Постанова від 02 березня 2026 р. у справі №140/7021/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

головуючий суддя у першій інстанції: Валюх В.М.

03 березня 2026 рокуЛьвівСправа № 140/7021/25 пров. № А/857/97/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого-судді: Бруновської Н.В.

суддів: Хобор Р.Б., Шавеля Р.М.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2025 року у справі № 140/7021/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В :

25.06.2025р. ОСОБА_1 звернувся з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області, у якому просив суд:

- визнати протиправними дії щодо не проведення перерахунку та виплати пенсії по інвалідності з урахуванням надбавки (підвищення) до пенсії як інваліду 2 групи внаслідок війни, в розмірі 350 процентів мінімальної пенсії за віком, відповідно до Закону України від 22.10.1993р. №3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

-зобов`язати здійснити з 01 січня 2025 року (в межах 6-ти місячного строку звернення до суду) перерахунок та виплату пенсії по інвалідності, з урахуванням надбавки (підвищення) до пенсії як інваліду 2 групи внаслідок війни, в розмірі 350 процентів мінімальної пенсії за віком, відповідно до Закону України від 22.10.1993р. №3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", з урахуванням виплачених сум.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 18.11.2025р. в позові відмовлено.

Не погоджуючись із даним рішенням, апелянт ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права.

Апелянт просить суд, Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 18.11.2025р. скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Волинській області та з 27.07.1999р. отримує пенсію по ІІ групі інвалідності відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» № 2262-ХІІ, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 (а.с. 6 зворот), матеріалами пенсійної справи № ХА4574-МВС.

З витягу з пенсійної справи № ХА4574-МВС видно, що позивачу встановлено підвищення до пенсії згідно ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", № 3551-ХІІ, як особі з інвалідністю ІІ групи внаслідок війни, у розмірі 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність – 944,40 грн.

20.06.2025р. листом № 8110-7573/Ш-02/8-0300/25 пенсійний орган, у відповідь на звернення позивача щодо встановлення підвищення до пенсії, як особі з інвалідністю внаслідок війни повідомив, що згідно ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", № 3551-ХІІ пенсії особам з інвалідністю ІІ групи внаслідок війни підвищуються на 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, встановлений позивачу розмір підвищення 944,40 грн. (2361,00 грн. х 40 %) відповідає нормам чинного законодавства, тому правові підстави для зміни розміру підвищення відсутні.

ч.2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992р. № 2262-ХІІ (далі Закон №2262-ХІІ) визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом. Зазначеним Законом держава гарантує гідне пенсійне забезпечення осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, шляхом встановлення їм пенсій не нижче прожиткового мінімуму, визначеного законом, перерахунок призначених пенсій у зв`язку із збільшенням рівня грошового забезпечення, надання передбачених законодавством державних соціальних гарантій, вжиття на державному рівні заходів, спрямованих на їх соціальний захист.

В ст.8 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» видно, що виплата пенсій, у тому числі додаткових пенсій, доплат, надбавок та підвищень до них, компенсаційних виплат, встановлених законодавством, звільненим із служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

ст.15 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» передбачено, що особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах «б»-«д» статті 1-2 цього Закону, які мають право на пенсію за цим Законом і які є ветеранами війни, та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", пенсії за вислугу років підвищуються в порядку і на умовах, передбачених зазначеним Законом.

Згідно ч.4 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993р. №3551-XII в редакції, чинній до 01.01.2006р. встановлено, що інвалідам війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії підвищуються: інвалідам I групи - у розмірі 400 процентів мінімальної пенсії за віком, II групи - 350 процентів мінімальної пенсії за віком, III групи - 200 процентів мінімальної пенсії за віком.

З 01 січня 2006 року вказана правова норма викладена у новій редакції відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 05.10.2005р. №2939-IV (далі - Закон №2939-IV), згідно якої особам з інвалідністю внаслідок війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються: особам з інвалідністю I групи - у розмірі 50 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, II групи - 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, III групи - 30 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Вищевказані положення Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» рішенням Конституційного Суду України такими, що суперечать Конституції України (є неконституційними) не визнавались.

Аналогічна позиція щодо застосування вказаних норм права висловлена Вищим адміністративним судом України у постанові від 04.03.2008р. у справі № 2-а-401/07, Верховним Судом України у постанові від 25.11.2014р. у справі № 21-322а14 та підтримана у подальшому Верховним Судом у постановах від 18.10.2018р. у справі № 196/1022/16-а, від 25.07.2019р. у справі № 196/881/16-а (2-а/196/41/2016) та від 16.10.2019р. у справі № 183/3587/16.

Отже, інвалідам війни пенсії підлягали підвищенню у відсотковому обчисленні від мінімальної пенсії за віком до 2006 року включно, а з 2006 року у відсотковому обчисленні від прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

При цьому, інвалідам війни II групи пенсії по інвалідності підлягали підвищенню у відсотковому обчисленні від мінімальної пенсії за віком до 01.01.2006р. у розмірі 350 процентів, а з 01.01.2006р. у відсотковому обчисленні від прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність у розмірі 40 процентів.

Зокрема, у зв`язку із набранням 01.01.2006р. чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» відповідачем здійснюється відсоткове обчислення пенсії виходячи з прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність у розмірі 40 процентів.

Зважаючи на вищевикладені обставини, пенсійний орган здійснюючи нарахування та виплату доплат до пенсії позивачу у розмірі 40% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, діяв на підставі, у межах повноважень, передбачених нормативно-правовими актами, чинними на час проведення таких виплат.

Згідно позиції Європейського суду з прав людини, викладена у рішенні «Великода проти України» від 03.06.2014р., законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979р. у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат (рішення від 12.10.2004р. у справі «Кйартан Асмудсон проти Ісландії»).

ст. 22 Конституції України передбачено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод.

Разом з тим, ст.152 Конституції України, визначено, що Закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Однак, набрання чинності Закону від 05.10.2005р. № 2939-IV не призвело до звуження змісту та обсягу набутих позивачем прав на соціальний захист, а також вказаний закон не визнано не конституційним.

Конституційний Суд України у Рішенні від 22.09.2005р. №5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначив, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга), при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих; прав і свобод (частина третя). Скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб та існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що є не однорідними і загальними. При цьому Конституційний Суд України зазначив, «що загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена».

Колегія суддів наголошує, що сутність призначеної пенсії позивачу як інваліду війни ІІ групи не змінилась, водночас встановлення відсоткового розміру пенсії у відповідності до норм чинного законодавства, а саме 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, на думку суду, не є звуженням прав позивача у межах спірних правовідносин.

Зокрема, з матеріалів справи видно, що підвищення до пенсії позивачу як інваліду війни ІІ групи у різних роках поступово збільшувалося та становило: 119, 69 грн. (2005 рік), 190, 00 грн. (2006 рік), 202 грн . (2007 рік), 580 грн. (2017 рік), 944, 40 грн. (2025 рік).

Таким чином, вірним є висновок суду першої інстанції, що правові підстави для зобов`язання пенсійний орган здійснити перерахунок пенсії, встановивши розмір підвищення як інваліду війни ІІ групи у розмірі 350 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, відсутні.

Законом України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» №103/96-ВР від 25.03.1996р. змінено ст.15 «Підвищення пенсії за вислугу років» вищевказаного Закону, а саме: передбачено підвищення пенсії за вислугу років інвалідам війни II групи у розмірі 350% мінімальної пенсії за віком.

Однак, в подальшому, даний Закон викладено в новій редакції відповідно до Закону України від 04.04.2006р. №3591-IV «Про внесення змін до деяких законів України з питань і пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців», який набрав законної сили 29.04.2006р. Починаючи з цієї дати назва Закону змінена на «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі Закон №2262-ХІІ), а також, змінена редакція ст.15 «Підвищення пенсії за вислугу років».

В даний час, ця стаття викладена у такій редакції: особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у п.«б» - п.«д» ст.1-ст.2 цього Закону, які мають право на пенсію за цим Законом і які є ветеранами війни, та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пенсії за вислугу років підвищуються в порядку і на умовах, передбачених зазначеним Законом.

Відповідно до ч.4 ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» особам з інвалідністю внаслідок війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються: особам з інвалідністю I групи - у розмірі 50 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, II групи - 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, III групи - 30 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

З наявного у матеріалах справи розрахунку пенсії позивача видно, що пенсійний орган дотримується норм цієї статті в повному обсязі.

Отже, вимога позивача врахувати до складу грошового підвищення пенсії у розмірі 350% мінімальної пенсії за віком є безпідставною, оскільки дана норма є неактуальна у зв`язку з прийняттям нової редакції Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»№2262-ХІІ.

Крім цього, згідно пояснюючої записки, яка подавалася до законопроекту, що прийнятий у формі Закону України від 05.10.2005р. №2939 - IV «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», даний Закон спрямований на здійснення поліпшення матеріального становища відповідних осіб не шляхом доведення пенсій до рівня прожиткового мінімуму, а через підвищення рівня доплат до пенсій на підставі прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. Оскільки прожитковий мінімум встановлюється відповідно до законів України, тому розрахунки державних витрат на фінансування зазначених доплат цим законопроектом пропонувалося здійснювати на підставі прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб, встановленого на відповідний рік.

Конституційний Суд України в ухвалі від 23.10.2007р. у справі №2-42/2007 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 55 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пунктів 2, 3, 4, 5, 6 розділу І Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» зазначив таке: «Заміна Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» мінімальної пенсії за віком на прожитковий мінімум як розрахункової величини, що використовується для підвищення пенсії або щомісячного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, обумовлена тим, що прожитковий мінімум є базовим державним соціальним стандартом (ч.3 ст.46 Конституції України, ст.6 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»). Ці питання відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України визначаються виключно законами України. Тому встановлення розмірів збільшення пенсій чи іншої соціальної допомоги, що вплачується замість пенсії, застосування прожиткового мінімуму чи розміру мінімальної пенсії за віком для нарахування соціальних виплат є предметом законів України (законності) і не належить до компетенції Конституційного Суду України».

Тобто, вищевказані положення Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» рішенням Конституційного Суду України такими, що суперечать Конституції України (є неконституційними), не визнавались.

Таким чином, внесені законодавцем шляхом прийняття Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» зміни є частиною системної реформи у сфері соціального забезпечення, зокрема, відповідних категорій військовослужбовців, яка була направлена на зміну механізму розрахунку вищевказаних соціальних виплат шляхом прийняття за основу базового соціального стандарту (прожитковий мінімум), розмір якого визначався законом.

На залежність розмірів соціальних виплат від економічних чинників вказав і Конституційний Суд України, зокрема, у рішенні від 26.12.2011р. №20-рп/2011, зазначивши висновки про те, що одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень (абз.7 п.п.2.1 п.2 Рішення). При цьому Конституційним Судом України взято до уваги ст.22 Загальної декларації прав людини, за якою розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави.

Як відзначив Конституційний Суд України, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства.

У іншому рішенні від 25.01.2012р. №3-рп/2012 Конституційний Суд України дійшов висновків, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов`язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.

Відповідно до матеріалів справи підвищення до пенсії як інваліду війни ІІ групи у розмірі 40% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, відповідно до ч.4 ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 05.10. 2005р. №2939-ІV, яка є чинною станом на момент звернення позивача із заявою про перерахунок пенсії, не має наслідком звуження прав позивача.

ч.1,ч.2 ст.6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

В ст.9 Конституції України, ст.17, ч.5 ст.19 Закону України від 23.02.2006р. 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини у справі "Кечко проти України" (рішення від 08.11.2005р.) в межах свободи дій держави визначати які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними.

Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовнійший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява 33202/96, п. 120, ECHR 2000, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява 55555/08, п. 74, від 20.05.2010, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява 36900/03, п. 37, від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

У рішенні від 31.07.2003р. у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки суб`єкт владних повноважень в особі Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області діяв у спосіб визначений законами та Конституцією України та у зв`язку із зміною правового регулювання.

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією.

Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також, п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

ст.316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Із врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують і при ухваленні оскарженого судового рішення порушень норм матеріального та процесуального права ним допущено не було, тому, відсутні підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення, а Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2025 року у справі № 140/7021/25 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Н. В. Бруновська

судді Р. Б. Хобор

Р. М. Шавель