Постанова від 23 лютого 2026 р. у справі №511/2011/21 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/4226/26

Справа № 511/2011/21

Головуючий у першій інстанції Теренчук Ж. В.

Доповідач Комлева О. С.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.02.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого-судді Комлевої О.С.,

суддів: Драгомерецького М.М., Сегеди С.М.,

з участю секретаря Громовенко А.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечко Дмитра Миколайовича на ухвалу Роздільнянського районного суду Одеської області від 22 липня 2025 року у цивільній справі за поданням приватного виконавця Колечко Дмитра Миколайовича про встановлення порядку виконання рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 17 січня 2022 року, постановлену під головуванням судді Теренчук Ж.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, -

в с т а н о в и в:

У липні 2024 року приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Колечко Д.М. звернувся до суду з поданням про встановлення порядку виконання рішення Роздільнянського районного суд Одеської області по справі №511/2011/21 від 17.01.2022 року шляхом надання дозволу на примусову реалізацію (продаж) нерухомого майна на прилюдних торгах, в якій просив встановити порядок виконання рішення суду, шляхом надання дозволу на примусову реалізацію (продаж) на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження нерухомого майна боржника ОСОБА_2 , а саме, 1/4 частки квартири АДРЕСА_1 , у якій зареєстрована неповнолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 без отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування.

В обґрунтування свого подання, приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Колечко Д.М. зазначив, що у його провадженні на примусовому виконанні перебуває виконавче провадження №69857252 із виконання виконавчого листа №511/2011/21, виданого Роздільнянським районним судом Одеської області 25.03.2022 року щодо стягнення з боржника ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу у розмірі 10 373 доларів США та судових витрат у загальному розмірі 12 894,10 грн. 14.09.2022 року ним була винесена постанова про відкриття виконавчого провадження, яка була надіслана сторонам виконавчого провадження. У відповідності із поштовим відправленням конверт із вказаною постановою повернувся із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», тобто ОСОБА_2 вважається таким, що обізнаний про розпочате примусове виконання.

Також, у день винесення приватним виконавцем постанови про відкриття провадження були винесені постанови про арешт майна та коштів боржника, відомості про арешт майна боржника було внесено до відповідних державних реєстрів, вказані постанови направлені до 32 банківських установ, однак виявити кошти боржника не вдалося.

Між тим, у ході перевірки майнового стану боржника було виявлено належну боржнику 1/4 частину квартири загальною площею 51,20 кв.м., житловою площею 27,20 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

24.04.2023 року приватним виконавцем було проведено опис вищевказаного майна та складено відповідну постанову.

У зазначеній квартирі зареєстрована неповнолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому приватний виконавець звернувся до Дачненської сільської ради Одеського району Одеської області, як органу опіки та піклування із листом з метою отримання дозволу на примусову реалізацію майна, право користування яким мають неповнолітні.

Згідно із рішенням виконавчого комітету Дачненської сільської ради Одеського району Одеської області №131 від 25.06.2024 року приватному виконавцю було відмовлено у наданні відповідного дозволу.

Вищевказані обставини ускладнюють виконання судового рішення, яке набрало законної сили, адже, в матеріалах виконавчого провадження відсутній дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочину щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина.

Ухвалою Роздільнянського районного суду Одеської області від 22 липня 2025 року у задоволенні подання приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Д.М. відмовлено.

Не погодившись з ухвалою суду, приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Колечко Д.М. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить ухвалу суду скасувати, прийняти постанову, якою задовольнити в повному обсязі подання та встановити порядок виконання рішення суду, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права.

В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що належна боржнику частка квартири, у якій зареєстрована неповнолітня, є єдиним майном за рахунок якого можна виконати рішення суду.

Також не взяв до уваги допустимість передачі на примусову реалізацію майна, у якому зареєстровані неповнолітні без отримання дозволу органу опіки та піклування та звернув увагу, що неповнолітня у наслідок примусової реалізації 1/4 частки квартири не буде позбавлена житла, оскільки боржник не мешкає у спірній квартирі, отже, забезпечений іншим житлом, право користування яким має і його неповнолітня донька.

Відзиву на апеляційну скаргу до суду надано не було.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення.

В судове засідання, призначене на 24 лютого 2026 року учасники справи не з`явилися, були сповіщені належним чином (а.с. 168, 169, 170, 170зв.б., 175-178).

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, явка яких не визнавалась судом обов`язковою.

Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність осіб, які не з`явилися в судове засідання та які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, за наступних підстав.

Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що заочним рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 17.01.2022 року у справі № 511/2011/21 задоволений позов ОСОБА_1 та стягнуто на його користь з боржника ОСОБА_2 борг за договором позики від 28.02.2021 року в сумі 10 373 доларів США, витрати по сплаті судового збору в розмірі 2 894,10 грн., судові витрати на правничу допомогу в розмірі 10 000 грн. (а.с. 42-44).

Рішення суду набрало законної сили.

Роздільнянський районний суд Одеської області 25.03.2022 року на виконання рішення суду від 17.01.2022 року, видав виконавчий лист (а.с. 58).

14.09.2022 року приватним виконавцем виконавчого округу Одеської області Колечко Д.М. винесена постанова про відкриття виконавчого провадження, яка була надіслана сторонам виконавчого провадження рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення за вих. №3990, боржнику за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 59-60).

У відповідності із поштовим відправленням 6800403143845, конверт із вказаною постановою повернувся із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с. 61).

Матеріалами подання встановлено, що в ході примусового виконання судового рішення, приватним виконавцем були винесені постанови від 14.09.2022 року про арешт майна та коштів боржника, якими було накладено арешт на майно, а також на грошові кошти всіх видів валют та банківських металів, що знаходяться на всіх рахунках боржника. Відомості про арешт майна боржника було внесено до відповідних державних реєстрів (а.с. 63-64, 67-68).

Вказані постанови про арешт коштів боржника направлені до банківських установ, однак виявити кошти боржника не вдалося (а.с. 70-73).

В ході перевірки майнового стану боржника було виявлено належну боржнику 1/4 частину квартири загальною площею 51,20 кв.м., житловою площею 27,20 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вказана квартира знаходиться у спільній частковій власності і її співвласниками по 1/4 частині є боржник ОСОБА_2 , його сестра ОСОБА_4 , мати боржника ОСОБА_5 , а також 1/4 частка зареєстрована за померлим батьком боржника. Дана квартира перебуває у володінні вказаних осіб з 1996 року (а.с. 78).

24.04.2023 року приватним виконавцем проведено опис та арешт квартири за адресою: АДРЕСА_2 , про що складено постанову про опис та арешт майна боржника (а.с. 65).

Згідно довідки Департаменту надання адміністративних послуг від 26.03.2020 року встановлено, що у квартирі загальною площею 51,20 кв.м., житловою площею 27,20 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 зареєстрована неповнолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується довідкою Дачненської сільської ради Одеського району Одеської області №02-25/1/43 від 02.05.2023 року. Також за вказаною адресою зареєстрований боржник, його дружина, мати та сестра (а.с. 76).

Приватний виконавець звернувся до Дачненської сільської ради Одеського району Одеської області, як органу опіки та піклування із листом з метою отримання дозволу на примусову реалізацію майна, а саме 1/4 частини вищевказаної квартири, яка належить боржнику ОСОБА_2 , та право користування яким мають неповнолітня дитина.

Згідно із рішенням виконавчого комітету Дачненської сільської ради Одеського району Одеської області №131 від 25.06.2024 року приватному виконавцю було відмовлено у наданні відповідного дозволу на примусову реалізацію нерухомого майна (а.с. 78).

Відмовляючи у задоволенні подання приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Д.М., суд першої інстанції виходив з того, що надання дозволу на примусову реалізацію 1/4 частини квартири буде суперечити правам та інтересам дитини щодо її майнових прав на житло.

Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Принцип обов`язковості судових рішень конкретизовано у статті 18 ЦПК України: судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Рішення ECHR у справі «Хорнсбі проти Греції» («Hornsby v. Greece») від 19 березня 1997 року (п. 40)). У Рішенні ECHR у справі «Войтенко проти України» («Voytenko v. Ukraine») від 29 червня 2004 року Європейський суд з прав людини нагадує свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу № 1.

Виконання судового рішення є також сферою регулювання статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Судом встановлено, що в ході примусового виконання рішення суду по справі №511/2011/21 з`ясувались обставини, що ускладнюють виконання рішення суду щодо стягнення боргу відповідно до способу, зазначеного у рішенні суду, так як у боржника не виявлено грошових коштів. Між тим приватним виконавцем виявлено нерухоме майно, належне боржнику - це 1/4 частина квартири загальною площею 51,20 кв.м., житловою площею 27,20 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з частиною першою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (пред`явленні електронних грошей до погашення в обмін на кошти, що перераховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця).

У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем (частина п`ята статті 48 Закону України «Про виконавче провадження»).

У частині шостій статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

Статтею 50 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, у якому фактично проживає боржник.

Підпунктом 3 пункту 3 Розділу II Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 29 червня 2016 року № 2831/5 (далі - Порядок), яким визначено перелік документів (в електронній або паперовий формі), які подаються разом із заявкою на реалізацію арештованого майна, встановлено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, - надається копія дозволу органів опіки та піклування або відповідне рішення суду.

У пункті 30 Розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 передбачено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої статті 37 Закону.

У частині другій статті 6 СК України передбачено, що малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.

Таким чином, беззаперечним є те, що, враховуючи вимоги Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та положення Інструкції № 512/5, державний або приватний виконавець зобов`язаний у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, отримати попередню згоду органу опіки та піклування або відповідне рішення суду, які, зокрема, додаються до заяви на реалізацію арештованого майна.

Вимога про отримання державним або приватним виконавцем дозволу органу опіки та піклування на реалізацію майна, право власності на яке або право користування яким належить малолітній/неповнолітній дитині, встановлена задля додаткового забезпечення захисту прав цієї дитини, зокрема, передбачених статтями 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», від можливого порушення.

Отже, передача на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, без дозволу органу опіки та піклування або відповідного рішення суду, є неможливою.

Водночас законодавством України не визначено порядку надання органом опіки та піклування згоди на примусову реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти.

Особливістю примусової реалізації майна в межах виконавчого провадження з метою забезпечення виконання судового рішення є те, що власник майна не є заінтересованою в його реалізації особою й, відповідно, свою волю не виявляє. Продаж такого майна ініціюється державним або приватним виконавцем через спеціальну установу, при цьому зацікавленою особою виступає стягувач у виконавчому провадженні, а не боржник. Разом з тим, стягувач не має права вчиняти дії, пов`язані з передачею майна боржника на примусову реалізацію. В свою чергу боржник, як зазначалося, не є зацікавленою особою, що має наслідком ухилення його від звернення до органів опіки та піклування за отриманням дозволу на звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке або право користування яким мають діти. В той же час, чинним законодавством не передбачено механізмів зобов`язання батьків або осіб, які їх замінюють, отримувати такий дозвіл у примусовому порядку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2021 року в справі № 755/12052/19 (провадження № 14-113цс21) вказано, що «для судових рішень, які передбачають стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання держвиконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування на реалізацію житлової нерухомості є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу держвиконавцю, а також суд у випадку звернення до нього учасника виконавчого провадження щодо дій держвиконавця та/або органу опіки та піклування».

Таким чином, державний чи приватний виконавець спочатку повинен звернутися за дозволом до органу опіки та піклування для реалізації житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, а в разі відмови органу опіки та піклування, державний чи приватний виконавець з метою виконання судового рішення та забезпечення дотримання прав дітей повинен звернутися до суду.

З метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу (відмові) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець може звернутися до суду з заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка повинна бути розглянута судом у порядку статті 435 ЦПК України.

Згідно із статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої, шостої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Стаття 29 ЦК України не пов`язує місце проживання особи з місцем її реєстрації. Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.

Згідно з абзацом 5 статті 3 та частинами першою, десятою статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини. Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов`язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання. Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

Під час розгляду подання державного або приватного виконавця про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, суд повинен оцінювати через призму дотримання прав та інтересів дітей добросовісність дій боржника, а саме: з якого часу діти зареєстровані в спірному приміщенні: чи дотримано встановлений чинним законодавством порядок їх реєстрації та вселення у спірне приміщення: чи є спірне приміщення єдиним місцем їх постійного проживання: чи наявне інше приміщення у дітей чи їх батьків або осіб, які їх замінюють, яке може використовуватись як постійне місце проживання: яка ступінь споріднення має місце між дітьми та боржником та інші обставини.

У справі, що переглядається, встановлено, що у зв`язку з відсутністю дозволу органу опіки та піклування на реалізацію частки у праві власності на нерухоме майно, право користування яким має неповнолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , приватний виконавець Колечко Д.М. звернувся до суду з поданням про встановлення порядку виконання рішення суду, шляхом надання дозволу на примусову реалізацію (продаж) на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження нерухомого майна боржника ОСОБА_2 , у якій зареєстрована неповнолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 без отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування.

З довідки Дачненської сільської ради вбачається, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є донькою боржника ОСОБА_2 , вона як і батько, його дружина ОСОБА_6 зареєстровані в даній квартирі. Крім цього співвласниками даної квартири є боржник ОСОБА_2 , його сестра ОСОБА_4 , мати боржника ОСОБА_5 , а також 1/4 частка зареєстрована за померлим батьком боржника. Дана квартира перебуває у володінні вказаних осіб з 1996 року.

Колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що неповнолітня ОСОБА_7 , відповідно до статей 405 ЦК України, 156 ЖК УРСР, частини другої статті 11, частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» має право на проживання (користування) у спірній квартирі своїх батьків, в тому числі і боржника.

Також судом вірно звернуто увагу на те, що ОСОБА_7 станом на час винесення судового рішення стосовно боржника про стягнення з нього боргу в 2021 році була зареєстрована у вказаній квартирі.

Крім того, судом вірно враховано, що квартира, в якій проживає дитина та інші члени сім"ї боржника має житлову площу 27,20 кв.м., а відтак відчуження 1/4 частки цієї квартири не може не вплинути на права дитини, яка там проживає.

При цьому, судом звернуто увагу на те, що приватним виконавцем, не надано до суду відомостей чи є спірне приміщення єдиним місцем проживання дитини, чи наявне інше приміщення у дитини чи її батьків, яке може використовуватись як постійне місце проживання.

Колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що примусова реалізація майна може потягти за собою зменшення та/або обмеження щодо користування вказаним житловим приміщенням, і, як наслідок, призвести до фактичного виселення із житла неповнолітньої дитини, тобто порушить її права та інтереси. При цьому, в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення, і ці інтереси можуть перевищувати приватні інтереси.

Крім того, суд першої інстанції взяв до уваги рішення виконавчого комітету Дачненської сільської ради Одеського району Одеської області №131 від 25.06.2024 року про відмову у наданні дозволу на примусову реалізацію майна, в якому проживає дитина.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Дозвіл на реалізацію частки вищевказаної квартири, як правильно зазначив суд першої інстанції, призвів би до порушення прав дитини, а також погіршення рівня її життя, необхідного для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку, що є неприпустимим, з огляду на дотримання прав, які їй гарантуються державою та міжнародним співтовариством.

На підставі вищевикладених обставин, суд оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні подання приватного виконавця Колечка Д.М.

Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.

Доводи апеляційної скарги приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Д.М. про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що належна боржнику частка квартири, у якій зареєстрована неповнолітня, є єдиним майном за рахунок якого можна виконати рішення суду, не взяв до уваги допустимість передачі на примусову реалізацію майна, у якому зареєстровані неповнолітні без отримання дозволу органу опіки та піклування, колегія суддів залишає без задоволення, з наступних підстав.

Статтею 3 Конвенції передбачено, що про права дитини, згідно якої, найкращі інтереси дитини мають бути пріоритетом при прийнятті публічними органами будь-яких заходів відносно дітей (постанова Європейського Суду з прав людини «Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії» (Neulinger and Shuruk v. Switzerland), скарга №41615/07, §135, ECHR2010).

На рівні внутрішнього законодавства України принцип урахування найкращих інтересів дитини викладено також у п. 8ст. 7 СК Українита уст. 11 ЗУ «Про охорону дитинства», згідно з положеннями яких регулювання відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Разом з тим, вказаний ЗУ «Про охорону дитинства» визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.

З аналізу зазначених норм та з урахування практики Європейського суду з прав людини, слід дійти висновку, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати приватні інтереси.

Надання згоди приватному виконавцю на примусову реалізацію частини квартири може призвести до фактичного виселення із житла неповнолітніх дітей, право користування на яке офіційно зареєстровано за останніми.

Судове рішення відповідає вимогам ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки судові процедури повинні бути справедливими і розумними як до відповідача, так і до позивача.

Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав для висновку про порушення судом норм матеріального або процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Таким чином, ухвала суду першої інстанції постановлена з дотриманням норм процесуального та матеріального права і підстави для її скасування відсутні.

На підставі ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечко Дмитра Миколайовича - залишити без задоволення.

Ухвалу Роздільнянського районного суду Одеської області від 22 липня 2025 року- залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений 05 березня 2026 року.

Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева

Судді ______________________________________ М.М. Драгомерецький

______________________________________ С.М. Сегеда