Постанова від 02 березня 2026 р. у справі №577/5207/24 — Сумський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2026 року м.Суми

Справа №577/5207/24

Номер провадження 22-ц/816/76/26

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Собини О. І. (суддя-доповідач),

суддів - Сидоренко А. П. , Щербаченко М. В.

з участю секретаря судового засідання – Кияненко Н.М.,

у присутності :

представника позивача ОСОБА_1 – адвоката Костишеної Вікторії Леонідівни,

розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана його представником – адвокатом Скрипкою Іваном Петровичем,

на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 січня 2025 року у складі судді Потій Н.В., ухваленого в м. Конотоп Сумської області, повне судове рішення складено 21 січня 2025 року,

в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними,

в с т а н о в и в :

У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, в якому просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу – автомобіля марки Renault Trafiс, 2003 року випуску, VIN НОМЕР_1 від 16 липня 2022 року №5942/2022/3277783 укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу – автомобіля марки Renault Trafiс, 2003 року випуску, колір сірий,VIN НОМЕР_1 від 20.07.2022 року №5942/2022/3282734 укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

Свої вимоги мотивував тим, що 13 червня 2022 року судом відкрито провадження у справі № 577/1667/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики від 15 липня 2019 року в розмірі 400 000 грн, інфляційних втрат та 3% річних. 16 липня 2022 року, з метою приховання рухомого майна, ОСОБА_3 здійснив продаж автомобіля марки Renault Trafic, 2003 року випуску, родичу (особі що має таке ж прізвище як і боржник - ОСОБА_5 ). 20 липня 2022 року, через 4 дні, новий власник автомобіля ОСОБА_4 здійснив повторний продаж автомобіля синові боржника ОСОБА_3 - ОСОБА_2 , які мають однакову реєстрацію місця проживання. Зазначає, що автомобіль марки Renault Trafic, 2003 року випуску, є майном, на яке можна було звернути стягнення. Вважає, що укладені договори в розумінні ст. 234 ЦК України є такими, які вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими правочинами. Укладення даних договорів, які за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямовані на реальне настання обумовлених ними правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання їх недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 січня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними – задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу – автомобіля марки Renault Trafiс, 2003 року випуску, VIN НОМЕР_1 від 16 липня 2022 року №5942/2022/3277783 укладеного між ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 та ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_3 )

Визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу – автомобіля марки Renault Trafiс, 2003 року випуску, колір сірий, VIN НОМЕР_1 від 20 липня 2022 року №5942/2022/3282734 укладеного між ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3 та ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_4 )

Стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 по 807 грн 47 коп. (вісімсот сім грн. 47 коп.) сплаченого судового збору.

Будучими незгодним з рішенням суду, ОСОБА_2 , в інтересах якої діє - адвокат Скрипка І.П., подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

У доводах апеляційної скарги вказує на те, що на день укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу транспортних засобів від 16 липня 2022 рок та від 20 липня 2022 року, рішення у справі №577/1667/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики не було ухвалено і, відповідно, у останнього не було жодних цивільно-правового зобов`язання перед останнім. На переконання заявника апеляційної скарги, за встановлених обставин, відсутні передбачені законом підстави кваліфікувати оспорювані правочини, як такі, що вчинені на шкоду кредитора, з метою уникнення цивільно-правової відповідальності і стягнення на майно боржника.

В установлений апеляційним судом строк, відзиву на апеляційну скаргу сторонами подано не було.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, яка заперечила проти доводів апеляційної скарги, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив, що 13 червня 2022 року було відкрито провадження у справі 577/1667/22 (номер провадження 2/577/24/23) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики від 15 липня 2019 року в розмірі 400 000 грн 00 коп., інфляційних втрат в розмірі 77 555 грн 47 коп. та 3 % річних в розмірі 16 994 грн 57 коп. (а.с. 11-12, 99-100).

16 липня 2022 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу – автомобіля марки Renault Trafiс, 2003 року випуску, VIN НОМЕР_5 . За домовленістю сторін ціна транспортного засобу складає 40000 грн. (а.с. 99-100).

20 липня 2022 року між ОСОБА_4 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу – автомобіля марки Renault Trafiс, 2003 року випуску, колір сірий, VIN НОМЕР_6 За домовленістю сторін ціна транспортного засобу складає 40000 грн. (а.с. 15).

Кожен з укладених договорів зареєстровано в сервісному центрі 5942 РСЦ ГСЦ МВС (а.с. 13).

Рішенням Конотопського міськрайонного суду від 10 лютого 2022 року у справі № 577/1667/22 (номер провадження 2/577/24/23) стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 15 липня 2019 року в розмірі 400 000 грн 00 коп., інфляційні втрати за період з 02 грудня 2020 року до 23 лютого 2022 року в розмірі 56 990 грн 88 коп. та 3 % річних за період з 02 грудня 2020 року до 23 лютого 2022 року в розмірі 14 728 грн 77 коп., всього 471 719 грн 65 коп. (а.с. 99-100).

11 червня 2023 року приватним виконавцем відкрито виконавче провадження за виконавчим листом 577/1667/22 (а.с. 10).

25 вересня 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом про визнання вказаних вище договорів недійсними.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що дії продавця ОСОБА_3 , а в подальшому продавця ОСОБА_4 були спрямовані на відчуження автомобіля марки Renault Trafiс, який є предметом спірних правочинів, з метою уникнення цивільно-правової відповідальності ОСОБА_3 за договором позики від 15 липня 2019, а тому такі дії не відповідали принципам добросовісності у зв`язку з чим оспорювані правочини слід визнати недійсними.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, так як вони відповідають вимогам закону та обставинам справи.

Тлумачення, як ст. 3 ЦК України загалом, так і п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість -це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що:

«позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

фіктивного (стаття 234 ЦК України);

такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);

такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що:

«цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України)».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (ч. 1 і 2 ст. 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).

Цей суд звертав увагу, що:

відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24));

мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23));

застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2025 року в справі № 757/52379/21-ц (провадження № 61-3339св24)).

У частинах 1, 6 статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України).

Зібраними у справі доказами підтверджується, що відповідач ОСОБА_3 має непогашену заборгованість за договором позики від 15 липня 2019 року, укладеним із ОСОБА_1 , в сумі 400 000 грн 00 коп., строк повернення боргу до 01 грудня 2020 року.

Після відкриття провадження Конотопським міськрайонним судом Сумської області у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики, 16 липня 2022 року останній укладає з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу належного йому автомобіля марки Renault Trafiс. Факт родинних відносин між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відповідачі не спростовували.

У подальшому, а саме 20 липня 2022 року ОСОБА_4 , за договором купівлі-продажу відчужує вказаний автомобіль сину ОСОБА_3 – ОСОБА_2 .

Вказані дії відповідачів, на переконання колегії суддів, свідчать про те, що договір купівлі-продажу від 16 липня 2022 року, за яким ОСОБА_3 відчужив належний йому автомобіль, укладено з метою уникнення останнім виконання зобов`язання перед позивачем за договором позики, що суперечить принципам добросовісності та недопустимості зловживання правом.

Отже, за встановлених обставин укладання договору купівлі-продажу від 16 липня 2016 року, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання цього договору недійсним.

Доводи апеляційної скарги про те, що на час укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу не мав жодного цивільно-правового зобов`язання перед позивача, адже рішення у справі №577/1667/22 про стягнення з відповідача ОСОБА_2 заборгованості за договором позики не було ухвалено, колегія суддів вважає непереконливими, адже ОСОБА_2 взяв на себе зобов`язання повернути борг за договором позики до 01 грудня 2020 року, але не виконав покладених на нього зобов`язань що змусило кредитора звернутись до суду за захистом свого порушеного права .

Крім того, колегія суддів звертає увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 13 березня 2025 року у справі № 159/5846/2, в якій суд виснував, що для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов`язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитися із рішенням суду в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу від 20 липня 2022 року, та з огляду не неправильне застосування судом першої інстанції, при ухваленні рішення суду в цій частині вимог, норм матеріального права, відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України є підстави для виходу за межа доводів апеляційної скарги.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)). Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 161/12564/21 (провадження № 61-10546св22)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) зазначено, що: «очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків. Обраний ОСОБА_1 спосіб захисту (відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності ОСОБА_2) передбачений пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах».

Ухвалюючи оскаржуване рішення в частині вимог про визнання недійним договору купівлі-продажу від 20 липня 2022 року, суд першої інстанції не звернув увагу, що метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; належним способом захисту кредитора є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається.

Тому в задоволенні позову про визнання недійсними договору купівлі-продажу від 20 липня 2022 року слід відмовити внаслідок обрання неналежного способу захисту.

Отже, виходячи з викладеного, рішення суду першої інстанції на підставі п. 4) ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підлягає скасуванню в частині задоволення позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 липня 2022 року та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині вимог.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку з частковим скасування рішення суду, є підстави для зміни рішення в частині розподілу судових витрат.

Враховуючи те, що за наслідками апеляційного перегляду у задоволенні вимог до відповідача ОСОБА_2 відмовлено, а тому, пропорційно до задоволених позовних вимог, сплачений позивачем судовий збір в сумі 1211 грн 40 коп. належить стягнути на його користь з відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в дольовому порядку, 605 грн 60 коп. з кожного.

Також, пропорційно до частки задоволених вимог апеляційної скарги, з позивача на користь відповідача ОСОБА_4 належить стягнути 1816 грн 60 коп. судового збору за апеляційне оскарження рішення суду.

Керуючись ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 376, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана його представником – адвокатом Скрипкою Іваном Петровичем, задовольнити частково.

Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 січня 2025 року скасувати в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу №5942/2022/3282734 від 20 липня 2022 року та ухвалити в цій частину нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу №5942/2022/3282734 від 20 липня 2022 року.

Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 січня 2025 року змінити в частині розподілу судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 в дольовому порядку по 605 гривень 60 копійок судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції.

В іншій частині рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 січня 2025 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1816 гривень 60 копійок судового збору за апеляційне оскарження рішення суду.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складене 4 березня 2026 року.

Головуючий - О. І. Собина

Судді: А. П. Сидоренко

М. В. Щербаченко