Постанова від 25 лютого 2026 р. у справі №466/9562/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 466/9562/24 Головуючий у 1 інстанції: Едер П. Т.

Провадження № 22-ц/811/2669/25 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2026 року м. Львів

Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого – судді Бойко С.М.,

суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря – Хоцяновича О.В.,

з участю: представника позивачів – ОСОБА_1 ,

представника відповідача – ОСОБА_2 ,

представника третьої особи – Оприска М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 30 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «ЄВРОЛЬВІВ», третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ», про визнання майнових прав,

встановив:

У вересні 2024 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, в якому просили визнати за ними майнові права на об`єкт незавершеного будівництва – незавершену будівництвом однокімнатну житлову квартиру в будинку (багатоквартирний житловий комплекс, що складається з житлових приміщень за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , будівництво якого здійснюється на земельній ділянці, що надана для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку, кадастровий номер: 4610137500070040024), що знаходиться в першому під`їзді на п`ятому поверсі, за будівельним номером АДРЕСА_2 , загальна проектна площа 47,47 кв.м.

Свої вимоги позивачі обґрунтовують тим, що 12.07.2018 року вони підписали попередній договір №1822 купівлі-продажу квартири з товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Оптимум» (далі – ТОВ КУА «Оптимум») в інтересах Пайового недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду закритого типу «Львівська Мрія-Інвест».

13.11.2021 року позивачами було укладено договір №4838 про внесення змін до вказаного вище попереднього договору, відповідно до якого права та обов`язки ТОВ КУА «Оптимум» в інтересах Пайового недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду закритого типу «Львівська Мрія-Інвест» перейшли до ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ».

Відповідно до розділу 2 попереднього договору №1822 зі змінами, предметом договору є укладення сторонами в майбутньому договору купівлі-продажу об`єкта на умовах, встановлених попереднім договором. Сторони повинні були укласти основний договір протягом 4 кварталу 2022 року. Квартира повинна передатись ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» у власність позивачів виключно після здійснення усіх платежів.

На виконання розділу 4 попереднього договору №1822 зі змінами, позивачі сплатили повну суму забезпечувального платежу, однак, пропозиції від відповідача щодо укладення основного договору їм не надходило, основний договір з ними не укладено та квартиру їм у власність не передано.

Представником позивачів надіслано лист відповідачу з проханням укласти основний договір.

В свою чергу, відповідачем надіслано лист-звернення, в якому їм відмовлено в укладенні основного договору і який містив пропозиції у строк до 30.06.2024 року звернутися до: ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» – для укладення договорів про придбання квартири на нових умовах; ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» – для звірки розміру та узгодження умов повернення коштів.

Позивачі від такої пропозиції відмовились, вимагаючи виконання умов попереднього договору, і, водночас, звернулись із запитом до Державної інспекції архітектури та містобудування України, яка повідомила, що в Реєстрі будівельної діяльності наявна інформація про виданий Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові дозвіл на виконання будівельних робіт від 29.08.2018 року за №ЛВ112182412226 щодо об`єкта будівництва «Будівництво багатоквартирного житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та підземним паркінгом на вул. Під Голоском у м. Львові», замовник будівництва – ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ», клас наслідків – СС2; статус документа – діючий.

В подальшому, ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» надіслало лист про припинення попереднього договору у зв`язку з тим, що позивачі не звернулися до товариства за поверненням коштів або до нового девелопера ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» для зміни сторони договору із доплатою.

Листом Державної інспекції архітектури та містобудування України від 22.08.2024 року, підтвердженим у подальшому листом від 03.10.2024 року, позивачам повідомлено про те, що останні зміни до Реєстру будівельної діяльності вносилися у 2021 році, тому на даний момент ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» є актуальним замовником будівництва.

Відтак, вважають, що визнання майнових прав на об`єкт інвестування за позивачами захистить їхні інтереси у випадку намагань відповідача чи інших осіб здійснити подвійний продаж майнових прав чи оформлення нерухомості іншим незаконним способом.

Окремо звертають увагу на протиправність передачі майнових прав, що належать інвесторам будівництва, ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» на підставі договору №01-26/03-24 від 26.03.2024 року, оскільки після сплати забезпечувального платежу майнові права належать позивачам, так як попередній договір за своєю суттю є договором купівлі-продажу майнових прав.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 30 червня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» витрати на професійну правничу допомогу в сумі 20000 грн.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» витрати на професійну правничу допомогу в сумі 20000 грн.

Рішення суду оскаржили позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , просили його скасувати з підстав неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, які суд вважав встановленими, невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права і ухвалити нове рішення, яким їхній позов задовольнити.

Позивачі не погоджуються з висновком суду першої інстанції, який, посилаючись на договір щодо організації та фінансування будівництва об`єкта №01-26/03-24 від 26.03.2024 року, дійшов помилкового висновку, що ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» є неналежним відповідачем, і визначив це як самостійну підставу для відмови у задоволенні позовних вимог.

При цьому, зазначають, що відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес.

Звертають увагу, що під час розгляду справи в суді першої інстанції позивачі неодноразово наголошували на незаконності передачі майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва та визнання новим замовником будівництва ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ», оскільки на момент підписання договору №01-26/03-24 від 26.03.2024 року у ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» вже були відсутні майнові права на спірну квартиру, у зв`язку з набуттям таких майнових прав позивачами раніше, внаслідок повної сплати ними забезпечувального платежу.

Зважаючи на це, вважають, що у даній справі немає потреби визнавати договір №01-26/03-24 недійсним.

При цьому, наголошують, що для отримання майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва та набуття статусу замовника будівництва ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» повинно було протягом трьох робочих днів повідомити про такі зміни відповідний орган, який приймає рішення про зміну замовника будівництва і вносить про це інформацію в Реєстр будівельної діяльності, чого третьою особою зроблено не було.

Зазначають, що відповідно до правових позицій, які викладені в постановах Верховного Суду: від 17.07.2024 року (справа №344/13538/17), від 12.01.2022 року (справа №344/12729/17), від 24.10.2018 року (справа №344/8552/16-ц), належним відповідачем є саме ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ», оскільки саме він є замовником відповідно до інформації з Реєстру будівельної діяльності, яка міститься в матеріалах справи.

Також позивачі не погоджуються із висновками суду першої інстанції щодо правової природи попереднього договору і вважають, що судом не враховано правові висновки Верховного Суду, на які вони посилались в обґрунтування своєї правової позиції у справі.

Зокрема, наголошують на правових висновках Верховного Суду в постановах від 12.09.2024 року у справі №916/1719/22 та від 15.11.2024 року у справі №905/20/23, згідно з якими, правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на його зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

На переконання позивачів, оскільки в попередньому договорі викладені всі істотні умови, притаманні договору купівлі-продажу майнових прав, то слід констатувати, що такий договір за своєю суттю не є попереднім, а має всі ознаки договору купівлі-продажу майнових прав.

Окремо наголошують, що така умова, як повна сплата вартості житла, яке ще не збудоване, не притаманна попередньому договору.

Також, вважають, що обраний ними спосіб захисту порушених прав є ефективним і узгоджується з правовими висновками Верховного Суду у подібній категорії справ.

Позивачі зазначають, що суд першої інстанції в порушення принципу змагальності повністю прийняв позицію відповідача, пославшись на наведені ним доводи та судову практику, яка є нерелевантною, не оцінивши належним чином їхні аргументи, підтверджені правовими висновками Верховного Суду.

Позивачі вважають безпідставним посилання суду першої інстанції на науковий висновок, наданий юридичним факультетом Львівського національного університету ім. І.Франка від 02.04.2025 року в аналогічній справі, оскільки такий не є доказом і не є висновком експерта в галузі права.

Окрім того, на їхню думку, під час складання цього висновку ймовірним був конфлікт інтересів, оскільки адвокат Оприско М.В., який є представником третьої особи, є також доцентом кафедри цивільного права та процесу Львівського національного університету ім І.Франка, одночасно, є засновником, кінцевим бенефіціаром та власником 25% ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ», керівником та засновником адвокатського бюро, яке залучило адвоката Маланій І.Я. до надання правової допомоги відповідачу.

Вважають, що суд приділив значну увагу цьому висновку, однак, не навів аргументів на спростування доводів позивачів про неналежність та недопустимість такого доказу.

Щодо доказів підтвердження фактичного виконання договору №01-26/03-24, то суд не конкретизував, якими саме доказами підтверджується виконання договору. Крім того, жоден із документів, на які вказує суд як на докази виконання цього договору, не містить посилання, що відповідні послуги чи товари надаються саме для будівництва спірного об`єкту нерухомості.

Також, договори про переведення боргу не стосуються предмету даного спору. При цьому, у п.1 договору №01-26/03-24 визначено, що заборгованість існує між ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» та інвестором будівництва.

Вважають, що податкова звітність відповідача не породжує жодних наслідків, окрім для самого відповідача, та може бути лише доказом ведення бухгалтерського обліку.

Крім того, вважають, що ні у відповідача, ні у третьої особи немає підстав для нарахування заборгованості згідно з п.7.2 попереднього договору, при цьому, третя особа не є стороною договору.

Також зазначають, що суд не дав належної правової оцінки обставині сплати позивачами забезпечувальних платежів.

Вважають, що розірвання попереднього договору ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» в односторонньому порядку надасть такому формату договору безпроцентної фінансової допомоги, що суперечить намірам та інтересам інвесторів, а також є порушенням «права очікування» та призводить до збитків останніх.

Звертають увагу, що ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» засноване 08.03.2024 року, відразу після чого 26.03.2024 року був підписаний договір з ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ», такими діями останнє намагається перекласти на інших тягар несвоєчасного виконання своїх зобов`язань.

Щодо судових витрат на правничу допомогу, то зазначають, що додані до клопотання відповідача документи не містять жодної інформації про фактичний обсяг і характер правничих послуг, що були надані відповідачу в межах цієї справи.

Наголошують, що відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 27.06.2018 року (справа №826/1216/16), відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Додають, що оскільки як рахунок, так і акт прийому-передачі наданих послуг відповідачу в матеріалах справи відсутні, ні суд, ні позивачі не мають можливості перевірити фактичний обсяг, зміст і характер наданих правничих послуг, а отже, оцінити, чи були вони дійсно надані та чи є заявлена сума співмірною з виконаною роботою і складністю справи.

Звертають увагу на висновки касаційного суду щодо критеріїв оцінки судових витрат.

Вважають, що заявлена відповідачем сума витрат на правничу допомогу 40000 грн. є завищеною, не підтвердженою належними доказами та не відповідає принципам розумності, співмірності й обґрунтованості, визначеним процесуальним законодавством.

В судове засідання апеляційного суду 17.02.2026 року представники сторін та третьої особи з`явились. Ухвалення та проголошення судового рішення відкладено на 26.02.2026 року о 12:50.

Заслухавши пояснення сторони позивачів в підтримання апеляційної скарги, заперечення сторони відповідача та третьої особи, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.

Згідно з ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною шостою цієї статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що належним відповідачем за вимогою позивачів про визнання майнових прав на однокімнатну житлову квартиру в будинку є ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ», яке не було залучене до участі у справі в якості відповідача.

Також, суд дійшов висновку про відсутність у позивачів підстав для виникнення у них майнових прав на спірну квартиру за укладеним із ними попереднім договором.

При цьому, суд виходив із того, що попередній договір створює для сторін одне основне зобов`язання: укласти протягом узгодженого терміну певний тип цивільно-правового договору на заздалегідь узгоджених умовах, а не набуття майнових прав на майбутній об`єкт нерухомого майна, відтак, вимоги про визнання майнових прав є безпідставними, необґрунтованими та неефективними.

Окрім того, суд констатував, що свій обов`язок зі сплати забезпечувального платежу за попереднім договором купівлі-продажу квартири позивачі своєчасно та в повному обсязі не виконали, тому у відповідача ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» не виникло обов`язку укласти з ними основний договір купівлі-продажу квартири в обумовлений попереднім договором строк.

Однак, із висновками суду першої інстанції по суті вирішення даного спору у повній мірі погодититсь не можна, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 12.07.2018 року між ТОВ КУА «Оптимум» в інтересах Пайового недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду закритого типу «Львівська Мрія-Інвест» (Сторона-1, продавець) та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (Сторона-2, покупці) укладено попередній договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Х.М.та зареєстрований в реєстрі за №1822 (далі – попередній договір №1822).

Згідно з п.2.1 попереднього договору №1822, предметом цього договору є укладення сторонами в майбутньому договору купівлі-продажу об`єкта (далі – основний договір) на умовах, встановлених цим договором.

Згідно з п.2.3 попереднього договору №1822, сторони визначили, що об`єкт передається Стороною-1 за основним договором, що посвідчується нотаріально, у власність Сторони-2 виключно після здійснення Стороною-2 усіх платежів згідно з цим договором (в тому числі із врахуванням платежів згідно з п.4.7 розділу 4 цього договору). В момент укладення основного договору кошти, сплачені Стороною-2 за цим договором, в повному обсязі зараховуються як оплата за основним договором.

Пунктом 7.2 попереднього договору №1822 передбачено, що за порушення строків виконання грошових зобов`язань за цим договором Сторона-2 сплачує Стороні-1 суму заборгованості з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, три відсотки річних, нарахованих на суму боргу, а також пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від простроченої суми за кожний день прострочення.

При цьому, у п.7.6 попереднього договору №1822 сторони, керуючись принципом диспозитивності та свободи договору, визначили, що внаслідок неукладення основного договору з вини Сторони-1 (продавця), у Сторони-2 (покупців) виникає лише право на розірвання попереднього договору та повернення сплаченого забезпечувального платежу у строк 10 робочих днів.

13.11.2021 року між ТОВ КУА «Оптимум» в інтересах Пайового недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду закритого типу «Львівська Мрія-Інвест» (Сторона-1, продавець), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (Сторона-2, покупці) та ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» (Сторона-3, новий продавець) укладено договір про внесення змін до попереднього договору, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Х.М.та зареєстрований в реєстрі за №4838 (далі – договір про внесення змін №4838), відповідно до якого права та обов`язки ТОВ КУА «Оптимум» в інтересах Пайового недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду закритого типу «Львівська Мрія-Інвест» перейшли до ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ».

Відповідно до внесених змін у п.2.4 попереднього договору, сторони повинні були укласти основний договір протягом 4 (четвертого) кварталу 2022 року.

Відповідно до договору про внесення змін №4838 (п.1.5.3), на дату його підписання сума неоплаченої частини забезпечувального платежу становила 121147 грн. 88 коп., які повинні були бути сплаченими п`ятьма рівними платежами, згідно з графіком, передбаченим у п.1.5.4. цього договору.

За умовами п.1.5.4 договору, до сплати забезпечувальних платежів застосовується коефіцієнт коригування, який розраховується, як відношення між офіційним курсом гривні до долара США, встановленим НБУ на дату здійснення платежу, до офіційного курсу гривні до долара США, встановленого НБУ на дату підписання цього договору. При цьому, сторони дійшли згоди, що коли Ккв (коефіцієнт коригування вартості) за розрахунком буде становити менше одиниці, то в цьому випадку Ккв (коефіцієнт коригування вартості) вважається таким, що дорівнює одиниці.

На час звернення до суду з даним позовом та розгляду справи, основний договір купівлі-продажу квартири між позивачами та ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» не укладений.

26.03.2024 року між ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» та ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» укладений договір №01-26/03-24 щодо організації та фінансування будівництва об`єкта.

Згідно з п.2.1 договору, ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» зобов`язалося передати ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» право забудови земельної ділянки та відповідні функції замовника будівництва об`єкта на земельній ділянці разом із усіма виконаними та/або незавершеними роботами та придбаними матеріалами, які були виконані та використані при спорудженні об`єкта будівництва, а ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» зобов`язалося забезпечити організацію та/або фінансування (інвестування) будівництва об`єкта відповідно до законодавства (у тому числі шляхом залучення коштів інших фізичних та/або юридичних осіб) та сплатити ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» обумовлену цим договором винагороду.

Представниками відповідача та третьої особи надано докази на підтвердження фактичного виконання договору №01-26/03-24, зокрема: договори переведення боргу, платіжні доручення про оплату за договорами переведення боргу на виконання договору №01-26/03-24, платіжні доручення про оплату за будівельні матеріали та виконані роботи щодо добудови будинку.

18.04.2024 року у Львівській міській раді відбулося обговорення можливих шляхів вирішення проблеми із добудовою багатоквартирного будинку на АДРЕСА_1 , що підтверджується протоколом зустрічі покупців квартир у будинку по АДРЕСА_1 та представників ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» від 18.04.2024 року. На зустрічі було повідомлено про необхідність залучення стороннього інвестора (девелопера) та про укладення договору №01-26/03-24 із ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ».

Зазначені обставини визнаються сторонами, відтак в силу ст.82 ЦПК України не доказуються.

У статті 41 Конституції України закріплено одне із основоположних прав людини і громадянина – непорушність права власності, відповідно до якого кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Статею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтями 316, 317, 319, 321, 328 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які ним здійснюються на власний розсуд. Право власності є непорушним та ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини першої статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

В свою чергу, згідно зі статтею 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право – обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Відповідно до статті 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У частині першій статті 527 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор – прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

За змістом статей 655, 656 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Відповідно до ст.177 ЦК України, об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (частина перша статті 181 ЦК України).

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ст.182 ЦК України).

У статті 190 ЦК України йдеться про те, що майно є особливим об`єктом, яким вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.

З аналізу вказаних норм права можна зробити висновок, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє, оскільки у статті 190 ЦК України міститься вказівка лише про те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. При цьому, не викликає сумніву, що майнові права є об`єктом цивільних правовідносин.

Суд дійшов висновку, що предметом позову в цій справі є майнові права на об`єкти інвестування.

В свою чергу, Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» дає визначення поняття «майнові права», які можуть оцінюватися, як будь які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (стаття 3 Закону).

Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

У частині другій статті 331 ЦК України вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Ефективним способом захисту майнових прав на об`єкт інвестування у разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов`язань, а також за відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків учасником будівництва, є визнання за учасником будівництва (пайовиком) майнових прав на об`єкт інвестування.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 14 грудня 2021 року у справі №344/16879/15 (провадження №14-31цс20), від 20 березня 2019 року у справі №761/20612/15 (провадження №14-39цс19) та від 27 лютого 2019 року у справі №761/32696/13 (провадження №14-606цс18).

Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 13 травня 2019 року, справа №760/17864/16-ц, провадження №61-699св17, від 12 березня 2025 року, справа №761/28387/23, провадження №61-1063св25, у разі невиконання належним чином взятих на себе зобов`язань, а також, відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, ефективним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об`єкт інвестування.

Отже, належним відповідачем у такій справі є забудовник, а обставинами, що підлягають доведенню у справі за позовом про визнання майнових прав на об`єкт інвестування, є: невиконання забудовником свого обов`язку або відсутність факту введення будинку в експлуатацію, а також факт виконання особою, яка вважає свої майнові права порушеними (учасником будівництва, пайовиком), повної та вчасної сплати пайових внесків.

Таким чином, колегія суддів розділяє правові позиції та судову практику на які, у цьому контексті, покликається сторона позивачів, що у випадку порушення їхніх прав забудовником, ефективним способом захисту є визнання за ними майнових прав на об`єкт інвестування.

Разом з тим, спірні правовідносини, на переконання колегії суддів, не є точною копією та аналогічними до правовідносин, яким надана оцінка у відповідних судових рішеннях, на які покликається сторона позивачів, оскільки такі ускладнені договірними зобов`язаннями забудовника ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» із новим суб`єктом, управомоченим розпоряджатися спірним об`єктом будівництва, а саме ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ».

Як вже зазначалося, згідно з договором №01-26/03-24 (п.1.2 та п.2.1), ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ», як замовник будівництва, зобов`язується передати виключно ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ», як девелоперу будівництва, право забудови земельної ділянки та відповідні функції замовника будівництва об`єкта на земельній ділянці разом з усіма виконаними та/або незавершеними роботами та придбаними матеріалами, які були виконані та використані при спорудженні об`єкта будівництва, а девелопер зобов`язується забезпечити організацію та/або фінансування (інвестування) будівництва об`єкта відповдно до законодавства в т.ч. залучення коштів інших фізичних та /або юридичних осіб, а також сплатити замовнику обумовлену цим договором винагороду.

Відповідно до п.7.1 договору, після укладення цього договору девелоперу переходять всі 100% майнових прав на всі запроектовані квартири, громадські /нежитлові приміщення, машиномісця, майбутні об`єкти нерухомості в об`єкті будівництва, згідно із наявною проектною документацією, в незалежності від коригування чи перепроектування об`єкта.

Як додатки до договору від 26.03.2024 року третя особа додала акт передачі-приймання щодо організації та фінансування будівництва об`єкта від 26.03.2024 року та акт передачі-приймання будівельного майданчика від 26.03.2024 року.

Спеціальним законом, який встановлює правові та організаційні основи містобудівної діяльності і спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів, є Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності».

У ч.2 ст.5 цього Закону визначено, що вимоги містобудівної документації є обов`язковими для виконання всіма суб`єктами містобудування.

Згідно з ч.7 ст.37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», дійсно, у разі якщо право на будівництво об`єкта передано іншому замовникові або змінено генерального підрядника чи підрядника (якщо будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників), а також у разі коригування проектної документації замовник протягом трьох робочих днів повідомляє про такі зміни відповідний орган державного архітектурно-будівельного контролю з поданням засвідчених у встановленому порядку копій документів, що підтверджують зазначені зміни. У разі якщо коригування проектної документації може вплинути на визначення адреси об`єкта нового будівництва (зміна місця розташування об`єкта, головного входу, зміна кількості об`єктів тощо), у повідомленні зазначається про необхідність коригування (зміни, присвоєння, анулювання) адреси. Продовження виконання будівельних робіт без такого повідомлення забороняється.

З матеріалів справи не вбачається, що відповідач чи третя особа надали на підтвердження зазначеного відповідні документи.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

Апеляційним судом не встановлено обставин, за яких правомірність договору №01-26/03-24 від 26.03.2024 року у передбаченому законом порядку спростована на підставі судового рішення, що дає підстави для висновку, що такий є чинним, а відтак, створює правові наслідки.

Також необхідно зазначити, що будь-які доводи щодо чинності зазначеного правочину чи неналежного його виконання (реалізації) сторонами, не є предметом даного судового провадження, тому колегія суддів не надає таким доводам правової оцінки.

Враховуючи зазначене, доводи сторони позивачів в цій частині є безпідставними.

Статтею 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Відповідач – це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач залучається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (провадження №14-626цс18), від 13 березня 2019 року у справі №757/39920/15-ц (провадження №14-61цс19, від 27 березня 2019 року у справі №520/17304/15-ц (провадження №14-94цс19) та інших звертала увагу на те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, а встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову – обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

За наведених обставин і сталої судової практики Верховного Суду, можна дійти висновку, що вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин, визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню до правовідносин, та матеріально-правовий інтерес у вирішенні справи.

Неналежна сторона у цивільному процесі – це особа, стосовно якої суд встановив, що вона не є ймовірним суб`єктом тих прав, свобод, законних інтересів чи юридичних обов`язків, щодо яких суд повинен ухвалити рішення, і у зв`язку з цим проведено її заміну або ухвалено рішення про відмову в позові.

Належними сторонами у справі є особи, між якими виник спір, який є предметом розгляду та вирішення судом, і які є суб`єктами спірних матеріальних правовідносин.

Таким чином, визначення позивачем у справі складу сторін (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи, як співвідповідача, за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті, є підставою для відмови в задоволенні позову у зв`язку з неналежним суб`єктним складом сторін.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №304/284/18 (провадження №14-517цс19) зазначено, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги.

Враховуючи наведене й те, що відповідачем і третьою особою подано беззаперечні докази того, що ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» на підставі договору №01-26/03-24 відчужило майнові права на спірну квартиру ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» і про цю обставину позивачі були повідомлені, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що належним відповідачем за вимогою про визнання майнових прав на однокімнатну житлову квартиру в будинку (багатоквартирний житловий комплекс, що складається з житлових приміщень за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , будівництво якого здійснюється на земельній ділянці, що надана для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку, кадастровий номер: 4610137500070040024), що знаходиться в першому під`їзді на п`ятому поверсі, за будівельним номером 23, загальна проектна площа 47,47 кв.м., повинен бути ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ», який не був залучений до участі у справі в якості відповідача, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Розпорядившись на власний розсуд своїми процесуальними правами та визначивши коло учасників справи, до яких пред`являються позовні вимоги, сторона позивачів і надалі вважає, що суб`єктний склад спірних правовідносин є правильним.

Разом з тим, ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» є неналежним відповідачем у справі, оскільки на даний час майнові права на всі результати будівельної діяльності передані за договором №01-26/03-24 від 26.03.2024 року ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ», відтак, позивачі просять визнання за ними майнових прав, пред`явивши вимоги до особи, яка не вправі відповідати за такими вимогами.

У цьому контексті колегія суддів розділяє висновок суду першої інстанції щодо помилкового ототожнення позивачами замовника будівництва в розумінні законодавства про регулювання містобудівної діяльності та власника майнових прав, які можуть не збігатися в одній особі, зокрема, у спірних правовідносинах, не змінюючи статусу замовника будівництва, ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» на підставі цивільно-правового договору передало майнові права на об`єкт та лише функції щодо організації та фінансування будівництва (забудовника) третій особі, що не суперечить чинному законодавству.

Правильність висновку про те, що належним відповідачем у спірних правовідносинах є ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ», як особа, яка наділена правом розпорядження майновими правами по спірному об`єкту будівництва, підтверджується й низкою судових рішень, які набрали законної сили, в тому числі й Верховного Суду, в аналогічних справах, відповідачем в яких є ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ», при вирішенні питання забезпечення позову (див. ухвалу Верховного Суду від 01 квітня 2025 року у справі №466/9338/24, в якій, відмовляючи у відкритті касаційного провадження, Верховний Суд констатував, що встановивши, що право розпорядження спірним об`єктом на час прийняття оскаржуваної ухвали місцевого суду належало ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ», яке не є стороною у справі та не перебуває в статусі відповідача, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову).

Таким чином, на час ухвалення оскаржуваного рішення, наявні висновки судів різних інстанцій, які зводяться до того, що саме ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» є правосуб`єктним учасником у спірних правовідносинах, проте, вимог до нього не пред`явлено.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2024 у справі №592/13042/21 зроблено висновок, що суд не може вирішувати питання обґрунтованості позовних вимог по суті без залучення до розгляду справи належного відповідача.

Дійшовши правильного висновку про неналежний суб`єктний склад спірних правовідносин, а саме пред`явлення позову до особи, яка не може відповідати за пред`явленими вимогами, що є окремою та самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, суд першої інстанції помилково вдався до аналізу та правової оцінки по суті пред`явлених вимог, з чим колегія суддів не може погодитися.

Таким чином, з метою уникнення будь-якої преюдиції у майбутньому, колегія суддів не надає правової оцінки доводам апеляційної скарги, які стосуються суті спірних правовідносин і вважає за необхідне виключити їх (висновки та правову оцінку судом таких) із мотивувальної частини оскаржуваного рішення, у зв`язку з чим рішення підлягає зміні.

Враховуючи наведене, питання обґрунтованості позовних вимог по суті без залучення до розгляду справи належного відповідача не може вирішуватися, а отже, правова оцінка доказів, а також самі докази, які пред`явлені на обгрунтування чи заперечення позовних вимог, у межах даної справи не мають правового значення.

Окремо колегія суддів важає за необхідне звернути увагу на те, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (стаття 80 ЦК України).

Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до Єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення (частина перша статті 89 ЦК України).

Зважаючи на те, що правосуб`єктності (прав та обов`язків) юридична особа набуває з дня її державної реєстрації, доводи апеляційної скарги про те, що ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» було засновано 08.03.2024 року, а вже 26.03.2024 року був підписаний договір з ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ», правильності висновків суду не спростовують, оскільки слідуючи закону, новостворена юридична особа в день створення вправі бути учасником правочинів та вчиняти юридично значимі дії.

Як вже зазначалось вище, пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (п.40), від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц (п.31.10), від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (п.39)).

Разом з тим, виходячи із диспозитивності цивільного судочинства, а відтак, підстав та предмету позову, колегія суддів не знаходить доводів та вимог, за якими могло б відповідати ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» – відповідач у даній справі, тому висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову в повному обсязі є правильним.

В частині доводів апеляційної скарги про розподіл витрат на правничу допомогу, колегія суддів виходить з наступного.

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Частиною другою статті 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Відповідно до положень статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову – на відповідача, у разі відмови в позові – на позивача, у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Статтею 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до ч.4 ст.137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5 ст.137 ЦПК).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як зазначено Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2019 року (справа №160/2211/19), від 18 листопада 2021 року (справа №580/2610/19) та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року (справа №755/9215/15-ц), суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

З матеріалів справи вбачається, що інтереси відповідача ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» представляло АБ «Оприско та партнери» на підставі договору про надання професійної правничої допомоги від 01.05.2024 року. Додатковим договором між сторонами обумовлено представництво інтересів ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» у суді першої інстанції в даній справі та розмір фіксованого гонорару за це – 40000 грн., сплату яких підтверджено платіжною інструкцією, проте, така сума гонорару є завищеною.

Задовольняючи вимогу відповідача та стягуючи з позивачів усю суму гонорару, суд першої інстанції виходив із того, що позивачами не було подано клопотання про зменшення таких витрат.

Вказаний висновок суду першої інстанції не відповідає обставинам справи, оскільки 12.12.2024 року стороною позивачів подано клопотання про зменшення суми витрат на правничу допомогу (а.с.38-39 т.3).

Таким чином, враховуючи недотримання стороною відповідача вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України та наявність клопотання сторони позивачів про зменшення вказаних витрат, колегія суддів, ураховуючи наведені вище критерії оцінки витрат: реальності витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи, зокрема, з урахуванням предмету спору й тієї обставини, що адвокат здійснює представництво інтересів відповідача в аналогічних справах, а отже, правова позиція сторони відповідача вже є сформованою, колегія суддів доходить висновку, що розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають стягненню з позивачів на користь відповідача, необхідно зменшити до 20000 грн. – по 10000 грн. з кожного із позивачів.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що часткове задоволення апеляційної скарги та зміна оскаржуваного рішення в мотивувальній його частині та щодо розміру судових витрат не є підставою для нового розподілу судових витрат за наслідками апеляційного розгляду справи, оскільки рішення суду першої інстанції по суті вирішення даного спору – про відмову у задоволенні позовних вимог позивачів, залишено апеляційним судом без змін.

Керуючись ст.ст.367, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.4, 381, 382, 384 ЦПК України, суд

ухвалив:

апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 30 червня 2025 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови та зменшивши розмір присуджених із ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ЄВРОЛЬВІВ» витрат на професійну правничу допомогу до 10000 (десяти тисяч) гривень з кожного із них.

В решті рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 03 березня 2026 року.

Головуючий С.М. Бойко

Судді: С.М. Копняк

А.В. Ніткевич