Рішення від 01 березня 2026 р. у справі №320/50562/25 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 березня 2026 року справа №320/50562/25

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вісьтак М. Я., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні) в приміщенні суду м. Києва адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платників податків: НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Вінницькій області (адреса: 21005, м. Вінниця, вул. Зодчих, 22, код ЄДРПОУ 13322403) про визнання протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

Представник позивача ОСОБА_1 звернувся у Київський окружний адміністративний суд із адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, у якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області № 104350011263 від 01.10.2025 року про відмову у призначені пенсії ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області зарахувати ОСОБА_1 до пільгового (спеціального) страхового стажу періоди роботи з 01.06.2018 по 15.08.2022 згідно записів трудової книжки серії НОМЕР_2 від 01.12.2004, а також призначити пенсію ОСОБА_1 з 23.09.2025 року пенсію за віком на пільгових умовах згідно вимог Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2020 справа № 1-5/2018(746/15) від 23.01.2020, відповідно до пункту «а» частини першої ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, яка діяла до ухвалення Закону України від 02.03.2015 № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», відповідно до ст. 55, 56 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з урахуванням проведеного розрахунку страхового стажу та періоду її роботи з особливо шкідливими умовами праці у зоні відчуження Чорнобильської АЕС у пільговому обчисленні у полуторному розмірі до страхового стажу, що дає право на зменшення пенсійного віку.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду зазначеної справи визначено головуючого суддю Вісьтак М. Я.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14.10.2025 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 виконувала роботи, передбачені постановою Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 05.06.1986 №?665-195 та постановою ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 29.12.1987 №?1497-378, які дають право на державну пенсію на пільгових умовах відповідно до Списку №?1, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 22.08.1956 №?1173, а також постановами Кабінету Міністрів України від 11.03.1994 №?162, від 16.01.2003 №?36, від 24.02.2010 №?173 та наказом МНС України від 13.03.2012 №?576, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 16.05.2012 за №?771/21084. Позивач виконувала зазначену роботу у періоди з 06.08.2007 по 17.12.2010, з 08.09.2013 по 31.05.2018 та з 01.06.2018 по 15.08.2022, що підтверджується копіями її трудової книжки, довідками №?4 від 31.05.2018, №?18 від 31.05.2018 та №?09-33-57 від 07.11.2022. Як зазначено, пільговий стаж ОСОБА_1 за Списком №?1 становить 18 років, 5 місяців та 16 днів. 23.09.2025 року ОСОБА_1 звернулася до територіальних органів Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії на пільгових умовах за Списком №?1, додавши всі необхідні документи. У жовтні 2025 року Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області видало рішення №?104350011263 від 01.10.2025 про відмову у призначенні пенсії, посилаючись на те, що ОСОБА_1 не досягла пенсійного віку (50 років). У рішенні також зазначено, що пільговий стаж за Списком №?1 становить 1 рік 6 місяців 29 днів (з урахуванням кратності), а страховий стаж - 32 роки 2 місяці 28 днів. До пільгового стажу не зараховано періоди трудової діяльності згідно з довідкою №?09-34-91 від 14.11.2022 року, оскільки довідка не відповідає вимогам пункту 20 Порядку підтвердження наявного трудового стажу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №? 637, зокрема, відсутній підпис головного бухгалтера та документ про те, що посада головного бухгалтера на підприємстві не передбачена. ОСОБА_1 зазначає, що її трудова діяльність підтверджується записами у трудовій книжці серії НОМЕР_2 : 01.06.2018 - призначена провідним фахівцем проектно-кошторисного відділу служби реалізації інфраструктурних проектів ДП «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження»; 16.07.2018 - переведена на посаду провідного фахівця відділу управління проектами; 20.08.2019 - переведена на посаду провідного інженера відділу управління проектами; 07.11.2022 - звільнена у зв`язку з ліквідацією підприємства. На підставі записів №?14- 16 та наказу ДП «ЦОТІЗ» від 04.10.2018 №?280 підтверджено її право на пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №?1. Пільговий стаж з 01.06.2018 по 15.08.2022 також підтверджується копіями наказів про проведення та затвердження результатів атестації робочих місць, які наявні у відповідача та додані до позову. ОСОБА_1 , на момент звернення із заявою про призначення пенсії, досягла 45 років та мала страховий стаж понад 32 роки, у тому числі стаж понад 18 років за Списком №?1 відповідно до пункту «ка» статті 13 Закону України від 05.11.1991 №?1788-XII «Про пенсійне забезпечення». Позивач вважає рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області від 01.10.2025 №?104350011263 незаконним та таким, що порушує її право на соціальний захист у вигляді призначення та отримання пенсії на пільгових умовах, тому просить суд задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі.

28.10.2025 на адресу Київського окружного адміністративного суду від Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області надійшов письмовий відзив на позовну заяву, із змісту якого вбачається, що представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позову, з огляду на таке.

ОСОБА_1 23.09.2025 року звернулася до територіального відділу Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком із зниженням пенсійного віку відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 114 Закону №?1058 та наданими документами. За даними ПФУ, страховий стаж становить 25 років 2 місяці 28 днів (з урахуванням кратності - 32 роки 2 місяці 28 днів), стаж на роботах зі шкідливими умовами - 11 років 6 місяців 29 днів. Проте до пільгового стажу не зараховано періоди роботи за довідкою №?09-34-91 від 14.11.2022, оскільки вона не відповідає вимогам п.?20 Порядку підтвердження стажу (відсутній підпис головного бухгалтера та документ про відсутність посади). Пенсійний вік за п.?1 ч.?2 ст.?114 Закону №?1058 - 50 років, тоді як ОСОБА_1 на момент звернення мала 45 років. Посилання позивачки на Рішення КСУ №?1-р/2020 щодо права на пільгову пенсію у 45 років є необґрунтованим, оскільки ст.?13 Закону №?1788-XII визнана неконституційною і не діє для нових призначень. Закон №?1058 є пріоритетним, а Рішення КСУ не відновлює дію Закону №?1788-XII та не змінює правове регулювання цих правовідносин. Таким чином, умови призначення пільгової пенсії визначаються Законом №?1058, а не п. «з» ст.?13 Закону №?1788-XII. Відмова Головного управління ПФУ у Вінницькій області у призначенні пенсії обґрунтована недосягненням необхідного пенсійного віку (50 років), прийнята в межах повноважень і не містить протиправних дій. Таки чином, представник Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області вважає, що позовні вимоги позивачки не ґрунтуються на нормах чинного законодавства та підлягають відмові.

Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.

Оскільки розгляд справи відбувався в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, судове засідання в справі не проводилось та особи, які беруть участь у справі не викликались.

На підставі викладеного, судовий розгляд справи здійснювався за правилами спрощеного позовного провадження на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу (ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України).

Розглянувши справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні), дослідивши письмові докази наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, суд встановив наступні обставини та дійшов наступних висновків.

ОСОБА_1 була зайнята на роботах, передбачених списком №?1, у періоди з 06.08.2007 по 17.12.2010, з 08.09.2013 по 31.05.2018 та з 01.06.2018 по 15.08.2022. Час цієї роботи зараховується до пільгового стажу у полуторному розмірі. Пільговий стаж позивачки становить 18 років 5 місяців 16 днів.

Судом встановлено, що 23.09.2025 позивач звернулася до територіальних органів ПФУ з заявою про призначення пенсії на пільгових умовах та надала всі необхідні документи.

Головне управління ПФУ у Вінницькій області відмовило у призначенні пенсії, мотивуючи це недосягненням позивачкою пенсійного віку (50 років), а також тим, що періоди роботи за довідкою №?09-34-91 не були зараховані до пільгового стажу через відсутність підпису головного бухгалтера та документального підтвердження відсутності цієї посади.

На момент звернення позивачка мала 45 років та страховий стаж понад 32 роки, включно зі стажем понад 18 років за Списком №?1.

У матеріалах справи міститься копія довідки Державного закладу «Центр спеціалізованої медичної допомоги зони відчуження» МОЗ України № 4, із змісту якої встановлено, що ОСОБА_1 була безпосередньо зайнята на роботах у зонах безпеки Чорнобильської АЕС, визначених рішеннями Урядової Комісії СРСР по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС: № 87 від 07.08.1986 р., № 108 від 19.08.1986 р., № 173 від 18.09.1986 р., № 339 від 05.01.1987 р., № 351 від 02.02.1987 р., а також постановами Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС № 665-195 від 05.06.1986 р. та № 1497-378 від 29.12.1987 р.

На підставі цих документів їй надано право на державну пенсію на пільгових умовах відповідно до Списку № 1 (постанова РМ СРСР від 22.08.1956 № 1173 та постанови КМУ від 16.01.2003 № 36, від 05.12.2007 № 1400, від 10.09.2008 № 831, від 21.09.2011 № 984, № 717 від 29.12.2014 р.).

Час роботи у зоні відчуження зараховується до стажу при призначенні пенсії: до 01.01.1988 р. - у потрійному розмірі, з 01.01.1988 р. по 01.01.2016 р. - у півторакратному.

Згідно з копії довідки № 20 про підтвердження трудового стажу за період без трудової книжки, суд встановив, що ОСОБА_1 працювала повний робочий день у ДЗ «ЦСМДЗВ МОЗ України» з 08.09.2013 по 31.05.2018 р., виконуючи роботи в зоні відчуження за посадою оператор комп`ютерного набору. Ця посада передбачена Списком № 1 розділ XXII підрозділ 1, п. 22.1- 1 г Постанови КМУ від 16.01.2003 № 36 та розділ XXII підрозділ 4 Постанови КМУ від 24.06.2016 № 461 (зі змінами від 04.07.2017 № 479).

Атестація робочого місця проведена вперше; під час роботи у зазначений період відпустки без збереження заробітної плати не брала.

Окрім цього, у матеріалах наявна довідка № 09-33-57 від 07.11.2022 Державного підприємства «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження», з якої встановлено, що у період 01.06.2018 - 15.08.2022 ОСОБА_1 була безпосередньо зайнята на роботах, передбачених постановами Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС № 1497-378 від 29.12.1987 р. та № 665-195 від 05.06.1986 р., що дає право на державну пенсію на пільгових умовах відповідно до Списку № 1 та постанов КМУ: № 36 від 16.01.2003, № 173 від 24.02.2010, № 461 від 24.06.2016 зі змінами від 04.07.2017 № 479, № 341 від 10.05.2018. У довідці вказано, що робота виконувалась на посадах провідного фахівця та провідного інженера відділу управління проектами служби реалізації інфраструктурних проектів, у зоні відчуження із сумарною щільністю радіоактивного забруднення 100 кБк/мІ і більше.

Зазначений період зараховується до трудового стажу та вислуги років: до 01.01.1988 р. - у потрійному розмірі, з 01.01.1988 р. - у півторакратному.

Первинна атестація робочого місця проведена у 2014 р., під час роботи відпустки без збереження заробітної плати не брала. Тривалість робочого тижня у зоні відчуження становила 36 годин.

Окрім зазначених довідок, суд встановив, що в матеріалах справи міститься Наказ Центру організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження від 31.07.2018 № 2206 про проведення атестації робочих місць за умовами праці; Наказ Центру організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження від 04.10.2018 № 280 про результати атестації робочих місць за умовами праці; Перелік виробництв, робіт, професій та посад; Відповідь головного управління Держпраці у Київській області щодо надання пільгового пенсійного забезпечення; Відповідь головного управління Держпраці у Київській області про атестацію робочих місць; Довідка головного управління Держпраці у Київській області про стан дотримання законодавства про працю.

Відповідно до розрахунку трудового стажу, судом встановлено, що загальний стаж роботи ОСОБА_1 становить 18 років 5 місяців 16 днів.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Стаття 3 Конституції України, відповідно, гарантує, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Офіційне тлумачення положення статті 1 Конституції України міститься у рішенні Конституційного Суду України № 3-рп/2012 від 25 січня 2012 року, згідно якого Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім`ї.

Відповідно до частин першої та другої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Положеннями статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України.

Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

У пункті 5 рішення від 11.10.2005 №8-рп/2005 Конституційний Суд України зазначив, що право на пенсійне забезпечення є складовою конституційного права на соціальний захист.

За приписами пунктів 1, 6 частини першої статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

У преамбулі Закону України від 05.11.1991 №1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон №1788-XII) зазначено, що цей Закон відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.

Згідно із статтею 2 Закону №1788-XII за цим Законом призначаються трудові пенсії, до яких відносяться пенсії за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.

Відповідно до пункту "а" частини першої статті 13 Закону №1788-XII на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи працівники, зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, - за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 25 років у чоловіків, з них не менше 10 років на зазначених роботах, і не менше 20 років у жінок, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.

До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за віком на пільгових умовах мають жінки 1975 року народження і старші після досягнення ними такого віку: 45 років - по 31 березня 1970 року включно; 45 років 6 місяців - з 1 квітня 1970 року по 30 вересня 1970 року; 46 років - з 1 жовтня 1970 року по 31 березня 1971 року; 46 років 6 місяців - з 1 квітня 1971 року по 30 вересня 1971 року; 47 років - з 1 жовтня 1971 року по 31 березня 1972 року; 47 років 6 місяців - з 1 квітня 1972 року по 30 вересня 1972 року; 48 років - з 1 жовтня 1972 року по 31 березня 1973 року; 48 років 6 місяців - з 1 квітня 1973 року по 30 вересня 1973 року; 49 років - з 1 жовтня 1973 року по 31 березня 1974 року; 49 років 6 місяців - з 1 квітня 1974 року по 30 вересня 1974 року; 50 років - з 1 жовтня 1974 року по 31 грудня 1975 року.

За відсутності стажу роботи, встановленого абзацом першим цього пункту, у період до 1 квітня 2024 року пенсія за віком на пільгових умовах призначається за наявності стажу роботи: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 20 років 6 місяців у чоловіків і не менше 15 років 6 місяців у жінок; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 21 року у чоловіків і не менше 16 років у жінок; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 21 року 6 місяців у чоловіків і не менше 16 років 6 місяців у жінок; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 22 років у чоловіків і не менше 17 років у жінок; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 22 років 6 місяців у чоловіків і не менше 17 років 6 місяців у жінок; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 23 років у чоловіків і не менше 18 років у жінок; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 23 років 6 місяців у чоловіків і не менше 18 років 6 місяців у жінок; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 24 років у чоловіків і не менше 19 років у жінок; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 24 років 6 місяців у чоловіків і не менше 19 років 6 місяців у жінок.

Працівникам, які не мають стажу роботи з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, передбаченого абзацом першим цього пункту, але мають не менше половини стажу на зазначених роботах, за наявності передбаченого загального стажу роботи пенсії за віком на пільгових умовах призначаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого абзацом першим частини першої статті 26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування": чоловікам - на 1 рік за кожний повний рік такої роботи; жінкам - на 1 рік 4 місяці за кожний повний рік такої роботи.

Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 № 213-VIII набув чинності з 01.04.2015.

Відповідно до п. 2 розділу XV Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (станом на 01.04.2015) пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах або за вислугу років, які відповідно до законодавства, що діяло раніше, мали право на пенсію на пільгових умовах або за вислугу років, здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди.

До запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди: 1) особам, зазначеним в абзаці першому цього пункту, пенсії призначаються за нормами цього Закону в разі досягнення пенсійного віку та наявності трудового стажу, передбаченого Законом України "Про пенсійне забезпечення".

У цьому випадку розміри пенсій визначаються відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону.

При цьому зберігається порядок покриття витрат на виплату і доставку цих пенсій, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Підприємства та організації з коштів, призначених на оплату праці, вносять до Пенсійного фонду плату, що покриває фактичні витрати на виплату і доставку пенсій особам, які були зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, крім тих, що були безпосередньо зайняті повний робочий день на підземних роботах (включаючи особовий склад гірничорятувальних частин) з видобутку вугілля, сланцю, руди та інших корисних копалин, на будівництві шахт та рудників за списком робіт і професій, затвердженим Кабінетом Міністрів України, починаючи з дня набрання чинності цим Законом, у розмірі 20 відсотків з наступним збільшенням її щороку на 10 відсотків до 100-відсоткового розміру відшкодування фактичних витрат на виплату і доставку цих пенсій до набуття права на пенсію за віком відповідно до цього Закону.

Отже, після набуття чинності нормами Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (в редакції, чинній з 02.03.2015) правила призначення пенсій за Списком № 1 регламентувались пунктом "а" статті 13 Закону № 1788-XII.

Такий стан правового регулювання існував до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" № 2148-VIII від 03.10.2017, яким текст Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" доповнений, зокрема, статтею 114, згідно із ч. 1 якої право на пенсію за віком на пільгових умовах незалежно від місця останньої роботи мають особи, які працювали на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на роботах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, а пенсії за вислугу років - на умовах, зазначених у частині четвертій цієї статті. Розміри пенсій для осіб, визначених цією статтею, обчислюються відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону.

При цьому, Законом № 2148-VIII від 03.10.2017 у новій редакції викладений пункт 2 розділу XV Закону № 1058-IV від 09.07.2003, де передбачалось, що пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, які відповідно до цього Закону мають право на пенсію на пільгових умовах, здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди.

До запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди особам, зазначеним в абзаці першому цього пункту, пенсії призначаються за нормами цього Закону.

Згідно із пунктом 1 частини 2 статті 114 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (у редакції Закону № 2148-VIII від 03.10.2017) на пільгових умовах пенсія за віком призначається працівникам, зайнятим повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 50 років і за наявності страхового стажу не менше 25 років у чоловіків, з них не менше 10 років на зазначених роботах, і не менше 20 років у жінок, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.

До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за віком на пільгових умовах мають жінки 1975 року народження і старші після досягнення ними такого віку, як зокрема: 50 років - з 1 жовтня 1974 року по 31 грудня 1975 року.

В силу Закону № 2148-VIII від 03.10.2017 наведені вище норми закону підлягали застосуванню з 01.10.2017.

Таким чином, з 01.10.2017 правила призначення пенсій за списком № 1 почали регламентуватись одночасно двома законами, а саме: пунктом "а" ст. 13 Закону № 1788-XII від 05.11.1991 у редакції Закону № 213-VIII від 02.03.2015 та пунктом 1 частини 2 статті 114 Закону № 1058-IV від 09.07.2003 у редакції Закону № 2148-VIII від 03.10.2017.

Положення згаданих законів щодо умов призначення пенсії за віком були повністю ідентичними.

Такий стан правового регулювання існував до прийняття Конституційним Судом України Рішення від 23.01.2020 № 1-р/2020 "У справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень розділу I, пункту 2 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року № 213-VIII".

Пунктом першим резолютивної частини цього Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2020 від 23.01.2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), статтю 13, частину другу статті 14, пункти "б" - "г" статті 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення" № 1788-ХІІ від 05.11.1991 зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" № 213-VIII від 02.03.2015.

Відповідно до пункту 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2020 від 23.01.2020 стаття 13, частина друга статті14, пункти "б" - "г" ст. 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-ХІІ зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 № 213-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Згідно з пунктом 3 резолютивної частини даного Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2020 від 23.01.2020 року застосуванню підлягають стаття 13, частина друга статті 14, пункти "б" - "г" статті 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення" № 1788-ХІІ від 05.11.1991 в редакції до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" № 213-VIII від 02.03.2015 для осіб, які працювали до 01.04.2015 на посадах, визначених у вказаних нормах, а саме: "На пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: а) працівники, зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, - за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах; жінки - після досягнення 45 років і при стажі роботи не менше 15 років, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.

Працівникам, які мають не менше половини стажу роботи із особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, пенсії на пільгових умовах призначаються із зменшенням віку, передбаченого статтею 12 цього Закону, на 1 рік за кожний повний рік такої роботи чоловікам і на 1 рік 4 місяці - жінкам".

Таким чином, з 23.01.2020 в Україні існують два закони, які одночасно регламентують правила призначення пенсій за Списком № 1, а саме: пункт "а" ст. 13 Закону № 1788-XII від 05.11.1991 у редакції до внесення змін Законом № 213-VIII від 02.03.2015, та п. 1 ч. 2 ст. 114 Закону № 1058-IV від 09.07.2003 у редакції Закону № 2148-VIII від 03.10.2017.

Відносно позивача правила зазначених законів містять розбіжність у величині показника вікового цензу, який складає 45 років за пунктом "а" статті 13 Закону № 1788-XII від 05.11.1991 у редакції до внесення змін Законом № 213-VIII від 02.03.2015, та 50 років за пунктом 1 частини 2 статті 114 Закону № 1058-IV від 09.07.2003 у редакції Закону № 2148-VIII від 03.10.2017.

Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Враховуючи положення частини 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011 у справі "Серков проти України", суд вважає, що найбільш сприятливим для позивача є підхід, коли віковий ценз має бути встановлений на рівні найменшої величини, тобто 45 років.

Отже, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення №1-р/2020, а не Закону №1058-ІV.

Таким чином, суд вважає, що відмова Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області з посиланням недосягнення ОСОБА_1 50-річного пенсійного віку, визначеного пунктом 1 частини другої статті 114 Закону №1058-ІV, є протиправною.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.11.2021 у справі №360/3611/20 відхилила доводи пенсійного органу про те, що відповідно до статті 5 Закону №1058-IV дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону; виключно цим Законом визначаються, зокрема: види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком, адже Конституція України не передбачає можливості надання певному закону вищої юридичної сили щодо інших законів, або можливості передбачити законом заборону законодавцю приймати інші закони, що регулюють однопредметні відносини.

Велика Палата Верховного Суду у згаданій вище постанові також не погодилась з посиланням пенсійного органу на абзац другий пункту 16 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV, відповідно до якого положення Закону №1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом №2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. На думку пенсійного органу, це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону №1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважила, що якби таким був намір законодавця, то він мав би виключити із Закону №1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було.

Суд зазначає, що соціальний захист державою осіб, які мають право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, охоплює комплекс заходів, які здійснює держава в межах її соціально-економічних можливостей.

Тобто в розрізі цієї справи та за умови підтвердження трудового стажу, як громадянин України, позивач наділений правом на відповідний соціальний захист з боку держави, яка в особі своїх органів не може відмовляти у його наданні з формальних підстав.

За вищевикладених обставин, рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області № 104350011263 від 01.10.2025 року про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за віком на пільгових умовах належить визнати протиправним та скасувати.

Обираючи належний спосіб захисту порушених прав позивача, суд виходить з таких міркувань.

У силу статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Ця мета узгоджується зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Абзацами 5, 6, та 7 вступної частини Рекомендації Rec (2004) 6 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам "Щодо вдосконалення національних засобів правового захисту", ухваленої на 114-й сесії 12.05.2004, передбачено, що, відповідно до вимог статті 13 Конвенції, держави-члени зобов`язуються забезпечити будь-якій особі, що звертається з оскарженням порушення її прав і свобод, викладених в Конвенції, ефективний засіб правового захисту в національному органі; крім обов`язку впровадити такі ефективні засоби правового захисту у світлі прецедентної практики Європейського суду з прав людини, на держави покладається загальний обов`язок розв`язувати проблеми, що лежать в основі виявлених порушень; саме держави-члени повинні забезпечити ефективність таких національних засобів як з правової, так і практичної точок зору, і щоб їх застосування могло привести до вирішення скарги по суті та належного відшкодування за будь-яке виявлене порушення.

Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", №40450/04, пункт 64).

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 13 гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Зі змісту пункту 49 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 у справі "Єфименко проти України" можливо дійти висновку про те, що не розглядається у якості ефективного засіб захисту, який: "є залежним від розсуду відповідних органів влади і не є безпосередньо доступним для того, кого він стосується".

Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

А відповідно до частин першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.02.2019 (справа №826/7380/15) вказала, що верховенство права, як основоположний принцип адміністративного судочинства, визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту. Статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003). При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Отже, невід`ємною частиною конституційного права на судовий захист є можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог щодо поновлення яких встановлена у належній судовій процедурі та формалізована у судовому рішенні, що забезпечено конкретними гарантіями, які б дозволяли реалізувати його в повному об`ємі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя.

За обставин цієї справи суд, зважаючи на досягнення позивачем віку 45 років, наявність у неї страхового стажу роботи тривалістю 32 роки 2 місяці 28 днів та спеціального стажу (робота за списком №1) тривалістю 18 років 5 місяців 16 днів, що є достатнім для призначення пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до пункту "а" статті 13 Закону №1788-XII, дійшов висновку про наявність підстав для призначення позивачу пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до пункту "а" статті 13 Закону №1788-XII, оскільки позивачем виконані усі умови для призначення такої пенсії.

Щодо відмови у зарахуванні до пільгового стажу позивача за довідкою №?09-34-91 від 14.11.2022 року з посиланням відповідача на невідповідність довідки вимогам пункту 20 Порядку підтвердження наявного трудового стажу, суд зазначає наступне.

Як встановлено статтею 62 Закону №1788-XII, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

Пунктами 1, 2 Порядку №637 визначено основним документом, що підтверджує стаж роботи за період до впровадження персоніфікованого обліку у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування (далі - персоніфікований облік), є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній стаж роботи встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про стаж роботи не збереглися, підтвердження стажу роботи здійснюється органами Пенсійного фонду України на підставі показань свідків.

Відповідно до пункту 3 Порядку №637 за відсутності трудової книжки, а також у випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження стажу роботи приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, а також виписки або довідки, складені на основі даних, наявних в інформаційних (автоматизованих) та/або інформаційно-комунікаційних системах підприємств, установ, організацій, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Згідно з пунктом 20 Порядку №637 у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального стажу роботи приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників (додаток № 5).

У довідці повинно бути вказано періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу; професія або посада; характер виконуваної роботи; розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, до яких включається цей період роботи; первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка, в тому числі виписки або довідки, складені на основі даних, наявних в інформаційних (автоматизованих) та/або інформаційно-комунікаційних системах підприємств, установ, організацій.

У цій справі спірними є періоди з 01.06.2018 по 15.08.2022, які позивачка просить зарахувати до пільгового (спеціального) стажу за Списком №?1

Судом встановлено, що відомості трудової книжки серії НОМЕР_2 від 01.12.2004 року ОСОБА_1 містять належні та достатні записи про її трудову діяльність у ці періоди, а саме:

01.06.2018 - призначена на посаду провідного фахівця проектно-кошторисного відділу служби реалізації інфраструктурних проектів ДП «ЦОТІЗ» (запис №? 11);

16.07.2018 - переведена на посаду провідного фахівця відділу управління проектами служби реалізації інфраструктурних проектів (запис №?12);

20.08.2019 - переведена на посаду провідного інженера відділу управління проектами служби реалізації інфраструктурних проектів (запис №?13);

07.11.2022 - звільнена у зв`язку з ліквідацією підприємства (запис №?17).

Всі записи засвідчені підписами уповноважених осіб та скріплені печатками підприємств.

Крім того, пільговий стаж ОСОБА_1 за цей період підтверджується копіями наказів про проведення та затвердження результатів атестації робочих місць, що містяться у матеріалах справи.

Як було встановлено, до пільгового стажу не зараховано періоди трудової діяльності згідно з довідкою №?09-34-91 від 14.11.2022 року, оскільки довідка не відповідає вимогам пункту 20 Порядку підтвердження наявного трудового стажу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №?637, зокрема, відсутній підпис головного бухгалтера та документ про те, що посада головного бухгалтера на підприємстві не передбачена.

Суд звертає увагу, що дійсно нормами пункту 20 Порядку №637 передбачено, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсію на пільгових умовах, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу необхідно надавати уточнюючі довідки.

Поряд з цим такий порядок підтвердження трудового стажу є обов`язковим в разі відсутності в трудовій книжці відомостей про роботу.

Судом досліджено копію трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_2 та встановлено, що її відомості підтверджують пільговий трудовий стаж позивачки за Списком №?1 у період з 01.06.2018 по 15.08.2022, тривалістю 4 роки, 2 місяці, 15 днів, що підтверджується записами про посади та наказами про атестацію робочих місць.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 17.01.2023 у справі №392/1357/17(2-а/392/109/17).

Копія трудової книжки, яка є первинним джерелом інформації про стаж ОСОБА_1 підтверджує її роботу у спірні періоди.

Водночас, положеннями ч. 3 ст. 44 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058 встановлено, що при зверненні осіб із заявою про призначення пенсії, органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Пунктом 3.3 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженим Постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року №22-1 передбачено, що орган, що призначає пенсію надає допомогу особам, що звертаються за призначенням пенсії, щодо одержання відсутніх документів для призначення пенсії.

Таким чином, вищенаведені норми свідчать, що Пенсійний фонд у випадку необхідності не був позбавлений права і можливості самостійно витребувати у підприємств, уточнюючі довідки, проте, вказаних дій не вчинив.

При цьому суд звертає увагу на п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників», якою передбачено, що відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб`єкта господарювання.

За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

За правовою позицією Верховного Суду у постанові від 21.02.2018 у постанові №687/975/17 працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства, що не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсії по віку на загальних підставах, відтак суд не погоджується із діями відповідача щодо не зарахування до страхового стажу з підстав неналежного оформлення довідок про підтвердження наявного трудового стажу позивача.

Отже, в даному випадку відомості в трудовій книжці позивача про її роботу у спірний період за професією, що віднесені до ч. 2 ст. 114 Закону України №1058-IV, вже є достатньою підставою для зарахування цього періоду до пільгового стажу.

Суд зазначає, що відповідачем в оскаржуваному рішенні не наведено жодних заперечень та аргументів, будь-якого аналізу щодо віднесення професії ОСОБА_1 до таких, зайнятість на яких, дає право на призначення пільгової пенсії, відповідно до ч. 2 ст. 114 Закону №1058 та в цілому, щодо того, чи відповідають надані позивачем документи умовам призначення пенсії, встановленим в ч. 2 ст. 114 Закону №1058.

Виходячи з встановлених обставин справи та наведених правових норм, висновків Верховного Суду, суд доходить висновку, що в даному випадку, поданих позивачем документів достатньо для підтвердження наявного пільгового стажу, який дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, а тому твердження відповідача про недоліки в заповненні довідок суд вважає необґрунтованими.

Щодо позовних вимог про зобов`язання відповідача призначити ОСОБА_1 з 23.09.2025 року пенсію за віком на пільгових умовах згідно вимог Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2020 справа № 1-5/2018(746/15) від 23.01.2020, відповідно до пункту «а» частини першої ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, яка діяла до ухвалення Закону України від 02.03.2015 № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», відповідно до ст. 55, 56 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з урахуванням проведеного розрахунку страхового стажу та періоду її роботи з особливо шкідливими умовами праці у зоні відчуження Чорнобильської АЕС у пільговому обчисленні у полуторному розмірі до страхового стажу, що дає право на зменшення пенсійного віку, суд зазначає таке.

Відповідно до Рекомендації № R (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 № 1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Оскільки 01.10.2025 Головним управлінням Пенсійного фонду України у Вінницькій області було протиправно відмовлено позивачу у призначенні пенсії за віком, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.

Відповідно до частини першої статті 45 Закону № 1058 пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку: 1) пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.

Таким чином, оскільки позивач досяг пенсійного віку, необхідного для призначення пенсії за віком, 22.09.2025 (45 років), тримісячний строк для подання заяви про таке призначення почав свій перебіг з 23.09.2025.

Матеріали справи свідчать, що із заявою про призначення пенсії ОСОБА_1 звернулась саме 25.08.2023, тобто у трьохмісячний строк, передбачений для подання такої заяви про призначення пенсії.

З урахуванням тієї обставини, що оскаржуване рішення відповідача не ґрунтується на дискреційних повноваженнях, суд вважає, що належним способом захисту прав та інтересів позивача є саме зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області призначити позивачу пенсію за віком на пільгових умовах.

Щодо вимоги відповідача у письмовому відзиві від 28.10.2025 про залучення в якості співвідповідача Головне управління Пенсійного фонду України в Київській області, суд зазначає таке.

Представник відповідача зазначає, що виплата пенсії здійснюється за місцем проживання особи, тоді як призначення та перерахунок пенсії належать Головному управлінню Пенсійного фонду України у Вінницькій області, яке розглянуло заяву позивача та, на її думку, прийняло протиправне рішення. Відповідно, дії з призначення пенсії покладені на Головне управління у Вінницькій області, а виплата пенсії - на Головне управління ПФУ в Київській області. Згідно з ч. 3- 6 ст. 48 КАС України, у разі неправильно визначеного відповідача суд може замінити його або залучити співвідповідача за згодою позивача; у разі відмови витрати покладаються на державу. Враховуючи, що Головне управління у Вінницькій області не має повноважень щодо виплати пенсій в інших областях, відповідач просить залучити співвідповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Київській області.

Водночас, у даному випадку позивач не заявляла вимог щодо виплати пенсії, а просила суд зарахувати до пільгового (спеціального) страхового стажу періоди роботи з 01.06.2018 по 15.08.2022; призначити пенсію на пільгових умовах.

Таким чином, суд дійшов висновку, що підстав для залучення Головного управління ПФУ у Київській області як співвідповідача немає, а така вимога відповідача не підлягає задоволенню, оскільки не стосується предмета позову.

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).

Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Дослідивши матеріали позову, положення законодавства України та детально оцінивши надані докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню, з огляду на вище зазначене.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Під час звернення до суду позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 1 211 грн. 20 коп., що підтверджується квитанцією № 6340-1565-5916-5741 від 08.10.2025, копія якої долучена до матеріалів справи.

Враховуючи задоволення позову, вказана сума судового збору підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень Головного управління Пенсійного фонду України в Вінницькій області.

На підставі наведеного та керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платників податків: НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Вінницькій області (адреса: 21005, м. Вінниця, вул. Зодчих, 22, код ЄДРПОУ 13322403) про визнання протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області № 104350011263 від 01.10.2025 року про відмову у призначені пенсії ОСОБА_1 .

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області зарахувати ОСОБА_1 до пільгового (спеціального) страхового стажу періоди роботи з 01.06.2018 по 15.08.2022 згідно записів трудової книжки серії НОМЕР_2 від 01.12.2004, а також призначити пенсію ОСОБА_1 з 23.09.2025 року пенсію за віком на пільгових умовах згідно вимог Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2020 справа № 1-5/2018(746/15) від 23.01.2020, відповідно до пункту «а» частини першої ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, яка діяла до ухвалення Закону України від 02.03.2015 № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», відповідно до ст. 55, 56 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з урахуванням проведеного розрахунку страхового стажу та періоду її роботи з особливо шкідливими умовами праці у зоні відчуження Чорнобильської АЕС у пільговому обчисленні у полуторному розмірі до страхового стажу, що дає право на зменшення пенсійного віку.

Стягнути на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн. 20 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Вінницькій області (адреса: 21005, м. Вінниця, вул. Зодчих, 22, код ЄДРПОУ 13322403).

Копію рішення направити сторонам у справі (їх представникам) відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Вісьтак М.Я.