Рішення від 02 березня 2026 р. у справі №420/35714/25 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/35714/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасишиної О.М., за участю секретаря судового засідання Гур`євої К.І., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження позовну заяву ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (місцезнаходження: 65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44; код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування рішення №51034300025861 від 10.09.2025 року та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, у якій позивач просить суд:

визнати противоправним та скасувати рішення Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області про відмову громадянину республіки Молдова ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у наданні дозволу на імміграцію в Україну №51034300025861 від 10.09.2025 року;

зобов`язати Головне Управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, Код ЄДРПОУ 37811384) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 (Адреса місця проживання: АДРЕСА_1 , Посвідка на тимчасове проживання № НОМЕР_2 , видана 18.02.2025) про надання дозволу на імміграцію в Україну.

Ухвалою від 23.10.2025 року Одеським окружним адміністративним судом відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами. Витребувано у Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області матеріали, на підставі яких було прийнято оскаржуване рішення.

В обґрунтування позову зазначено, що з метою оформлення посвідки на постійне проживання позивач звернувся до міграційної служби з заявою про надання дозволу на імміграцію. За результатом проведення процедури перевірки відповідності поданої заявки вимогам законодавства відповідачем прийнято рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію. Позивач із вказаним рішенням №51034300025861 від 10.09.2025 року не погоджується, вважає його безпідставним та протиправним, оскільки:

по-перше, позивачем не було допущено надання свідомо недостовірних відомостей, оскільки на момент подачі заяви та заповнення анкети він не мав ані незнятої, ані непогашеної судимості, що і було відображено у графі про притягнення до кримінальної відповідальності;

по-друге, на даний момент відсутнє будь-яке рішення суду про визнання шлюбу недійсним чи фіктивним. В той же час, позивачу не надавалась довідка за результатом проведення тестування.

03.11.2025 року за вх.№115923 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву та витребувані судом документи. В обґрунтування власної правової позиції представник територіального орган міграційної служби вказав, що:

по-перше, наявність судимості чи її відсутність не стала підставою для рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію. Однією з підстав для відмови стало надання позивачем неправдивих відомостей щодо притягнення до кримінальної відповідальності;

по-друге, за результатом проведення тестування згідно постанови Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983 встановлено незадовільний результат такого тестування та виявлено обставини, за яких факт перебування у шлюбі з громадянином України або іммігрантом не визнається підставою для надання дозволу на імміграцію, а саме надано 38 з 45 правильних відповідей.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п.1. ч.1).

За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність даної позовної заяви Одеському окружному адміністративному суду.

Згідно наявних матеріалів справи судом встановлено наступне.

25.03.2025 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (ІПН НОМЕР_1 ), громадянин Республіки Молдова, звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із належно оформленою заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» з підстав перебування в шлюбі з громадянкою України більше двох років з метою оформлення посвідки на постійне проживання.

10 вересня 2025 року рішенням № 51034300025861 було відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну з підстав, встановлених пунктами 4, 4-1, частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію».

З метою встановлення мотивів відмови, було направлено адвокатський запит до Відповідача.

У відповідь на цей запит 14.10.2025 року Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області надіслало лист № 5100.19.1- 11237/51.1-5, у якому повідомило, що підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію стало надання позивачем неправдивих свідчень про притягнення його до кримінальної відповідальності та наявність підстав, що за яких факт перебування у шлюбі з громадянином України або іммігрантом не визнається підставою для надання дозволу на імміграцію, а саме надано 38 з 45 правильних відповідей під час проведення тестування.

Не погоджуючись із рішенням № 51034300025861 в частині підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI (далі - Закон №3773) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Згідно із частиною першою статті 3 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до частини першої статті 4 Закону №3773-VI іммігрувати в Україну на постійне проживання.

У той же час, умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначає Закон України «Про імміграцію» від 07.06.2021 № 2491-III (далі - Закон № 2491-III).

Статтею 1 вказаного Закону визначено, що імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (частина перша статті 3 Закону № 2491-III).

Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Підпунктом 1 частини третьої статті 4 Закону регламентовано, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 9 Закону № 2491-III заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою (частина друга статті 9 Закону № 2491-III).

У той же час, положення частини п`ятої статті 9 Закону № 2491-III передбачають, що для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Крім зазначених документів подаються для осіб, зазначених у пункті 4 частини другої та у пункті 1 частини третьої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з громадянином України (п. 4 частини сьомої статті 9 Закону № 2491-III).

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається (частина десята статті 9 Закону № 2491-III).

Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання (частина одинадцята статті 9 Закону № 2491-III).

Разом з цим, процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).

Відповідно до підпункту 3 пункту 2 Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи ДМС (далі - територіальні підрозділи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС або територіальний орган), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.

У той же час, вичерпний перелік підстав для відмови у видачі дозволу на імміграцію викладено у частині першій статті 10 Закону № 2491-III.

Так, згідно із пунктом 4, 4-1 частини першої статті 10 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію не надається:

особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи або документи, що не підтверджують законність перебування на території України на день подання документів для отримання дозволу на імміграцію чи наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, передбачених статтею 4 цього Закону, або документи, що підтверджують підстави, які припинилися;

особам, які уклали шлюб з громадянином України або іммігрантом, факт перебування в якому є підставою для надання дозволу на імміграцію, якщо такий шлюб за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності або якщо наявні обставини, визначені у статті 4-1 цього Закону.

Відповідно до п. 4-1 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про імміграцію», дозвіл на імміграцію не надається особам, які уклали шлюб з громадянином України або іммігрантом, факт перебування в якому є підставою для надання дозволу на імміграцію, якщо такий шлюб за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності або якщо наявні обставини, визначені у статті 4-1 Закону України «Про імміграцію».

Положеннями п. 4-1 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про імміграцію» одночасно визначається декілька підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, зокрема, у випадку:

визнання рішенням суду шлюбу між іммігрантом та громадянином України недійсним у разі його фіктивності, або

якщо наявні обставини, визначені у статті 4-1 Закону України «Про імміграцію».

При цьому, положення п. 4-1 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про імміграцію» є бланкетною нормою та додаткові підстави для відмови у надання дозволу на імміграцію встановлюються у ст. 4-1 Закону України «Про імміграцію».

Згідно зі ст. 4-1 Закону України «Про імміграцію», факт перебування особи у шлюбі з громадянином України або іммігрантом не визнається підставою для надання дозволу на імміграцію за таких обставин:

1) один із подружжя отримав матеріальну компенсацію в обмін на надання вільної згоди на укладення шлюбу, якщо це не є обов`язковим при укладенні шлюбу за межами України відповідно до права іноземної держави;

2) подружжя не проживає спільно та не пов`язане спільним побутом;

3) подружжя не зустрічалося або не спілкувалося до укладення шлюбу;

4) подружжя не спілкується зрозумілою для обох мовою;

5) один із подружжя раніше вже перебував у шлюбі з громадянином України або іммігрантом, який не було визнано підставою для надання дозволу на імміграцію;

6) кожний із подружжя не володіє інформацією про дані іншого з подружжя особистого характеру (дата та місце народження, місце проживання, освіта, місце роботи, фах, віросповідання, наявність близьких родичів, особливості побуту та уподобань);

7) відмова особи від особистої присутності її чоловіка або дружини під час подання нею заяви про надання дозволу на імміграцію;

8) відмова кожного з подружжя від надання письмової згоди на проходження співбесіди та письмових тестів для перевірки обставин, визначених цією статтею.

З метою повного та всебічного вирішення спору, що виник, на переконання суд слід окремо дослідити кожну із заявлених відповідачем підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію – окремо за п.4 ч.1 ст.10 Закону та окремо за п.4-1 ч.1 ст.10 Закону.

З приводу доводів сторін щодо наявності факту надання свідомо неправдивих відомостей суд наголошує на такому.

Досліджуючи матеріали особової справи, наданої представником відповідача, а саме заяви на отримання дозволу на імміграцію, у графі «Чи притягувалися до кримінальної відповідальності» позивачем вказано «Ні», у графі «У разі наявності непогашеної (не знятої у встановленому законом порядку) судимості вказати підстави притягнення до кримінальної відповідальності» позивач вказав «НЕ МАЄ».

Саме вказані дані міграційна служба розцінила як надання свідомо неправдивих відомостей, оскільки за подальшою перевіркою встановлено, що у періоді 2001-2017 роки позивача неодноразово було притягнуто до кримінальної відповідальності.

Суд критично ставиться до твердження міграційного органу в цій частині з огляду на таке.

Судимість є правовим станом особи, який виникає у зв`язку з її засудженням до кримінального покарання і за зазначених у законі умов тягне настання для неї певних негативних наслідків. Правильне застосування правових норм про судимість, її погашення чи зняття має важливе значення для вирішення кримінальних справ у разі вчинення особою нового злочину.

Судимість має строковий характер. Закон визначає, коли вона виникає (з дня набрання законної сили обвинувальним вироком), та встановлює підстави її припинення. Такими підставами є погашення судимості та її зняття. Як погашення, так і зняття судимості пов`язані зі спливом певних термінів, протягом яких особа повинна перетерпіти негативні наслідки та своєю поведінкою довести остаточне виправлення.

Припинення судимості анулює всі кримінально-правові та загальноправові наслідки засудження та призначення покарання. Особа, судимість якої погашена або знята, вважається такою, яка раніше злочину не вчиняла, покарання не відбувала. Вона не зобов`язана будь-де вказувати про вчинення нею в минулому злочину та призначення за нього покарання, не повинна відчувати жодних негативних наслідків колишньої судимості. Врахування погашеної чи знятої судимості при вирішенні будь-яких питань, у т.ч. і при характеристиці особи, суперечить самій суті інституту припинення судимості і є неприпустимим.

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у постанові від 27.09.2018 року у справі №647/1831/15-к дійшов аналогічного висновку.

За дослідженням матеріалів особової справи судом встановлено, що позивач відбув покарання за вчинення злочину, передбачене ч.4 ст.187 КК України, у період з 28.12.2013 року до 20.06.2017 року.

Згідно п.8 ч.1 ст.89 КК України такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за тяжкий злочин, якщо вони протягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення.

Таким чином, станом на момент заповнення заяви (25.03.2025 року) позивач не мав судимості в силу приписів п.8 ч.1 ст.89 КК України, з огляду на що відсутні підстави вважати наданням завідомо неправдивої інформації тезу про те, що позивач не притягався до кримінальної відповідальності.

Таким чином, вказана підстава не може вважатись належною для відмови у наданні дозволу на імміграцію.

З приводу доводів сторін щодо виявлення обставини, за яких факт перебування у шлюбі з громадянином України або іммігрантом не визнається підставою для надання дозволу на імміграцію, суд наголошує на такому.

Згідно п.8 Порядку проведення процедури перевірки обставин, за яких факт перебування у шлюбі з громадянином України або іммігрантом не визнається підставою для надання дозволу на імміграцію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України

від 26 грудня 2002 р. № 1983, тестування проводиться українською мовою шляхом надання заявником та іншим з подружжя письмових відповідей на 45 питань однотипного змісту. У разі коли заявник або інший з подружжя не володіють українською мовою в обсязі, достатньому для розуміння поставлених запитань та надання відповідей на них, допускається залучення заявником або іншим з подружжя до тестування перекладача.

Час проведення тестування не повинен перевищувати трьох годин. Тестування вважається пройденим у разі, коли відповіді на 90 відсотків питань (40 та більше) збігаються (відповідають наданій заявником інформації та інформації, що міститься в матеріалах справи).

Тестові питання формуються працівником територіального органу ДМС або територіального підрозділу ДМС, яким здійснюється розгляд заяви про надання дозволу на імміграцію, з метою отримання інформації про обставини, передбачені пунктами 1-6 частини першої статті 4-1 Закону України “Про імміграцію”.

Тестові питання не підлягають розголошенню.

Тестові питання оголошуються особі, яка проходить тестування, працівником територіального органу ДМС або територіального підрозділу ДМС почергово, після чого особою, яка проходить тестування, надається усна відповідь, яка записується посадовою особою, що проводить тестування.

Після закінчення тестування на останньому аркуші тестових питань особа, яка його проходила, ставить дату та час проведення тестування, а також свій підпис. Останній аркуш тестових питань також підписує посадова особа, яка проводила тестування.

Протягом трьох робочих днів після проведення тестування працівником територіального органу ДМС або територіального підрозділу ДМС, який його проводив, складається довідка за результатами тестування. У довідці зазначаються кількість питань, які збігаються (відповідають наданій заявником інформації та інформації, що міститься в матеріалах справи), наявність спірних відповідей, які потребують уточнення, а також пропозиції щодо необхідності проведення співбесіди із заявником та іншим із подружжя для встановлення достатніх обставин, визначених статтею 4-1 Закону України “Про імміграцію”, за яких факт перебування у шлюбі з громадянином України або іммігрантом не визнається підставою для надання дозволу на імміграцію.

Згідно матеріалів особової справи, за результатом проведеного тестування було надано 38 з 45 правильних відповідей. Цього, на переконання міграційного органу, виявилось достатнім для висновку про те, що шлюб між позивачем та його дружиною не може вважатись підставою для надання дозволу на імміграцію.

Суд із цим не погоджується з огляду на таке.

Як вказано у п.8 Порядку, тестування вважається пройденим у разі, коли відповіді на 90 відсотків питань (40 та більше) збігаються. Таким чином, позивачу не вистачило двох правильних відповідей для формального дотримання норми, при цьому 38 правильних відповідей у якості позитивної оцінки міграційний орган не прийняв.

Крім цього, п.8 Порядку передбачає можливість проведення співбесіди за результатами проведеного тестування. На переконання суду, результат у 38 правильних відповідей є достатньою підставою для проведення додаткової співбесіди для одностайного визначення наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію.

З урахуванням висновку суду про хибну позицію міграційного органу про наявність підстав, передбачених п.4, для відмови у наданні дозволу про імміграцію, виявляється, що надання 2 хибних відповідей під час тестування є самостійною підставою для відмови у наданні такого дозволу, що є занадто формальним та неспівмірним між юридичним фактом та наслідком, який такий факт спричинює.

Більше того, норми Порядку не є імперативними у контексті обов`язкової відмови у наданні дозволу на імміграцію у разі неотримання задовільного результату тестування.

Формалізм – це, здебільшого, позитивне оціночне поняття, яке означає обов`язок всіх суб`єктів (суд, учасники судового процесу, суб`єкт владних повноважень) дотримуватися процедур, визначених законодавством, нехтування якими призводить до суттєвих негативних наслідків.

Надмірний формалізм – це, здебільшого, негативне оціночне поняття, яке означає безумовну вимогу дотримуватися процедур, визначених законодавством, у ситуації, за якої негативні наслідки поступаються принципу розумності (доцільності, раціональності).

У постанові Верховного Суду від 1 листопада 2022 року у справі № 640/6452/19 вказано, що під час оцінки рішень суб`єктів владних повноважень на їх відповідність критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, суди повинні уникати надмірного формалізму.

У постанові Верховного Суду від 27 квітня 2021 року у справі № 127/12200/20 вказано, що наведення у рішенні формальних підстав для відмови у проведенні реєстраційних дій свідчить про те, що воно не відповідає критеріям, встановленим частиною другою статті 2 КАС України, зокрема, прийнято без урахування принципу пропорційності, а також без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване відповідне рішення суб`єкта владних повноважень.

Таким чином, на переконання суду, рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію прийнято передчасно, із застосуванням надмірного формалізму та без врахування можливості проведення додаткової співбесіди.

З урахуванням вказаних обставин, беручи до уваги відсутність обґрунтованих підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, суд вважає за необхідне визнати противоправним та скасувати рішення Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області про відмову громадянину республіки Молдова ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у наданні дозволу на імміграцію в Україну №51034300025861 від 10.09.2025 року.

На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Такого правового висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17, яка в силу ч. 5 ст. 242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

З урахуванням цього, суд вважає належним та достатнім захистити порушене право позивача у заявлений ним спосіб, а саме зобов`язати Головне Управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, Код ЄДРПОУ 37811384) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 (Адреса місця проживання: АДРЕСА_1 , Посвідка на тимчасове проживання № НОМЕР_2 , видана 18.02.2025) про надання дозволу на імміграцію в Україну з урахуванням висновків суду, наведених у рішенні.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Згідно ч.ч.1, 3 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Позивачем при подані позову сплачено судовий збір у сумі 1211,20 грн.

Вказану суму суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (місцезнаходження: 65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44; код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування рішення №51034300025861 від 10.09.2025 року задовольнити повністю.

Визнати противоправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про відмову громадянину республіки Молдова ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у наданні дозволу на імміграцію в Україну №51034300025861 від 10.09.2025 року.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, Код ЄДРПОУ 37811384) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 (Адреса місця проживання: АДРЕСА_1 , Посвідка на тимчасове проживання № НОМЕР_2 , видана 18.02.2025) про надання дозволу на імміграцію в Україну з урахуванням висновків суду, наведених у рішенні.

Стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору у сумі 1211,20 грн. (тисяча двісті одинадцять гривень 20 коп.).

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.

Рішення набирає законної сили згідно з приписами ст. 255 КАС України.

Повний текст рішення складено та підписано 03.03.2026 року.

Суддя О.М. Тарасишина