Постанова від 25 лютого 2026 р. у справі №462/4103/22 — Львівський апеляційний суд

Справа № 462/4103/22 Головуючий у 1 інстанції: Кирилюк А.І.

Провадження № 22-ц/811/1089/25 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2026 року м. Львів

Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого – судді Бойко С.М.,

суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря – Хоцяновича О.В.,

з участю: представника позивача – ОСОБА_1 ,

представника відповідача – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 14 лютого 2023 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики,

встановив:

У листопаді 2022 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_3 18800 євро та 161000 грн. в рахунок погашення боргу за договором позики та судові витрати.

В обґрунтування позовних вимог позивач покликався на те, що протягом останніх трьох років відповідач отримав у нього в борг грошові кошти на загальну суму 18800 євро та 161000 грн., що підтверджено розписками відповідача про отримання коштів у позику від 22.05.2019 року, 11.06.2019 року, 26.06.2019 року, 05.07.2019 року, 07.07.2019 року, 11.07.2019 року, 16.07.2019 року, 18.07.2019 року, 01.08.2019 року, 11.08.2019 року, 20.08.2019 року, 27.08.2019 року, 18.09.2019 року, 11.04.2022 року, 12.04.2022 року, 14.04.2022 року, 15.04.2022 року.

Оскільки усні вимоги позивача щодо повернення коштів було проігноровано відповідачем, 25.05.2022 року та 07.06.2022 року йому було направлено письмові вимоги щодо повернення коштів протягом тридцяти днів з дати їх отримання. Факт відправлення письмових вимог підтверджується копіями накладних про направлення поштових відправлень, описами вкладень, а також експрес накладними про відправку аналогічних вимог через сервіс доставки «Нова пошта», однак, такі не виконані відповідачем.

Заочним рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 14 лютого 2023 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 18800 євро та 161000 грн. заборгованості за договором позики.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 8673 грн. 51 коп. судового збору.

У стягненні витрат на професійну правничу допомогу – відмовлено, про що суд зазначив у мотивувальній частині рішення.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 17 березня 2025 року заяву відповідача ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Залізничного районного суду м. Львова від 14 лютого 2023 року залишено без задоволення.

Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_3 , просив його скасувати з підстав порушення норм матеріального та процесуального права і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що не був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, тому ні позовної заяви, ні судових повісток не отримував, відтак, йому не було відомо навіть про існування самої справи та про рішення, оскільки таке було скероване йому за неправильно зазначеною адресою. При цьому, відповідач визнав, що адреса місця його проживання та реєстрації є: АДРЕСА_1 .

Окрім того, пред`явлені до нього вимоги позивача вважає безпідставними, оскільки жодних грошових коштів він не отримував у позивача, як позику, і в наданих розписках відсутні його зобов`язання про повернення позики та/або боргу.

Додає, що кошти, вказані у розписках, не підлягають поверненню, оскільки позивач надав їх відповідачу не як позику, а з метою здійснення ними спільної підприємницької діяльності.

Вказує, що витрати з придбання обладнання, його ремонту, майбутньої оренди приміщення з обладнанням тощо були непосильними для нього, тому він запропонував позивачу, якого знав зі студентських років, взяти участь у спільній підприємницькій діяльності.

Зазначає, що визнає права позивача на обладнання та право оренди приміщення.

Наголошує, що був позбавлений можливості взяти участь у розгляді даної справи та пояснити справжню природу правовідносин, які виникли між ним та позивачем.

06.05.2025 року позивач ОСОБА_4 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечив доводи та вимоги апелянта.

Вважає, що відповідачем належними та допустимими доказами не спростовано факт як написання наданих розписок й, відповідно, факт отримання грошових коштів у позику.

В судове засідання апеляційного суду 17.02.2026 року представники сторін з`явились. Ухвалення та проголошення судового рішення відкладено на 26.02.2026 року о 12:50.

Заслухавши пояснення сторони відповідача в підтримання апеляційної скарги, заперечення сторони позивача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.

Статтею 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ч.1 ст.1047 ЦК України, договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа – незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ч.2 ст.1047 ЦК).

Частиною першою статті 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (ч.3 ст.1049 ЦК).

Договір позики є двостороннім правочином, а також одностороннім договором, адже після його укладення всі обов`язки за договором позики, в тому числі повернення предмета позики або відповідної кількості речей того ж роду й такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки прав.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.

Зазначені висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 20 листопада 2018 року у справі №992/3412/17 (провадження №12-182гс18) та 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц (провадження №14-465цс18).

Згідно приписів частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

З матеріалів справи встановлено, що на підтвердження існування між сторонами договірних відносин з позики грошових коштів, позивач надав суду копії розписок, якими лише зафіксовано факт отримання відповідачем у позивача грошових коштів у певній сумі (а.с.6-23).

Однак, у жодній із розписок не зазначено, що кошти відповідач отримав у позивача в позику («позичив», «отримав у борг») і що такі зобов`язується повернути.

Будучи допитаний, як свідок, відповідач пояснив, що кошти від позивача на суму, вказану в позові, він дійсно отримував, про що свідчать розписки, однак, кошти він отримував не як позику, а для спільної підприємницької діяльності, тому він не зобов`язувався їх повертати. Кошти були вкладені ще в 2019 році в доведення обладнання до робочого стану.

Враховуючи наведені вище норми закону й те, що розписками відповідача не підтверджується факт передачі позивачем та, відповідно, факт отримання відповідачем грошових коштів у позику (в борг), суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність невиконаного зобов`язання відповідача, як боржника, перед позивачем, як кредитором, про повернення боргу на підставі договору позики грошових коштів, оформленого розпискою позичальника.

Верховний Суд у постанові від 08 липня 2019 року у справі №524/4946/16-ц (провадження №61-20376св18), вирішуючи подібний спір, залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову з тих підстав, що зі змісту дослідженої судами розписки не вбачалося отримання відповідачем від позивача грошових коштів саме у борг й не встановлено обов`язку відповідача повернути грошові кошти позивачу.

Також, колегія суддів звертає увагу, що у постанові від 13 вересня 2023 року (справа №754/3591/21) Верховний Суд зазначив, що саме сторони правочину несуть відповідальність за належне оформлення договірних правовідносин, зрозумілого змісту правочину.

У разі різночитання вони не позбавлені права звернутися до суду з вимогою про тлумачення правочину відповідно до положень статті 213 ЦК України, чого позивач у даній справі не здійснив.

Натомість, суд з власної ініціативи вирішувати вказане правове питання не може (частина друга статті 213 ЦК України, частина перша статті 13 ЦПК України).

Наведене свідчить про допущення судом першої інстанції порушення норм процесуального права внаслідок неналежної оцінки досліджених доказів у справі і неправильне застосування судом норм матеріального права, що є підставою для скасування оскаржуваного рішення та ухвалення апеляційним судом нового рішення про відмову у задоволенні позову.

При цьому, підстав для висновку про те, що відповідач не був належним чином повідомлений про розгляд справи, в колегії суддів немає.

Відповідно до вимог статті 141 ЦПК України, ураховуючи наслідки розгляду справи апеляційним судом – відмову у задоволенні позовних вимог позивача в повному обсязі, й те, що ухвалою Львівського апеляційного суду від 21 квітня 2025 року відповідача ОСОБА_3 звільнено від сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 10408 грн. 21 коп., такий підлягає стягненню з позивача в дохід держави.

Керуючись ст.ст.367, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.п.2, 4, 381, 382, 384 ЦПК України, суд

ухвалив:

апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 14 лютого 2023 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4 в дохід держави судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 10408 (десять тисяч чотириста вісім) гривень 21 копійки.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 03 березня 2026 року.

Головуючий С.М. Бойко

Судді: С.М. Копняк

А.В. Ніткевич