Рішення від 01 березня 2026 р. у справі №641/8196/25 — Слобідський районний суд міста Харкова

Провадження № 2/641/752/2026 Справа № 641/8196/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2026 року м. Харків

Слобідський районний суд міста Харкова у складі: головуючого - судді Маньковської О.О., за участю представника відповідача – Чудовського Д.О., секретаря судового засідання – Макарової А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Комбінат дитячого харчування» про припинення трудового договору, -

В С Т А Н О В И В:

До суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 , подана представником позивача – адвокатом Апазіді Костянтином Юрійовичем до Комунального підприємства «Комбінат дитячого харчування» (далі КП «КДХ»)про припинення трудового договору.

Уточнивши позовні вимоги, представник позивача в обґрунтування позову посилався на те, що позивач була прийнята на роботу до КП ««Комбінат дитячого харчування» 11.01.2010 року, на посаду завідувача виробництвом їдальні. 24.02.2022 року з початком повномасштабного вторгнення рф на територію України, на підприємстві всім працівникам повідомили, що у зв`язку з військовим станом та загостреною безпековою ситуацією у м. Харкові, КП «Комбінат дитячого харчування» тимчасово призупиняє свою роботу та всім працівникам було запропоновано перебувати вдома з метою дотримання заходів безпеки. Після цього, 30.04.2022 року, враховуючи складну ситуацію в місті (постійні обстріли), Позивачка виїхала за межі міста Харкова та набула статусу внутрішньо переміщеної особи. Починаючи з квітня 2023 року, трудові відносини між Позивачем і Відповідачем фактично були призупинені, підприємство припинило виплату заробітної плати. Позивачка вживала заходів щодо розірвання трудових правовідносин з КП «КДХ», шляхом подачі заяв про звільнення, з метою працевлаштування за місцем фактичного проживання. Однак, відповідачем її заяви розглянути не були. На адвокатські запити від 04.08.2025 року, направлені до КП «КДХ» з приводу трудової діяльності позивачки - відповіді не надходило. 19.08.2025 року адвокатом Апазіді К.Ю. було направлено адвокатський запит до ХМР з метою надання актуальної інформації щодо діяльності КП «КДХ», включаючи поточний статус (чи існує підприємство, чи реорганізовано, ліквідовано або змінено інформацію), юридичну адресу, контактні дані (моб. телефони, електронну пошту, офіційний сайт) для подальшого направлення адвокатського запиту безпосередньо до цього комунального підприємства для отримання необхідних відомостей щодо ОСОБА_1 , проте, відповіді також не надходило. З врахування того, що ОСОБА_1 неодноразо направляла директору КП «Комбінат дитячого харчування» заяви про звільнення за власним бажанням і просила її звільнити з наступного дня після отримання відповідачем по справі заяви про звільнення, однак дана заява не була отримана, як і всі попередні, тому, уточнивши позовні вимоги, посилаючись на положення ст. 38 КЗпП України, з урахуванням попередження роботодавця про звільнення за два тижні, ОСОБА_1 , просить суд визнати припиненими між нею та відповідачем з 10.10.2025 року та зобов`язати відповідача внести в її трудову книжку запис про звільнення з 10.10.2025 року з посиланням на відповідний наказ.

Крім того, представником позивача заявлено про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу, вказавши, що між Позивачем та Адвокатським бюро «Апазіді» був укладений договір про надання правової (правничої) допомоги № 21072025 від 21.07.2025 року. На виконання умов зазначеного договору, попередній розрахунок вартості послуг адвоката, становить 37 000 грн. 00 коп. Вартість послуг формується на підставі рішення Ради адвокатів Харківської області №13/1/7 від 21.07.2021.

Представником відповідача подано відзив на позовну заяву та відзив на заяву про зміну предмету позову, в яких просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись, що 11.01.2010 року ОСОБА_1 була прийнята на роботу до КП «КДХ» на роботу кухарем 4 р. в їдальню школи № 51 (наказ № 2-к від 11.01.2010 року). Пізніше, ОСОБА_1 займала посаду завідуючої виробництвом. 03.09.2012 року, між позивачем та відповідачем був підписаний договір про повну матеріальну відповідальність (договір додається). Останнє робоче місце ОСОБА_1 було визначено в їдальні школи № 151. З грудня 2022 року до 06 березня 2023 року (включно) ОСОБА_1 працювала у КП «КДХ», їй нараховувалась і виплачувалась заробітна плата, що підтверджується табелями обліку робочого часу КП «КДХ» з грудня 2022 р. до березня 2023 р. та довідкою № 971 від 05.11.2025 року про доходи ОСОБА_1 за грудень 2022 р. до березня 2023 р. Починаючи з 07.03.2023 року до дня звернення до суду із даним позовом позивач по справі на робоче місце у КП «КДХ» не з`являлась та трудові функції не виконувала. На адресу проживання позивача КП «КДХ» направили лист № 95 від 01.10.2025 року із пропозицією прийняти участь у роботі інвентаризаційної комісії. 13.10.2025 року ОСОБА_1 особисто відвідала КП «КДХ» та склала заяву про її явку та про те, що о 16:46 год. керуючий склад був відсутній. Інших заяв, листів, документів від ОСОБА_1 протягом 2025 року КП «КДХ» не отримувало. КП «КДХ» вважає, що трудові та інші права позивача не були порушені та позивачем обрано неправильний спосіб захисту своїх прав. КП «КДХ» об`єктивно не могли звільнити ОСОБА_1 за її заявою від 26.09.2025 року про звільнення за власним бажанням через її неотримання, тому вважав, що стороною відповідача права позивача не були порушені, тому позовні вимоги не підлягають задоволенню в повному обсязі. Зазначив, що твердження позивача про зміну свого постійного місця проживання з 30.04.2022 року, що перешкоджало б їй продовжувати виконувати роботу або особисто подати заяву про звільнення, не відповідає дійсності, оскільки вона працювала у відповідача до 06.03.2023 року. Більш того, 13.10.2025 року ОСОБА_1 , до дня звернення до суду із даною позовною заявою, у відповідь на лист КП «КДХ» № 95 від 01.10.2025 року, особисто відвідала КП «КДХ» та склала заяву про її явку на підприємство та про те, що о 16:46 год. керуючий склад був відсутній, який долучено як позивачем до позовної заяви, так і відповідачем до відзиву на позовну заяву. Ця обставина підтверджує, що позивач мала можливість так само подати до КП «КДХ» заяву про своє звільнення, однак цього не зробила. Заява ОСОБА_1 від 26.09.2025 року про звільнення за власним бажанням, яка додана до позовної заяви , не містить конкретну дату звільнення, що є порушенням вимог частини 1 статті 38, частини 1 статті 241-1 КЗпП України КЗпП України. Крім того, представник відповідача вказав, що вимоги сторони позивача про стягнення витрат на правничу допомогу завищені, та просив зменшити їх розмір до 2000 грн., вказавши на необгрунтованість сум, визначених у актах виконаних робіт, не надано доказів, які саме документи адвокатом було вивчено, запити, які складені представником позивача на адресу КП «КДХ», містяться на одній сторінці та мають одну й ту саму вступну частину.

Представником позивача подано відповідь на відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти тверджень сторони відповідача, вказавши, що позивачка вжила більш ніж достатніх заходів для повідомлення про звільнення: надсилання першої заяви; направлення двох адвокатських запитів (перший — цінним листом описом вкладення ); повторне надсилання заяви про звільнення рекомендованим листом 26.09.2025; особисте відвідування підприємства 13.10.2025 з метою передачі майна та заяви (що підтверджується заявою з присутністю свідка). Відсутність опису вкладення у повторному листі не спростовує факту належного повідомлення про волевиявлення, оскільки це волевиявлення було підтверджене багаторазово і у різних формах. Неможливість вручення поштового відправлення № 6101600037296 є наслідком недобросовісної поведінки та ухилення самого Відповідача. Ухилення роботодавця від отримання кореспонденції не може обмежувати конституційне право працівника на звільнення за власним бажанням (ст. 43 Конституції України, ст. 38 КЗпП України). Лист Вих. № 95 від 01.10.2025 відповідача на адресу позивачки у відповідь на її звернення доводить про обізнаність відповідача про заяви ОСОБА_1 та його здатність отримувати та відправляти кореспонденцію. Щодо відсутності поважних причин для звільнення на вимогу працівника Відповідач стверджує, що реєстрація ВПО не підтверджує фактичної зміни місця проживання і, що Позивачка працювала після отримання ВПО, а Харків не належить до територій активних бойових дій - Позивачка просить звільнити її на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України, яка передбачає розірвання трудового договору у строк, що зазначений у заяві про зміну предмету позову – з 10.10.2025 року. Твердження про те, що Позивачка працювала до березня 2023 року після оформлення ВПО, є юридично нерелевантним. Право на звільнення за власним бажанням є абсолютним. Крім того, Відповідач сам підтверджує, що з квітня 2023 року не здійснював Позивачці жодних нарахувань заробітної плати, що свідчить про фактичне призупинення трудових відносин з вини роботодавця. Посилання на статус територій (можливі/активні бойові дії) не має ніякого доказового значення в розумінні права працівника на звільнення. Щодо договору про матеріальну відповідальність та способу захисту, Відповідач посилається на договір про повну матеріальну відповідальність та необхідність проведення інвентаризації, а також заявляє про неналежний спосіб захисту. Наявність договору про повну матеріальну відповідальність та питання інвентаризації не є законною підставою для відмови у звільненні працівника за його бажанням. Питання стягнення чи повернення товарно-матеріальних цінностей вирішується в окремому порядку (зокрема, шляхом подання відповідного позову), але не може обмежувати конституційне право на припинення трудових відносин. Позивачка, незважаючи на відсутність відповіді, прибула на підприємство 13.10.2025 для участі в інвентаризації, але керівництво було відсутнє. Таким чином, Відповідач сам створив перешкоди для врегулювання цього питання. Вимога «Визнати припиненими трудові відносини» є належним та єдино можливим способом захисту прав працівника в ситуації, коли роботодавець ухиляється від видачі наказу про звільнення та трудової книжки. Право працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням кореспондується обов`язком роботодавця оформити звільнення. Оскільки Відповідач свій обов`язок не виконав, суд повинен усунути правову невизначеність і констатувати факт припинення відносин з дати, яка відповідає вимогам ч. 1 ст. 38 КЗпП України, з урахуванням поважної причини звільнення.

Крім того, представник позивача надав заперечення на заяву про зменшення розміру судових витрат на правничу допомогу, посилаючись на її необгрунтованість та вказав, що відповідачем не доведено неспівмірності витрат.

Ухвалою Слобідського районного суду м. Харкова від 03.11.2025 року відкрито провадження у справі та призначено її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Позивач та його представник в судове засідання не з`явились, про місце, дату і час слухання справи повідомлені своєчасно і належним чином, надали заяву з проханням розглянути справу за їх відсутності, позовні вимоги підтримали та просили задовольнити.

Враховуючи, що в справі є достатні дані про права і взаємовідносини сторін, від представника позивача надійшла заяви про розгляд справи за відсутності сторони позивача, суд розглядає справу за відсутності вказаних осіб.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти задоволення позову в повному обсязі. Зазначив, що вимоги позивача є безпідставними та задоволенню не підлягають, вказав, що заяву позивача про звільнення - стороною відповідача не отримувалось, тому права ОСОБА_1 не було порушено.

Суд, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини, що виникли між сторонами.

Так, згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст.ст.4,5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Відповідно до положень ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 знаходиться у трудових відносинах з 11.01.2010 року з КП «Комбінат дитячого харчування», згідно Наказу про прийому № 2 –к від 11.01.2010 року, з оплатою праці згідно штатного розкладу.

Згідно заяви від 26.09.2025 року, яку позивачем направлено на адресу КМ «КДХ», остання просила звільнити її з займаної посади за власним бажанням з наступного дня після отримання цієї заяви, посилаючись на зміну місця проживання як внутрішньо переміщеної особи з м. Харкова, оскільки громада, відноситься до переліку територій, де ведуться бойові дії відповідно до наказу Мінреінтеграції № 199 від 13.07.2023 року.

Згідно листа КП «Комбінат Дитячого харчування», позивачу ОСОБА_1 від 01.10.2025 року за вих. № 95 було повідомлено, що позивач знаходиться в трудових відносинах з останніми з 11.01.2010 року по теперішній час та зазначено, про укладення договору про повну матеріальну відповідальність (за отримання та збереження матеріальних цінностей, що знаходиться на балансі КП «КДХ»), де прописано: вести облік, складати та надавати в установленому порядку товарно-грошові та інші звіти про рух та залишки довірених йому матеріальних цінностей, а також брати участь у проведенні інвентаризації матеріальних цінностей.

На підтвердження викладених обставин, стороною відповідача надано копію Договору про повну матеріальну відповідальність від 03.12.2012 року.

Як вбачається з заяви, отримання якої не заперечувалось стороною відповідача, ОСОБА_1 особисто з`явилась до підприємства, проте, на робочому місці керуючий склад був відсутній.

Як вбачається з матеріалів справи, адвокатом Апазіді К.Ю. направлено на адресу відповідача як електронними засобами, так і поштовими, запити щодо надання інформації з приводу захисту прав ОСОБА_1 , проте, відповіді КП «КДХ» - не надано.

Згідно довідки від 05.11.2025 року, наданої КП «КДХ», ОСОБА_1 з грудня 2022 року по березень 2023 року нараховувалась заробітну плату, перебуваючи на посаді завідувача виробництва та як вбачається з табелів обліку робочого часу в період з 01.12.2022 року по 06.03.2022 рік перебувала на роботі.

Зі змісту довідки форми ОК-5 від 16.10.2025 року та форми ОК-7 від16.10.2025 року, вбачається, що позивачу ОСОБА_1 квітня 2023 року по грудень 2025 рік – не здійснювалось жодних нарахувань.

Стаття 43 Конституції України гарантує право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який діє на теперішній час.

Згідно з пунктом 3 цього Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.

Статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» встановлено, що воєнний стан це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

15 березня 2022 року прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі Закон № 2136-ІХ), яким визначені особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Частинами другою та третьою статті 1 Закону № 2136-ІХ встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.

У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

З матеріалів справи вбачається, що причиною звернення до суду позивачем ОСОБА_1 послугувало неприйняття роботодавцем відповідного управлінського рішення за заявою позивачки про звільнення за власним бажанням.

Так, твердження позивача, що на адресу відповідача КП «Комбінат дитячого харчування», направлено заяву про звільнення з займаної посади 26.09.2025 року рекомендованим листом через АТ «УКРПОШТА» з трекінг номером 6101600037296 від 26.09.2025 року та отримання цієї заяви, судом оцінюються критично, оскільки, як вбачається з квитанції про відправлення, позивачем не конкретизовану яку кореспонденцію нею направлено на адресу відповідача, тому в частині заперечень сторони відповідача, щодо неотримання заяви ОСОБА_1 від 26.09.2025 року про звільнення, суд вважає їх такими, що мають місце бути.

Разом з тим, суд враховує, що 24.10.2025 року, позивачем направлено на адресу відповідача засобами Електронного суду позовну заяву з додатками, в переліку якої міститься, зокрема, заява про звільнення ОСОБА_1 від 26.09.2025 року.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України, підставою припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39).

У частині першій статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року у справі № 369/1906/18 (провадження № 61-1706св22) вказано, що «за змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. Отже праву працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням за умови попередження роботодавця за два тижні відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України кореспондується обов`язок роботодавця оформити відповідним наказом звільнення та виконати обов`язки, визначені статтями47,116 КЗпП України. Чинне законодавство не визначає випадки, у яких роботодавець може відмовити працівнику у звільненні за власним бажанням, отже роботодавець не може відмовити працівнику у звільненні за його бажанням, у разі подання ним відповідної заяви за два тижні до такого звільнення».

Отже, за загальним правилом, звільнення за власним бажанням передбачає двотижневе відпрацювання після подання відповідної заяви (окрім ситуацій-винятків).

Водночас у період дії воєнного стану діє спеціальний Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»(далі Закон № 2136), який визначає, крім іншого, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізособами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Так, відповідно до ст. 4 Закону № 2136 у зв`язку з веденням бойових дій у районах, в яких розташоване підприємство, установа, організація, та загрозою для життя і здоров`я працівника він може розірвати трудовий договір за власною ініціативою у строк, зазначений у його заяві (крім випадків примусового залучення до суспільно корисних робіт в умовах воєнного стану, залучення до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури).

Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до абз.5 ст. 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерством юстиції України та Міністерством соціального захисту населення № 58 від 29 липня 1993 року (надалі - Інструкція № 58) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення.

Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Враховуючи, що судом встановлено звернення ОСОБА_1 до КП «Комбінат дитячого харчування» із заявою про звільнення з займаної посади за власним бажанням, датованої 26.09.2025 року та отриманої відповідачем разом із отриманням позовної заяви - 24.10.2025 року, проте, до теперішнього часу суду не надано відомостей про реалізацію права позивача на звільнення, з врахуванням двотижневого строку, передбаченого законодавством після звернення із заявою про звільнення, встановленого положеннями ч. 1 ст. 38 КЗпП України, неприйняття роботодавцем відповідного управлінського рішення за заявою позивачки про звільнення за власним бажанням є порушенням гарантованого у статті 43 Конституції України права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також, враховуючи положення ст. 4 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»(Закон № 2136),суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог щодо визнання припиненими трудових відносини між сторонами, у зв`язку із звільненням ОСОБА_1 на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України та зобов`язання видати трудову книжку із внесенням запису про звільнення за власним бажанням згідно ч.1 ст.38 КЗпП України, з посиланням на відповідний наказ, з врахуванням уточнених позовних вимог з 10.10.2025 року.

Питання судових витрат пов`язаних зі сплатою судового збору суд вирішує відповідно до ст. 141 ЦПК України.

Так, відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.2. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Положеннями частин 1-6 статті 137ЦПКУкраїни визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 року в справі № 755/9215/15-ц вказала про виключення ініціативи суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку іншої сторони. У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу застосувала відповідний підхід, надавши оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона мала заперечення.

Як вбачається з матеріалів справи, стороною позивача на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу надано: договір про надання правничої допомоги № 21072025 від 21.07.2025 року, Акти виконаних робіт та рахунки із вказівкою проведених робіт на загальну суму 37 000 грн.

Верховним Судом зазначено в постановах від 10 грудня 2019 року у справі №160/2211/19, від 18 листопада 2021 року у справі № 580/2610/19 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19), від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).

Процесуальний закон визначає критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Разом з тим, згідно Постанови Верховного суду від 13 березня 2025 року у справі № 275/150/22, визначено, що зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами.

Матеріалами справи дійсно підтверджується надання адвокатом Апазіді К.Ю. позивачу ОСОБА_1 послуг з професійної правничої допомоги, а саме: складання та подання позовної заяви, складання та направлення адвокатських запитів, складання відповіді на відзив на позовну заяву, заява про зміну предмету позову, заперечення на клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу.

При цьому, складені відповіді на відзив на позовну заяву, заява про зміну предмету позову, заперечення на клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу не є значними за обсягом і складними з точки зору їх змісту, послуга з розробки правової позиції по справі охоплюється послугою зі складання вказаних документів. Подання клопотань про перенесення розгляду справи, про розгляд справи за відсутності сторони позивача є правом сторони, яке вона реалізує на власний розсуд, тож судові витрати на складання таких документів не є неминучими і покладення їх на сторону відповідача суперечить принципу справедливості.

З урахуванням задоволення позову ОСОБА_1 , категорії справи, обсягу та складності наданих позивачу послуг з правничої допомоги протягом розгляду справи, критерію реальності і необхідності адвокатських витрат, суд вважає, що з відповідача КП «Комбінат дитячого харчування» на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в розмірі 5000,00 грн., що відповідає принципам справедливості, співмірності та розумності судових витрат.

Керуючись ст.ст. 2, 11, 12, 13, 76-81, 141, 263-265, 354-355 ЦПК України ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», суд,-

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Комбінат дитячого харчування» про припинення трудового договору – задовольнити частково.

Визнати припиненими трудові відносини між ОСОБА_1 та КП «Комбінат дитячого харчування», у зв`язку із звільненням ОСОБА_1 з посади завідувача виробництва КП «Комбінат дитячого харчування», на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України з 10.10.2025 р.

Зобов`язати КП «Комбінат дитячого харчування» видати ОСОБА_1 трудову книжку із внесенням запису про звільнення 10.10.2025 р. за власним бажанням, згідно ч.1 ст.38 КЗпП України, з посиланням на відповідний наказ.

Стягнути з Комунального підприємства «Комбінат дитячого харчування» на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн. 20 коп. та витрати на правничу допомогу в розмірі 5000 (п`ять тисяч) грн. 00 коп.

В іншій частині позову – відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 .

Відповідач – Комунальне підприємство «Комбінат дитячого харчування», код ЄДРПОУ 36816884, м. Харків, пр-т Аерокосмічний (Гагаріна), 41Б.

Суддя О.О.Маньковська