Рішення від 01 березня 2026 р. у справі №740/1492/25 — Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області

Справа № 740/1492/25

Провадження № 2/740/64/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 березня 2026 року м. Ніжин

Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області в складі

головуючого судді Шевченко І. М.,

за участі секретаря судового засідання Хомінець Т. О.,

за участі:

-позивачки ОСОБА_1 ,

-представника позивачки – адвоката Царенка А. А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ніжині за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, – Ніжинська міська рада Чернігівської області, про визнання права особистої приватної власності на квартиру,

установив:

У березні 2025 року позивачка звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 35,8 кв. м, придбану за договором купівлі-продажу, посвідченим 04 січня 2002 року приватним нотаріусом Ніжинського міського нотаріального округу – Бублик Т. М., право власності на яку зареєстроване в Ніжинському міжміському бюро технічної інвентаризації 28 січня 2002 року за реєстровим номером 9977.

На обґрунтування своїх вимог позивачка зазначила, що з 27.08.1988 вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 , який було розірвано рішенням Жовтневого районного суду міста Липецька Російської Радянської Федеративної соціалістичної Республіки від 06.08.1992.

Після розірвання шлюбу позивачка повернулася назад до України, а відповідач залишився проживати в РФ, з того часу вони жодного разу не бачилися.

Спірна квартира була придбана позивачкою 04.01.2002 після ухвалення судового рішення про розірвання шлюбу, але до державної реєстрації його розірвання, за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Ніжинського міського нотаріального округу – Бублик Т. М., за особисті кошти, отримані від продажу 1/2 частини житлового будинку в с. Гостомелі Київської області.

На час придбання квартири спільне господарство з відповідачем не велося, сторони разом не проживали, спільного бюджету не мали.

З метою захисту свого права позивачка просить визнати за нею право особистої приватної власності на спірну квартиру.

Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 31 березня 2025 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 05 травня 2025 року 10-00 год., залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, – Ніжинську міську раду Чернігівської області.

У подальшому підготовче засідання в справі неодноразово відкладалося, востаннє – на 01 вересня 2025 року 08:30 год.

Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 01 вересня 2025 року закрито підготовче провадження, призначено справу до судового розгляду на 14 жовтня 2025 року.

У подальшому судові засідання в справі неодноразово відкладалися, востаннє – на 20 лютого 2026 року 10:00 год.

Відповідач у судове засідання не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином.

У матеріалах справи міститься клопотання представника третьої особи – Лях О. М., в якому вона просила справу розглянути без її участі та прийняти рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

У судовому засіданні позивачка та її представник підтримали позов з викладених у ньому обставин та просили задовольнити. Зокрема, позивачка пояснила, що невдовзі після розірвання шлюбу з відповідачем, з яким вони проживали в РФ, вона повернулася в Україну, жила та працювала певний час у м. Гостомелі Київської області, а згодом переїхала проживати в с. Вертіївку Ніжинського району Чернігівської області – до своїх батьків. Повернувшись із РФ, позивачка не знала, що потрібно реєструвати розірвання шлюбу з відповідачем на підставі рішення суду РФ. Стверджувала, що з часу розірвання шлюбу вона не спілкувалася і не бачилася з відповідачем, він залишився проживати в РФ і жодного разу не приїздив в Україну. Спірну квартиру купив її покійний батько за гроші, отримані від продажу частки в будинку в с. Гостомелі Київської області.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 пояснили, що тривалий час знають позивачку, також знають її покійних батьків. Стверджували, що батько купив позивачці спірну квартиру, у цій кватирі вони були декілька разів, крім позивачки – нікого у квартирі не було. Їм відомо, що позивачка перебувала у шлюбі, деякий час жила в Росії, а потім розлучилася і повернулася в Україну. Деякий час позивачка жила і працювала в с. Гостомелі Київської області, а потім переїхала жити до батьків у с. Вертіївку Ніжинського району. Вони жодного разу не бачили чоловіка позивачки.

Заслухавши пояснення позивачки та її представника, пояснення свідків, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази, кожного окремо та в сукупності, керуючись законом і своїм внутрішнім переконанням, суд дійшов таких висновків.

Суд установив, що позивачка перебувала в шлюбі з відповідачем з 27.08.1988.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Липецька Російської Федерації від 06.08.1992 шлюб між сторонами розірвано.

Державна реєстрація розірвання шлюбу в органах РАЦС України здійснена 08.11.2012.

Позивачка придбала спірну квартиру 04.01.2002 за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Ніжинського міського нотаріального округу – Бублик Т. М.

За твердженням позивачки, спірна квартира є її особистою приватною власністю, оскільки придбана за особисті кошти та за відсутності фактичних шлюбних відносин.

Відповідно до п. 1 розділу VII «Прикінцевих положень» СК України зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

З огляду на наведене, порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.

Відповідно до ст. 22 КпШС України, який був чинним на час виникнення правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Аналогічні положення містить ст. 60 СК України.

Частиною 1 ст. 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Відповідно до ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Конструкція норми ст. 22 КпШС України та ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Застосовуючи норму ст. 22 КпШС України або ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

У п. 9 постанови від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» (чинному на дату виникнення спірних правовідносин) Пленум Верховного Суду України роз`яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За положеннями ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками процесу. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

За приписами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами

Оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності, суд вважає позов доведеним, обґрунтованим і таким, що підлягає задоволенню.

Матеріалами справи підтверджується, що спірна квартира придбана позивачкою 04.01.2002 за договором купівлі-продажу після розірвання шлюбу з відповідачем на підставі судового рішення, однак до реєстрації розірвання шлюбу в органах РАЦС України.

Суд ураховує, що на час придбання квартири сторони фактично спільного господарства не вели, спільні кошти не накопичували, доказів внесення відповідачем коштів на придбання спірної квартири суду не надано.

Таким чином, суд дійшов висновку, що спірна квартира була придбана позивачкою за її особисті кошти, а тому є її особистою приватною власністю.

За таких обставин суд дійшов висновку про задоволення позову.

У зв`язку з тим, що позивачка не заявляє вимог про стягнення з відповідача судових витрат, керуючись принципом диспозитивності цивільного судочинства, закріпленим у ст. 13 ЦПК України, суд не вирішує питання про розподіл судових витрат згідно зі ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст. 2, 4, 12, 13, 76 - 81, 89, 259, 263 - 265, 273 ЦПК України, суд

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, – Ніжинська міська рада Чернігівської області, про визнання права особистої приватної власності на квартиру – задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_2 ) право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 35,8 кв. м, житловою площею 17,7 кв. м, придбану за договором купівлі-продажу від 04 січня 2002 року, посвідченим приватним нотаріусом Ніжинського міського нотаріального округу - Бублик Т. М., зареєстрованим у реєстрі за № 32.

Рішення суду може бути оскаржене до Чернігівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складання.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя І. М. Шевченко