Постанова від 02 березня 2026 р. у справі №380/12396/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2026 рокуЛьвівСправа № 380/12396/25 пров. № А/857/44749/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Шевчук С.М.,

суддів Кухтей Р.В.

Нос С.П.

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2025 року у справі № 380/12396/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання дії та бездіяльності протиправними,

місце ухвалення судового рішення м. Львів

Розгляд справи здійснено за правиламиспрощеного позовного провадження

суддя у І інстанціїКачур Р.П.

дата складання повного тексту рішенняне зазначено

ВСТАНОВИВ:

І. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2025 року у справі № 380/12396/25 адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України – задоволено повністю.

- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 14.05.2021 по 05.06.2025 (включно);

- стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 16.05.2021 по 05.06.2025 у розмірі 255009 грн (двісті п`ятдесят п`ять тисяч дев`ять) грн 14 коп.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судове рішення прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

На підтвердження доводів апеляційної скарги вказує, що при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум не було спору щодо їх розміру. Зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що положення ст. ст.116 та 117 КЗпП не розповсюджується на правовідносини, що виникли у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, а відтак, вимоги позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України є безпідставними.

Крім того Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України вважає що, в даному випадку суд першої інстанції не урахував судових рішень ВС та запровадженої ним методики розрахунку сум компенсації, який повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум.

Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Про розгляд апеляційної скарги відповідач повідомлений шляхом надіслання ухвали про відкриття апеляційного провадження та призначення апеляційної скарги до розгляду через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.

Про розгляд апеляційної скарги позивач повідомлявся шляхом надіслання ухвали про відкриття апеляційного провадження та про призначення апеляційної скарги до розгляду на поштову адресу зазначену позивачем, про що в матеріалах справи містяться відповідні докази, однак рекомендоване поштове відправлення повернулося неврученим.

Відповідно до ч. 1 ст. 131 КАС України учасники судового процесу зобов`язані під час провадження у справі повідомляти суд про зміну місця проживання (перебування, знаходження), роботи, служби. У разі неповідомлення про зміну адреси повістка надсилається учасникам судового процесу, які не мають електронного кабінету, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку в порядку, визначеному статтею 129 цього Кодексу, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

За приведених обставин, позивач вважається повідомленим по розгляд апеляційної скарги.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. В силу вимог ч.4 ст.229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалюючи судове рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що не проведення з вини роботодавця розрахунку з працівником у відповідні строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд приходить висновку, що позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати грошового забезпечення.

Крім того суд першої інстанції зазначав, що істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 147317,19 грн (сума виплат за судовим рішенням)/ 231308,08 грн (середній заробіток за весь час затримки розрахунку, що підлягав би виплаті з 16.05.2021 по 18.07.2022) = 0,64.

Таким чином розмір середнього заробітку позивача за час затримки розрахунку при звільненні за період 16.05.2021 по 18.07.2022 становить 148037,17 грн (582,64 грн (середньоденний розмір заробітної плати позивача) х 0,64 (істотність частки) х 397 (кількість календарних днів за період з 03.09.2020 по 18.07.2022), тому з врахуванням принципу справедливості та співмірності позивачеві слід виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.05.2021 по 18.07.2022 в розмірі 148037,17 грн.

Щодо періоду з 19.07.2022 по 05.06.2025, вказаний період регулюється вже нині чинною редакцією ст. 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. Враховуючи вище наведене суд вважав, що на корить позивача (за період з 19.07.2022 до 19.01.2023) необхідно стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 107205,76 грн (582,64 грн х 184).

Відтак суд першої інстанції дійшов висновку, що загальна сума середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період 16.05.2021 по 05.06.2025 становить 255242,93 грн = 148037,17 грн (період з 16.05.2021 по 18.07.2022) + 107205,76 грн (період з 19.07.2022 по 19.01.2023).

З огляду на викладені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу в розмірі 255009,14 грн.

ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 у період з 21.08.2013 по 14.05.2021.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 по стройовій частині від 14 травня 2021року №103 майора ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення знято з усіх видів з 14 травня 2021 року.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 24.10.2024 у справі № 380/11355/24, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не вирішення питання про наявність у ОСОБА_1 права на отримання індексації-різниці за період з 01.03.2018 по 14.05.2021 відповідно до абз.3, 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 індексації-різниці за період з 01.03.2018 до 14.05.2021 відповідно до абз. 3, 4, 5, 6 п. 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, а також провести виплату індексації грошового забезпечення з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15.01.2004, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Відповідачем 05.06.2025 виплачено індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 у сумі 147317,19 грн, що підтверджується випискою по картковому рахунку позивача.

Позивач вважає, що відповідач у день звільнення не провів остаточний розрахунок з позивачем тому звернувся з позовом в суд про виплату середнього грошового забезпечення за весь період затримки такого розрахунку.

ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей (далі Закон № 2011-ХІІ).

Відповідно до статті першої Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно із частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Відповідно до абзацу першого пункту першого статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

За змістом частини четвертої статті 2 Закону № 2232-ХІІ порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Аналіз викладених правових норм дає підстави дійти висновку, що звільнений з військової служби військовослужбовець на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечений матеріальним і грошовим забезпеченням. Тобто, у разі звільнення військовослужбовця з військової служби з ним має бути проведено повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення продовольчого, речового та грошового забезпечення.

За змістом частини першої статті 47 КЗпП України (тут і надалі в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

З матеріалів справи убачається, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 по стройовій частині від 14 травня 2021року №103 майора ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення знято з усіх видів з 14 травня 2021 року.

На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 24.10.2024 у справі № 380/11355/24 відповідач здійснив 05.06.2025 виплату індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 на рахунок позивача у розмірі 147317,19 грн.

Отже, станом на день виключення зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення відповідач не провів своєчасно з позивачем розрахунок у повному обсязі.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Суд відзначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано Кодексом законів про працю України.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції проте, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми статей 116 та 117 КЗпП України як такі, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби, позаяк спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум.

Аналогічні приписи відображені у постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 806/1899/17 та від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16.

Нормами статей 116, 117 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі ж невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Натомість частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Якщо ж спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Правова позиція з цього питання викладена у постанові Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі № 380/3007/20.

Отже, за встановлених обставин справи до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення статті 117 КЗпП України, згідно із якою на відповідача покладається обов`язок виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.

Крім того, у постанові від 16 лютого 2023 року у справі № 420/20192/21 Верховний Суд зауважив, що передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування за затримку розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на захист прав звільненого працівника щодо отримання ним у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). Цією нормою Кодексу на роботодавця покладено обов`язок виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум або в разі вирішення цього спору повністю на користь працівника. Окремо обумовлено, що в разі вирішення спору на користь працівника частково розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Водночас невиконання роботодавцем в добровільному порядку обов`язку виплатити працівникові в зазначених випадках середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення відповідної суми відшкодування в судовому порядку. Зважаючи на викладене, питання про стягнення на користь працівника середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні може вирішуватися судом одночасно з вирішенням спору про розміри належних звільненому працівникові сум або бути окремим предметом судового розгляду.

В постанові від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23 Верховний Суд виснував, що жодною нормою права не обмежено строку, коли особа після виплати належних їй при звільненні сум може звернутися до роботодавця або безпосередньо до суду щодо незгоди з їх розміром, що своєю чергою в подальшому вплине на її право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

При цьому, колегією суддів ураховано, що стаття 116 КЗпП України оперує поняттям всі суми, що належать працівнику, а стаття 117 цього Кодексу визначає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.

У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію, згідно із якою під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Підсумовуючи вищенаведене, з урахуванням фактичних обставин справи, та встановленого правового регулювання спірних правовідносин, які виникли між сторонами, колегія суддів доходить висновку про те, що, оскільки відповідач не провів з позивачем на день його виключення зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення розрахунок у повному обсязі, а саме не виплатив індексацію грошового забезпечення при звільненні, то позивач відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.

Щодо визначення конкретної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п. 2 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затв. Постановою КМ України № 100 від 08.02.1995 р., середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (п.8 зазначеного Порядку).

Відповідно до пункту 7 розділу 1 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» затвердженим наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018 року, середньодений розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

Як вказано у пункті 8 Порядку №100 можливість проведення обрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, виходячи із кількості саме календарних, а не робочих днів, має бути прямо передбачена законодавством. Таким законодавством у даному випадку є Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (який набрав чинності 20.07.2018) (далі - Порядок №260).

Тобто Порядок №260 є спеціальним у спірних правовідносинах в частині особливостей обчислення грошового забезпечення військовослужбовців.

З урахуванням викладеного, Порядком №100 врегульовані загальні засади алгоритму обчислення середньоденного заробітку та середньої заробітної плати (пункти 2,8), тоді як Порядком №260 встановлено особливості обчислення грошового забезпечення для військовослужбовців. Як наслідок до спірних правовідносин необхідно застосовувати відповідні алгоритми, передбачені Порядком №100 з обов`язковим врахуванням спеціального правового регулювання порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, визначеного Порядком №260.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у подібних правовідносинах, в постанові від 25.11.2020 у справі №160/2867/19.

З матеріалів справи убачається, що середньоденний заробіток позивача, виходячи з розрахунку за два місяці перед виключенням зі списків особового складу відповідно до картки грошового забезпечення за 2021 рік (розмір місячного грошового забезпечення позивача становив у березні 2021 року – 17770,50 грн , у квітні 2021 року 17770,50 грн) становив 582,64 грн.

Кількість календарних днів за березень-квітень 2021 року становить 61 день.

Середньоденне грошове забезпечення позивача становить 582,64 грн (35541,00 грн (розмір грошового забезпечення за березень-квітень 2021 року) / 61 (кількість календарних днів).

Датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 КЗпП України у цій справі, є 15 травня 2021 року наступний день, що слідує за датою звільнення позивача та 05.06.2025 року дата розрахунку з позивачем.

За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин за період 15 травня 2021 року до 18.07.2022 року належить застосовувати приписи статті 117 КЗпП України в редакції на момент їхнього виникнення, тобто до набрання чинності Законом № 2352-ІХ, яка не передбачала обмежень шестимісячним строком.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 01 травня 2024 року у справі № 140/16184/23.

Однак, період стягнення середнього заробітку з 19 липня 2022 року до дня фактичного розрахунку при звільненні (05.06.2025) регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Зокрема, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX від 1 липня 2022 року, який набув чинності 19.07.2022 року текст статті 117 викладено в такій редакції:

"У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті".

Саме тому, враховуючи постанови Верховного Суду від 20.06.2024 року у справі № 120/10686/22, від 30 листопада 2023 року у справі № 380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини:

з 15 травня 2021 до 18 липня 2022 року (що складає 397 днів календарних днів);

з 19 липня 2022 року по 05.06.2025 року (у межах шести місяців, визначених у новій редакції статті 117 КЗпП України, що складає 184 дня).

За змістом правового висновку, відображеного у постанові КАС ВС від 20.06.2024 року у справі № 120/10686/22 слідує:

« 57. Варто врахувати, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (постанова від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 червня 2016 року у справі № 6-113цс16).

Відповідно до вже згаданої вище постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні…»

В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, варто зазначити, що застосовуючи критерії, наведені у згаданій Великою Палатою у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру, а зокрема для цілей обчислення середнього заробітку у справі, що розглядається, з урахуванням наведених позицій суду підлягає встановленню:

розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні;

загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат;

частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

Окрім вказаного Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 (провадження № 14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:

«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.». При цьому, як і в попередній редакції ст. 117 КЗпП України для цілей обчислення середнього заробітку у справі, що розглядається, з урахуванням наведених позицій суду підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

З матеріалів справи убачається, що на дату виключення позивача із списків, сума нарахованого та виплаченого грошового забезпечення становила 231084,35 грн, окрім того 05.06.2025 позивачу виплачено грошове забезпечення (індексація грошового забезпечення) в розмірі 147317,19 грн.

Як наслідок, загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 378401,54 грн ( 231084,35 грн +147317,19 грн), що становить 100%, з якої розмір несвоєчасно виплаченого позивачу грошове забезпечення (індексація грошового забезпечення) у розмірі 147317,19 грн, що становить 38,93%.

Отож, з урахуванням формули застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, який міститься у названих вище постановах Верховного Суду, колегією суддів для обрахунку середнього заробітку за несвоєчасну виплату одноразової грошової допомоги при звільненні ураховано:

- середньоденне грошове забезпечення позивача у розмірі 582,64 грн.;

- кількість днів затримки розрахунку з 15 травня 2021 до 18 липня 2022 року (397 днів календарних днів);

-кількість днів затримки розрахунку з 19 липня 2022 року по 05.06.2025 року (у межах шести місяців, визначених у новій редакції статті 117 КЗпП України, що складає 184 дня).

- розмір несвоєчасно виплаченого позивачу грошове забезпечення (індексація грошового забезпечення) у розмірі 147317,19 грн, що становить 38,93% від суми грошового забезпечення, яке підлягало виплаті при фактичному виключенні зі списків та фінансового забезпечення відповідної військової частини.

З урахуванням вказаних критеріїв розмір середнього заробітку за несвоєчасну виплату одноразової грошової допомоги при звільненні за період з 15 травня 2021 до 18 липня 2022 року мав би становити 90071,37 грн. Розрахунок: 582,64 х 397 днів х 38,94%.

Розмір середнього заробітку за несвоєчасну виплату грошового забезпечення при звільненні з 19.07.2022 по 05.06.2025 мав би становити 41745,92 грн. Розрахунок: 582,64 х 184 днів х 38,94%).

Підсумовуючи викладене колегія суддів приходить до висновку, що загальна сума середнього заробітку за несвоєчасну виплату грошового забезпечення при звільненні за період з 15 травня 2021 по 05.06.2025 року на яку позивач має право становить 131817,29 грн. Розрахунок: 90071,37 грн (за період 15 травня 2021 до 18 липня 2022) +41745,92 грн (за період з 19.07.2022 по 05.06.2025).

З урахуванням зазначеного колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження, а висновки суду першої інстанції є такими, що зроблені з порушенням норм матеріального права та неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.

Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.

Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що оскаржуване рішення суду не в повній мірі відповідає дійсним обставинам справи та нормам матеріального права, а відтак апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а рішення суду скасувати з прийняттям нового про часткове задоволення позову.

Досліджуючи питання, яке стосуються розподілу судових витрат понесених позивачем у даній справі, то колегія суддів зазначає наступне.

Оскільки позивача звільнено від сплати судового збору, доказів понесення інших судових витрат останнім не надано, то такі, в силу приписів ст. 139 КАС України, розподілу не підлягають.

Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 317, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_2 Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України задовольнити частково.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2025 року у справі № 380/12396/25 скасувати та прийняти постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 15.05.2021 по 05.06.2025 року.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) із Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 131817,29 грн (сто тридцять одна тисяча вісімсот сімнадцять гривень 29 копійок).

У задоволенні решти вимог адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України - відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя С. М. Шевчук

судді Р. В. Кухтей

С. П. Нос