Постанова від 02 березня 2026 р. у справі №940/2332/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 940/2332/25 Головуючий у 1-й інстанції: Косович Т.П.

Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача Черпака Ю.К.,

суддів Кобаля М.І., Штульман І.В.,

за участю секретаря судового засідання Григор`єва С.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Київській області на рішення Тетіївського районного суду Київської області від 15 січня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області про визнання протиправною та скасування постанови про накладення адміністративного стягнення,

В С Т А Н О В И В:

25 листопада 2025 року ОСОБА_1 (далі - позивач/ ОСОБА_1 ) звернувся до Тетіївського районного суду Київської області з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Київській області (далі - відповідач/апелянт/ГУ НП в Київській області) про визнання протиправною та скасування постанови поліцейського офіцера громади сектору поліцейської діяльності № 1 відділення поліції № 2 Білоцерківського РУП ГУ НП в Київській області Христевича Ігоря Леонідовича серії ЕНА № 6183940 від 19 листопада 2025 року про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) та накладення штрафу в сумі 3400 гривень.

В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що оскаржувана постанова інспектора поліції від 19 листопада 2025 року про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 126 КУпАП є протиправною, оскільки винесена з порушенням вимог матеріального та процесуального закону. Зокрема, позивач вказав, що фактично мав при собі дійсне посвідчення водія категорії «В» та не був позбавлений права керування транспортними засобами, а тому не може вважатися особою, яка не має права керування. Керував автомобілем марки ЗІЛ, а працівник поліції дійшов помилкового висновку про відсутність у нього права керування транспортним засобом відповідної категорії через відсутність категорії «С» у посвідченні водія. Разом з тим, він послався на постанову Кабінету Міністрів України «Деякі питання допуску водіїв до керування транспортними засобами» від 03 березня 2022 року № 184, якою на період дії воєнного стану встановлено, що до керування транспортними засобами категорій «С» і «С1» допускаються особи, які мають посвідчення водія категорії «В». На момент винесення постанови в Україні діяв правовий режим воєнного стану, а тому він правомірно здійснював керування відповідним транспортним засобом. Крім того, працівником поліції не було належним чином з`ясовано всі обставини справи, як того вимагають статті 251, 252, 280 КУпАП, не надано належної оцінки поданим ним документам, а висновки про наявність складу адміністративного правопорушення зроблені без достатніх і допустимих доказів. В діях відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 126 КУпАП, оскільки він не керував транспортним засобом без права на це.

Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 15 січня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправною та скасовано постанову поліцейського офіцера громади сектору поліцейської діяльності № 1 відділення поліції № 2 Білоцерківського РУП ГУ НП в Київській області Христевича Ігоря Леонідовича серії ЕНА № 6183940 від 19 листопада 2025 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 126 КУпАП та накладення штрафу в сумі 3 400 гривень, а справу про адміністративне правопорушення закрито.

Стягнуто з ГУ НП в Київській області за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень на користь ОСОБА_2 4 605, 60 грн судових витрат.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що на момент винесення оскаржуваної постанови позивач мав чинне посвідчення водія категорії «В», яке пред`явив працівнику поліції під час зупинки транспортного засобу, а тому не може вважатися особою, яка не має права керування транспортними засобами. Хоч транспортний засіб ЗІЛ 131 відноситься до категорії транспортних засобів, для керування якими за загальним правилом необхідне посвідчення водія категорії «С», однак на час події в Україні діяв правовий режим воєнного стану. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання допуску водіїв до керування транспортними засобами» від 03 березня 2022 року № 184 у період воєнного стану до керування транспортними засобами категорій «C» і «C1» допускаються особи, які мають посвідчення водія категорії «B». Оскільки воєнний стан, введений Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року, на дату 19 листопада 2025 року продовжував діяти, то позивач мав право керувати відповідним транспортним засобом. Відповідно до статей 251, 280 КУпАП обов`язок з`ясування всіх обставин справи та належного встановлення наявності складу адміністративного правопорушення покладається на уповноважену посадову особу. Водночас відповідачем не доведено наявності в діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 126 КУпАП, а саме керування транспортним засобом особою, яка не має права керування. Суд також врахував положення частини другої статті 77 КАС України, згідно з якими у справах щодо оскарження рішень суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності прийнятого рішення покладається на відповідача. Оскільки ГУ НП в Київській області не довело правомірність винесеної постанови, а матеріали справи підтверджують наявність у позивача права керування транспортним засобом у період дії воєнного стану, суд дійшов висновку про протиправність оскаржуваної постанови.

В апеляційній скарзі ГУ НП в Київській області, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. Зазначило, що судом неповно з`ясовано обставини справи, зроблено висновки, які не відповідають фактичним обставинам, а також неправильно застосовано норми КУпАП та КАС України. Постанова серії ЕНА № 6183940 від 19 листопада 2025 року винесена уповноваженою посадовою особою в межах компетенції, на підставі статей 222 КУпАП, 23 Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до вимог пункту 2.1а ПДР України. У діях позивача наявний склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 126 КУпАП, оскільки він керував транспортним засобом, не маючи посвідчення водія відповідної категорії. Дотримання Правил дорожнього руху є обов`язком усіх учасників дорожнього руху, а наявність посвідчення відповідної категорії є обов`язковою умовою законного керування транспортним засобом. Невизнання позивачем своєї вини апелянт розцінює як спосіб уникнення адміністративної відповідальності. При цьому скаржник вважає, що інспектором під час розгляду справи не було допущено порушень, які б ставили під сумнів законність постанови. Також апеляційна скарга містить заперечення щодо розподілу судових витрат. Суд першої інстанції безпідставно стягнув з відповідача 4 000 грн витрат на професійну правничу допомогу, оскільки не надано належної оцінки їх співмірності, розумності та необхідності. Зазначено, що послуги з аналізу нормативної бази, вивчення матеріалів справи та консультації не є самостійними процесуальними діями, а охоплюються підготовкою позовної заяви, а отже не підлягають окремій компенсації. Крім того, справа є типовою (шаблонною), не потребує складного правового аналізу та значних часових витрат, а тому заявлена сума витрат є явно неспівмірною зі складністю спору, обсягом наданих послуг і ціною позову. Суд першої інстанції неповно дослідив подані докази щодо витрат та не надав належної оцінки запереченням відповідача в цій частині, що призвело до ухвалення необґрунтованого рішення в частині стягнення судових витрат.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Неживок І.В. підтримав рішення суду першої інстанції, вважає його законним і обґрунтованим. Наголосив, що апеляційна скарга є необґрунтованою та фактично дублює доводи, викладені відповідачем у відзиві на позовну заяву, не містить нових аргументів та не спростовує встановлених судом обставин. Представник позивача зазначив, що притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 126 КУпАП є безпідставним, оскільки на момент винесення постанови в Україні діяв воєнний стан, а відповідно до пункту 1-1 постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання допуску водіїв до керування транспортними засобами» від 03 березня 2022 року № 184 особи, які мають посвідчення водія категорії «В», допускаються до керування транспортними засобами категорій «С» та «С1». Позивач мав чинне посвідчення водія категорії «В», а тому правомірно керував автомобілем ЗІЛ, що відноситься до категорії «С». Для доведення правомірності оскаржуваної постанови відповідачу необхідно було спростувати єдиний ключовий аргумент позивача - право керування транспортним засобом на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання допуску водіїв до керування транспортними засобами» від 03 березня 2022 року № 184. Проте відповідач обмежився формальним цитуванням норм законодавства, не надавши жодного аналізу змісту та дії зазначеної постанови в умовах воєнного стану. Суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно дослідив матеріали справи і дійшов правильного висновку про відсутність у діях позивача складу адміністративного правопорушення. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків та не містять посилань на нові докази або обставини. Щодо доводів апеляційної скарги про необґрунтованість стягнення судових витрат представник позивача зазначив, що витрати на професійну правничу допомогу підтверджені належними доказами та відповідають вимогам статті 139 КАС України. Крім того, заявлено про намір подати окрему заяву щодо стягнення витрат, понесених у суді апеляційної інстанції, після ухвалення рішення суду.

Позивач з технічних причин (відсутність світла та інтернет-зв`язку) не зміг прийняти участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Відповідач подав клопотання про розгляд справи за відсутності його представника.

Згідно з частиною другою статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи, що особиста участь сторін в судовому засіданні не обов`язкова, колегія суддів визнала можливим проводити розгляд справи за їх відсутності.

Відповідно до частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Згідно з частинами першою та другою статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, повноту встановлення фактичних обставин справ та їх правову оцінку, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Судом першої інстанції встановлено, що 19 листопада 2025 року поліцейським офіцером громади сектору поліцейської діяльності № 1 відділення поліції № 2 Білоцерківського РУП ГУНП в Київській області Христевичем І.Л. складено постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, серії ЕНА № 6183940, відповідно до якої 19 листопада 2025 року о 14 годині 32 хвилини в с. Кривець, по вул. Шевченка на автодорозі Київ-Одеса ОСОБА_1 керував транспортним засобом ЗИЛ 131, реєстраційний номер НОМЕР_1 , не маючи права керувати таким транспортним засобом, чим порушив пункт 2.1. «а» Правил дорожнього руху та скоїв адміністративне правопорушення, передбачене частиною другою статті 126 КУпАП.

Постановлено накласти штраф у сумі 3 400, 00 гривень.

Не погоджуючись з прийнятою постановою, позивач звернувся до суду.

Колегія суддів, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, враховує такі норми чинного законодавства та фактичні обставини справи.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 14 Закону України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 року № 3353-XII (далі - Закон № 3353-XII) учасники дорожнього руху зобов`язані знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху, створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам, а також виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

Статтею 16 Закону № 3353-XII встановлено, що водій зобов`язаний мати при собі та на вимогу поліцейського, пред`являти для перевірки посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб, а у випадках, передбачених законодавством, - страховий поліс (сертифікат) про укладення договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

Порядок дорожнього руху на території України відповідно до Закону № 3353-XII встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (далі - Правила).

Пунктом 1.3 Правил зазначено, що учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил.

Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством (пункт 1.9 Правил).

В розділі 2 Правил закріплено обов`язки і права водіїв механічних транспортних засобів.

Відповідно до пункту 2.1 Правил водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, реєстраційний документ на транспортний засіб, поліс (сертифікат) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

За приписами пункту 2.4 Правил на вимогу працівника поліції водій повинен зупинитися з дотриманням вимог цих Правил, а також пред`явити для перевірки документи, зазначені у пункті 2.1 Правил.

Відповідно до частини другої статті 126 КУпАП керування транспортним засобом особою, яка не має права керування таким транспортним засобом, або передача керування транспортним засобом особі, яка не має права керування таким транспортним засобом, - тягне за собою накладення штрафу в розмірі двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

З аналізу наведених норм вбачається, що згідно з законодавством України на вимогу поліцейського водій транспортного засобу зобов`язаний пред`являти для перевірки, зокрема посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії.

Доказами у справі про адміністративне правопорушення відповідно до статті 251 КУпАП є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, а також показаннями технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису.

Докази мають бути належними та допустимими. Допустимими є ті докази, які зібрані відповідно до закону, а належними - якщо вони містять інформацію щодо предмета доказування.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року № 580-VIII (далі - Закон № 580-VIII) передбачено, що поліція для виконання покладених на неї завдань та здійснення повноважень, визначених законом, може застосовувати технічні прилади, технічні засоби та спеціалізоване програмне забезпечення, зокрема фото- і відеотехніку, у тому числі техніку, що працює в автоматичному режимі, технічні прилади та технічні засоби з виявлення та/або фіксації правопорушень.

Зазначена норма вказує на те, що саме на суб`єкта владних повноважень покладається обов`язок по доведенні правомірності своїх дій/рішень. При цьому суб`єкт владних повноважень при винесенні постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності має чітко дотриматися вимог КУпАП.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з установленими судом першої інстанції обставинами щодо наявності у ОСОБА_1 чинного посвідчення водія серії НОМЕР_2 , яке підтверджує його право керувати транспортними засобами категорії «В».

Зазначене посвідчення було пред`явлене працівнику поліції під час зупинки, що підтверджується копією посвідчення, змістом самої постанови серії ЕНА № 6183940 від 19 листопада 2025 року (у якій зазначено, що особу встановлено за посвідченням водія НОМЕР_2 ), а також відеозаписом події, дослідженим судом.

Не заперечується сторонами й те, що транспортний засіб ЗІЛ 131, реєстраційний номер НОМЕР_1 , належить до транспортних засобів категорії «С», оскільки його дозволена максимальна маса перевищує 7 500 кг, а відтак за загальним правилом для керування таким транспортним засобом необхідне посвідчення водія відповідної категорії.

Водночас апеляційний суд враховує, що постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання допуску водіїв до керування транспортними засобами» від 03 березня 2022 року № 184, яка досі є чинною, встановлено спеціальне правове регулювання на період дії воєнного стану, відповідно до якого особи, які мають посвідчення водія категорії «В», допускаються до керування транспортними засобами категорій «C» і «C1» на території України.

Воєнний стан в Україні введений Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 року та станом на 19 листопада 2025 року продовжував діяти.

Таким чином, з урахуванням дії зазначеної постанови Кабінету Міністрів України як спеціального нормативного акта, прийнятого на виконання вимог воєнного стану, ОСОБА_1 , маючи посвідчення водія категорії «В», на момент події мав право керувати транспортним засобом ЗІЛ 131, що відноситься до категорії «С».

За таких обставин правильним є висновок про відсутність у його діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 126 КУпАП, оскільки обов`язкова ознака об`єктивної сторони - відсутність права керування - не підтверджена.

В апеляційній скарзі апелянт фактично не бере до уваги правове значення постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання допуску водіїв до керування транспортними засобами» від 03 березня 2022 року № 184. Скаржник обмежується формальним цитуванням положень ПДР України, КУпАП та Положення про порядок видачі посвідчень водія, однак не надає жодної правової оцінки спеціальній нормі, яка прямо поширюється на спірні правовідносини. Такий підхід свідчить про неврахування особливостей правового режиму воєнного стану та не спростовує висновків суду першої інстанції щодо наявності у позивача права керування відповідним транспортним засобом.

Щодо стягнення за рахунок відповідача 4 000, 00 грн витрат на правничу допомогу, колегія суддів зазначає таке.

Згідно з положеннями статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Частиною третьою статті 134 КАС України встановлено для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку її до розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина четверта статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Ця норма закону кореспондується з частиною сьомою статті 139 КАС України, згідно з якою розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Про це саме зазначено в частині третій статті 143 КАС України.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що зазначених умов дотримано, оскільки представник позивача у позові заявив про понесення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 4 000, 00 грн та надав документи на їх підтвердження.

Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначає Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року № 5076-VI (далі - Закон №5076-VI).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності щодо надання правової інформації, консультацій та роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункту 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Статтею 30 Закону № 5076-VI передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Такий самий правовий підхід застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява №19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункту 268).

Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження №14-382цс-19).

Про таке йдеться також в іншій практиці ЄСПЛ, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (заява №71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (заява №72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

У пункті 154 рішення ЄСПЛ у справі Lavents v. Latvia (заява №58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

З матеріалів справи вбачається, що 24 листопада 2025 року між ОСОБА_1 та адвокатом Неживоком Ігорем Вікторовичем укладено договір про надання правової допомоги.

Відповідно до додатку до вказаного договору від 24 листопада 2025 року встановлено розмір винагороди за послуги адвоката - 4 000, 00 грн.

Згідно з актом наданих послуг до договору адвокатом, станом на дату складання акту надано, а клієнтом отримано наступні послуги:

- вивчення письмових матеріалів, аналіз нормативно правової бази, усна консультація, роз`яснення прав (1 год) - 1 000, 00 грн;

- підготовка позовної заяви (3 год.) - 3 000, 00 грн.

Верховний Суд у постанові від 01 вересня 2022 року у справі № 640/16093/21 вказав, що в будь-якому випадку суд зобов`язаний перевірити докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт, їх вартість, з огляду на положення частини четвертої статті 134 КАС України, згідно з якою для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

У цій правовій ситуації колегія суддів вважає, що визначений стороною та її адвокатом розмір гонорару у розмірі 4 000, 00 грн є обґрунтованим та не є завищеним щодо іншої сторони спору, з урахуванням конкретних обставин справи.

Тому, враховуючи співмірність заявлених до відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу, характер та складність цієї справи, предмет спору, який стосується правомірності постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, а також час, витрачений на підготовку процесуальних документів і правову позицію у справі, колегія суддів вважає, що визначена судом першої інстанції сума витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 4 000, 00 грн є обґрунтованою, співмірною складності справи та відповідає принципам розумності й справедливості.

Доводи апелянта про те, що послуги з вивчення письмових матеріалів, аналізу нормативно-правової бази та надання консультації охоплюються підготовкою позовної заяви та не є самостійними видами правничої допомоги, колегія суддів вважає необґрунтованими. Зазначені дії адвоката є логічно та функціонально відокремленими етапами надання правничої допомоги, які передують складанню процесуального документа та забезпечують формування правової позиції клієнта. Без здійснення аналізу матеріалів справи та правового регулювання підготовка належної позовної заяви була б неможливою, що свідчить про реальність і необхідність таких витрат.

Посилання апелянта на те, що справа є «типовою» та не потребує значних часових витрат, не може бути підставою для автоматичного зменшення розміру витрат на правничу допомогу. Навіть у справах, які формально відносяться до однієї категорії, адвокат зобов`язаний проаналізувати конкретні фактичні обставини, дослідити індивідуальні докази, оцінити правову позицію відповідача та сформувати обґрунтовану процесуальну позицію. Факт наявності усталеної судової практики не звільняє представника сторони від обов`язку здійснити повноцінну підготовчу роботу та не свідчить про відсутність складності.

Крім того, апелянтом не надано жодних доказів того, що заявлений розмір гонорару є явно завищеним або неспівмірним. Обмеження права сторони на компенсацію понесених витрат можливе лише за наявності обґрунтованих підстав, підтверджених доказами, а не на підставі припущень про невисоку складність справи. Сам по собі суб`єктивний висновок відповідача щодо обсягу роботи адвоката не спростовує наданих позивачем доказів фактичності та необхідності понесених витрат.

Оскільки суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, то колегія суддів згідно із статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги залишає її без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись статтями 229, 272, 286, 308, 315, 316, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Київській області залишити без задоволення, а рішення Тетіївського районного суду Київської області від 15 січня 2026 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.

Судді: Кобаль М.І.

Штульман І.В.