Постанова від 04 березня 2026 р. у справі №718/1571/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 березня 2026 року м. Чернівці Справа № 718/1571/25

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Лисака І.Н.,

суддів: Литвинюк І.М., Перепелюк І.Б.,

за участю секретаря судового засідання: Сарган Ю.В.,

позивач: Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: державний реєстратор комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд» Коровайко Оксана Сергіївна, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко Марина Олександрівна, приватний нотаріус Чернівецького районного нотаріального округу Олексюк Світлана Василівна, державний реєстратор Кіцманської РДА Чернівецької області Яруш Іванна Володимирівна,

при розгляді справи за апеляційними скаргами Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 28 листопада 2025 року та додаткове рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 10 грудня 2025 року, постановлених під головуванням судді Скорейка В.В.,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2025 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду із позовом до відповідачів з позовом про визнання недійними договорів, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання права іпотекодержателя (т.1 а.с.1-13).

Обґрунтовуючи позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що 23.01.2008 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №CVMWGA0000000003, за яким останній отримав грошові кошти в розмірі 62200 дол.США зі сплатою15,12% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 22.01.2028 року.

28.01.2008 року між вказаними сторонами в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором було укладено договір іпотеки за номером Провадження №22-ц/822/255/399/26

CVMWGA0000000003, згідно з яким ОСОБА_1 надав в іпотеку нерухоме майно будинок загальною площею 143,10 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , належне йому на праві власності на підставі Свідоцтва про право власності на не рухоме майно, яке видане Берегометською сільською радою 15.04.2005 року та зареєстровано в Кіцманському РБТІ 15.04.2005 році в реєстрову книгу №1, за реєстровим №154, реєстраційний №10499620, та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №7015673, виданого Кіцманським РБТІ 15.04.2005 року.

Надалі, 28.01.2008 року приватним нотаріусом Чернівецького МНО Олексюк С.В. накладено заборону відчуження майна, яке зазначене в договорі іпотеки №CVMWGA0000000003 від 28.01.2008 року.

Вказувало, що банк свої зобов`язання за кредитним договором виконав, надавши позичальнику кредит у межах узгодженої сторонами суми. На порушення умов договору та приписів законодавства ОСОБА_1 не виконав свої зобов`язання за кредитним договором, не сплатив заборгованість, що підтверджується розрахунком заборгованості.

Звертало увагу, що рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 29.03.2017 року рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 09.12.2016 року в частині відмови в задоволенні первісного позову було скасовано, позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість в розмірі 58 164,65 дол. США та 109097,72 грн, судовий збір у розмірі 6 004,09 грн, яке постановою Верховного Суду від 13.11.2019 року залишено без змін.

Позивач доводив про випадкову обізнаність, що будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , і є предметом іпотеки неодноразово протиправно відчужений та наразі належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 27.04.2017 року разом із земельною ділянкою, на якій такий розташований.

Банк, як іпотекодержатель вищезазначеного майна, переданого в іпотеку, не надавав будь-якої згоди на розпорядження іпотекодавцем предметом іпотеки.

З інформаційної довідки №423188866 від 17.04.2025 року АТ КБ «ПриватБанк» отримано інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за реєстраційним номером 1047960173225, що іпотечне майно знаходиться у власності іншої особи.

Банк вказував, що 05.10.2016 року державним реєстратором Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «СПЕЦЖИТЛОФОНД», м.Київ Коровайко О.С., припинено обтяження заставного будинку. Підставою внесення запису стало рішення Ворошиловського районного суду м. Донецьк у справі №255/2558/13-ц від 21.03.2014 року. Наведене рішення немає будь-якого відношення до кредитних зобов`язань, які виникли між позивачем та ОСОБА_1 .

Вважає, що безпідставне внесення неправдивої інформації до Державного реєстру речових прав призвело до протиправного відчуження предмету іпотеки через те, що державним реєстратором Коровайко О.С., 05.10.2016 припинено іпотеку.

06.10.2016 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М.О. зареєстровано право власності на іпотечне майно за ОСОБА_2 на підставі договору дарування 1/2 ідеальної частки житлового будинку від 06.10.2016.

27.04.2017 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Олексюк С.В. зареєстровано право власності на спірне майно за ОСОБА_3 .

З урахуванням викладеного та з посиланням норми права, що регулюють спірні правовідносини, позивач просив:

визнати недійсними договори дарування №6233 та №6235 від 06.10.2016 року ідеальної частки будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки №697 від 27.04.2017 року, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку №696 від 27.04.2017 року, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №34977022 від 27.04.2017 року щодо реєстрації права власності на спірні земельну ділянку та житловий будинок, реєстраційні номера об`єктів 1174100073225 та 1047960173225 відповідно;

визнати за АТ КБ «ПриватБанк» право іпотекодержателя на нерухоме майно за договором іпотеки №CVMWGA0000000003 від 28.01.2008 року.

Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 28 листопада 2025 року в задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

Додатковим рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 10 грудня 2025 року заяву про ухвалення додаткового рішення задоволено.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката на суму 10 000 грн.

Не погоджуючись із вказаними рішеннями суду сторона позивача оскаржила такі, подавши апеляційні скарги.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги щодо основного рішення суду апелянт наводить обставини, викладені в позовній заяві, та вказує, що заборона відчуження та запис у Державному реєстрі іпотек, внесені на підставі договору іпотеки від 28.01.2008 року є чинними з моменту їх вчинення та до повного виконання зобов`язання. Виключення на підставі судового рішення відомостей про право іпотеки з Державного реєстру іпотек не може впливати на чинність іпотеки, оскільки така підстава припинення іпотеки не передбачена законом.

Вважає, що враховуючи вимоги ст.23 ЗУ «Про іпотеку» до ОСОБА_3 перейшло право власності на предмет іпотеки, яка є дійсною для неї, і вона набула статус іпотекодавця і має всі його права, несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Наголошує, що суд першої інстанції не вірно визначив дату, з якої необхідно рахувати перебіг строку позовної давності.

Так, суд першої інстанції визначив, що перебіг позовної давності розпочався з моменту звернення позивача із заявою до правоохоронних органів і яка датована

26.12.2016 року і, відповідно, строк, у який позивач мав право звернутися до суду за захистом своїх цивільних прав, сплив у 2019 році.

Вказує, що при звернені у 2016 році до правоохоронних органів права Банку як іпотекодержателя ще не були порушені останнім набувачем іпотеки - ОСОБА_3 , оскільки договори купівлі продажу будинку та земельної ділянки між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були укладені 27.04.2017 року.

В кримінальній справі, яка була порушена на підставі заяви від 26.12.2016 року, відсутні будь-які дані щодо повторного відчуження предмету іпотеки, яке відбулося 27.04.2017 року, а про даний факт позивач довідався лише 17.04.2025 року, а саме з інформаційної довідки №423188866 від 17.04.2025 року АТ КБ «ПриватБанк» отримано інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

А тому вважає, що саме з вказаної довідки позивачу стало відомо, що змінено власника майна, яке перебуває в іпотеці у Банку, а враховуючи, що позов подано 13.06.2025 року - позовні вимоги заявлені в межах строку позовної давності з урахуванням карантину та у поєднанні із запровадженням воєнного стану.

Просить рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Щодо додаткового рішення суду апелянт зазначає, що судом при задоволенні заяви не враховано приписи частин 3 та 4 статті 137 ЦПК України та те, що ця справа не є складною, а розмір понесених витрат у розмірі 10 000 грн є очевидно завищеним й неспівмірним з її складністю, а тому просить додаткове рішення скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні заяви про стягнення витрат на правничу допомогу.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які прийняли участь в судовому засіданні, обговоривши доводи апеляційних скарг та перевіривши матеріали справи в межах її обґрунтувань й заявлених в суді першої інстанції вимог, приходить до наступних висновків.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції керуючись ст.367 ЦПК України переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Рішення суду першої інстанції мотивоване наступним.

Приймаючи до уваги, що позивач вважає себе іпотекодержателем та вважає, що його право порушене, належним способом захисту є саме звернення до суду з вимогою про визнання права іпотекодержателя, а отже, позивачем обрано ефективний спосіб захисту своїх прав, тому в цій частині підлягає задоволенню.

Щодо вимог про визнання недійсними договорів дарування ідеальних часток житлового будинку по АДРЕСА_1 , укладеними між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, які розташовані по АДРЕСА_1 , укладеними між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, суд відмовляє в їх задоволенні через неналежний спосіб захисту.

Щодо доводів ОСОБА_3 про те, що вона є добросовісним набувачем квартири, то саме по собі посилання відповідачки про необізнаність щодо іпотеки, за встановлених обставин, не є підставою для відмови у позові.

Зважаючи, на неодноразові зміни власника впродовж шести-семи місяців, при належній обачності відповідачка могла передбачити негативні для себе наслідки у разі набуття права власності на вказане майно, а за наявності у ОСОБА_3 майнових вимог до продавця придбаного нею житлового будинку та земельної ділянки, такі вимоги можуть бути предметом вирішення судом за її відповідним позовом.

Проте, судом першої інстанції застосовано позовну давність виходячи з того, що матеріали справи містять відомості про те, що стороні позивача про існування порушення його прав як іпотекодержателя на спірне майно стало відомо в грудні 2016 року, оскільки саме представником Банку на адресу ГУНП в Чернівецькій області 26.12.2016 року скеровано заяву про вчинення кримінального правопорушення з іпотечним майном, яка зареєстрована в ЄРДР 10.02.2017 року. Тобто, строк позовної давності почався в цих правовідносинах з 26.12.2016 року.

Враховуючи наведене строк, у який позивач мав право звернутися до суду за захистом своїх цивільних прав, сплив у 2019 році.

Також вказав, що застосування строку позовної давності до всіх вимог є помилковим.

Відтак, позовні вимоги про визнання недійсними договорів, скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень, визнання за АТ КБ «ПриватБанк» права іпотекодержателя на нерухоме майно пред`явлені позивачем з пропуском трирічного строку позовної давності.

При цьому, позивачем не надано доказів, які б вказували на переривання строку позовної давності, заяв про поновлення строку позовної давності й доказів існування поважних причин пропуску строку звернення до суду.

Ухвалюючи додаткове рішення суд виходив з доведеності понесених витрат.

Колегія суддів погоджується з висновком суду з приводу мотивів основного рішення, виходячи з наступного.

Обставини справи з приводу щодо:

укладення між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 23.01.2008 року договору кредиту №CVMWGA0000000003, за яким останній отримав кредит у розмірі 62200 дол.США зі сплатою15,12% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 22.01.2028 року (т.1 а.с.48-50);

укладення між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 28.01.2008 року іпотечного договору №CVMWGA0000000003, згідно з яким ОСОБА_1 надав в іпотеку нерухоме майно - будинок загальною площею 143,10 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , належний йому на праві власності на підставі Свідоцтва про право власності на не рухоме майно, яке видане Берегометською сільською радою 15.04.2005 року та зареєстровано в Кіцманському РБТІ 15.04.2005 році в реєстрову книгу №1, за реєстровим №154, реєстраційний №10499620, та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №7015673, виданого Кіцманським РБТІ 15.04.2005 року (т.1 а.с.51-53);

накладення 28.01.2008 року заборони відчуження майна приватним нотаріусом Чернівецького МНО Олексюк С.В., яке зазначене в договорі іпотеки №CVMWGA0000000003 від 28.01.2008 року (т.1 а.с.42-45);

стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості в розмірі 58164,65 дол.США та 109097,72 грн й понесених судових витрат на підставі рішення апеляційного суду Чернівецької області від 29.03.2017 року у справі №718/2843/14 та залишення вказаного рішення без мін постановою Верховного Суду від 19.11.2019 року (т.1 а.с.23-26/зворот, 34-40);

існування рішення Ворошиловського районного суду м. Донецьк від 21.03.2014 року у справі №255/2558/13-ц, яким позовні вимоги ОСОБА_4 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання припиненими кредитного договору та договору іпотеки шляхом повного виконання, визнання незаконними дій задоволено повністю. Визнано кредитний договір №DODMGA40000006 від 23 лютого 2007 року, укладений між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПриватБанк», припиненим шляхом повного виконання. Визнано договір іпотеки №3159И від 23 лютого 2007 року, укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 , припиненим шляхом повного виконання кредитного договору №DODMGA40000006 від 23 лютого 2007 року (т.1 а.с.29-31);

припинення 05.10.2016 року державним реєстратором Коровайко О.С. обтяження на іпотечне майно, яке знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , на підставі рішення Ворошиловського районного суду м. Донецьк від 21.03.2014 року у справі №255/2558/13-ц, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17.04.2025 року №42318866;

укладення договорів дарування №6233 та №6235 від 06.10.2016 року ідеальної частки будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (т.2 а.с.108-111);

укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договорів купівлі-продажу житлового будинку від 27.04.2017 року, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та купівлі-продажу земельної ділянки від 27.04.2017 року площею 0,2500 га, що розташована за адресою АДРЕСА_1 (т.1 а.с.189-192), сторонами визнається та не заперечується.

Крім того, в матеріалах справи містяться лист ПАТ КБ «ПриватБанк» від 28.12.2016 року №16.0.0.0/4-204661, адресований начальнику ГУНП в Чернівецькій області Пілігріму С.В., де, крім іншого, було зазначено, що ОСОБА_1 своїми діями допустив незаконне відчуження заставного майна, що підтверджувалося інформаційною довідкою від 24.11.2016 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, що також підтверджується витягом з ЄРДР №42017261110000004 (т.1 а.с.165-166).

27.12.2017 року листом №Е-16.0.0.0/4-1095 ПАТ КБ «ПриватБанк» клопотало просило визнати себе потерпілим в рамках кримінального провадження №42017261110000004 (т.1 а.с.167).

27.10.2019 року постановою заступника начальника Кіцманського ВП ГУНП в Чернівецькій області начальником СВ Гулько С.І. закрито кримінальне провадження №42017261110000004 (т.1 а.с.168-170).

Щодо суті спору та вимоги про визнання за АТ КБ «ПриватБанк» права іпотеки на нерухоме майно.

Справедливість, добросовісність та розумність є загальними засадами цивільного законодавства згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України.

Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб - власне такі дії особи не допускаються так само, як зловживання правом в інших формах.

Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі №567/3/22).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див.: постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі №761/42030/21).

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі №753/8671/21, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі №582/18/21).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.). По своїй суті такий спосіб захисту як визнання права охоплює собою і визнання права відсутнім (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 22 квітня 2024 року в справі №346/2744/21).

Іпотека як право на чужу річ поширюється на конкретну індивідуально-визначену річ, що визначена в договорі (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі №520/1185/16-ц).

Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права й обов`язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням). Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого переважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку не доведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Відповідно до статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права й обов`язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням).

Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає у тому, що воно дає змогу задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого переважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

У разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки (частина перша та друга статті 23 Закону України «Про іпотеку»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17 вказано, що:

«7.21. З огляду на наведені у постанові в справі №922/2416/17 мотиви, для забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити шляхом конкретизації від її висновку, викладеного у постанові від 19 червня 2019 року у справі №643/17966/14-ц, а також від аналогічного висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1193цс15, і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 643/18839/13-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 643/12557/16-ц та від 13 березня 2019 року у справі № 643/19761/13-ц.

7.22. Означена конкретизація висновків полягає у такому:

- скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення;

- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру на підставі судового рішення є не правовим наслідком такого рішення, а фактичною дією, вчиненою на підставі цього рішення;

- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі;

- запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя;

- за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №922/3537/17). За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню;

- при вирішенні таких спорів необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження.

9.8. У випадку якщо позивач вважає, що іпотека є та залишалася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду у разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя.

9.9. Як зазначено вище (див. розділ 7 постанови) при вирішенні спорів щодо прав на нерухоме майно необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного з порушенням закону, оскільки від цього може залежати, зокрема, чинність чи припинення іпотеки.

9.10. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі за належною вимогою (зокрема про визнання права іпотекодержателя) суд має врахувати наявність/відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного на аукціоні за відсутності в Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження. Відсутність у Державному реєстрі іпотек означених відомостей не може беззастережно свідчити про добросовісність особи, яка придбаває таке майно.

9.11. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі про визнання права іпотекодержателя позивач не позбавлений права доводити недобросовісність кінцевого набувача предмета іпотеки».

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 січня 2025 року у справі №127/12920/23.

Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі №390/34/17, від 11 листопада 2019 року у справі №337/474/14-ц, від 09 вересня 2024 року у справі №466/3398/21).

У випадку виникнення судового спору учасники цивільного обороту мають розуміти, що їхні дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі №466/3398/21).

Велика Палата Верховного Суду підкреслювала, що цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість (пункт 220 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі №917/1212/21).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

У справі, що переглядається, позивач при зверненні до суду вказував на те, що спірний житловий будинок перебував в іпотеці банку згідно іпотечного договору, що забезпечувало виконання умов кредитного договору, однак відомості про обтяження були безпідставно вилучені з Держаного реєстру іпотек, а майно в подальшому відчужене.

ОСОБА_3 , в свою чергу, заперечуючи щодо позову стверджувала, що набуваючи спірне майно покладалася на відомості із державних реєстрів й не знала про існування в минулому будь-яких обтяжень щодо нього.

Суд першої інстанції також вірно оцінив та надав критичний висновок рішенню Ворошиловського районного суду м. Донецьк від 21.03.2014 року у справі №255/2558/13-ц за позовом ОСОБА_4 до ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки таке не стосується прав та інтересів ОСОБА_1 та його договірних відносин з позивачем у цій справі.

Враховуючи, що спірний житловий будинок після припинення іпотеки був відчужений на користь ОСОБА_2 , а надалі на користь ОСОБА_3 , й зважаючи на неодноразові зміни власника впродовж шести-семи місяців, при належній обачності відповідачка ОСОБА_3 могла передбачити негативні для себе наслідки у разі набуття права власності на вказане майно.

Аналізуючи наявні в матеріалах справи докази, діючи в межах заявлених позовних вимог, суд вірно визначився з наявністю правових підстав для визнання за позивачем АТ КБ «ПриватБанк» права іпотекодержателя належного на праві власності ОСОБА_3 житлового будинку, яке виникло на підставі укладеного між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Кіцманського районного нотаріального округу Чернівецької області Олексюк С.В. за реєстровим № 178 - з огляду на те, що виключення відомостей про право іпотеки з Державного реєстру іпотек не впливає на чинність іпотеки, оскільки така підстава припинення іпотеки не передбачена Законом, іпотека є чинною незалежно від наявності таких відомостей у Державному реєстрі іпотек.

Оскільки, для добросовісного іпотекодержателя має бути характерним такий стандарт поведінки, який притаманний середньому розумному та обачному іпотекодержателю, встановивши, що позивач, як іпотекодержатель вищезазначеного майна переданого в іпотеку, не надавав будь-якої згоди на розпорядження іпотекодавцем предметом іпотеки та враховуючи те, що суд першої інстанції вірно встановив недобросовісність дій відповідачів, спрямованих на виведення майна з під іпотечного обтяження, колегія суддів погоджується із висновками про наявність підстав для визнання за банком прав іпотекодержателя спірного майна.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, яким враховано, що зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконано, відомості про іпотеку у державному реєстрі було припинено без достатніх підстав, а тому прийшов вірного висновку, що вказаними діями було порушено прав позивача як іпотекодержателя та наявність підстав для звернення з вказаним позовом.

Щодо вимог про визнання недійсними договорів та скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 вказано, що: «6.21. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17 зазначено, що: «у випадку якщо позивач вважає, що іпотека є та залишалася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна».

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що наведені способи захисту є неналежними, а тому в задоволенні таких вимог слід відмовити, що також спростовує доводи апелянта з приводу застосування судом позовної давності до всіх вимог.

Щодо позовної давності.

Як вбачається з матеріалів справи, стороною відповідача 13.08.2025 року подано до суду заяву про застосування строків позовної давності на подання позовної заяви (т.1 а.с.161-164).

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення (частина перша статті 251 ЦК України).

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (частина перша статті 253 ЦК України).

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.

Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Частина п`ята статті 261 ЦК України передбачає, що за зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Заміна сторін у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності (частина перша статті 262 ЦК України).

Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частини друга та третя статті 264 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини третя-п`ята статті 267 ЦК України).

Апеляційний суд звертає увагу на те, що рішення про відмову у позові через обраний неналежний (неефективний) спосіб захисту порушених прав можливе виключно за умови встановлення порушення права, за захистом якого особа звернулась до суду, та відсутності підстав заявленого застосування позовної давності щодо такого порушення, оскільки відповідно до частини першої статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, який визначає період можливого звернення особи до суду з вимогою про захист її цивільного права або інтересу, не залежно від того у який спосіб здійснення обраний нею захист цього права або інтересу.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17, від 19 листопада 2019 року у справі №911/3680/17 та у справі №911/3677/17. При цьому питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №706/1272/14-ц).

Як встановлено, ПАТ КБ «ПриватБанк» листом від 28.12.2016 року №16.0.0.0/4-204661 звернулося до начальника ГУНП в Чернівецькій області Пілігріму С.В., де, крім іншого, зазначило, що ОСОБА_1 своїми діями допустив незаконне відчуження заставного майна, що підтверджувалося інформаційною довідкою від 24.11.2016 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, що також підтверджується витягом з ЄРДР №42017261110000004.

Разом з тим апеляційний суд звертає увагу, що пред`являючи позов про визнання права іпотекодержателя позивач обґрунтовував свої вимоги саме вчиненням відповідачами протиправних дій щодо внесення змін до державного реєстру речових прав на нерухоме майно та укладення правочинів щодо предмета іпотеки, які порушили права іпотекодержателя на спірне майно. Отже, моментом, з якого позивач дізнався про порушення свого права, є момент, коли він дізнався про відповідні зміни в реєстрі, а вже в подальшому про вчинення зазначених правочинів.

Тобто, саме з грудня 2016 року АТ КБ «ПриватБанк» будучи обізнаним про вчинення неправомірних дій з боку ОСОБА_1 звернулося до поліції із відповідною заявою, та в подальшому просило визнати Банк потерпілим, що свідчить про обізнаність вибуття майна, та саме з вказаного часу для позивача у цій справі розпочав перебіг строк позовної давності на звернення до суду за захистом порушеного права та збіг у 2019 році, а не як вважає позивач, що перебіг розпочався з часу укладення договорів купівлі-продажу чи з повторного відчуження, про яке взагалі Банк дізнався тільки 17.04.2025 року з інформаційної довідки.

Крім цього, вжиття іпотекодержателем активних дій щодо захисту порушеного права на предмет іпотеки з грудня 2016 року могло запобігти вчиненню дій по неодноразовому відчуженню майна не тільки іпотекодавцем, а й подальшими його набувачами, а відсутність таких дій переконує колегію суддів на правильному визначенні судом першої інстанції дати початку перебігу строку позовної давності.

Колегія суддів звертає увагу апелянта на те, що головним у цьому спорі є саме час дізнання про порушення права щодо майна, яке перебувало в іпотеці банку (внесення запису про припинення іпотеки), яке відбулося в 2016 році і банк про таке дізнався 24.11.2016 року, а не подальші дії з таким майном.

Суд першої інстанції на підставі встановлених фактичних обставин справи та застосувавши правила про перебіг позовної давності дійшов висновку, що позовна давність до вимог банку про визнання права іпотекодержателя спливла, як наслідок, дійшов висновку про відмову в задоволенні цієї вимоги.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки такі не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів.

Щодо додаткового рішення суду.

Відповідно до частини 1 статті 264 ЦПК України до питань, які вирішує суд під час ухвалення рішення, віднесено те, як розподілити між сторонами судові витрати.

Частиною 1 статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим, законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Частиною першою статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до частини 1 статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Як вбачається з матеріалів справи сторона відповідача ОСОБА_3 через підсистему «Електронний суд» 01.12.2025 року подала заяву про ухвалення додаткового рішення в якій просила стягнути на користь останньої 10 000 грн витрат на правничу допомогу (т.2 а.с.179-182).

На підтвердження понесення витрат й надання допомоги стороною відповідача надано: копію договору про надання правової допомоги між ОСОБА_3 та адвокатом Дорошенком О.О. від 30.07.2025 року (т.2 а.с.183-186); акт виконаних робіт від 29.11.2025 року де, обумовлено виконані роботи та їх вартість (ознайомлення з матеріалами справи 1 год/1000 грн, складення відзиву 5год/5000 грн, участь в судовому засіданні 19.11.2025 року 4 год/4000 грн) (т.2 а.с.187); квитанцію до прибуткового касового ордера №01/12-25 від 29.11.2025 року про оплату 10 000 грн (т.2 а.с.188).

Як вбачається з матеріалів справи вказана заява разом із зазначеними доказами була направлена банку, в подальшому, судом винесено ухвалу від 05.12.2025 року про прийняття такої до розгляду на 10.12.2025 року, про що повідомлено банк (т.2 а.с.191-192).

Жодних заперечень щодо неспівмірності, невідповідності вказаного розміру складності справи, витраченого часу, порушення принципу розумності, тощо від банку до суду першої інстанції не надходило, як і заяви про зменшення заявлених витрат.

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц вказано, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Проте, як вбачається з висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2024 року у cправі №910/615/14 (№910/5042/22), від 26 вересня 2024 року у cправі № 910/11903/23, від 25 січня 2025 року у справі №369/849/18 та від 17.12.2025 року у справі №944/1035/24 під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд:

- має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21);

- з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені у частинах третій-п`ятій, дев`ятій статті 141 ЦПК України (а саме: пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами тощо) (близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21).

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені у частині третій статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі №686/5757/23).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц).

Колегія суддів з урахуванням викладеного вважає, що розмір стягнутих судом першої інстанції витрат на правничу допомогу відповідача в розмірі 10000 грн, з врахуванням принципу розумності судових витрат, відсутності заперечень позивача, є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді першої інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат та розумності їхнього розміру.

За вказаних обставин, додаткове рішення суду слід залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

Оскаржувані судові рішення містять вичерпні висновки суду першої, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. У мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень наведено дані про встановлені обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також надано оцінку всім доказам.

Доводи апеляційних скарг не спростовують висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині як основного так і додаткового рішень, та фактично зводяться до незгоди позивача із відмовою в задоволенні позову та покладенням на банк обов`язку із відшкодування відповідачеві судових витрат.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною 1 статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст.367, 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційні скарги Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 28 листопада 2025 року та додаткове рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 10 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення постанови безпосередньо до Верховного Суду.

Суддя-доповідач І.Н. Лисак

Судді: І.М. Литвинюк

І.Б. Перепелюк