Постанова від 25 лютого 2026 р. у справі №761/45437/23 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 лютого 2026 року

м. Київ

провадження № 22-ц/824/4802/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),

суддів: Левенця Б. Б., Саліхова В. В.,

при секретарі Мудрак Р. Р.,

за участі: представника позивача - адвоката Карпенка В. М.,

представника відповідача - ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Карпенка Віктора Миколайовича, в інтересах ОСОБА_2 ,

на рішення Шевченківського районного суду міста Києва у складі судді Савчук Ю. Н.

від 23 жовтня 2025 року

у цивільній справі № 761/45437/23 Шевченківського районного суду міста Києва

за позовом ОСОБА_2

до Служби безпеки України

про визнання інформації такою, що порушує особисте немайнове право та видалення інформації,

В С Т А Н О В И В:

07 грудня 2023 року позивач звернувся до суду і вказаним позовом, в якому просив визнати такими, що порушують особисте немайнове право ОСОБА_2 на використання імені, дії Служби безпеки України, які полягають у використанні (обнародуванні) імені ОСОБА_2 в публікації під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_4», що була поширена Службою безпеки України ІНФОРМАЦІЯ_1 в мережі Інтернет на веб-сайті Служби безпеки України за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_5. Зобов`язати Службу безпеки України протягом десяти днів з дня набрання судовим рішенням законної сили видалити з веб-сайту Служби безпеки України за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_5 публікацію під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_4», поширену ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стягнути зі Служби безпеки України на користь ОСОБА_2 судові витрати.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, зазначав, що станом на час поширення інформації жодним обвинувальним вироком, що набрав законної сили, не встановлено та не доведено вчинення позивачем кримінально-карних правопорушень передбачених ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 111 КК України, будь яких інших кримінальних правопорушень, а відтак використання (обнародування) відповідачем імені позивача є неправомірним, таким що суперечить вимогам ст. 296 ЦК України та порушує немайнове право позивача на використання імені.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі адвокат Карпенко В. М., в інтересах ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити у справі нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Зазначає, що оприлюднення його прізвища та імені у публікації на офіційному веб-сайті СБУ за відсутності обвинувального вироку суду прямо порушує його особисте немайнове право на використання імені та презумпцію невинуватості. Звертає увагу на те, що чинне законодавство встановлює заборону не на поширення інформації про кримінальні провадження як такі, а саме на використання імені підозрюваної особи до встановлення її вини судом. Апелянт наголошує, що наявність суспільного інтересу не може бути підставою для ігнорування імперативної заборони, встановленої статтею 296 ЦК України (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 753/18972/16).

Вказує на помилковість висновків суду щодо ідентифікації імені, оскільки зазначення прізвища та власного імені у поєднанні з описом статусу позивача як відомого політика дозволяє чітко ідентифікувати його особу. Також зазначає, що відповідач не є засобом масової інформації, а порушення прямої законодавчої заборони державним органом не може тлумачитися як правомірна критика публічної особи.

Апелянт підкреслює, що встановлений статтею 62 Конституції України принцип презумпції невинуватості є фундаментальною гарантією, яка не була дотримана судом першої інстанції. Звертає увагу на те, що навіть для публічних осіб захист репутації від передчасних звинувачень державними органами є обов`язковим згідно зі статтями 6 та 8 Конвенції.

У поданому відзиві на апеляційну скаргу Служба безпеки України просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність її доводів, рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним. Зазначає, що оскаржувана публікація була присвячена викриттю кримінального правопорушення іншої особи, а позивач згадувався виключно у контексті інформування про хід досудового розслідування. Звертає увагу на те, що формулювання щодо підозри позивача у державній зраді є процесуально нейтральним і не містить стверджень про його винуватість, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини та Верховного Суду (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 08.05.2019 у справі № 761/37180/17).

Відповідач наголошує на статусі позивача як народного депутата України, що зумовлює ширші межі допустимого інформування громадськості через підвищений суспільний інтерес до питань національної безпеки. Стверджує, що стаття 29 Закону України «Про інформацію» дозволяє поширення такої інформації, оскільки право суспільства знати про загрози суверенітету держави переважає приватний інтерес особи. Крім того, відповідач посилається на статтю 15 Конвенції, яка дозволяє відступ від певних зобов`язань під час війни в інтересах національної безпеки.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача підтримав апеляційну скаргу із наведених у ній підстав та доводів. Представник відповідача проти задоволення скарги заперечив з підстав, наведених у відзиві.

Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів виходить з наступного.

Встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 о 12:00 на веб-сайті СБУ під заголовком «ІНФОРМАЦІЯ_4» за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 , розміщено публікацію наступного змісту:

«Служба безпеки зібрала нові докази державної зради з боку колишнього заступника секретаря Ради нацбезпеки та оборони України ОСОБА_3 , який переховується в росії та працює на фсб.

Експосадовець причетний до організації масштабних інформкампаній, спрямованих на штучну дискредитацію вищого військово-політичного керівництва України на користь кремля.

Для цього він залучав до співпраці відомих політиків у Києві, серед них - ОСОБА_2 , який підозрюється у державній зраді.

Саме він був одним з основних «спікерів», який за координації ОСОБА_3 оприлюднював кремлівські наративи під час виступів у телеефірах та на сторінках інтернет-видань.

Встановлено, що поплічники ОСОБА_3 «розганяли» фейкові повідомлення про внутрішню обстановку в Україні, а також московські «тези» щодо «безальтернативності» проросійського вектора у зовнішній політиці.

Таким чином кремль намагався максимально дестабілізувати ситуацію всередині України до початку повномасштабного вторгнення рф та дискредитувати офіційний Київ перед західними партнерами.

Щоб уникнути правосуддя у 2014 році за спроби силового розгону Майдану , ОСОБА_3 виїхав до москви, де розпочав організовувати масовані інформдиверсії проти державної безпеки України.

Це одне із пріоритетних завдань, які ОСОБА_3 виконував за вказівкою кадрових співробітників 9-го управління департаменту оперативної інформації 5-ї служби фсб.

На підставі зібраних доказів слідчі Служби безпеки повідомили ОСОБА_3 про підозру за ч. 2 ст. 28 і ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу України (державна зрада, вчинена за попередньою змовою групою осіб).

Нагадаємо, що раніше за матеріалами української спецслужби та ДБР його дії були кваліфіковані за двома статтями Кримінального кодексу України:

ч. 1 ст. 255 (створення, керівництво злочинною спільнотою або злочинною організацією, а також участь у ній);

ч. 1 ст. 111 (державна зрада).

Оскільки ОСОБА_3 переховується на території росії, тривають комплексні заходи для його притягнення до відповідальності. Зловмиснику загрожує довічне ув`язнення.

Розслідування проводили за процесуального керівництва Офісу Генерального прокурора».

Звертаючись із позовом, позивач вважав, що відповідач використав його ім`я у вказаній публікації у порушення прямої законодавчої заборони, передбаченої частиною четвертою статті 296 ЦК України, щодо оприлюднення імені особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, до набрання законної сили обвинувальним вироком суду стосовно неї, що призвело до порушення його особистого немайнового права на ім`я та є підставою для його захисту шляхом визнання дій правоохоронного органу протиправними та зобов`язання видалити оспорювану публікацію.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що поширена інформація є предметом суспільного інтересу та не порушує особисте немайнове право на ім`я. Суд встановив, що за змістом статей 28, 295 ЦК України іменем особи є сукупність прізвища, імені та по батькові, а оскільки по батькові позивача у публікації не вказано, порушення права на ім`я не відбулося. Встановивши, що позивач є народним депутатом, суд дійшов висновку про ширші межі допустимої критики та суспільного контролю щодо нього. Суд зазначив, що публікація містить термін «підозрюється», що на думку суду не є прямим звинуваченням у вчиненні злочину. Встановивши факт ведення воєнних дій, суд визнав правомірним відступ держави від зобов`язань за статтею 6 Конвенції згідно з положеннями статті 15 Конвенції. Суд дійшов висновку, що дії СБУ були необхідними в інтересах національної безпеки та не порушували принцип презумпції невинуватості.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх такими, що ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права та не відповідають сучасним стандартам захисту прав людини, сформованим у практиці Верховного Суду та Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Частинами першою, другою статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Конституційні права особи мають цивілістичний вимір як абсолютні і невідчужувані цивільні права фізичної особи, які згідно з частиною першою статті 269 ЦК України належать кожній фізичній особі від народження або за законом.

Статтею 271 ЦК України передбачено, що зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.

Такими правами є передбачені статтями 294-296 ЦК України право на ім`я, яке забезпечує особі правову індивідуалізацію і надає їй право вимагати від інших звертатися до неї відповідно до її імені; право на зміну імені (імені, по батькові та прізвища); право на використання імені, яке полягає у наданні фізичній особі можливості використовувати своє ім`я у всіх сферах суспільних відносин, а також передбачає певні обмеження щодо використання імені фізичної особи іншими особами.

Частиною четвертою статті 296 ЦК України передбачено, що ім`я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду стосовно неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до частини другої статті 272 ЦК України фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав, а згідно із частиною третьою статті 273 цього Кодексу діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особисті немайнові права.

Наведені положення законодавства виконують функцію дотримання балансу між необхідністю здійснення розслідування кримінальних проваджень з метою забезпечення захисту суспільних інтересів та недопущенням нанесення шкоди репутації підозрюваної чи обвинуваченої особи, яку буде важко відновити у разі закриття кримінального провадження або ухвалення виправдувального вироку суду з підстав, передбачених КПК України.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Фатуллаєв проти Азербайджану» від 22 квітня 2010 року наголошено, що пункт 2 статті 6 Конвенції не забороняє владі інформувати суспільство про здійснювані кримінальні розслідування, проте вимагає робити це із максимальною обережністю та обачністю, які необхідні для дотримання принципу презумпції невинуватості.

Щодо висновку суду про відсутність ідентифікації імені.

Колегія вважає помилковими твердження суду першої інстанції про те, що використання лише прізвища та імені особи без по батькові не є порушенням права на ім`я в розумінні статей 28, 295 ЦК України. Такий вузький філологічний підхід ігнорує правову природу індивідуалізації фізичної особи.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, для встановлення факту втручання у права особи достатньо, щоб інформація дозволяла громадськості чітко ідентифікувати суб`єкта (правовий висновок у рішенні ЄСПЛ у справі «Тур`єв проти Росії» від 11.10.2016, де використання лише ініціалів та прізвища було визнано достатнім для ідентифікації та констатації порушення). Аналогічна позиція підтримана Верховним Судом, який наголосив, що зазначення імені та прізвища особи у поєднанні з її публічним статусом дає можливість конкретної ідентифікації, що є достатнім для застосування захисту за статтею 296 ЦК України (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 10.09.2025 у справі № 757/19417/23).

Суд апеляційної інстанції акцентує, що для цілей захисту особистого немайнового права на ім`я визначальним є не лінгвістична вичерпність елементів імені, а реальна можливість суспільства асоціювати поширені відомості з конкретною людиною. Враховуючи унікальність поєднання прізвища та ім`я позивача у політичному середовищі України, його ідентифікація в оспорюваній публікації є очевидною.

Щодо імперативної заборони частини четвертої статті 296 ЦК України.

Суд першої інстанції помилково надав пріоритет загальним положенням Закону України «Про інформацію» щодо «суспільного інтересу», всупереч імперативній забороні, встановленій спеціальною нормою цивільного закону. Частина четверта статті 296 ЦК України містить пряму заборону на обнародування імені підозрюваного до набрання законної сили вироком суду. Верховний Суд неодноразово наголошував, що суспільний інтерес задовольняється інформуванням про сам факт провадження та суть підозри, проте не дає права державному органу розкривати ім`я особи до встановлення її вини судом (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі № 760/20787/18). Статус «публічної особи» та обов`язок державного органу звітувати перед суспільством не є «іншими випадками, передбаченими законом», які дозволяють ігнорувати цю заборону (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 757/30830/18-ц).

Щодо порушення презумпції невинуватості та «необережності» формулювань.

Колегія суддів зазначає, що в умовах воєнного стану інкримінування особі державної зради (стаття 111 КК України) супроводжується винятково високим рівнем суспільної стигматизації, що покладає на державні органи обов`язок дотримуватися найвищого ступеня обачності у виборі лінгвістичних конструкцій. Використання імені позивача у безпосередньому поєднанні із фразою «який підозрюється у державній зраді» у межах тексту, що описує «викриття» ворожої мережі, за умови відсутності обвинувального вироку суду та прямого застереження щодо положень статті 62 Конституції України, змінює характер інформування з нейтрального на такий, що фактично слугує інструментом публічного засудження особи до встановлення її вини у законному порядку.

Такий спосіб викладу свідчить про недотримання відповідачем стандарту «обачності та розсудливості», встановленого практикою ЄСПЛ (правовий висновок у справах «Тур`єв проти Росії» та «Криволапов проти України»), оскільки фактично ідентифікує особу як винну у свідомості широкого загалу ще до початку судового розгляду.

Таким чином, поєднання прямої заборони на використання імені підозрюваного, встановленої частиною четвертою статті 296 ЦК України, із необережним обвинувальним контекстом повідомлення свідчить про протиправний характер дій відповідача.

Щодо застосування статті 15 Конвенції.

Колегія вважає помилковим посилання суду на право держави відступати від зобов`язань під час війни як на підставу для відмови у позові. Будь-яке обмеження прав, навіть в умовах воєнного стану, має відповідати критеріям необхідності та пропорційності. Відповідач не довів, що оприлюднення повного імені позивача в конкретній публікації було критично необхідним заходом для забезпечення національної безпеки, який неможливо було замінити нейтральним описом професійного статусу особи. Публікація офіційного повідомлення, яке спонукає громадськість повірити у винуватість підозрюваного до суду, не може вважатися пропорційним заходом (правовий висновок у рішенні ЄСПЛ у справі «Корбан проти України» від 04 липня 2019 року).

Щодо нерелевантності практики, на яку спирався суд першої інстанції.

Посилання суду на постанову ВС у справі № 757/1884/15-ц є помилковим, оскільки у тій справі предметом спору був захист честі та гідності через «оціночні судження», а вимоги на підставі статті 296 ЦК України щодо права на ім`я взагалі не заявлялися. У даній же справі позивач обґрунтовує вимоги саме порушенням спеціальної норми про заборону використання імені підозрюваного, що виключає можливість виправдання дій відповідача через категорію «припущень». Колегія акцентує, що у письмовому тексті офіційного повідомлення державного органу не може бути «оціночних суджень» щодо винуватості особи, оскільки такий ресурс сприймається суспільством як джерело встановлених фактів.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що оспорювана публікація порушує особисте немайнове право позивача на використання імені та презумпцію невинуватості.

Визначаючи спосіб поновлення порушеного права, колегія суддів виходить із принципів ефективності та достатності судового захисту, передбачених статтями 275, 278 ЦК України та статтею 5 ЦПК України. Суд зазначає, що обраний спосіб захисту має бути пропорційним характеру порушення та реально відновлювати становище, яке існувало до його вчинення.

Аналізуючи зміст оспорюваного матеріалу, суд встановив, що власне ім`я позивача використано безпосередньо у заголовку публікації: «ІНФОРМАЦІЯ_4». Оскільки назва статті є її ключовим ідентифікатором, а весь подальший текст структурно та змістовно вибудуваний навколо опису дій саме позивача, часткове видалення імені («редагування тексту») не забезпечить належного поновлення порушеного права. У даному випадку ідентифікація особи є наскрізною для всього матеріалу, що робить неможливим усунення порушення частини четвертої статті 296 ЦК України без вилучення публікації в цілому.

Керуючись статтею 276 ЦК України, колегія суддів приходить до висновку, що зобов`язання відповідача видалити публікацію повністю є єдиним ефективним та пропорційним способом захисту у спірних правовідносинах. Такий захід безпосередньо спрямований на припинення триваючого порушення права на ім`я та презумпції невинуватості, оскільки усуває саму можливість асоціації імені позивача із інкримінованим йому діянням у цьому джерелі інформації. Будь-які інші заходи, пов`язані із фрагментарним зміненням тексту, будуть завідомо неефективними з огляду на специфіку поширення інформації у мережі Інтернет та не призведуть до фактичного поновлення особистого немайнового права позивача.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги знайшли підтвердження, адже судом першої інстанції було допущено неправильне застосування норм матеріального права, зокрема статей 28, 295, 296 ЦК України та статті 62 Конституції України, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. За таких обставин, на підставі пунктів 3, 4 частини першої статті 376 ЦПК України, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.

Відповідно до статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки позов та апеляційна скарга задоволені повністю, на користь позивача підлягає стягненню сума судового збору, сплачена ним за подання позову у розмірі 2 147,20 грн та за подання апеляційної скарги у розмірі 3 220,80 грн.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 369, 374, 376, 381, 383 ЦПК України суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу адвоката Карпенка Віктора Миколайовича, в інтересах ОСОБА_2 , задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2025 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_2 до Служби безпеки України про визнання інформації такою, що порушує немайнове право та видалення інформації задовольнити.

Визнати такими, що порушують особисте немайнове право ОСОБА_2 на використання імені, дії Служби безпеки України, які полягають у використанні (обнародуванні) імені ОСОБА_2 в публікації під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_4», що була поширена Службою безпеки України ІНФОРМАЦІЯ_1 в мережі Інтернет на веб-сайті Служби безпеки України за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_5

Зобов`язати Службу безпеки України протягом десяти днів з дня набрання судовим рішенням законної сили видалити з веб-сайту Служби безпеки України за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_5 публікацію під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_4», поширену ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнути зі Служби безпеки України на користь ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у розмірі 2 147,20 грн та за подання апеляційної скарги у розмірі 3 220,80 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 03 березня 2026 року.

Судді Є. П. Євграфова

Б. Б. Левенець

В. В. Саліхов