Постанова від 04 березня 2026 р. у справі №713/1597/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 березня 2026 року м. Чернівці Справа № 713/1597/25

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Лисака І.Н.,

суддів: Литвинюк І.М., Перепелюк І.Б.,

за участю секретаря судового засідання: Сарган Ю.В.,

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: ОСОБА_2 ,

при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2025 року, ухваленого під головуванням судді Кириляк А.Ю., дата складання повного тексту не зазначена,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2025 ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.

Обґрунтовував вимоги тим, що 28 вересня 2003 року між сторонами було зареєстровано шлюб виконавчим комітетом Іспаської сільської ради, актовий запис №29.

Вказував, що шлюбні відносини припинилися із початком війни, між сторонами відсутні порозуміння, повага один до одного, склалися різні погляди на життя, вирішення сімейних проблем, а тому просив позов задовольнити.

Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено. Шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований виконавчим комітетом Іспаської сільської ради Вижницького району Чернівецької області 28 вересня 2003 року, актовий запис №29, - розірвано.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду в частині мотивів відповідач оскаржила його в апеляційному порядку.

В обґрунтування скарги вказувала, що судом не повно з`ясовано обставини справи, що мають значення для справи, як наслідок, це призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення суду.

Просить апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду про розірвання шлюбу змінити, доповнивши мотивувальну частину такого, зазначивши про час фактичного припинення шлюбних стосунків 22 жовтня 2025 року.

Провадження №22-ц/822/432/26

Відзив на апеляційну скаргу не подавався.

Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Пунктом 1 ч.4 ст.274 ЦПК України передбачено, що в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають з сімейних відносин, крім спорів, зокрема, про розірвання шлюбу.

Згідно з п.4 ч.6 ст.19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи про розірвання шлюбу.

В силу ч.13 ст.7 ЦПК України, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи в межах її обґрунтувань та заявлених в суді першої інстанції вимог приходить до наступного висновку.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції керуючись ст.367 ЦПК України переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Оскаржуване рішення зазначеним вимогам відповідає.

Ухвалюючи рішення, суд виснував про те, що шлюбні відносини між сторонами припинені, сім`я сторін розпалася остаточно, примирення бути не може, а шлюб підлягає розірванню.

Обставини справи щодо укладення шлюбу (його реєстрації) між сторонами 28 вересня 2003 року виконавчим комітетом Іспаської сільської ради, актовий запис №29, народження у сторін від вказаного шлюбу 03 травня 2005 року сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 доньки ОСОБА_5 та ІНФОРМАЦІЯ_4 доньки ОСОБА_6 сторонами визнається та не заперечується (а.с.7-10).

Так, ч.1 ст.51 Конституції України та ч.1 ст.24 СК України визначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.

Частина 1 ст.8 Конвенції про захист прав та основоположних свобод передбачає право особи на повагу до свого приватного та сімейного життя.

Відповідно до ч.3, 4 ст.56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв`язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.

Згідно ч.2 ст.104 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання.

В силу ч.3 ст.105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до ст.110 цього Кодексу.

Частиною 1 ст.110 СК України визначено, що позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя.

Згідно ст.111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

За приписами ст.112 СК України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

В силу ст.16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім`ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання. Оскільки позивач наполягає на розірванні шлюбу, то відповідно відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.

Отже, зважаючи на принципи рівноправності жінки і чоловіка, закон вимагає, щоб згода на одруження була взаємною. Принцип добровільності шлюбу є чинним не лише на стадії його реєстрації, а і під час знаходження в шлюбі, що зумовлює можливість добровільного розірвання шлюбу, про що записано в ст.16 Конвенції «Про дискримінацію жінок» в частині 1 підпункту «с», «однакові права і обов`язки під час шлюбу і після його розірвання».

Шлюб - це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім`ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер.

Таким чином, висновки суду першої інстанції щодо небажання позивача перебувати в шлюбних відносинах відповідають обставинам справи, а сумнівів у добровільності його вираження не встановлено.

У пункті 11 Постанови Пленуму ВСУ №11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» обумовлено, що рішення суду у справі про розірвання шлюбу повинно відповідати вимогам статті 215 ЦПК України. У ньому, зокрема, має бути зазначено дату й місце реєстрації шлюбу, час та причини фактичного його припинення, мотиви, з яких суд визнав збереження сім`ї можливим чи неможливим, обґрунтовані висновки з приводу інших заявлених вимог. У резолютивній частині рішення слід навести відомості, необхідні для реєстрації розірвання шлюбу в органах РАЦС.

Крім цього, вимоги до змісту рішення визначені в ст.265 ЦПК України.

У мотивувальній частині рішення зазначаються: 1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; 2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; 3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; 4) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду; 5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; 6) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.

Як зазначено в позовній заяві, ОСОБА_1 вказав, що шлюбні відносини припинилися із початком війни, а саме з лютого 2022 року.

Відповідач у клопотанні про надання сторонам строку на примирення вказувала, що станом на травень 2025 року сторони проживають разом та вона має намір зберегти сім`ю.

Доводи апеляційної скарги про те, що суду першої інстанції слід було зробити висновок, що припинення шлюбних відносин відбулося саме 22 жовтня 2025 року, оскільки примирення сторін не відбулося, є необґрунтованим, виходячи з наступного.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

Приписи частин 5-6 статті 81 ЦПК України вказують, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно частини 1 статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

За змістом частин 1-3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (Див. постанову Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі №904/1017/20).

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (Див. пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц, пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі №904/2104/19).

Повертаючись до стандартів доказування, передбачених процесуальним законом, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Так, в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суд першої інстанції зазначив, що між сторонами немає взаєморозуміння, шлюб між ними існує формально, спільно господарства не ведуть, припинили шлюбні відносини.

Проте, жодна зі сторін у цій справі не дотрималася обов`язку щодо надання доказів щодо часу припинення шлюбних відносин, що, в свою чергу, покладає такі ризики на них у відповідності до норм процесуального закону.

За вказаного, у суду першої інстанції були відсутні підстави встановлювати обставини справи, з приводу яких у сторони виникли заперечення, однак така не надала на їх підтвердження належних та допустимих доказів.

Період/дата/конкретний термін припинення шлюбно-сімейних відносин подружжя не впливає на вирішення питання про наявність підстав для розірвання шлюбу, проте, встановлення факту припинення шлюбних відносин з певного часу дійсно може мати значення при розгляді інших спорів, зокрема, про поділ майна подружжя, тощо, що не вчиняє перешкод та не обмежує апелянта доводити таку обставину при вирішенні іншого спору, за умови належного доказування.

Отже, вирішуючи наявний спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі та зробив правильний висновок про те, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам сторін, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.

Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач І.Н. Лисак

Судді : І.М. Литвинюк

І.Б. Перепелюк