного володіння, відповідачем в якому вказано позивача у даній справі ОСОБА_3 , в якому остання просить суд витребувати з незаконного володіння в ОСОБА_3 земельну ділянку, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4623682400:01:004:0189, площею 0,0317 га, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 550536846236, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); земельну ділянку, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4623682400:01:004:0188, площею 0,1682 га, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 551514446236, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Судом також встановлено, що на момент розгляду даної справи, провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник адвокат Шишка Олег Мар`янович, до ОСОБА_3 про витребування майна із чужого незаконного володіння (справа № 450/345/23) зупинено до набрання законної сили рішення у справі за позовом ОСОБА_3 , в інтересах якого діє представник – адвокат Ляхов Ігор Олексійович до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Сьома Львівська державна нотаріальна контора Львівської області про визнання договору недійсним (справа № 462/1580/24).

Вказані обставини визнаються сторонами.

Відповідно ч. 1 до ст. 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Судом встановлено, що 03.03.2021 року в м. Львів, між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено Договір про поділ спадщини, посвідчений державним нотаріусом Сьомої львівської державної нотаріальної контори Гуділіною І. І. та зареєстрований в реєстрі за № 2-74, про таке:

Згідно п. 1 Договору про поділ спадщини, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , у відповідності із ч.5 ст. 1268 Цивільного кодексу України та згідно спадкової справи № 161/2020, заведеної 27.08.2020 року Сьомою львівською державною нотаріальною конторою на підставі поданих ними заяв про прийняття спадщини, зареєстрованих відповідно за № 533 та № 503, є спадкоємцями до майна померлої - ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .

П. 2 Договору, визначено, що спадкове майно складається з: квартира АДРЕСА_3 ; квартира АДРЕСА_4 ; пайових внесків, сплачених за будівництво однокімнатної квартири АДРЕСА_5 ; земельна ділянка, площею 0,1 га, що розташована в с. Дубровиця Яворівського району Львівської області; 1429/10000 частки земельної ділянки, площею 1,75 га, що розташована в с. Дубровиця Яворівського району Львівської області; земельна ділянка, площею 0,1999 га, що розташована в АДРЕСА_1 ; будинок АДРЕСА_1 ; грошові вклади в Приватбанку.

Відповідно до п.3 вказаного Договору, на підставі ст. 1278 Цивільного кодексу України, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , цим договором досягли домовленості поділити

вищевказану спадщину наступним чином: ОСОБА_4 перейде на підставі свідоцтва про право на спадщину, з урахуванням домовленостей за цим договором, право власності на: квартиру АДРЕСА_3 , 1429/10000 частку земельної ділянки, площею 1,75 га, що розташована в с. Дубровиця Яворівського району Львівської області; 1/2 (одна друга) частина пайових внесків, сплачених за будівництво однокімнатної квартири АДРЕСА_6 ; ОСОБА_1 перейде на підставі свідоцтва про право на спадщину, з урахуванням домовленостей за цим договором, право власності на: квартиру АДРЕСА_4 ; 1/2 (одна друга) частина пайових внесків, сплачених за будівництво однокімнатної квартири.№212 (двісті дванадцять) на 36-му поверсі, секція № 6 в розмірі 573331,80 (п?ятсот сімдесят три тисячі триста тридцять одна грн. 80 копійок) в будинку АДРЕСА_7 ; земельну ділянку, площею 0,1999 га, що розташована в АДРЕСА_1 ; земельну ділянку, площею 0,1 га, що розташована в с.Дубровиця Яворівського району Львівської області; будинок АДРЕСА_1 ; грошові вклади в Приватбанку.

Із пункту 4 встановлено, що сторони стверджують, що цей договір не приховує інший правочин і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки.

Відповідно до статті 1278 Цивільного кодексу України (далі – Кодекс) частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі.

При розподілі такої спадщини необхідно застосовувати норми, що регулюють відповідні правовідносини спільної часткової власності (п. 26 Постанови Пленуму Верховного Суду від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»).

Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом (стаття 1267 Кодексу).

Спадкоємці, які прийняли спадщину, можуть укласти договір про поділ спадкового майна, що узгоджується з положеннями статей 6, 627 ЦК України. Такий договір можливий за наявності кількох спадкоємців (ч. 1 ст. 1278 ЦК)

Крім того, спадкоємці можуть укласти такий нотаріально посвідчений договір про поділ спадкового майна, який повинен укладатися до видачі свідоцтва про право на спадщину. Спадкоємці визначають конкретне майно, яке може відповідати їхнім часткам у спадщині. Після підписання правочину нотаріус видає спадкоємцям свідоцтво про право на спадщину, з урахуванням домовленостей між ними.

До правочину щодо поділу спадщини застосовуються загальні правила цивільного законодавства про форму та порядок укладання договорів, а саме положення ЦК щодо поділу спільного майна. Договір про поділ спадщини, до складу якої входить нерухомість, а також майно, що потребує реєстрації (транспортні засоби, цінні папери, частки у статутних капіталах господарських товариств тощо), посвідчується нотаріально, як вже зазначено судом вище.

До моменту набуття чинності ЦК 2003 року договір про поділ спадкового майна укладався спадкоємцями після видачі нотаріусом свідоцтв про право на спадщину, але до реєстрації права на спадщину в органах ДАІ, БТІ тощо. Оскільки договір про поділ спадкового майна був самостійним цивільно-правовим документом, а права на укладання такого договору спадкоємцями підтверджувалися відповідними свідоцтвами про право на спадщину, то такий договір міг бути посвідчений будь-яким нотаріусом незалежно від того, яким нотаріусом видані свідоцтва.

Державна реєстрація майна або прав на нього, стосовно якого був укладений договір про поділ спадщини, вчинювалася на підставі такого договору та раніше виданого свідоцтва про право на спадщину. Якщо ж спадкоємець, одержавши свідоцтво про право на спадщину, встиг зареєструвати своє право власності у відповідній установі, то договір про поділ спадкового майна укладати було неможливо. У такому випадку укладався договір щодо відчуження часток у вищезазначеному майні (міна, купівля-продаж тощо).

На сьогодні, тобто на час дії ЦК 2003 року, що набув чинності 1 січня 2004 року, змінився порядок укладання таких договорів. І аналізуючи зміст ЦК України, можна дійти висновку, що саме видача свідоцтва про право на спадщину є завершальним етапом її оформлення. Інакше кажучи, спочатку спадкоємці повинні визначитися зі своїми правами, а лише потім одержати документ, що посвідчує їх право на спадщину. Отже, враховуючи вищенаведене, варто зазначити, що договір про поділ спадщини укладається до моменту видачі свідоцтв про право на спадщину, але після спливу шестимісячного строку з моменту її відкриття та визначення складу спадкоємців, що закликаються до спадкування та належним чином прийняли спадщину, а також складу спадкової маси, що підлягає поділу.

Очевидно і те, що на цей час договір про поділ спадщини є не правовстановлюючим документом, а частиною спадкової справи, отже, повинен зберігатися у ній. Тому вказаний договір виготовляється у кількості примірників, що дорівнює кількості спадкоємців, що беруть у ньому участь, та один для зберігання у спадковій справі. Варто зазначити, що предметом поділу може бути як все спадкове майно, заявлене спадкоємцями, так і його частина. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Більше того, якщо до складу спадщини входить нерухоме майно, то одержання відповідного свідоцтва — це не право, а обов`язок спадкоємця (ч. 1 ст. 1297 ЦК).

Незважаючи на те, що відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦК). У Правилах ведення нотаріального діловодства відсутня і форма свідоцтва про право на спадщину, виданого спадкоємцю у разі укладання договору про поділ спадщини. У цьому випадку дії нотаріуса можуть бути аналогічними діям у разі видачі свідоцтва про право на спадщину за наявності договору зміни черговості одержання права на спадкування. Отже, керуючись п. 6.19 Правил ведення нотаріального діловодства, нотаріус повинен скомбінувати форму такого свідоцтва, обов`язково зазначивши в тексті про факт укладання договору про поділ спадщини.

За змістом статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім`я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців (частина друга статті 1297 ЦК України).

На адресу суду 20.12.2024 року за вих. № 628/01-16 від 17.12.2024 року, за підписом завідувача Сьомої львівської державної нотаріальної контори Львівської області Гуділіни І. І., відповідно до вимог ухвали Пустомитівського районного суду Львівської області від 21.11.2024 року, надійшла спадкова справа № 161/2020 після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Із матеріалів вищевказаної спадкової справи № 161/2020 вбачається, що листом за вих. № 788/02-14 від 14.09.2024 року, ОСОБА_1 , повідомлено, що 27.08.2020 року відкрито спадкову справу № 161/2020 після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 та згідно ст. 1261 ЦК України. ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є єдиними спадкоємцями майна померлої і звернулися в держнотконтору із заявами про прийняття спадщини. Інших заяв до нотаріальної контори не надходило.

Вказане знаходить своє підтвердження також із заяв про прийняття спадщини за законом ОСОБА_1 від 27.08.2020 року та ОСОБА_4 від 16.09.2020 року. Також останні подали заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом 03.03.2021 року, та таким було видано свідоцтва про право на спадщину.

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 0,1999 га. в АДРЕСА_1 , яка зазначена у Договорі про поділ спадщини від 03.03.2021 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не видавалось.

Звертаючись із даним позовом до суду позивач просить визнати недійсним договір про поділ спадщини укладений 03 березня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , який посвідчено державним нотаріусом Сьомої львівської державної нотаріальної контори Гуділіною I.L., зареєстрований в реєстрі за № 2-74, в частині поділу спадщини між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 по переходу Шпорт Таїсії Віталіївні на підставі свідоцтва про право на спадщину права власності на земельну ділянку площею 0,1999 га. в АДРЕСА_1 , як на підставу для задоволення такої вимоги посилається на те, що відповідно до заповіту ОСОБА_5 від 31.01.2015 року вважає себе єдиним спадкоємцем всього майна померлої, в тому числі і земельної ділянки площею 0,1999 га, що розташована в АДРЕСА_1 , яка, як зазначає позивач, ще у 2015 році була поділена ОСОБА_5 на дві окремі земельні ділянки на підставі її заяви, яку на думку позивача, відповідачі безпідставно включили до складу спадкового майна що, на його думку, є підставою для визнання договору про поділ спадщини у цій частині недійсним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Тлумачення статей 215,216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

Натомість позивачем жодним чином не обґрунтовані та не вмотивовані позовні вимоги в частині визнання договору про поділ спадщини недійсним, а також не спростовано у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України).

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Позивач реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Вказана правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 травня 2023 року у cправі № 905/77/21.

Разом з тим, суд звертає увагу сторони позивача, що встановлено у цивільній справі № 450/1620/16-ц та закріплено постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14.12.2022 року, право власності на спірну земельну ділянку виникло у ОСОБА_6 у листопаді 2010 року на підставі договору дарування від 10.11.2010 року. При цьому Верховним Судом встановлено, що на момент державної реєстрації права власності за ОСОБА_5 у червні 2014 року спірна земельна ділянка вже не перебувала у її власності, оскільки була відчужена на користь ОСОБА_6 на підставі договору дарування.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що після смерті ОСОБА_6 її спадкоємці за законом – ОСОБА_1 та ОСОБА_4 – діяли у межах наданих їм законом прав та правомірно уклали 03.03.2021 року договір про поділ спадщини, яким визначили порядок розподілу спадкового майна, що відповідає приписам статтей 1267, 1278 ЦК України.

Доводи позивача про відсутність у матеріалах спадкової справи документів щодо державної реєстрації спірної земельної ділянки за спадкодавцем, відсутність свідоцтва про право на спадщину на спірне майно, а також про неналежне дослідження державним нотаріусом відомостей державних реєстрів, нормативно-грошової оцінки та технічної документації на земельну ділянку, фактично зводяться до оскарження дій державного нотаріуса при посвідченні договору та веденні спадкової справи. Водночас правомірність дій чи бездіяльності нотаріуса, а також дотримання ним вимог законодавства при посвідченні відповідного правочину, не є предметом розгляду у даній справі, оскільки заявлені позовні вимоги спрямовані виключно на визнання недійсним договору про поділ спадщини. При цьому позивачем не доведено наявності передбачених законом підстав недійсності оспорюваного правочину та не спростовано презумпцію його правомірності, встановлену статтею 204 ЦК України, а також не доведено порушення його прав чи охоронюваних законом інтересів унаслідок укладення такого договору.

Враховуючи вищенаведене, оскільки позивачем не надано суду доказів порушення вимог ст.203 ЦК України при укладенні спірного договору про поділ спадщини, на надано жодних доказів порушення саме їх прав та законних інтересів у зв`язку з укладенням даного договору, тому в задоволенні позову в цій частині слід відмовити за безпідставністю.

Згідно ч. 3 ст. 10, ч. 2 ст. 59, ч. ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести допустимими та належними доказами ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, як мають значення для вирішення справи; ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко - і відео записів, висновків експертів; а відповідно до положень ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування; сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень; суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Наявність чи відсутність наведених обставин та можливість встановлення відповідних фактів суд вирішує відповідно до положень ст. ст. 10, 11, 27, 57 - 60 ЦПК України, за якими сторони при вирішенні справи зобов`язані довести перед судом ті обставини, на які вони посилаються як на підстави їх вимог.

Згідно із ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. ст. 12, 76, 77, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до положень статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду України. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст. ст. 124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Таким чином, враховуючи встановлені у справі обставини, преюдиціальність висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14.12.2022 року у справі № 450/1620/16-ц, а також відсутність належних і допустимих доказів на підтвердження наявності передбачених законом підстав недійсності спірного правочину, суд дійшов висновку, що доводи позивача є необґрунтованими та не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.

Згідно ст. 141 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.

У зв`язку з відмовою позивачу у задоволенні його вимог, судові витрати (судовий збір) не підлягають стягненню з відповідачів і підлягають покладенню на позивача.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позову.

Керуючись статтями 12,13,81,141,258,259,263-265,273,354 ЦПК України, суд,-

в и р і ш и в :

в задоволенні позову ОСОБА_3 , в інтересах якого діє представник – адвокат Ляхов Ігор Олексійович до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Сьома Львівська державна нотаріальна контора Львівської області про визнання договору недійсним – відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Повний текст судового рішення складено 06.03.2026 року.

СуддяІ. І. Мельничук