Вирок від 04 березня 2026 р. у справі №127/4205/22 — Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/4205/22

Провадження №1-кп/127/91/22

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 березня 2026 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_2

сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,

сторони захисту: адвокатів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

обвинувачених ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 18.12.2021 за № 12021020010001616 та 07.05.2024 за № 12024020010000735, за обвинуваченням:

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця селища міського типу Літин Літинського району Вінницької області, громадянина України, з середньою спеціальною освітою, непрацюючого, неодруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 186 та частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 184 Кримінального кодексу України,

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця села Олександрівка Томашпільського району Вінницької області, громадянина України, з середньою освітою, непрацюючого, одруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , в силу статті 89 Кримінального кодексу України раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною другою статті 186 Кримінального кодексу України,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_6 17.12.2021 приблизно о 22.00 год. перебував біля будинку № 7 по вул. Д. Майбороди в м. Вінниці розпивав алкогольні напої разом із малознайомим йому ОСОБА_8 та ОСОБА_7 .

У ході спілкування між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 виник конфлікт на ґрунті зниклих у ОСОБА_7 грошових коштів. Після цього у ОСОБА_7 та ОСОБА_6 виник єдиний злочинний умисел, направлений на відкрите викрадення майна ОСОБА_8 із застосуванням насильства, для чого ОСОБА_7 і ОСОБА_6 вступили у попередню змову, усно домовившись між собою про скоєння таких дій.

Реалізовуючи зазначений спільний злочинний умисел та попередню змову, ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , діючи спільно, умисно і відкрито, а ОСОБА_6 ще й повторно, опираючись на дії один одного, маючи корисливі мотив та мету, вчинили такі дії.

ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , перебуваючи біля вищезазначеного будинку, почали наносити ОСОБА_8 удари кулаками в голову, застосовуючи таким чином насильство, яке не є небезпечним для життя і здоров`я потерпілого, подолавши опір ОСОБА_8 .

У ОСОБА_8 були виявлені такі тілесні ушкодження: поверхнева забійна рана в проекції нижнього краю лівої брови; синці - на верхній повіці лівого ока та на нижній повіці правого ока; синці та садна - на переніссі, на передній поверхні правої вушної раковини; садна - на передній поверхні лівої вушної раковини, на передній поверхні правого та лівого колінних суглобів. Вказані тілесні ушкодження належать до легких тілесних ушкоджень.

Далі, ОСОБА_7 відкрито, шляхом ривка з рук потерпілого, заволодів мобільним телефоном останнього - ZТЕ Blade 210 вартість якого, становила 620,71 грн.

У подальшому, потерпілий втік з місця події, а ОСОБА_7 та ОСОБА_6 покинули місце вчинення кримінального правопорушення, розпорядившись викраденим майном на власний розсуд, чим завдали ОСОБА_8 матеріальної шкоди на зазначену вище суму.

Крім того, ОСОБА_6 , будучи обізнаними про введення в Україні воєнного стану, 06.05.2024 біля 22.15 год зайшов до закладу швидкого харчування «Шаурмішка» по вул. Соборна, 80 в м. Вінниці. У зазначеному закладі ОСОБА_6 підійшов до ОСОБА_9 , який працював у зазначеному закладі різноробочим, і попросив у останнього мобільний телефон для здійснення дзвінка. ОСОБА_9 передав ОСОБА_6 належний йому мобільний телефон марки Xiaomi.

Під час телефонної розмови у ОСОБА_6 виник злочинний умисел, направлений на відкрите заволодіння зазначеним мобільним телефоном.

Реалізовуючи свій злочинний умисел, діючи умисно та з корисливим мотивом з метою незаконного збагачення, усвідомлюючи, що його дії носять відкритий характер, ОСОБА_6 відштовхнув ОСОБА_9 . Після цього ОСОБА_6 вибіг на вул. Соборну, виконавши усі дії, які вважав необхідними для доведення свого діяння до кінця. Однак за ОСОБА_6 на вулицю одразу ж вибіг ОСОБА_9 , який схопив ОСОБА_6 за верхній одяг. У подальшому ОСОБА_6 жбурнув телефон марки Xiaomi об землю. Після цього ОСОБА_9 відпустив ОСОБА_10 , а останній, не зумівши заволодіти зазначеним мобільним телефоном з незалежних від нього причин, з місця події зник у невідомому напрямку.

Обвинувачений ОСОБА_6 в судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення визнав та суду пояснив, що він працював разом з потерпілим ОСОБА_8 та ОСОБА_11 . Точної дати він не пам`ятає, після роботи, вони всі разом пішли випити. Під час розпивання алкогольних напоїв він декілька разів ходив у магазин, коли повернувся черговий раз, ОСОБА_12 повідомив, що в нього зникли гроші. Він показав свої кишені, після чого питання до нього зникли, й вони вирішили, що гроші забрав ОСОБА_13 .

Потім ОСОБА_12 попросив допомогти забрати у потерпілого гроші, на що він погодився. ОСОБА_14 відмовлявся показувати вміст своїх кишень, після чого вони нанесли йому тілесні ушкодження.

Під час нанесення тілесних ушкоджень у потерпілого випав з кишені телефон, останній піднявся із землі та почав тікати. Він наздогнав його та наніс ще декілька ударів, а коли повернувся на місце події, виявив телефон потерпілого, підняв його та віддав ОСОБА_15 , оскільки ОСОБА_14 так і не віддав йому гроші.

Кількість нанесених потерпілому ударів він не пам`ятає, бив кулаками у голову.

Потерпілого вони не обшукували, а пропонували показати кишені самостійно.

Домовленості наносити потерпілому тілесні ушкодження у них з ОСОБА_16 не було.

Також зауважив, що точну дату не пам`ятає, він зайшов у «Шаурмішку» та попросив зателефонувати. Потерпілий дав йому мобільний телефон і він подзвонив мамі, а потім – папі. Коли він закінчив розмову, потерпілий стояв у дверях, він протягнув телефон потерпілому, однак той телефон не взяв і сказав, що він (обвинувачений) нікуди не піде. Він штовхнув потерпілого і вибіг на вулицю. Він зрозумів, що телефон потерпілого залишився у нього, тому зупинився. В цей час до нього підбіг потерпілий і почав його бити. Тому він кинув мобільним телефоном потерпілого в останнього і спокійно пішов.

Обвинувачений ОСОБА_7 у судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення визнав та суду пояснив, що під час спільного розпивання алкогольних напоїв з ОСОБА_17 та ОСОБА_8 він виявив зникнення грошових коштів. ОСОБА_18 показав свої кишені, де не було грошей, а ОСОБА_14 показувати кишені відмовився, тому його підозра впала на потерпілого.

Хто першим наніс ОСОБА_19 удар він не пам`ятає, однак спільного умислу на нанесення останньому тілесних ушкоджень у них з ОСОБА_17 не було.

Потерпілий від них втік, а на землі залишився телефон останнього. Він забрав телефон потерпілого та повідомив, що поверне його після повернення грошей.

Разом вони вжили три пляшки горілки по 0,7 л.

Допит обвинувачених відбувся в судовому засіданні відповідно до приписів статті 351 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК). Під час зазначеного допиту обвинувачені надали суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого їм діяння, які мають бути встановленими в судовому засіданні згідно з приписами частини першої статті 91 КПК.

Потерпілий ОСОБА_8 у судовому засіданні допитаний не був у зв`язку з його неодноразовою неявкою в судове засідання. Вжиті судом заходи результату не дали.

Потерпілий ОСОБА_9 у судовому засіданні допитаний не був у зв`язку з його неодноразовою неявкою в судове засідання. Вжиті судом заходи результату не дали.

Відповідно до речення першого частини першої статті 325 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) у разі якщо в судове засідання не прибув за викликом потерпілий, який належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, суд, заслухавши думку учасників судового провадження, залежно від того, чи можливо за його відсутності з`ясувати всі обставини під час судового розгляду, вирішує питання про проведення судового розгляду без потерпілого або про відкладення судового розгляду.

Суд вважає за доцільне зауважити , що первинне кримінальне провадження (за обвинуваченням ОСОБА_6 та ОСОБА_7 ) надійшло до суду 15.02.2022, а інше (за обвинуваченням ОСОБА_6 ) – 25.06.2024. Протягом тривалого часу суд всіляко сприяв стороні обвинувачення у забезпечення явки потерпілих у судові засідання, однак вжиті судом заходи результату не дали. У зв`язку з цим з метою забезпечення реалізації приписів статті 28 КПК – дотримання розумних строків – суд вважав за можливе здійснити подальший судовий розгляд кримінального провадження за відсутності потерпілих у кримінальному провадженні.

Свідок ОСОБА_20 в судовому засіданні пояснив, що у травні 2024 він працював у патрульній поліції. У вечірній час надійшов виклик на службовий планшет, що невідома особа силою заволоділа мобільним телефоном у «Шаурмішка» по вул. Соборній та пішла у невідомому напрямку. Вони опитали потерпілого, були ще інші працівники закладу. Він не пам`ятає, чи були у потерпілого тілесні ушкодження.

Вони взяли потерпілого до себе у машину і почали обстежувати територію. Приблизно за 10-15 хв вони виявили підозрілу особу по вул. Хмельницьке шосе. Потерпілий вказав на цього особу – ОСОБА_6 – який почав тікати. Тому він наздогнав обвинуваченого біля школи і затримав його.

Він ОСОБА_21 не освідував, тому не може сказити, чи були в нього ознаки сп`яніння. Затриманого передали СОГ і ним займався слідчий.

Свідок ОСОБА_22 в судовому засіданні пояснила, що вона працювала у «Шаурмішка» по вул. Соборній в м. Вінниці. Дату не пам`ятає, був вечір, вони завершували зміну. Вона працювала касиром, тому рахувала касу. ОСОБА_18 зайшов до них, попросив зателефонувати. З ними був завгосп – ОСОБА_23 , – який дав ОСОБА_24 телефон і ОСОБА_18 кудись подзвонив – наче батькам. ОСОБА_18 поводився дуже нервово, а потім почав виходити у двері. ОСОБА_23 у дверях намагався затримати ОСОБА_6 , але між ними виникла бійка, оскільки обвинувачений не віддавав телефон. Як саме вони бились вона вже не пам`ятає. Внаслідок удару ОСОБА_23 впав. Вони була в закладі й на вулицю не виходила. Бійка тривала недовго, обвинувачений кудись побіг, а ОСОБА_23 зайшов у приміщення. У ОСОБА_25 була розбита голова. Поліція приїхала швидко. Здається, вони швидку не викликали, однак вона точно не пам`ятає.

Вона не чула, щоб обвинувачений говорив потерпілому, щоб той взяв телефон.

У зв`язку з неодноразовою неявкою в судове засідання свідків ОСОБА_26 та ОСОБА_27 прокурор повідомив про відмову від їхнього подальшого виклику та допиту в судовому засіданні. Обвинувачені та їхні захисники не заперечували проти прийняття відмови прокурора від подальшого допиту зазначених свідків сторони обвинувачення.

Відповідно до частини третьої статті 23 КПК сторона обвинувачення зобов`язана забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом.

При цьому частиною третьою статті 26 КПК визначено, що слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.

Зважаючи на зазначене вище, суд прийняв відмову сторони обвинувачення від подальшого виклику та допиту свідків сторони обвинувачення ОСОБА_26 та ОСОБА_28 .

Окрім цього, суд вважає за доцільне зауважити таке.

За клопотанням сторони обвинувачення судом були вжиті заходи, спрямовані на виклик для допиту в судовому засіданні свідка сторони обвинувачення ОСОБА_29 . Незважаючи на вжиті заходи, явка зазначеного свідка в судові засідання протягом тривалого часу забезпечене не була. У зв`язку з цим з метою забезпечення реалізації приписів статті 28 КПК – дотримання розумних строків – суд вважав за можливе здійснити подальший судовий розгляд кримінального провадження за відсутності зазначеного свідка сторони обвинувачення.

Суд відповідно до частини третьої статті 26 КПК дослідив й інші докази, зібрані у кримінальному провадженні, клопотання про дослідження яких заявлене сторонами кримінального провадження, а саме:

-протокол огляду місця події від 17.12.2021, відповідно до якого в період часу з 23.00 год. до 23.15 год. оглянута ділянку місцевості біля будинку № 7 по вул. Д. Майбороди в м. Вінниці, на яку вказав потерпілий ОСОБА_8 , як на місце, де йому були нанесені тілесні ушкодження та викрадене його майно;

-протокол затримання від 18.12.2021, згідно з яким ОСОБА_7 був затриманий за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 186 Кримінального кодексу України (далі – КК) та в останнього виявлено та вилучено: мобільний телефон марки «ZТЕ Blade 210» ІМЕI1: НОМЕР_1 , ІМЕІ2: НОМЕР_2 , посвідчення інваліда ІІ групи на ім`я ОСОБА_8 ;

-виписка з медичної карти амбулаторного хворого № 27792 від 18.12.2021, згідно з якої ОСОБА_8 був поставлений діагноз: струс головного мозку, перелом лівої виличної кістки, поверхнева рана лівої брови;

-протокол пред`явлення особи для впізнання від 30.01.2022, відповідно до якого ОСОБА_8 за загальними рисами обличчя впізнав особу, зображену на фото № 3, як таку, яку звати ОСОБА_30 ; згідно з довідкою до протоколу на фото під номером 3 зображений ОСОБА_6 ;

-протокол пред`явлення особи для впізнання від 30.01.2022, відповідно до якого ОСОБА_8 за загальними рисами обличчя впізнав особу, зображену на фото № 2, як таку, яку звати ОСОБА_31 ; згідно з довідкою до протоколу на фото під номером 2 зображений ОСОБА_7 ;

-протокол пред`явлення особи для впізнання від 27.01.2022, відповідно до якого свідок ОСОБА_29 за загальними рисами обличчя впізнав особу, зображену на фото № 2, як особу, причетну до конфлікту. Згідно з довідкою до протоколу на фото під номером 2 зображений ОСОБА_6 ;

-висновок експерта № 292/22-21 від 17.01.2022, згідно з яким ринкова вартість наданого на дослідження мобільного телефону марки «ZТЕ»моделі «Blade 210» , в корпусі синього кольору,станом на момент вчинення кримінального правопорушення, а саме 17.12.2021 становила 620,71 грн., при умові робочого стану та виконанні всіх функцій, що відповідні даній моделі;

-висновок експерта № 1206/71 від 27.01.2022, відповідно до якого на підставі судово-медичного обстеження ОСОБА_8 , даних вивчення виписки з медичної карти у ОСОБА_8 виявлені такі тілесні ушкодження: поверхнева забійна рана в проекції нижнього краю лівої брови; синці - на верхній повіці лівого ока та на нижній повіці правого ока; синці та садна - на переніссі, на передній поверхні правої вушної раковини; садна - на передній поверхні лівої вушної раковини, на передній поверхні правого та лівого колінних суглобів. Вказані тілесні ушкодження належать до легких тілесних ушкоджень, виникли від травматичної дії (удар, тертя) тупого твердого предмета (предметів), індивідуальні чи групові особливості якого (яких) не відобразились у властивостях тілесних ушкоджень, давністю утворення відповідають терміну - 17.12.2021. Діагнози «струс головного мозку» та «перелом лівої виличної кістки» не можуть бути взяті до уваги при судово-медичній оцінці, як такі, що не підтверджені об`єктивними відомостями;

-довідка від 21.12.2021 № 487 за підписом чергового лікаря КНП «ЦТЗ «Соціотерапія» ВОР» ОСОБА_32 , зі змісту якої випливає, що згідно з медичним оглядом 18.12.2021 о 02.25 год. у ОСОБА_7 було встановлене алкогольне сп`яніння середнього ступеню – 1,95 ‰, 1,94 ‰, а також наркотичне сп`яніння внаслідок вживання канабісу;

-протокол огляду предмету від 03.02.2022, відповідно до якого старший слідчий СВ Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області ОСОБА_33 в період часу з 17.00 год. по 17.10 год. в приміщенні кабінету № 324 Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області провів огляд мобільного телефону марки «ZТЕ Blade 210», зафіксований його стан, під чохлом виявлена банківська карта;

-протокол проведення слідчого експерименту від 05.02.2022, згідно з яким потерпілий ОСОБА_8 біля будинку № 5 по вул. Д. Майбороди в м. Вінниці вказав на місце, де відносно нього було вчинене кримінальне правопорушення, відтворив механізм нанесення йому тілесних ушкоджень;

-протокол пред`явлення особи для впізнання від 07.05.2024, відповідно до якого у період часу з 09.00 по 09.15 год ОСОБА_9 впізнав особу на фото № 4, яка відкрито викрала його мобільний телефон, з довідки до протоколу випливає, що на фото № 4 зображений ОСОБА_6 ;

-протокол пред`явлення особи для впізнання від 07.05.2024, згідно з яким у період часу з 09.40 по 09.50 год ОСОБА_22 впізнала особу на фото № 1, яка відкрито викрала мобільний телефон, з довідки до протоколу випливає, що на фото № 1 зображений ОСОБА_6 ;

-протокол пред`явлення особи для впізнання від 07.05.2024, відповідно до якого у період часу з 09.20 по 09.30 год ОСОБА_27 впізнала особу на фото № 2, яка відкрито викрала мобільний телефон, з довідки до протоколу випливає, що на фото № 2 зображений ОСОБА_6 ;

-протокол огляду місця події від 07.05.2024, згідно з яким в службовому кабінеті без зазначення його номеру у приміщенні Вінницького РУП ОСОБА_9 надав слідчому мобільний телефон марки Xiaomi Readmi Note 9 Pro;

-довідку без номеру та дати за підписом чергового лікаря КНП «ЦТЗ «Соціотерапія» ВОР» ОСОБА_34 , зі змісту якої випливає, що згідно з медичним оглядом 06.05.2024 о 23.30 год. у ОСОБА_6 було встановлене наркотичне сп`яніння внаслідок вживання PVP;

-протокол огляду документу від 07.05.2024, відповідно до якого у період часу з 13.50 по 14.20 год оглянутий запис з камери спостереження, розташованої у приміщенні закладу харчування «Шаурмішка» по вул. Соборна, 80 в м. Вінниці, описаний розвиток подій щодо надання особі чоловічої статі можливості здійснити телефонний дзвінок, поведінку цієї особи під час телефонної розмови, а також спосіб його силового залишення приміщення закладу;

-висновок експерта № 1670/24-21 від 08.05.2024, згідно з яким ринкова вартість вживаного мобільного телефону марки Xiaomi Readmi Note 9 Pro за умови його робочого та цілісного стану (без наявних пошкоджень), збереженні всіх функцій, станом на 06.05.2024 складала 3217,00 грн;

-протокол проведення слідчого експерименту від 14.06.2024, відповідно до якого у період часу з 17.29 по 17.42 год ОСОБА_9 у приміщенні закладу харчування «Шаурмішка» по вул. Соборна, 80 в м. Вінниці розповів, яким чином невідома йому особа заволоділа його мобільним телефоном.

Аналізуючи показання обвинувачених, свідків, надані суду докази у їх сукупності, суд дійшов до такого висновку.

З пред`явленого ОСОБА_6 та ОСОБА_7 випливає, що останні 17.12.2021 біля 22.00 год неподалік будинку № 7 по вул. Д. Майбороди в м. Вінниці відкрито, із застосуванням сили заволоділи мобільним телефоном ОСОБА_8 .

Обвинувачені зазначеної обставини в судовому засіданні не заперечували. Надали чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення цього діяння, однак зауважили, що у них не було спільного умислу на вчинення інкримінованого їм діяння.

Суд вище зазначив, що явка потерпілого та свідків кримінального провадження за цим фактом в судове засідання забезпечена не була. Натомість прокурор надав суду письмові матеріали не підтвердження винуватості обвинувачених у вчиненні інкримінованого їм діяння. Крім того, як суд зазначив вище, обвинувачені факту заволодіння майном потерпілого ОСОБА_8 у судовому засіданні не заперечували, заперечуючи правову кваліфікацію інкримінованого їм діяння, а також спосіб заволодіння майном. Зокрема, обвинувачені та їхні захисники в судовому засіданні зауважили, що у діянні обвинувачених відсутні ознаки вчинення злочину за попередньою змовою, а також про те, що в діянні обвинувачених наявні ознаки таємного викрадення чужого майна.

Оцінюючи доводи сторони захисту в цій частині, суд вважає за доцільне зауважити таке.

В абзаці першому пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі – ВСУ) № 10 від 06.11.2009 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» (далі – Постанова № 10), надані роз`яснення, відповідно до яких крадіжка (таємне викрадення чужого майна) - це викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб.

Відповідно до роз`яснень, наданих у абзаці другому пункту 3 Постанови № 10 грабіж – це відкрите викрадення чужого майна у присутності потерпілого або інших осіб, які усвідомлюють протиправний характер дій винної особи, яка у свою чергу усвідомлює, що її дії помічені і оцінюються як викрадення.

У абзаці третьому пункту 3 Постанови № 10 ВСУ роз`яснив, що розрізняючи крадіжку і грабіж, слід виходити зі спрямованості умислу винної особи та даних про те, чи усвідомлював потерпілий характер вчинюваних винною особою дій. У зв`язку з цим викрадення належить кваліфікувати як крадіжку не лише тоді, коли воно здійснюється за відсутності потерпілого, але й у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють факту викрадення майна і не можуть дати йому належної оцінки (психічно хворі, малолітні). Викрадення є таємним і в тому разі, коли воно відбувається у присутності потерпілої особи за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що робить це непомітно для неї, а також тоді, коли викрадення вчиняється у присутності особи, якій доручено майно, але вона перебуває в такому стані, що виключає можливість усвідомлювати значення того, що відбувається (сон, непритомність, стан сп`яніння).

Отже, з об`єктивної сторони грабіж характеризується відкритим способом викрадення чужого майна. З об`єктивної сторони вчинення грабежу можливе у формі: відкритого викрадення чужого майна без застосування насильства або погрози його застосування (ненасильницький грабіж); відкритого викрадення чужого майна із застосуванням насильства або погрози його застосування (насильницький грабіж).

Суб`єктом грабежу може бути осудна особа, яка досягла 14 річного віку.

Суб`єктивна сторона злочину характеризується наявністю у винної особи прямого умислу на протиправне заволодіння чужим майном і корисливим мотивом.

Саме тому судом має бути здійснена перевірка наявності в діях обвинувачених усіх елементів складу інкримінованого їм кримінального правопорушення з дотриманням вимог чинного кримінально-процесуального законодавства.

Суд вище зазначив, що за цим фактом потерпілі та свідки сторони обвинувачення допитані не були. Натомість суд здійснив допит обвинувачених та дослідив письмові матеріали, надані стороною обвинувачення.

Суд враховує, що обвинувачений ОСОБА_6 під час допиту в судовому засіданні зазначив, що ОСОБА_7 після зникнення у нього грошей попросив допомогти забрати гроші у потерпілого, на що він погодився. Тому, як зазначив у судовому засіданні ОСОБА_6 , у зв`язку з відмовою потерпілого показати вміст своїх кишень, вони почали наносити потерпілому удари. Під час нанесення зазначених ударів, як зазначив ОСОБА_6 , з кишені потерпілого випав телефон, потерпілий піднявся із землі та почав тікати, тому він ( ОСОБА_6 ) наздогнав потерпілого, наніс декілька ударів та повернувся до ОСОБА_7 . На місця падіння потерпілого, як зазначив ОСОБА_35 під час його допиту в судовому засіданні, він виявив мобільний телефон потерпілого, який він підняв і віддав ОСОБА_7 у зв`язку з тим, що потерпілий так і не повернув ОСОБА_7 гроші.

Під час допиту в судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_7 повідомив, що після виявлення зникнення грошових коштів у нього виникла підозра про їх викрадення потерпілим. Обвинувачений ОСОБА_7 при цьому зазначив, що не пам`ятає, хто з них – він чи ОСОБА_6 – першим наніс удар потерпілому, однак при цьому заперечив наявність спільного умислу на вчинення інкримінованого їм діяння. Обвинувачений ОСОБА_7 у судовому засіданні також зазначив, що після того, як потерпілий втік від них, на землі він з ОСОБА_36 виявили мобільний телефон потерпілого, який він забрав та повідомив, що поверне його після повернення грошових коштів.

Наведені обставини, на переконання суду, свідчать про те, що заволодіння майном потерпілого – мобільного телефону було здійснене саме відкрито, оскільки незважаючи на вибуття майна з володіння потерпілого під час його побиття, обвинувачений ОСОБА_7 повідомив потерпілому, що поверне мобільний телефон потерпілого лише після повернення грошових коштів. Такі показання обвинуваченого ОСОБА_7 узгоджуються з показаннями ОСОБА_6 та спростовують твердження їхніх захисників у частині того, що майно потерпілого вибуло з його володіння таємно.

Оцінюючи доводи обвинувачених та їхніх захисників в частині відсутності в діянні обвинувачених ознак вчинення інкримінованого їм злочину за попередньою змовою групою осіб, сул вважає за доцільне зауважити таке.

Визначення поняття співучасті дане у статті 26 Кримінального кодексу України (далі – КК). Згідно із зазначеним нормативним визначенням співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб`єктів кримінального правопорушення у вчиненні умисного кримінального правопорушення. При цьому статтею 27 КК надане визначення видів співучасників, якими є: виконавець, організатор, підбурювач та пособник. Слід зазначити, що у пункті 24 Постанови № 10 від 06.11.2009 роз`яснено, що злочин визначається вчиненим за попередньою змовою групою осіб у разі його вчинення декількома (двома і більше) суб`єктами цього злочину, які заздалегідь домовилися про його спільне вчинення. Учасники вчинення злочину групою осіб діють узгоджено, зі спільним умислом, і кожен із них безпосередньо виконує діяння, що повністю чи частково утворює об`єктивну сторону складу злочину. При цьому можливий розподіл функцій, за якого кожен співучасник виконує певну роль у вчиненні злочину.

Крім того, ВС у постанові від 14.11.2019 (справа № 710/439/17) зазначив, що вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне вчинення цього злочину декількома (двома і більше) суб`єктами злочину, які заздалегідь домовились про спільне його вчинення. Домовитись про спільне вчинення злочину заздалегідь – означає дійти згоди щодо його вчинення до моменту виконання його об`єктивної сторони. Таким чином, ця домовленість можлива на стадії до готування злочину, а також у процесі замаху на злочин. Як випливає з частини другої статті 28 КК, домовленість повинна стосуватися спільності вчинення злочину (узгодження об`єкта злочину, його характеру місця, часу, способу вчинення, змісту виконуваних функцій тощо). Така домовленість може відбутися у будь-якій формі – усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій тощо. Учасники вчинення злочину такою групою діють як співвиконавці. При цьому конклюдентними вважають мовчазні дії, з яких можна зробити висновок про дійсні наміри особи. Це, наприклад, обмін жестами, мімікою, певними рухами, внаслідок чого дії співучасників стають узгодженими.

Суд також вважає за доцільне зауважити, що у постанові від 14.05.2020 (справа 405/2648/18) ВС роз`яснив, що для висновку про наявність попередньої змови групи осіб на вчинення злочину досить встановлення узгодженості їхніх дій. Зокрема, як зазначив ВС у згаданій постанові, про наявність попередньої змови групи осіб на вчинення злочину вказує узгодження співучасниками предмета злочину, місця, часу, способу вчинення та змісту функцій, які будуть здійснювати співучасники. Попередня змова може мати місце не лише в усній або письмовій формах, а й за допомогою конклюдентних дій, зокрема, безпосередньо через поведінку співучасників, яка свідчить про їх намір вчинити злочин.

У постанові від 10.12.2020 (справа 464/710/18) ВС зауважив, що домовленість на спільне вчинення кримінального правопорушення не обов`язково має відбуватися в усній чи письмовій формі, а визначається і за допомогою конклюдентних дій – поведінки, що свідчить про намір діяти для досягнення спільної злочинної мети.

У постанові від 02.12.2021 (справа № 742/2146/20) ВС зазначив, що співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох осіб (суб`єктів злочину) у вчиненні умисного злочину. Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

Домовленістю групи осіб про спільне вчинення злочину, як зазначив ВС, є узгодження об`єкту злочину, його характеру, місця, часу, способу вчинення та змісту виконуваних функцій, яке може відбутися у будь-якій формі - усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій, що висловлені не у формі усної чи письмової пропозиції, а безпосередньо через поведінку, з якої можна зробити висновок про такий намір.

ВС при цьому зазначив, що угода між співучасниками (про характер діяння, час і місце його вчинення, розподіл ролей) виникла попередньо, тобто до початку вчинення злочину (задовго до цієї події або безпосередньо перед нею).

Заперечуючи наявність спільного умислу на вчинення інкримінованого їм діяння (заволодіння майном потерпілого ОСОБА_8 ), обвинувачені не заперечували, що удари наносили спільно та узгоджено. Крім того, обвинувачений ОСОБА_6 під час допиту в судовому засіданні зазначав, що саме ОСОБА_7 попросив його допомогти забрати у потерпілого гроші. Тому суд вважає, що за результатами судового розгляду був підтверджений факт саме спільного та узгодженого вчинення обвинуваченими інкримінованого їм діяння – заволодіння майном потерпілого ОСОБА_8 .

У пункті 5 Постанови № 10 ВСУ зазначив, що під насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров`я потерпілого при грабежі, слід розуміти умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров`я або незначної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (завдання удару, побоїв, незаконне позбавлення волі) за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров`я в момент заподіяння.

У постанові від 31.07.2018 (справа № 405/3734/16-к) Верховний Суд (далі – ВС) зазначив, що при розмежуванні грабежу та розбою визначальним є не тільки наслідки, що настали в результаті застосування насильства до потерпілого, але й сам спосіб дії винних осіб. У постанові від 18.12.2018 (справа № 194/1006/17) ВС також зазначив, що при розмежуванні грабежу та розбою визначальним є характер застосованого до потерпілого насильства або погрози як способу заволодіння чужим майном, при розбої воно є небезпечним для життя чи здоров`я, а при грабежі така небезпека відсутня.

Обвинувачені під час їхнього допиту в судовому засіданні не заперечували, що до заволодіння майном потерпілого вони наносили останньому тілесні ушкодження. Нанесення таких тілесних ушкоджень, як слідує з показань обвинувачених у судовому засіданні, було зумовлене наміром спонукати потерпілого повернути грошові кошти, які зникли у ОСОБА_7 . Факт отримання потерпілим тілесних ушкоджень був підтверджений висновком проведеної під час досудового розслідування судової експертизи. Результатами цієї експертизи стороною захисту оспорені чи заперечені не були. Тому суд вважає, що за результатами судового розгляду був підтверджений факт вчинення інкримінованого обвинуваченим злочину з поєднанням застосування насильства, яке не є небезпечним для життя та здоров`я потерпілого.

Вирішуючи питання щодо кваліфікації діяння обвинуваченого, суд також вважає за доцільне зауважити таке.

У примітці 1 до статті 185 КК зазначено, що у статтях 185, 186 та 189-191 повторним визнається кримінальне правопорушення, вчинене особою, яка раніше вчинила будь-який із кримінальних правопорушень, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 32 КК повторністю кримінальних правопорушень визнається вчинення двох або більше кримінальних правопорушень, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.

Зі змісту частини першої статті 88 КК випливає, що особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості. При цьому частиною другою зазначеної статті визначено, що судимість має правове значення у разі вчинення нового кримінального правопорушення, а також в інших випадках, передбачених законами України.

У постанові від 14.09.2020 (справа № 591/4366/18) ВС зауважив, що єдиною підставою для здійснення кримінально-правової кваліфікації дій особи за кваліфікуючою ознакою «повторно» без постановлення обвинувального вироку суду стосовно цієї особи за першим епізодом, який дає підстави для кваліфікації ознаки «повторно», є розгляд першого і наступних однорідних або тотожних злочинів у одному кримінальному провадженні.

Отже, як зазначив ВС, у ситуації, коли в одному кримінальному провадженні розглядається два і більше епізоди вчинення тотожних чи однорідних кримінальних правопорушень, для повторності кримінальних правопорушень не має значення, була чи не була особа засуджена за раніше вчинене кримінальне правопорушення.

На підтвердження наявності у діяння ОСОБА_6 ознак повторності прокурор надав суду копію вироку з Єдиного реєстру досудових розслідувань, згідно з яким 09.09.2021 Вишгородський районний суд Київської області засудив особу 1 та особу 2 на підставі угоди про визнання винуватості за частиною другою статті 186 КК до покарання у виді 4 років позбавлення волі, звільнивши від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки.

Суд враховує, що частиною першою статті 88 КК визначено, що особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

Правове регулювання Єдиного реєстру судових рішень визначене Законом України «Про доступ до судових рішень» (далі – Закон № 3262-IV).

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону № 3262-IV суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру. Однак частиною першою статті 7 Закону № 3262-IV встановлені обмеження щодо відомостей, які можуть бути розголошені у текстах судових рішень, що відкриті для загального доступу.

Зі змісту частини другої статті 5 Закону № 3262-IV випливає, що судові рішення вважаються офіційно опублікованими за умови посвідчення органом, який забезпечує ведення Реєстру, відповідності судових рішень оригіналам або електронним копіям судових рішень, внесених до Реєстру.

При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що частиною третьою статті 26 КПК визначено, що суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень цим Кодексом.

Зважаючи на те, що наданий суду витяг не відповідає неведеним вище вимогам Закону № 3262-IV, суд не може його врахувати при здійсненні судочинства. Відповідне клопотання про витребування належним чином завіреної копії судового рішення щодо ОСОБА_6 прокурором за весь час судового розгляду кримінального провадження заявлене не було.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження.

Згідно з частиною першою статті 92 КПК обов`язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.

Саме тому, з урахуванням наведеного вище, суд вважає, що за результатами судового розгляду не були підтверджені обставини, які свідчать, що інкриміноване ОСОБА_6 діяння – заволодіння майном потерпілого ОСОБА_8 – було вчинене останнім повторно. Тому суд вважає, що наявність такої кваліфікуючої ознаки за результатами судового розгляду доведена не була.

Враховуючи викладене суд вважає, що діяння ОСОБА_6 та ОСОБА_7 за фактом заволодіння 17.11.2021 майном потерпілого ОСОБА_8 охоплюються складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною другою статті 186 КК, за ознаками відкритого викрадення чужого майна (грабіж), кваліфікуючими ознаками якого є вчинення кримінального правопорушення, поєднаного з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров`я потерпілого, за попередньою змовою групою осіб.

З наданого суду обвинувального акта також випливає, що ОСОБА_6 обвинувачений у відкритому заволодінні 06.05.2024 майном ОСОБА_9 .

Обвинувачений ОСОБА_6 в судовому засіданні заперечив факт відкритого заволодіння майном ОСОБА_9 , зауваживши, що той добровільно надав йому телефон для здійснення дзвінка, а потім не хотів його брати, перегородивши вихід із закладу харчування. Тому, як зазначив обвинувачений ОСОБА_6 , він відштовхнув потерпілого та вийшов на вулицю. І лише на вулиці, як зазначив обвинувачений у судовому засіданні, він зрозумів, що телефон потерпілого у нього.

Оцінюючи такі показання обвинуваченого, суд вважає за доцільне зауважити, що судом був досліджений запис з камер спостереження, розташованих у згаданому закладі харчування. Досліджений судом запис спростовує показання обвинуваченого щодо способу виходу з приміщення закладу, а також твердження про те, що перед таким виходом він намагався віддати телефон потерпілому.

Вище суд наводив роз`яснення ВСУ та ВС щодо правової кваліфікації діяння, як грабежу. Також вище суд наводив відповідні роз`яснення щодо правових підстави для ствердження про наявність ознак повторності.

Зважаючи на ту обставину, що за результатами судового розгляду був підтверджений факт вчинення ОСОБА_6 грабежу 17.12.2021, суд вважає, що на час заволодіння майном потерпілого ОСОБА_9 – 06.05.2024 – наявні ознаки вчинення цього діяння повторно.

Крім того, суд враховує, що відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 затвердженого Законом України № 2102 -IX від 24.02.2022 в Україні введений воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому строк дії воєнного стану був неодноразово продовжений і діє по теперішній час.

Отже, інкриміноване ОСОБА_6 діяння – відкрите заволодіння майном ОСОБА_9 – було вчинене останнім під час дії воєнного стану.

Також, вирішуючи питання щодо правової кваліфікації діяння обвинуваченого ОСОБА_6 , суд вважає за доцільне зауважити таке.

У пункті 4 Постанови № 10 ВСУ роз`яснив, що крадіжку і грабіж потрібно вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і мала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним.

У постанові від 15.11.2018 (справа № 335/1893/16-к) ВС зауважив, що грабіж вважається закінченим злочином з моменту заволодіння майном. Таким моментом визнається поява у злочинця реальної початкової можливості розпорядитися вилученим майном (винести, передати іншим особам тощо). Якщо особа, котра протиправно заволоділа майном, такої реальної можливості не мала, її дії слід розглядати як замах на грабіж.

За результатами судового розгляду суд встановив, що ОСОБА_6 не мав реальної можливості розпорядитись майном потерпілого ОСОБА_9 . При цьому суд вважає, що за результатами судового розгляду суд встановив, що ОСОБА_6 вчинив усі дії, які вважав необхідними для доведення кримінального правопорушення до кінця, але кримінальне правопорушення не було закінчене з причин, які не залежали від його волі. Таке визначення надане у частині другій статті 15 КК щодо закінченого замаху.

Враховуючи викладене суд вважає, що діяння ОСОБА_6 за фактом заволодіння 06.05.2024 майном потерпілого ОСОБА_9 охоплюються складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною другою статті 15, частиною другою статті 186 КК, за ознаками закінченого замаху на відкрите викрадення чужого майна (грабіж), кваліфікуючими ознаками якого є вчинення кримінального правопорушення, поєднаного з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров`я потерпілого, вчинене повторно, а також вчинення кримінального правопорушення в умовах воєнного стану.

Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинувачених та попередження вчинення ними нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Аналогічний висновок ВС зробив і у постанові від 06.08.2020 (справа № 155/1064/18).

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК), як зазначив ВС, наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Дискреційні повноваження суду, як вже було зазначено вище, визнаються і Європейським судом з прав людини.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття – це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).

Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з`явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.

Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

В ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що обвинувачені ОСОБА_6 та ОСОБА_7 вчинили умисний тяжкий злочин, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебувають, за місцем проживання характеризуються позитивно.

На підтвердження обставин, викладених у обвинувальному акті, а також з метою характеристики осіб обвинувачених прокурор надав суду копію вироку Томашпільського районного суду Вінницької області від 13.02.2024, відповідно до якого ОСОБА_7 засуджений за частиною першою статті 299 КК із застосуванням приписів статті 101 КК до покарання у виді 15 діб арешту зі звільненням на підставі статей 75, 104 КК від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік. Також прокурор надав суду копію вироку Томашпільського районного суду Вінницької області від 11.11.2015, згідно з яким ОСОБА_7 засуджений за частиною першою статті 125 КК до покарання у виді штрафу в розмірі 30 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 510 грн. Також відповідно до вироку Томашпільського районного суду Вінницької області від 18.05.2017 ОСОБА_7 засуджений за частиною третьою статті 185 КК до покарання у виді 4 років позбавлення волі, на підставі статті 75 КК звільнений від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік 6 місяців.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 89 КК такими, що не мають судимості, визнаються, зокрема, особи, засуджені відповідно до статті 75 цього Кодексу, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового кримінального правопорушення і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших підстав, передбачених законом.

Згідно з частиною першою статті 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

Отже, зважаючи на ту обставину, що судимість ОСОБА_37 погашена, суд вважає, що посилання на надані прокурором вироки, які перелічені вище, не ґрунтується на приписах закону про кримінальну відповідальність і ці вироки не можуть бути враховані судом.

Вище суд навів мотиви, з яких не може врахувати надану прокурором копію вироку з Єдиного реєстру судових рішень.

Суд також враховує, що обставини, які б свідчили про наявність в діях обвинувачених ознак щирого каяття та засудження своїх дій, встановлені не були.

Отже, обставини, що пом`якшують покарання обвинувачених ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , судом не встановлені.

Вирішуючи питання щодо наявності в діях обвинувачених обставин, що обтяжують їх покарання, суд враховує висновки, викладені ВС у постанові від 03.12.2019 (справа № 571/1436/15-к), згідно з яким факт перебування в стані алкогольного сп`яніння може встановлюватися шляхом дослідження всієї сукупності доказів, а не виключно медоглядом.

Обвинувачені ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у судовому засіданні не заперечували, що до моменту заволодіння майном потерпілого ОСОБА_8 вони спільно вживали алкогольні напої. Крім того, прокурор надав суду довідку від 21.12.2021 № 487 за підписом чергового лікаря КНП «ЦТЗ «Соціотерапія» ВОР» ОСОБА_32 , зі змісту якої випливає, що згідно з медичним оглядом 18.12.2021 о 02.25 год. у ОСОБА_7 було встановлене алкогольне сп`яніння середнього ступеню – 1,95 ‰, 1,94 ‰, а також наркотичне сп`яніння внаслідок вживання канабісу.

Крім того, на підтвердження факту вчинення інкримінованого ОСОБА_6 діяння щодо заволодіння майном потерпілого ОСОБА_9 прокурор надав суду довідку без номеру та дати за підписом чергового лікаря КНП «ЦТЗ «Соціотерапія» ВОР» ОСОБА_34 , зі змісту якої випливає, що згідно з медичним оглядом 06.05.2024 о 23.30 год. у ОСОБА_6 було встановлене наркотичне сп`яніння внаслідок вживання PVP.

Обвинувачені та їхні захисники в судовому засіданні заперечення щодо можливості врахування наданих прокурором довідок щодо стану сп`яніння обвинувачених не висловлювали. Крім того, показання обвинувачених щодо їх перебування в стані сп`яніння сторонами кримінального провадження під сумнів під час судового розгляду постановлені не були.

Суд також вважає за доцільне зауважити, що відповідно до положень статті 21 КК особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані сп`яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. При цьому, згідно з пунктом 13 частини першої статті 67 КК вчинення кримінального правопорушення особою, що перебувала у стані алкогольного сп`яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, при призначенні покарання визнається обставиною, яка обтяжує покарання.

Суд має право, залежно від характеру вчиненого кримінального правопорушення, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій статті 67 КК обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 6-1, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

При цьому, суд враховує висновок, зроблений ВС у постанові від 29.05.2018 (справа №484/3291/16-к), відповідно до якого перебування засудженого у стані навіть легкого алкогольного сп`яніння не можна не враховувати при призначенні покарання.

Вирішуючи питання щодо наявності в діях обвинуваченого ОСОБА_6 за фактом заволодіння майном потерпілого ОСОБА_8 обставин, що обтяжують його покарання, суд враховує таке.

У постанові від 20.12.2018 (справа № 679/783/17) ВС зауважив таке.

Відповідно до статті 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуто обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім як у випадках зміни судом правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 368 КПК суд, ухвалюючи вирок, повинен вирішити питання, зокрема, чи є обставини, що обтяжують або пом`якшують покарання обвинуваченого, і які саме.

За пунктом 4 частини першої статті 91 КПК обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою для закриття кримінального провадження, підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Обов`язок доказування перелічених обставин згідно зі статтею 92 КПК покладається на слідчого, прокурора та в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.

Тому, як зазначив ВС у вказаній вище постанові, посилання у вироку на обставину, що обтяжує покарання обвинуваченого, яка при формулюванні обвинувачення не була зазначена в обвинувальному акті відповідно до пункту 6 частини другої статті 291 КПК, не узгоджується з положеннями статті 337 КПК.

Згідно з пред`явленим обвинуваченням ОСОБА_38 не інкриміноване вчинення злочину щодо ОСОБА_8 у стані алкогольного сп`яніння. Саме тому суд вважає, що правові підстави для ствердження про наявність у діянні обвинуваченого такої обставини, що обтяжує його покарання, відсутні.

При цьому суд вважає за доцільне зазначити, що відповідно до положень статті 21 КК особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані сп`яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. При цьому, згідно з пунктом 13 частини першої статті 67 КК вчинення кримінального правопорушення особою, що перебувала у стані алкогольного сп`яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, при призначенні покарання визнається обставиною, яка обтяжує покарання.

Суд має право, залежно від характеру вчиненого кримінального правопорушення, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій статті 67 КК обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 6-1, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

При цьому, суд враховує висновок, зроблений ВС у постанові від 29.05.2018 (справа №484/3291/16-к), відповідно до якого перебування засудженого у стані навіть легкого алкогольного сп`яніння не можна не враховувати при призначенні покарання.

У своїй постанові від 11.02.2020 (справа № 643/20474/15-к) ВС наголосив на тому, що норми кримінального процесуального законодавства не передбачають необхідності доведення факту перебування особи у стані алкогольного сп`яніння якимось певним видом доказів. Зазначені обставини підлягають доказуванню і оцінці, виходячи з положень статей 84, 92, 94 КПК.

У постанові від 03.12.2019 у справі № 571/1436/15-к ВС звернув увагу на те, що Інструкція про виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, затверджена Наказом Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства охорони здоров`я України від 09.09.2009 № 400/666 та наказ Міністерства охорони здоров`я України від 27 грудня 1999 року № 302 «Про затвердження форм облікової статистичної документації, що використовується в поліклініках (амбулаторіях)» були прийняті відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Законів України «Про Національну поліцію», «Про дорожній рух» та «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними». У згаданій постанові ВС наголосив на тому, що вказані нормативно-правові акти не регулюють питання доказування в кримінальному провадженні та не виключають можливість встановлення судом факту перебування особи у стані алкогольного чи іншого сп`яніння шляхом дослідження всієї сукупності доказів, а не виключно результатами відповідного огляду.

Як суд зазначив вище, обвинувачені ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у судовому засіданні не заперечували, що до моменту заволодіння майном потерпілого ОСОБА_8 вони спільно вживали алкогольні напої. Крім того, прокурор надав суду довідку від 21.12.2021 № 487 за підписом чергового лікаря КНП «ЦТЗ «Соціотерапія» ВОР» ОСОБА_32 , зі змісту якої випливає, що згідно з медичним оглядом 18.12.2021 о 02.25 год. у ОСОБА_7 було встановлене алкогольне сп`яніння середнього ступеню – 1,95 ‰, 1,94 ‰, а також наркотичне сп`яніння внаслідок вживання канабісу.

Саме тому суд вважає, що за результатами судового розгляду був підтверджений факт вчинення ОСОБА_7 злочину в стані алкогольного сп`яніння, а ОСОБА_35 – у стані, викликаному вживанням наркотичних засобів.

Аналізуючи надані сторонами докази, враховуючи особи обвинувачених, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинувачених і попередження вчинення ними нових кримінальних правопорушень буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення волі.

Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.

Санкція закону про кримінальну відповідальність передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від чотирьох до шести років (частина друга статті 186 КК) та від семи до десяти років (частина четверта статті 186 КК).

Як суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлена презумпція призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. В ході судового розгляду кримінального провадження прокурор належними, достатніми та допустимими доказами не довів, що призначення обвинуваченим менш суворого покарання ніж позбавлення волі на максимально дозволений санкцією кримінального закону строк не здатне забезпечити досягнення мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченим максимально дозволеного строку кримінального покарання у виді позбавлення волі відсутні. Разом з тим, зважаючи на відсутність обставин, що пом`якшують покарання обвинувачених, однак наявність обставин, що обтяжують їх покарання, незважаючи на встановлену кримінальність законом презумпцію призначення менш суворого покарання, суд вважає, що призначення мінімально дозволеного санкцією кримінального закону покарання у виді позбавлення волі не здатне забезпечити виконання завдань кримінального покарання, які були наведені судом вище.

Також суд враховує приписи частини третьої статті 68 КК, згідно з якими за вчинення замаху на кримінальне правопорушення строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Вище суд зазначив, що за результатами судового розгляду була підтверджена винуватість ОСОБА_6 у вчиненні закінченого замаху на кваліфікований грабіж. Санкція закону про кримінальну відповідальність передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від семи до десяти років.

Дві третини від максимального строку, визначеного частиною четвертою статті 186 КК, складає 6 років 8 місяців. Однак цей строк менший, за мінімально дозволений санкцією кримінального закону строк кримінального покарання, яке може бути призначене особі. Тому суд вважає, що ОСОБА_6 за злочин, передбачений частиною четвертою статті 186 КК, має бути призначене мінімально дозволене санкцією закону про кримінальну відповідальність покарання.

Відповідно до частини першої статті 70 КК при сукупності кримінальних правопорушень суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожне кримінальне правопорушення окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

За результатами судового розгляду була доведена винуватість ОСОБА_6 у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 186 та частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 186 КК. Вище суд зазначив, що правові підстави для призначення ОСОБА_6 максимально дозволеного санкцією кримінального закону покарання встановлені не були. Тому суд вважає, що ОСОБА_6 має бути призначене остаточне покарання саме шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, як це визначено частиною першою статті 70 КК.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченим положень частини першої статті 75 КК, тобто для їх звільнення від відбування кримінального покарання з випробуванням, суд приймає до уваги, висновки, викладені ВС в постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд враховує обставини, зазначені вище, а саме те, що обвинувачені вчинили тяжкий злочин, винуватість у вчиненні інкримінованого їм злочину визнали частково, однак у вчиненому не розкаялась. Також суд вище зазначив, що копії вироків, які були надані прокурором, не можуть бути враховані судом. Однак, суд також зауважив, що мінімальна межа покарання, яке може бути призначене ОСОБА_6 , складає 7 років позбавлення волі. Тому правові підстави для його звільнення від відбування призначеного покарання на підставі частини першої статті 75 КК відсутні. Разом з тим, суд вважає, що за результатами судового розгляду доводи сторони захисту про можливість виправлення ОСОБА_7 без ізоляції від суспільства спростовані не були. Тому суд вважає, що останній має бути звільнений від відбування призначеного йому покарання з випробуванням.

Суд враховує, що частина перша статті 76 КК є імперативною нормою, якою передбачено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання. Крім того, як вже суд зазначив вище, згідно з частиною другою статті 50 КК метою покарання визначено не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Тому з метою реалізації зазначеної мети суд вважає за доцільне покласти на обвинувачених додаткові обов`язки, передбачені кримінальним законом, зокрема пунктами 2 та 4 частини третьої статті 76 КК.

Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема, початок строку відбування покарання.

Слід зауважити, що частиною першою статті 165 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК) визначено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду. Тому, зважаючи на те, що судом прийняте рішення про доцільність звільнення обвинувачених від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з іспитовим строком, суд вважає, що іспитовий строк необхідно рахувати саме за правилами, встановленими частиною першою статті 165 КВК.

Згідно з пунктом 9 частини другої статті 131 КПК заходами забезпечення кримінального провадження є, зокрема запобіжні заходи.

Зі змісту частини четвертої статті 196 КПК випливає, що слідчий суддя, суд зобов`язаний визначити в ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або домашнього арешту дату закінчення її дії у межах строку, передбаченого цим Кодексом, крім випадків, передбачених частиною четвертою статті 197 цього Кодексу.

При цьому частиною першою статті 197 КПК регламентовано, що строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати шістдесяти днів. Слід також зауважити, що статтею 199 КПК регламентований порядок продовження строку тримання під вартою. Зокрема, частиною першою статті 199 КПК визначено, що клопотання про продовження строку тримання під вартою має право подати прокурор, слідчий за погодженням з прокурором не пізніше ніж за п`ять днів до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою. А зі змісту частини другої статті 199 КПК виливає, що клопотання про продовження строку тримання під вартою подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, а в кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного суду, - до Вищого антикорупційного суду.

Протокол затримання ОСОБА_6 за фактом заволодіння майном ОСОБА_8 суду наданий не були. Однак з ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 10.02.2022 випливає, що до ОСОБА_6 був застосований запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту. В подальшому, як випливає з наданих суду матеріалів, ОСОБА_6 був затриманий 07.05.2024 за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 186 КК, і до нього був застосований запобіжний захід у вигляді утримання під вартою. Тому суд вважає, що строк застосованого запобіжного заходу має бути продовжений до набрання вироком законної сили з урахуванням приписів частини першої статті 197 КПК.

Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема початок строку відбування покарання.

Саме тому, суд вважає, що строк відбування призначеного обвинуваченому ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі слід рахувати з дня набрання вироком законної сили. Разом з тим, з матеріалів кримінального провадження випливає, що ОСОБА_6 під час досудового розслідування був затриманий і в подальшому до нього був застосований запобіжний захід у вигляді утримання під вартою.

Відповідно до визначення, наданого у частині першій статті 1 Закону України «Про попереднє ув`язнення» (далі – Закон № 3352-XII), попереднє ув`язнення є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.

Вище суд зазначив, що ОСОБА_6 був затриманий 07.05.2024. Тому строк його перебування під вартою з моменту затримання до моменту набрання вироком законної сили відповідно до частини п`ятої статті 72 КК слід зарахувати до строку призначеного йому покарання з розрахунку 1 день попереднього ув`язнення за 1 день позбавлення волі.

Зі змісту частини сьомої статті 72 КК випливає, що домашній арешт зараховується судом у строк покарання за правилами, передбаченими в частині першій цієї статті, виходячи з такого їх співвідношення - три дні цілодобового домашнього арешту відповідають одному дню позбавлення волі.

Тому строк застосованого запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту цілодобово з 10.02.2022 до 18.02.2022 згідно з ухвалою про застосування запобіжного заходу слід зарахувати до строку призначеного ОСОБА_6 покарання з розрахунку 3 дні цілодобового домашнього арешту за 1 день позбавлення волі.

Питання щодо речових доказів слід вирішити відповідно до положень статті 100 КПК.

Разом з тим, згідно з наданою представником сторони обвинувачення ухвалою слідчого судді від 23.12.2021 та 13.05.2024 на речові докази у кримінальному провадженні, накладений арешт, який слід скасувати.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 368 КПК, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання, на кого мають бути покладені процесуальні витрати та в якому розмірі. Частиною третьою зазначеної статті визначено, що, якщо обвинувачених декілька осіб, суд вирішує питання, зазначені в цій статті, окремо щодо кожного з обвинувачених.

При цьому суд враховує роз`яснення, надані у пункті 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 07.07.1995 «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат», відповідно до яких у разі вчинення злочину групою осіб витрати на стаціонарне лікування потерпілого стягуються відповідно до частини другої статті 93 КПК з кожного засудженого окремо з урахуванням ступеня їх вини та майнового стану.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного суду від 01.10.2019 у справі № 555/551/17.

З огляду на викладене, суді вважає за доцільне, відповідно до частини другої статті 124 КПК процесуальні витрати, понесені у зв`язку зі здійсненням досудового розслідування за фактом заволодіння майном потерпілого ОСОБА_8 , слід покласти на обвинувачених в рівних частинах. Витрати ж у зв`язку зі здійсненням досудового розслідування у кримінальному провадженні за фактом заволодіння майном ОСОБА_9 – на ОСОБА_6 .

Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд

УХВАЛИВ:

Визнати ОСОБА_6 винним у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною другою статті 186 та частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 186 Кримінального кодексу України, та призначити покарання:

- за частиною другою статті 186 Кримінального Кодексу України у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі;

- за частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 186 Кримінального кодексу України у виді 7 (семи) років позбавлення волі.

Згідно з частиною першою статті 70 Кримінального кодексу України призначити ОСОБА_6 остаточне покарання у виді 7 (семи) років позбавлення волі.

Відповідно до частини п`ятої статті 72 Кримінального кодексу України строк попереднього ув`язнення ОСОБА_6 з 07.05.2024 по день набрання вироком законної сили зарахувати до строку призначеного покарання з урахуванням один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.

Згідно з частиною сьомою статті 72 Кримінального кодексу України зарахувати ОСОБА_6 строк перебування під домашнім арештом цілодобово з 10.02.2022 до 18.02.2022 до строку призначеного йому покарання з розрахунку три дні цілодобового домашнього арешту за один день позбавлення волі.

Початок строку відбування покарання у виді позбавлення волі рахувати з дня набрання вироком законної сили.

Запобіжний захід, застосований до ОСОБА_6 у вигляді тримання під вартою, - залишити без змін до набрання вироком законної сили, але не довше ніж на 60 днів, тобто до 23.59 години 04.05.2026.

Визнати ОСОБА_7 винним у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною другою статті 186 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 5 (п`яти) роки позбавлення волі.

Згідно з частиною першою статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_7 від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 2 (два) роки.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої та пунктів 2, 4 частини третьої статті 76 Кримінального кодексу України зобов`язати ОСОБА_7 періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.

Іспитовий строк обчислювати з моменту проголошення вироку суду.

Речові докази:

- мобільний телефон марки «ZТЕ Blade 210» ІМЕI1: НОМЕР_1 , який поміщений до спецпакету №SUD1061961, банківську картку «ПриватБанк» № НОМЕР_3 та дві сім-карти, які передані до камери зберігання речових доказів Вінницького районного управління поліції ГУНП у Вінницькій області, – повернути ОСОБА_8 ;

- посвідчення інваліда 2 групи на ім`я ОСОБА_8 , яке передане на відповідальне зберігання ОСОБА_8 , - залишити останньому;

- мобільний телефон марки Xiaomi Readmi Note 9 Pro, який повернутий ОСОБА_9 на відповідальне зберігання, – залишити останньому;

- DVD, який приєднаний до матеріалів кримінального провадження – залишити у справі.

Арешт, накладений на речові докази на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 23.12.2021 та 13.05.2024, – скасувати.

Стягнути з ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в рівних частинах на користь держави 514 (п`ятсот чотирнадцять) гривень 83 копійки витрат на залучення експерта.

Стягнути з ОСОБА_6 на користь держави 1135 (тисячу сто тридцять п`ять) гривень 92 копійки витрат на залучення експерта.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою – у той же строк з дня отримання копії вироку.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.

Суддя: