Постанова від 04 березня 2026 р. у справі №120/6381/24 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/6381/24

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Крапівницька Н. Л.

Суддя-доповідач - Ватаманюк Р.В.

05 березня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Ватаманюка Р.В.

суддів: Боровицького О. А. Курка О. П. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 24 березня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

позивач звернувся із позовом до Вінницького окружного адміністративного суду в якому просив: визнати бездіяльність протиправною та зобов`язати вчинити дії.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 24.03.2025 позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 07.02.2020 по 18.04.2024.

Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 07.02.2020 по 18.07.2022 в сумі 99033,70 грн. (дев`яносто дев`ять тисяч тридцять три гривні 70 копійок) та за період з 19.07.2022 по 18.04.2024 (за шість місяців) в сумі 66900,56 грн. (шістдесят шість тисяч дев`ятсот гривень 56 копійок).

В решті позовних вимог, - відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.

Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 .

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 06.02.2020 року № 46-ОС посаду здав та був виключений із списків особового складу 06.02.2020 року.

У день виключення позивача зі списків військової частини розрахунок проведено не у повному обсязі.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 24.11.2023, залишеним без змін судом апеляційної інстанції, у справі №120/10340/23 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 "індексації-різниці" грошового забезпечення, що розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу у розмірі 4436,87 грн. в місяць за період з 01.03.2018 по 06.02.2020.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та доплату ОСОБА_1 "індексації-різниці" грошового забезпечення, що розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу у розмірі 4436,87 грн. в місяць за період з 01.03.2018 по 06.02.2020 та здійснити її виплату з урахуванням раніше виплачених сум.

На виконання зазначеного рішення 18.04.2024 позивачу здійснено перерахунок та виплату індексації- різниці грошового забезпечення в сумі 99189,93 грн.

У зв`язку із затримкою виплати належних сум при звільненні, позивач вважає, що набув право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

При цьому, представник позивача вказує, що на виконання рішень Вінницького окружного адміністративного суду від 29 грудня 2021 року у справі №120/13637/21-а, від 14 серпня 2023 року у справі № 120/10341/23, від 27 листопада 2023 року у справі №120/10340/23 відповідачем було виплачено індексацію грошового забезпечення: 09.08.2022 року у розмірі 67 934,51 грн.; 09.08.2023 року у розмірі 15 190,32 грн.; 18.04.2024 року у розмірі 99 189,93 грн.

Водночас, вказав, що рішенням Вінницького окружного адміністративного від 03.01.2023 у справі № 120/7399/22 вирішено питання виплати позивачу середнього заробітку в сумі 73190,66 грн. Проте сума середнього заробітку визначена судом з урахуванням «істотності частки невиплачених сум при звільненні», яка через системні протиправні дії відповідача по суті змінилася.

Представника позивача вказує, що враховуючи зазначені обставини справи відповідач зобов`язаний був виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням суми виплаченої на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного від 03 січня 2023 року у справі № 120/7399/22.

Суд першої інстанції при ухваленні рішення в оскаржуваній частині виходив з обґрунтованості та доведеності позовних вимог, а відтак наявності підстав для задоволення адміністративного позову.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон від 20.12.1991 № 2011-XII).

Згідно зі статтею 1-2, частиною 1 статті 9 Закону від 20.12.1991 № 2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153/2008). Цим положенням визначається порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та врегулювання питань, пов`язаних з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

У відповідності до пункту 242 Положення № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов`язані у п`ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Однак, Законом від 20.12.1991 № 2011-XII як і Положенням № 1153/2008 правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116 - 117 Кодексу законів про працю України.

Наведене відповідає правовому висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладеному в постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16, від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19 та багато інших.

Так, статтею 116 КЗпП України (в редакції станом на дату виключення позивача зі списків особового складу військової частини) на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

26.02.2020 Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі №821/1083/17 у якій дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 08.04.2010 у справі "Меньшакова проти України" надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015 провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15.

Разом з тим, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у вищезазначеній постанові, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Крім того Великою Палатою Верховного Суду зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав і Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 (справа № 816/1640/17), зауваживши при цьому на обов`язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.

В даному випадку, в рамках розгляду цієї справи судом встановлено, що відповідачем при виключенні позивача зі списків особового складу військової частини не проведено з останнім повного розрахунку, зокрема не була виплачена індексація-різниця грошового забезпечення, що свідчить про недотримання військовою частиною НОМЕР_1 вимог ст. 116 КЗпП України та має наслідком застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.

Водночас, з 19.07.2022 набрав чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" №2352-IX від 01.07.2022, яким викладено в новій редакції норму статті 117 КЗпП України, а саме встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.

Верховним Судом у постанові від 22.02.2024 у справі № 560/831/23 викладено правовий висновок, згідно якого у спорах з подібними правовідносинами стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України (тобто до 19.07.2022) і після цього.

Тобто період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-IX) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-IX, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.

Проте період з 19 липня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15, недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативно-правового регулювання спірних правовідносин.

Такий підхід узгоджується із правовою позицією, висловленою Верховним Судом, зокрема, у постановах від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 10 квітня 2024 року у справі №360/380/23, від 30 квітня 2024 року у справі №560/6962/23, від 23 травня 2024 року у справі №580/9003/23 від 09 січня 2025 у справі №560/4049/24 та багато інших.

Таким чином застосовуючи до цієї справи окреслений Верховним Судом підхід до визначення періодів обрахунку розміру середнього заробітку, спірний період виплати середнього заробітку у цій справі суд умовно ділить на дві частини: з 07.02.2020 (наступний день після виключення зі списків особового складу) по 18.07.2022 та з 19.07.2022 по 18.04.2024 однак в межах 6 місяців.

Щодо періоду з 07.02.2020 по 18.07.2022, то кількість днів затримки розрахунку в цьому випадку становить 893 календарних днів.

Відповідно до довідки-розрахунку в/ч НОМЕР_3 №142 від 05.06.2024, наданої відповідачем разом із відзивом на позовну заяву, середньоденний заробіток позивача (виходячи з розрахунку за два місяці перед звільненням – грудень 2019-січень 2020 року) становив 363,59 грн.

Крім того, рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 03.01.2023 у справі №120/7399/22 за позовом ОСОБА_1 , встановлено, що середньоденний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 складає 363,59 грн.

Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Із цього слідує, що середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні в межах періоду з 07.02.2020 по 18.07.2022 мав би становити 324685,87 грн. (363,59 грн. х 893 кал. днів).

Проте, відповідальність в такому розмірі згідно ст. 117 КЗпП України відповідач міг би нести лише у випадку невиплати усіх належних звільненому працівникові сум. Натомість, в межах спірних правовідносин відповідач допустив часткове порушення, тобто не здійснив належну виплату індексації-різниці грошового забезпечення (згідно рішення суду у справі від 24.11.2023 у справі №120/10340/23) всього в сумі 99189,93 грн.

Враховуючи означені вище правові позиції Верховного Суду, за якими розмір відповідальності відповідача повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум, тому розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні у цьому випадку має визначатися виключно пропорційно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум. Тобто, суду необхідно визначити істотність частки невиплачених сум.

Верховний Суд в постанові від 30.10.2019 по справі № 806/2473/18 (адміністративне провадження № К/9901/2118/19) сформував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.

Застосовуючи саме такий підхід при вирішенні цієї справи судом першої інстанції правильно зазначено, що сума невиплачених вчасно позивачу коштів за судовим рішенням №120/10340/23 становить 99189,93 грн. Відповідно, істотність частки невиплачених сум в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку становить 30,5 % (99189,93 : 324685,87 х 100).

Отже сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 30,5% розраховується наступним чином: 363,59 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 30,5% = 110, 90 грн. середньоденна сума відшкодування з урахуванням істотності частки; 110,90 грн. х 893 (днів затримки розрахунку) = 99033,70 грн.

Щодо періоду з 19.07.2022 по 18.04.2024, то виходячи з нової редакції статті 117 КЗпП України, такий період має бути обмежений шестимісячним строком, тобто охоплюватись періодом з 19.07.2022 по 19.01.2023, що складає 184 дні.

Виходячи з того, що середньоденний заробіток позивача становив 363,59 грн., то розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 по 19.01.2023 має становити 66900,56 грн. (363,59 х 184 кал. днів).

Відтак відсутні підстави застосовувати підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, оскільки судом до спірних правовідносин застосовано приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові. Наведене відповідає застосованому Верховним Судом у постанові від 22.02.2024 у справі № 560/831/23 підходу щодо обрахунку розміру середнього заробітку.

Відтак середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні за період 07.02.2020 по 18.07.2022 року включно складає 99033,70 гривень, а з 19.07.2022 по 18.04.2024 складає 66900,56 гривень (не більше ніж за 6 місяців).

Стосовно доводів відповідача про те, що стягнення середнього заробітку в цій справі є повторним щодо попередніх рішень суд зазначає, що попередня сума середнього заробітку була визначена судом з урахуванням «істотності частки» тих невиплачених сум, які були предметом розгляду раніше. Однак, після виплати відповідачем нової суми індексації-різниці в розмірі 99 189,93 грн на виконання рішення у справі № 120/10340/23, сукупний обсяг заборгованості, яку роботодавець прострочив при звільненні, суттєво збільшився. Це призвело до зміни показника «істотності» порушення, що відповідно до принципів розумності та справедливості дає позивачу право на отримання компенсації, пропорційної саме цьому нововиявленому обсягу невиплачених коштів.

Суд першої інстанції правомірно застосував диференційований підхід до обрахунку, виходячи з того, що обов`язок роботодавця провести повний розрахунок не припиняється з прийняттям попередніх судових рішень. Застосування принципу співмірності до 18.07.2022 дозволило виокремити частину відповідальності відповідача, яка складає 30,5% від повного заробітку, що відповідає саме частці нової заборгованості в структурі загальних виплат. Щодо періоду після 19.07.2022, суд вірно керувався новою редакцією статті 117 КЗпП України, яка обмежує відповідальність шестимісячним строком і є самостійною правовою підставою для стягнення, незалежно від результатів попередніх спорів, розглянутих за старого законодавчого регулювання

Таким чином колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 07.02.2020 по 18.04.2024 та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 07.02.2024 по 18.07.2022 в розмірі 99033,70 грн. та за період з 19.07.2022 по 18.04.2024 у розмірі грошового забезпечення за шість місяців (19.07.2022 по 19.01.2023), що становить 66900,56 грн., а загалом в сумі 165934,26 грн.

Оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

У Х В А Л И В :

апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 24 березня 2025 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили відповідно до ст. 325 КАС України та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий Ватаманюк Р.В.

Судді Боровицький О. А. Курко О. П.