Постанова від 18 лютого 2026 р. у справі №309/5378/22 — Закарпатський апеляційний суд

Справа № 309/5378/22

П О С Т А Н О В А

Іменем України

19 лютого 2026 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.

суддів: Кожух О.А., Собослоя Г.Г.,

за участю секретаря судового засідання: Савинець В.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Іляшкович Наталія Василівна, на рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 13 березня 2025 року, повний текст якого складено 24 березня 2025 року, ухвалене головуючою суддею Лук`янова О.В., в справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса Хустського районного нотаріального округу Король Ольги Юріївни про визнання недійсним договору купівлі-продажу

встановив:

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до ОСОБА_5 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса Хустського районного нотаріального округу Король О.Ю. про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.

Позов мотивований тим, що відповідно до свідоцтва на право власності на житло № НОМЕР_1 від 19.11.2002, виданого Ізянською сільською радою, позивачам на праві спільної власності належить житлова квартира АДРЕСА_1 .

У червні 2004 року ОСОБА_6 та ОСОБА_5 почали проживати разом без реєстрації шлюбу в квартирі позивачів. Реєстрація шлюбу між сторонами відбулася 12.07.2017. При цьому місце проживання відповідача з 07.08.2004 було зареєстровано за вищевказаною адресою позивачів.

У 2005 році в сім`ї ОСОБА_1 виникли проблеми внаслідок зловживання азартними іграми її сином - ОСОБА_4 . Для уникнення відповідальності перед кредиторами сина та за порадою відповідача ОСОБА_5 18.03.2005 між позивачами та відповідачем було укладено договір купівлі-продажу 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 . ОСОБА_5 пообіцяв, що після улагодження проблем він зобов`язується повернути майно власникам шляхом укладення відповідного договору.

Договором було встановлено, що сторони підтверджують факт повного розрахунку за продані 3/4 частини квартири, однак фактично розрахунку між сторонами договору не відбулося, покупець ОСОБА_5 не сплатив продавцям обумовлену суму коштів за договором, а вони не передали майно у власність покупця. На час укладання договору купівлі-продажу син ОСОБА_7 не проживав разом із сторонами та з ними не спілкувався, тому його частка у спільному майні ними не відчужувалася.

У 2014 році відповідач ОСОБА_5 придбав з прилюдних торгів 1/4 частину спірної квартири АДРЕСА_1 , яка раніш належала ОСОБА_4 та була передана на прилюдні торги у зв`язку із непогашенням ним заборгованістю. Таким чином відповідач став титульним власником всієї спірної квартири. При цьому позивачі свого місця проживання не змінювали, приймали участь в утриманні майна та сплати комунальних послуг.

З жовтня 2021 році відносини між сторонами погіршились та 11 червня 2022 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було розірвано.

Позивачі вважають, що укладений між ними та ОСОБА_5 договір купівлі-продажу був такий, що не спрямований на реальне настання обумовлених цим договором правових наслідків, що на їхню думку, є підставою для його скасування на підставі ст.203, 215, 234 ЦК України.

У зв`язку з наведеним ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 просили суд визнати недійсним договір купівлі-продажу 3/4 часток житлової квартири АДРЕСА_1 , укладений 18 березня 2005 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу за реєстровим №715.

Рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 13 березня 2025 року у задоволені позову відмовлено.

Заходи забезпечення позову – арешт на нерухоме майно, а саме: житлову квартиру АДРЕСА_1 , накладений ухвалою Хустського районного суду від 31 серпня 2023 року - скасовано.

У апеляційній скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Іляшкович Н.В., просять скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити у справі нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Вважають, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Вказують, що оскаржуваний договір є фіктивним правочином, оскільки жодна із сторін, на момент його укладення, не мала на меті настання наслідків обумовлених правочином, а отже, з урахуванням вимог ст. 215 ЦК України є підстави для визнання його недійсним.

Суд першої інстанції не врахував факт визнання відповідачем тієї обставини, що він дійсно не сплатив позивачці грошові кошти на оплату купівлі майна, як основної істотної умови договору та відсутність передачі майна, оскільки позивачі продовжують проживати у спірній квартирі.

Крім того, на момент укладення спірного договору ОСОБА_9 була неповнолітня, а тому слід було отримати дозвіл органу опіки і піклування на укладення договору. При укладенні спірного правочину було порушено вимоги ч. 3 ст.17 Закону України «Про охорону дитинства», що також є підставою для визнання договору недійсним.

ОСОБА_5 у відзиві на апеляційну скаргу просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Вказує, що його воля при укладенні спірного договору була направлена на настання правових наслідків обумовлених договором. Натомість сторони не довели, що в них не було наміру на реальне виконання договору купівлі-продажу. При цьому невиконання такого обов`язку покупцем як сплата обумовленої ціни предмета купівлі-продажу продавцю не може бути підставою для визнання договору недійним.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_9 на момент укладення спірного договору була неповнолітня і немає дозволу органу опіки і піклування, то такі обставини не були предметом розгляду в суді першої інстанції і позивачі не вказували це в позові, а тому така обставина не може братися апеляційним судом до уваги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що така підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних доводів.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва на право власності на житло № НОМЕР_1 від 19.11.2002, виданого Ізянською сільською радою, позивачам та ОСОБА_4 на праві приватної спільної власності належала житлова квартира АДРЕСА_1 .

З червня 2004 року позивачка ОСОБА_6 та відповідач ОСОБА_5 почали проживати разом без реєстрації шлюбу в квартирі позивачів, що не заперечується сторонами в судовому засіданні. 7 серпня 2004 року місце проживання відповідача ОСОБА_5 було зареєстровано за вищевказаною адресою.

Офіційно шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 було зареєстровано 12 липня 2017 року.

18 березня 2005 року між позивачами: ОСОБА_10 , ОСОБА_4 , ОСОБА_11 /як Продавцями/ та відповідачем ОСОБА_5 /як Покупцем/ було укладено договір куплі-продажу 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу Закарпатської області Король О.Ю., зареєстровано в реєстрі за №715.

Згідно п.2.1, 2.2 вищевказаного Договору: продаж 3/4 частини від вказаної цілої житлової квартири за домовленістю сторін вчиняється за 10680 /десять тисяч шістсот вісімдесят/ гривень 00 копійок, які отримані Продавцями від Покупця під час оформлення цього договору. Сторони підтверджують факт повного розрахунку за продані 3/4 частини квартири.

22 травня 2014 року відповідач ОСОБА_5 придбав з прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна 1/4 частину спірної квартири АДРЕСА_1 , яка раніш належала ОСОБА_4 . Таким чином відповідач ОСОБА_5 став власником всієї спірної квартири.

11 червня 2022 року шлюб між відповідачем ОСОБА_5 та позивачкою ОСОБА_1 розірвано.

Статтею 204 ЦК України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Як убачається з ч. 3 ст. 215 ЦК України оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

За правовим змістом згаданої норми закону для визнання правочину фіктивним, необхідне встановлення наявності умислу в усіх сторін правочину. Саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 не надала суду жодних належних та допустимих доказів, що вона не отримувала від ОСОБА_5 , під час оформлення договору купівлі-продажу від 18 березня 2005 року, грошових коштів у розмірі 10 680,00 грн, як це зазначено в п.2.1, 2.2 Договору.

Не доведено також того, що відповідач ОСОБА_5 взяв на себе зобов`язання після вирішення проблем із сином позивачки ОСОБА_1 повернути майно, а саме 3/4 частини спірної квартири шляхом укладення відповідного договору. Дані обставини спростовуються і тим фактом, що майно переписувалось для його збереження від кредиторів, однак частина спірної квартири, яка належала ОСОБА_4 , все одно була відчужена з прилюдних торгів у 2014 році, а саме, 1/4 частину спірної квартири викупив відповідач. При цьому, на момент укладення спірного договору, син ОСОБА_4 не проживав разом із сторонами та з ними не спілкувався, тому його частка у спільному майні не відчужувалась.

Відтак, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про не доведення ОСОБА_1 позовних вимог.

Однак, що стосується позову в частині заявлених позовних вимог ОСОБА_3 , то апеляційний суд доходить до наступного висновку.

Частиною 2 ст. 32 ЦК України визначено, що неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування.

Частиною 3 статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» визначено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Частиною 3 статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» визначено, що органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

На момент укладення договору купівлі-продажу житлової квартири від 18 березня 2005 року ОСОБА_3 була неповнолітня (15 років) і у спірному договорі відсутні відомості про дозвіл органу опіки і піклування на відчуження квартири в якій проживала неповнолітня.

За вказаних обставин апеляційний суд вважає, що в цій частині позовні вимоги є обґрунтованими.

Разом з тим, ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом з пропуском строку позовної давності.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття "позовна" має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії "право на позов у матеріальному сенсі" (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права.

Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Враховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення ЄСПЛ у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою (вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 01 лютого 2023 року у справі N 522/9497/14-ц).

Відповідно до статті 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

За обставинами справи, спірний договір було укладено 18.03.2005 року. З позов позивачка звернулася лише 30.11.2022, через 17 років.

У відзиві на позов 23.01.23р. ОСОБА_5 заявив клопотання про застосування строків позовної давності до заявлених позивачами позовних вимог, а.с. 41-44-45.

Враховуючи те, що ОСОБА_3 пропущено загальну позовну давність тривалістю більше ніж у три роки, то зазначене на думку колегії суддів, є законною підставою для відмови позивачу у позові.

Тож суд першої інстанції наведеного вище не врахував, що являється для апеляційного суду підставою по скасуванню рішення у справі та постановлення нового судового рішення про відхилення позовних вимог позивача внаслідок пропуску строку позовної давності.

Окрім наведеного, колегія суддів наголошує, що Європейський суд з прав людини вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

А тому, апеляційний суд враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Відтак, апеляційний суд з огляду на викладене зазначає, що сторонам надано вичерпну відповідь на всі вагомі, ключові та доречні питання, порушені в апеляційній скарзі, які мають значення для вирішення даного спору.

Зважуючи на встановлене у контексті вимоги пунктів 1 - 4 частини 1 статті 376 ЦПК України, колегія суддів належним чином дослідивши усі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшла обґрунтованого висновку про те, що право позивача у спірних правовідносинах є порушеним, однак, таке не підлягає захисту внаслідок спливу строку позовної давності, та у зв`язку із цим доводи апеляційної скарги є підставними.

Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального і процесуального права, тому воно підлягає скасуванню в цій частині з ухваленням у справі постанови про відхилення позовних вимог за спливом строку позовної давності.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 367, 369, 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України апеляційний суд

ухвалив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Іляшкович Наталія Василівна, задовольнити частково.

Рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 13 березня 2025 року в частині відхилених позовних вимог ОСОБА_3 скасувати, та ухвалити нове судове рішення про відмову ОСОБА_3 в задоволенні позову за спливом строку позовної давності.

У решті вимог, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст складено 02 березня 2026 року.

Головуючий:

Судді: