Рішення від 26 лютого 2026 р. у справі №380/24464/25 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 лютого 2026 рокусправа № 380/24464/25

м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Коморного О.І., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 про визнання бездіяльності ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) протиправною та зобов`язання вчинити дії.

Обставини справи.

До Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 з вимогами:

- визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_2 прикордонного карпатського загону Державної прикордонної служби України (Військової частини НОМЕР_1 ) відносно ОСОБА_1 стосовно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої додаткової винагороди за період лікування, відповідно до постанови КМУ від 28.02.2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» за період з 16.06.2023 по день фактичної виплати додаткової винагороди у повному обсязі – 13 серпня 2025 року, відповідно до постанови КМУ від 28.02.2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу , поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» включно за весь час затримки виплати;

- зобов`язати НОМЕР_2 прикордонний карпатський загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої додаткової винагороди за період лікування, відповідно до постанови КМУ від 28.02.2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» за період з 16.06.2023 р. по день фактичної виплати додаткової винагороди – 13 серпня 2025 року, відповідно до постанови КМУ від 28.02.2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» включно за весь час затримки виплати.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що в період проходження військової служби у ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), під час безпосередньої участі у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, він 16.06.2023 отримав тяжке вогнепальне осколкове поранення. Вказаний факт підтверджується Актом № 1173-23 про нещасний випадок та відповідними медичними документами. У зв`язку з отриманою травмою позивач тривалий час перебував на стаціонарному лікуванні, що згідно з приписами Постанови КМУ № 168 від 28.02.2022 давало йому право на отримання додаткової винагороди у розмірі 100 000 гривень у розрахунку на місяць.

Однак, як стверджує позивач, відповідач тривалий час ухилявся від виконання обов`язку щодо повного нарахування та виплати вказаної винагороди. Лише 13 серпня 2025 року, тобто з фактичною затримкою понад два роки, на виконання заяви позивача військовою частиною здійснено остаточний розрахунок та виплачено заборгованість за період лікування. Позивач наголошує, що оскільки виплата належних йому грошових коштів (що входять до складу грошового забезпечення) відбулася з порушенням встановлених законом строків, він має беззаперечне право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з інфляційними процесами відповідно до Закону України № 2050-III. Відмову відповідача добровільно нарахувати таку компенсацію позивач вважає протиправною бездіяльністю, яка нівелює його право на належний соціальний захист.

Ухвалою від 17 грудня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі.

Суд постановив здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними матеріалами, забезпечивши сторонам можливість повною мірою реалізувати свої процесуальні права.

Відповідач скористався правом на подання письмового відзиву, в якому заперечив проти задоволення позовних вимог. Свою правову позицію мотивує тим, що додаткова винагорода, передбачена Постановою КМУ № 168 для осіб, які перебувають на лікуванні внаслідок поранення, не є щомісячним систематичним доходом у розумінні трудового законодавства, а носить характер разової стимулюючої виплати, що виникає за наявності конкретного юридичного факту. Відтак, на думку відповідача, положення Закону України № 2050-III до таких виплат застосовуватися не можуть.

Крім того, військова частина НОМЕР_1 акцентує увагу на тому, що на момент виплати заборгованості у серпні 2025 року позивач уже був звільнений з військової служби. За таких обставин відповідач стверджує, що правовідносини щодо компенсації за затримку виплат регулюються виключно нормами Кодексу законів про працю України (зокрема, щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні), а не спеціальним Законом № 2050-III. З огляду на це, відповідач вважає свою поведінку правомірною, а вимоги позивача — такими, що не ґрунтуються на нормах чинного права.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно, повно та об`єктивно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, суд

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 проходив військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ).

Під час безпосереднього виконання обов`язків військової служби, пов`язаних із захистом Батьківщини, 16 червня 2023 року позивач отримав тяжке поєднане вогнепальне осколкове поранення потиличної частини голови, м`яких тканин шиї та проникаюче поранення заочеревинного простору.

Зазначений факт підтверджується Актом № 1173-23 про нещасний випадок, складеним у встановленому законом порядку.

Внаслідок отриманої травми та її наслідків позивач перебував на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров`я, зокрема у період з 17.06.2023 по 27.06.2023, що підтверджується випискою із медичної карти стаціонарного хворого № 2961.

Згідно з приписами Постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», позивач мав беззаперечне право на отримання додаткової винагороди, збільшеної до 100 000 гривень у розрахунку на місяць пропорційно дням перебування на стаціонарному лікуванні внаслідок поранення, пов`язаного із захистом Батьківщини.

Як встановлено з матеріалів справи та фактично не заперечується сторонами, відповідач у встановлені законом строки та під час перебування позивача на лікуванні вказану винагороду у повному розмірі не нарахував та не виплатив.

13 серпня 2025 року, на виконання заяви позивача про нарахування та виплату додаткової винагороди, військова частина НОМЕР_1 здійснила повний розрахунок за вказаний період.

Факт фактичного отримання коштів позивачем саме у серпні 2025 року підтверджується витягом з банківського рахунку та визнається відповідачем у відзиві на позовну заяву.

Таким чином, судом встановлено факт затримки виплати нарахованого (належного до нарахування) доходу позивача на термін, що значно перевищує один календарний місяць, а саме — понад два роки з моменту виникнення права на такі виплати.

Оскільки відповідач при фактичній виплаті заборгованості у серпні 2025 року самостійно не нарахував та не виплатив компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, позивач звернувся до суду за захистом свого права на соціальний захист.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, перевіряючи правомірність, обґрунтованість та пропорційність дій відповідача як суб`єкта владних повноважень крізь призму критеріїв, закріплених у Кодексі адміністративного судочинства України, суд виходить із наступного

Відповідно до ст. 1 Закону України від 19.10.2000 № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі — Закон № 2050), підприємства, установи та організації всіх форм власності здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно зі ст. 2 вказаного Закону, компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема заробітна плата (грошове забезпечення).

Надаючи правову оцінку природі виплат, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (далі — Постанова № 168), суд зазначає, що за змістом ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», грошове забезпечення військовослужбовців складається з основних, додаткових та одноразових виплат.

Суд акцентує увагу на тому, що додаткова винагорода в розмірі 100 000 гривень, яка виплачується військовослужбовцям у зв`язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов`язаним із захистом Батьківщини, за весь час перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров`я, за своєю суттю є щомісячним додатковим видом грошового забезпечення. Така виплата спрямована на підтримання належного рівня соціального захисту особи, яка внаслідок виконання бойового завдання тимчасово втратила працездатність.

Оскільки вказана винагорода виплачується пропорційно часу перебування на лікуванні та підлягає нарахуванню за кожний повний або неповний місяць такого перебування, вона повністю відповідає критеріям періодичного платежу. Таким чином, додаткова винагорода не є разовою соціальною допомогою, а є складовою частиною грошового доходу військовослужбовця, що має систематичний характер упродовж всього періоду реалізації права на її отримання.

Зазначена правова позиція корелюється з висновками Верховного Суду, викладеними у рішенні від 11 квітня 2025 року за результатами розгляду зразкової справи № 280/8933/24.

У вказаній справі Верховний Суд постановив, що додаткова винагорода, встановлена Постановою № 168 на період дії воєнного стану за час стаціонарного лікування, є додатковим видом грошового забезпечення, входить до складу доходів у розумінні Закону № 2050 та Порядку № 159.

Відповідно, порушення строку її виплати на один і більше календарних місяців є безумовною правовою підставою для нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів.

Крім того, суд наголошує, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у справі «Кечко проти України», право на отримання соціальних виплат, передбачених чинним законодавством, є майновим правом у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Несвоєчасна реалізація цього права органом державної влади за відсутності об`єктивних перешкод покладає на державу обов`язок відшкодувати особі втрату реальної вартості грошових коштів, спричинену інфляційними процесами.

Отже, враховуючи встановлений судом факт затримки виплати додаткової винагороди позивачу на термін понад два роки, суд приходить до висновку, що такі виплати підпадають під дію компенсаторного механізму, визначеного Законом № 2050.

Щодо моменту виникнення права на компенсацію, тривалості затримки виплати та спростування доводів відповідача

Суд відхиляє аргументи відповідача про те, що право на компенсацію втрати частини доходів не може бути реалізоване після звільнення позивача з військової служби. Така позиція суб`єкта владних повноважень ґрунтується на помилковому тлумаченні норм матеріального права та ігноруванні правової природи компенсаторних механізмів.

Згідно з усталеною та послідовною практикою Верховного Суду зміст і правова природа спірних відносин дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані.

Визначальним юридичним фактом для виникнення обов`язку з виплати компенсації є саме факт фактичної затримки виплати належного доходу на один і більше календарних місяців.

Суд наголошує, що право на компенсацію нерозривно пов`язане з самим доходом (додатковою винагородою), обов`язок виплати якого виник у відповідача ще у червні 2023 року, тобто в період перебування позивача на службі та його безпосереднього лікування.

Факт подальшого звільнення особи зі служби не анулює зобов`язання держави щодо дотримання встановлених строків розрахунку за минулі періоди та не звільняє військове формування від відповідальності за несвоєчасне виконання майнових зобов`язань перед військовослужбовцем.

Матеріалами справи встановлено, що право на отримання додаткової винагороди за час перебування на стаціонарному лікуванні внаслідок поранення виникло у ОСОБА_1 у червні 2023 року. Проте фактична виплата вказаних коштів була здійснена відповідачем лише 13 серпня 2025 року.

Таким чином, період протиправної затримки склав понад 24 календарні місяці. Весь цей час позивач був позбавлений можливості користуватися належними йому грошовими коштами, що в умовах наявних інфляційних процесів призвело до суттєвого зниження їхньої купівельної спроможності.

Компенсація за Законом № 2050 має виключно компенсаторний характер. Вона не є штрафною санкцією, а є механізмом захисту майнових прав громадянина від знецінення його доходів внаслідок інфляції.

Відмова у нарахуванні такої компенсації за наявності встановленого факту тривалої затримки виплати фактично означає, що держава в особі відповідача виплатила позивачу грошове забезпечення у меншому (знеціненому) еквіваленті, ніж це було передбачено законом на момент виникнення права.

Така бездіяльність суб`єкта владних повноважень є грубим порушенням принципу верховенства права та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки втручання у право власності позивача на отримання належного доходу в повному обсязі не було виправдане жодною легітимною метою.

Крім того, суд зауважує, що посилання відповідача на необхідність застосування норм КЗпП України замість Закону № 2050 у разі звільнення працівника є безпідставним. Ці нормативні акти регулюють різні види відповідальності: стаття 117 КЗпП встановлює санкцію за затримку розрахунку при звільненні (середній заробіток), тоді як Закон № 2050 передбачає компенсацію за втрату купівельної спроможності самого доходу.

Наявність одного виду відповідальності не виключає обов`язку органу державної влади відшкодувати втрати від інфляції, особливо коли мова йде про грошове забезпечення військовослужбовців, статус яких охороняється спеціальним законом.

Щодо імперативного обов`язку відповідача нарахувати компенсацію одночасно з виплатою основної суми заборгованості

Статтею 4 Закону № 2050 та пунктом 5 Порядку № 159 чітко та однозначно встановлено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Дана норма носить імперативний характер і не передбачає для суб`єкта владних повноважень жодної свободи розсуду (дискреції) щодо вибору моменту або порядку такої виплати.

Суд підкреслює: обов`язок нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів виникає у підприємства, установи чи організації автоматично (в силу закону) за наявності самого факту затримки виплати понад один календарний місяць. Відповідач, виплачуючи ОСОБА_1 заборгованість із додаткової винагороди у серпні 2025 року, був зобов`язаний самостійно, без будь-якого додаткового звернення (заяви) з боку позивача чи примусу у вигляді судового рішення, одночасно обчислити та виплатити компенсацію за весь період затримки — з червня 2023 року по серпень 2025 року.

Виплата додаткової винагороди через два роки без нарахування компенсації є формою непропорційного втручання держави у майнове право особи, що прямо суперечить конституційному обов`язку держави щодо забезпечення соціального захисту захисників України (ч. 5 ст. 17 Конституції України).

Враховуючи, що перерахунок та доплата грошової винагороди за період лікування були здійснені відповідачем із затримкою понад 24 місяці, і при цьому компенсація за весь час такої затримки виплачена не була, суд приходить до переконання про обґрунтованість позовних вимог. Відкладення вирішення цього питання або вимога до позивача повторно звертатися до відповідача з новою заявою суперечили б принципу ефективності судового захисту та завданню адміністративного судочинства щодо своєчасного вирішення спору.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, суд приходить до переконання про повну обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 .

Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України), завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідач у даній справі не надав суду жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували факт затримки виплати додаткової винагороди позивачу або підтверджували правомірність відмови у нарахуванні компенсації втрати частини доходів.

Враховуючи, що тривалість затримки виплати нарахованого (належного до нарахування) доходу ОСОБА_1 склала понад два роки, що підтверджено матеріалами справи, суд дійшов висновку про наявність усіх передбачених Законом № 2050-III умов для нарахування компенсації. Належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача в даному випадку є саме визнання бездіяльності ІНФОРМАЦІЯ_2 протиправною та зобов`язання останнього нарахувати і виплатити таку компенсацію за період з моменту виникнення права на виплату (червень 2023 р.) по день її фактичного розрахунку (13.08.2025 р.).

Відповідно до положень статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асивань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.

Водночас, статтею 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік осіб, які звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях. Зокрема, згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 вказаного Закону, від сплати судового збору звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Враховуючи, що грошове забезпечення військовослужбовців за своєю правовою природою прирівнюється до заробітної плати, а компенсація за Законом № 2050-III є похідною від неї виплатою, позивач звільнений від сплати судового збору.

Оскільки позивач не сплачував судовий збір при поданні позовної заяви на підставі пільги, передбаченої законом, а доказів понесення інших витрат, пов`язаних з розглядом справи (витрат на професійну правничу допомогу тощо), суду надано не було, судові витрати у даній справі не розподіляються.

Керуючись статтями 2, 6, 8-10, 19, 72-77, 90, 132, 139, 241-246, 250, 255, 262 КАС України, суд —

у х в а л и в :

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», за період його перебування на лікуванні.

3. Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_3 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ; АДРЕСА_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати нарахованої додаткової винагороди за період з 16.06.2023 по 13.08.2025 включно (день фактичної виплати заборгованості), відповідно до вимог Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» № 2050-III та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159.

4. Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення складений 27 лютого 2026 року.

Суддя Коморний О.І.