Рішення від 03 березня 2026 р. у справі №260/9769/25 — Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

04 березня 2026 року м. Ужгород№ 260/9769/25

Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Калинич Я.М., розглянувши у письмовому порядку за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , паспорт громадянина України № НОМЕР_1 , 26.12.2017, 2124) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ), Комісії для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 через представника - адвоката Глаголу Галину Петрівну, звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Комісії для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії, яким просить суд:

1. Визнати протиправним рішення комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 про відмову ОСОБА_1 у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період на підставі пункту 4 частини 1 статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, ухвалене протоколом №66 від 20 листопада 2025 року та оформлене Повідомленням від 24 листопада 2025 року №10383.

2. Зобов`язати комісію ІНФОРМАЦІЯ_1 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.4 ч.1 ст.23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” та прийняти відповідне обґрунтоване рішення по суті питання, з урахуванням висновків суду.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 подав заяву до відповідача по даній справі, що є особою, яка на підставі пункту 4 частини 1 статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, як особа що самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду та просив розглянути його заяву та оформити йому у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024р. №560, довідку про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації. У відповідь на заяву позивача відповідачем було надано відстрочку спочатку до 06.08.2025 року, потім до 04.11.2025 року на підставі п.4 ч.1 ст.23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”. Ніяких питань у відповідача не виникало. У подальшому, від відповідача на електронну адресу позивача надійшло повідомлення №10383 від 24.11.2025р. за змістом якого, останній відмовив у наданні відстрочки через ненадання необхідних документів.

Ухвалою судді Закарпатського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2025 року відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Вказаною ухвалою витребувано від ІНФОРМАЦІЯ_1 належним чином завірену копію заяви ОСОБА_1 про надання відстрочки та всіх документів, доданих до цієї заяви, та належним чином завірену копію протоколу комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 №66 від 20.11.2025 року про ухвалення рішення про відмову ОСОБА_1 у наданні відстрочки.

Ухвалою суду від 06 січня 2026 року відмовлено у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову.

Ухвалою суду від 08 січня 2026 року постановлено залучити до участі в адміністративній справі №260/9769/25 в якості співвідповідача Комісію для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_1 . Встановлено Комісії для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_1 десятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву. Зобов`язано Комісію для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_1 надати до суду разом з відзивом на позов належним чином засвідчені копії таких документів, а саме:

- заяви позивача про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, разом із додатками;

- рішення, Комісії для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_1 оформлене протоколом №66 від 20.11.2025 року, яким відмовлено позивачеві у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації;

- інформацію/відомості щодо підстав такої відмови та всі наявні докази щодо суті спору.

11 лютого 2026 року до суду надійшли копії витребовуваних документів, а саме: копія заяви щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ОСОБА_1 від 07.11.2025 року за вх.№578/313 з додатками, копія рішення Комісії (Повідомлення №10818 від 11.12.2025 року - Додаток 7 до Порядку), копія протоколу Комісії №66 від 20.11.2025 року.

Ухвалою суду від 24 лютого 2026 року у задоволенні клопотання представника відповідача про закриття провадження у справі відмовлено.

Відповідач 2 правом на надання відзиву не скористався. В межах визначеного судом строку відзив на позовну заяву не надав, клопотання про продовження відповідного строку не заявив.

Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно з частиною другою статті 175 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Крім того, відповідно до частини четвертої статті 159 КАС України, неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Відповідно до положень ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

Суд зазначає, що судове рішення у справі, постановлене у письмовому провадженні, складено у повному обсязі відповідно до ч.4 ст.243 КАС України, з врахуванням положень ст.263 КАС України.

Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (РНОКПП відсутній), зареєстрований та проживає за адресою АДРЕСА_2 є військовозобов`язаним та перебуває на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Зі змісту заочного рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 30.01.2018 у справі №309/3959/17 вбачається, що 30 вересня 1999 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб, про що зроблено відповідний актовий запис №186. Рішенням суду від 30.01.2018 вказаний шлюб розірвано. Від шлюбу у позивача та його дружини народилося шестеро дітей. Малолітніми на даний час є діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується свідоцтвами про народження дітей та встановлено рішенням від 30.01.2018 року Хустським районним судом у справі №309/3959/17 про розірвання шлюбу.

У лютому 2025 року колишня дружина позивача ОСОБА_2 через свого представника звернулася в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання двох малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_5 . Справа №309/657/25 розглядалася Хустським районним судом Закарпатської області.

ОСОБА_1 звернувся до Хустського районного суду Закарпатської області із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_2 про стягнення аліментів, встановлення факту проживання та повного утримання дітей, визначення місця проживання дітей з батьком, яку було прийнято до спільного розгляду з первісним позовом і об`єднано в одне провадження. У подальшому сторони у справі в судовому засіданні подали мирову угоду, яку було затверджено судом, що виразилося у постановленому судовому рішенні – ухвалі по справі №309/657/25 від 29 квітня 2025 року. Вказана ухвала набрала законної сили 15.05.2025.

За змістом ухвали по справі №309/657/25 від 29 квітня 2025 року, ОСОБА_2 підтверджує та визнає факт проживання малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 з їх батьком ОСОБА_1 , а також факт повного утримання та самостійного виховання батьком ОСОБА_1 дітей, Сторони підтверджують та визнають, що місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , до досягнення їх повноліття залишатиметься з батьком ОСОБА_1 .

В подальшому, позивачем ОСОБА_1 подано заяву до відповідача по даній справі, за змістом якої позивач повідомив, що є особою, яка на підставі пункту 4 частини 1 статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” та не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, як особа, що самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду та просив розглянути його заяву, та оформити йому у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024р. №560, довідку про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.

До заяви про надання відстрочки позивачем було надано пакет документів, зокрема, свідоцтва про народження дітей, військово-обліковий документ, ухвалу суду від 29.04.2025 у справі №309/657/25.

За змістом позову, позивач вказує, що йому у відповідь на заяву відповідачем було надано відстрочку спочатку до 06.08.2025 року, потім до 04.11.2025 року на підставі п.4 ч.1 ст.23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”.

У подальшому, відповідачем на електронну адресу позивача надіслано повідомлення №10383 від 24.11.2025 року, за змістом якого повідомлено, що комісією ІНФОРМАЦІЯ_1 розглянуто заяву ОСОБА_1 та підтвердні документи щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період відповідно до пункту 4 частини 1 статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”. За результатами розгляду повідомлено, що протоколом від 20 листопада 2025 року №66 комісія ухвалила рішення про відмову у наданні позивачеві відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та повідомлено, що ОСОБА_1 підлягаєте призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на загальних підставах. Причиною відмови зазначено ненадання документів, визначених Додатком 5 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024р. №560, а саме одного з таких документів: свідоцтво про смерть одного з батьків або рішення суду про оголошення одного із батьків померлим, або рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або рішення суду про визнання одного із батьків безвісти відсутнім, або витяг із Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, або вирок суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини).

Позивача також повідомлено, що ним на розгляд комісії була надана ухвала суду по справі №309/657/25, що не відповідає вимогам до документів, визначених Додатком 5 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024р. №560.

Вважаючи вказану відмову у наданні відстрочки протиправною, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з наступного.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначається Законом України від 25.03.1992 №2232-ХІІ “Про військовий обов`язок і військову службу” (далі - Закон №2232-ХІІ).

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону №2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Закон України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” від 21.10.1993 №3543-XII (далі Закон №3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

Згідно статті 1 вищезазначеного Закону, встановлено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Згідно частини другої статті 4 Закону №3543-XII встановлено, що загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

У відповідності до частин п`ятої та шостої статті 4 Закону №3543-XII передбачено, що вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення.

Рішення про проведення відкритої мобілізації має бути негайно оголошене через медіа.

Статтею 22 Закону №3543-XII встановлені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Статтею 23 Закону №3543-XII визначено умови, за яких військовозобов`язані не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

Так, відповідно до вимог вищевказаної статті, а саме п.4 ч.1 ст.23 Закону №3543-XII, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Підтвердженням підстави для відстрочки від призову на військову службу за п.4 частини 1 статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” №3543-XII є доведення одноосібного виховання дитини одним із батьків, а також того, що батько/мати не здійснює виховання дитини (дітей) за певними обставинами.

З цих підстав суд зазначає наступне.

Добровільна відмова від батьківських прав щодо дитини чинним законодавством не передбачена.

Позивач на підтвердження права на відстрочку від призову на військову службу, надав наступні додатки: свідоцтво про народження ОСОБА_4 серії НОМЕР_3 від 18.02.2014, свідоцтво про народження ОСОБА_3 серії НОМЕР_4 від 09.04.2012; ухвалу Хустського районного суду міста від 29.04.2025 у справі №309/657/25.

Зокрема, ухвалою Хустського районного суду міста від 29.04.2025 у справі №309/657/25 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів та зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів, встановлення факту проживання та повного утримання дітей, визначення місця проживання дітей з батьком, затверджено мирову угоду, відповідно до умов якої:

ОСОБА_2 підтверджує та визнає факт проживання малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , з їх батьком ОСОБА_1 , а також факт повного утримання та самостійного виховання батьком ОСОБА_1 дітей до дня звернення нею до суду з цим позовом.

Сторони підтверджують та визнають, що місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , до досягнення їх повноліття залишатиметься з батьком ОСОБА_1 .

Відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_2 гарантує, що з дня затвердження цієї угоди не втручатиметься у самостійне виховання батьком ОСОБА_1 малолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , до досягнення дітьми повноліття, тобто відповідно до 25 березня 2030 та 15 лютого 2032 років, в обсязі, що передбачені ст.ст.151-157 Сімейного кодексу України.

Позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 гарантує ОСОБА_2 , що вона звільняється від обов`язку утримання дітей в будь-якому обсязі та формі (фінансовому забезпеченні всіх потреб дітей), що передбачені ст.ст.180, 181 Сімейного кодексу України - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , до досягнення дітьми повноліття, тобто відповідно до 25 березня 2030 та 15 лютого 2032 років.

Позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 визнає, що не звертатиметься до судових та інших компетентних органів із заявою про позбавлення відповідача батьківських прав та/або з позовами, пов`язаними із сплатою аліментів на утримання малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 визнає, що не має та не буде мати в майбутньому до відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_2 жодних матеріальних вимог, пов`язаних із самостійним ним утриманням та вихованням дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Позивач за первісним позовом ОСОБА_2 визнає, що не має та не буде мати до відповідача за зустрічним позовом жодних матеріальних вимог, пов`язаних із сплатою аліментів на утримання малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Сторони погодили, що відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_2 має право зустрічатися з дітьми в час та період, узгоджений сторонами, в кожному окремому випадку з врахуванням інтересів дітей та фізичної можливості зустрічей, крім випадків можливого негативного впливу з її сторони на дітей.

Вирішуючи питання щодо того, чи має ОСОБА_1 право на відстрочку від призову під час мобілізації, у зв`язку із здійсненням самостійного виховання дитини до 18 років на підставі п.4 частини 1 статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” №3543-XII, суд враховує наступне.

З огляду на частини 2, 3 ст.11 Закону України “Про охорону дитинства” від 26.04.2001 №2402-ІІІ, кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Частиною 1 статті 12 Закону України “Про охорону дитинства” визначено, що виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно з частинами 1, 2 ст.15 Закону України “Про охорону дитинства” дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Статтею 150 Сімейного кодексу України передбачено обов`язки батьків щодо виховання та розвитку дитини.

Відповідно до частин 1, 2 ст.141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частинами 1, 4 ст.155 Сімейного кодексу України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Відмова батьків від дитини є неправомірною, суперечить моральним засадам суспільства.

Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до частин 1-3 ст.157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Частиною 5 ст.157 Сімейного кодексу України визначено перелік питань, які можуть вирішуватися одним із батьків, з яким за рішенням суду визначено місце проживання дитини.

З аналізу зазначених норм, суд дійшов висновку, що Законом України “Про охорону дитинства” та Сімейним кодексом України передбачено рівні права та обов`язки батьків (матері і батька) щодо дітей, незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі між собою. При цьому один із батьків, який проживає окремо від дітей, зобов`язаний брати участь у її вихованні та має право на особисте спілкування з ними. Сплата аліментів є одним із способів виконання батьками обов`язку з утримання дітей. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Так, з огляду на зміст п.2 ч.1 ст.164 Сімейного кодексу України ухилення батьків від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти є підставою для позбавлення батьківських прав.

Таким чином, факт відсутності участі батька або матері у вихованні дітей може бути підтверджений рішенням суду під час вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.

Беручи до уваги, що проживання батьків окремо, розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини з одним із батьків не впливає на обсяг прав та обов`язків батьків щодо виховання дитини, а також не звільняє того з батьків, хто проживає окремо від батьківського обов`язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дитини. Отже, проживання батьків окремо, визначення місця проживання дитини із батьком, не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини та бути підставою для надання відстрочки від призову на військову службу за п.4 частини 1 статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” №3543-XII.

Щодо обставин затвердження судом мирової угоди про одноосібне виховання позивачем малолітніх дітей як підстави для надання відстрочки від призову на військову службу, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України “невідчужуваність” сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

З огляду викладене, на переконання суду, факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватися за домовленістю батьків дитини, в тому числі, на підставі укладеної між ними мирової угоди, навіть за умови її затвердження судом.

Висновки щодо заборони встановлення факту одноосібного виховання дитини одним із батьків у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №201/5972/22.

Те, що мирова угода у спірних правовідносинах затверджена у справі, яка розглядалася в загальному позовному провадженні, не впливає ніяким чином на застосовність тих висновків, які знайшли відображення в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №201/5972/22.

Крім того, мирова угода, затверджена ухвалою Хустського районного суду Закарпатської області від 29.04.2025 у справі №309/657/25, на думку суду, не встановлює та не підтверджує факт одноосібного виховання дитини, а лише затверджує можливі умови, в тому числі, щодо одноосібного виховання, які мають дотримуватися сторонами в майбутньому.

При цьому, положення Сімейного кодексу України не перешкоджають матері дитини брати участь у вихованні своєї дитини навіть за наявності мирової угоди, у якій йдеться про одноосібне, як зазначили сторони такої угоди, виховання дитини батьком.

Також, суд вважає за необхідне в контексті спірних правовідносин згадати ще один висновок Верховного Суду.

Так, в постанові від 13.06.2018 за результатами розгляду справи №822/2446/17 Верховним Судом викладено позицію про те, що розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з позивачем, що передбачає обов`язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини. Проаналізувавши норми Сімейного кодексу України, Верховний Суд дійшов висновку, що лише рішення суду щодо позбавлення особи батьківських прав є підтвердженням факту самостійного виховання дитини одним з батьків. Правовий статус поняття одинокого батька не врегульований законодавством, однак Верховний Суд вбачає можливим застосовування аналогії поняття одинокої матері, тлумачення якого є у п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду від 06.11.1992 року №9 “Про практику розгляду судами трудових спорів”. Отже, для набуття статусу одинокий батько, необхідні дві умови: неперебування у шлюбі; виховання та утримання дитини самим батьком, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.

Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що поміж іншого, позивач обґрунтовує свої вимоги, зокрема, тим, що раніше йому вже було надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”. Зазначена відстрочка була надана строком до 06.08.2025 року, а потім до 04.11.2025 року.

Разом із тим, суд зазначає, що предметом розгляду у даній справі є правомірність рішення, оформленого протоколом Комісії для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_1 оформлене протоколом №66 від 20.11.2025 року, яким позивачу відмовлено у наданні відстрочки. Отже, суд перевіряє саме законність і обґрунтованість відмови у наданні відстрочки, а не процедуру та правомірність її первинного надання.

Факт попереднього надання відстрочки не є безумовною та автоматичною підставою для її подальшого продовження чи повторного надання. Кожне рішення про надання відстрочки приймається уповноваженим органом на підставі актуальних на момент звернення документів та з урахуванням вимог чинного законодавства.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, а тому в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити.

Зважаючи на те, що у задоволенні позову відмовлено, то відповідно до ст.139 КАС України відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених позивачем.

Керуючись ст.ст.132, 139, 242-246, 255, 293, 295-297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , паспорт громадянина України № НОМЕР_1 , 26.12.2017, НОМЕР_5 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ), Комісії для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

СуддяЯ. М. Калинич