Рішення від 23 лютого 2026 р. у справі №949/2287/25 — Дубровицький районний суд Рівненської області

Справа №949/2287/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 лютого 2026 року Дубровицький районний суд Рівненської області у складі:

головуючого - судді Тарасюк А.М.,

при секретарі судових засідань Пінчук О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дубровиця у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів,

в с т а н о в и в:

Позивач ОСОБА_1 , через свого представника - адвоката Козійчука Олександра Івановича (ордер на надання правничої допомоги серії ВК №1186622 від 28 серпня 2025 року) звернувся в суд з позовом до відповідача ОСОБА_2 та просить стягнути з неї на свою користь 69253,00 грн. в якості безпідставно набутих коштів, отриманих без достатньої правової підстави.

Позовні вимоги представником позивача мотивовані тим, що під час проходження військової служби поблизу населеного пункту Дубровиця у 2024 році, позивач познайомився з відповідачкою ОСОБА_2 , яка допомогла йому із пошуком житлового приміщення для найму неподалік від місця несення служби у селі Висоцьк Сарненського району Рівненської області.

У подальшому сторони заприятелювали, оскільки відповідачка, як місцева жителька, допомагала йому віднайти приміщення для найму для тимчасового перебування в районі несення служби, допомогла із його облаштуванням, купівлі побутових речей, отримання поштових відправлень, тощо.

Через деякий час, у грудні 2024 року, користуючись довірою позивача, відповідачка запропонувала позивачу приміщення для проживання у селі Золоте за значно нижчою ціною, ніж те, що винаймав позивач у селі Висоцьк.

Однак, як пояснила відповідачка, для цього їй потрібно оформити документи про спадщину, аби приміщення повністю належало їй, що потребує значних коштів, яких у неї немає.

Відтак, для оформлення спадщини відповідачка просила у позивача в різний час незначні грошові кошти, які призначались для оформлення спадщини.

При цьому, як стало відомо позивачу за отримані від нього кошти відповідачка дійсно оформила на свою корись частину домоволодіння у квітні 2025 року.

На той момент сума перерахованих на користь відповідачки коштів становила 18353,00 грн.

Разом з тим, представник позивача зазначає, що як пояснила позивачу відповідачка, станом на травень 2025 року вона перебувала на стадії розлучення, а тому повернути грошові кошти планує за рахунок продажу спільного майна подружжя, а саме автомобіля. У зв`язку з цим, просила позивача допомогти їй із витратами у зв`язку з розлученням, на оплату послуг адвоката та на оформлення отриманого через поділ майна подружжя автомобіля.

23 червня 2025 року відповідачка зателефонувала позивачу та повідомила, що судом прийнято рішення про її розлучення, втім продати авто ніяк не вдається, а тому запропонувала передати його позивачу у власність.

Оскільки ринкова вартість вказаного авто становить близько 2000,00 доларів США, відповідачка запропонувала передати для колишнього чоловіка 1000,00 доларів США, як компенсацію половини вартості авто, а взамін позивач отримає у власність весь автомобіль, що компенсує йому втрати, які він поніс, передаючи кошти на оформлення спадку відповідачки.

Цього ж дня, позивачем на картковий рахунок відповідачки перераховано 2800,00 грн. для переоформлення автомобіля, а 24 червня 2025 року перераховано ще 42000,00 грн.

Після цього, відповідачка ще просила перерахувати їй кошти у червні 2025 року для ремонту автомобіля, котрий ніби перестав самостійно їхати.

У липні 2025 року відповідачка повідомила, що попри отримані кошти чоловік не віддає автомобіль, проте обіцяла повернути усі отримані кошти із продажу земельної ділянки, яку отримала в спадок, однак, ще її не зареєструвала, оскільки не має коштів, на підтвердження чого навіть переслала фото документів та 10 липня 2025 року на підтвердження намірів повернути кошти перерахувала на картку позивача 4000,00 грн.

Втім, як з`ясувалось пізніше, зазначений вище автомобіль, не належав відповідачці на праві сумісної власності, оскільки був придбаний нею самостійно лише 24 червня 2025 року, в тому числі за рахунок коштів отриманих від позивача.

У серпні 2025 року відповідачка продовжувала обіцяти повернути усі отримані кошти за рахунок продажу земельної ділянки, яку нещодавно зареєструвала, на підтвердження чого навіть переслала фото документів про реєстрацію прав власності та попросила ще 4000,00 грн, які ніби призначались для оформлення договору продажу земельної ділянки.

При цьому, як стало відомо позивачу за отримані від нього кошти відповідачка дійсно зареєструвала право власності на земельну ділянку у серпні 2025 року, однак продавати набуте майно не збиралася.

Таким чином, підрахувавши усі банківські трансакції у період з грудня 2024 року по серпень 2025 року позивачем встановлено, що на банківські рахунки відповідачки було перераховано 73253,00 грн.

Однак, жодна мета, з якою було надіслано кошти, не реалізувалась, що свідчить про фактичне збагачення відповідачки за рахунок отриманих від позивача коштів.

28 серпня 2025 року на адресу відповідачки надіслано претензію із вимогою повернути отримані без достатньої правової підстави грошові кошти у розмірі 73253,00 грн. та надано копії усіх квитанцій, що підтверджували перерахування коштів.

Як зазначає представник позивача, відповідачка фактично не заперечила проти отримання грошових коштів та під час переписки з ним надіслала фотокопію квитанції про повернення грошових коштів на суму 4000,00 грн. від 10 липня 2025 року.

Здійснивши вказаний платіж, відповідачка фактично визнала факт отримання грошових коштів без належної правової підстави та власний обов`язок перед позивачем щодо їх повернення.

Таким чином, відповідачка зберегла без достатньої правової підстави грошові кошти на загальну суму 69253,00 грн., перерахованих на її банківські рахунки.

Для підтвердження перерахування коштів на банківські картки відповідачки, представником позивача було заявлено клопотання про витребування доказів, зокрема про витребування в АТ КБ "Приватбанк" та АТ "Універсал банк" інформації чи емітувались в даних банках банківські картки № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 на ім`я відповідачки.

Дане клопотання представника позивача судом було задоволено та витребувано у зазначених банках вказану інформацію, яка підтверджує належність саме відповідачці ОСОБА_2 вищевказаних банківських карток.

У судове засідання позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Козійчук О.І. у судове засідання не з`явилися. Втім, у поданих додаткових поясненнях, представник позивача просив розгляд справи здійснювати без участі сторони позивача.

Відповідачка ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилася, подавши клопотання про розгляд справи без її участі. У клопотанні просить відмовити у задоволенні позову повністю.

При цьому, напередодні подала письмові пояснення щодо пред`явлених позовних вимог з яких вбачається, що вона не заперечує факту знайомства з позивачем, яке відбулося в соціальній мережі за ініціативи саме позивача. На той час вона дійсно перебувала у шлюбі та мала складні подружні відносини з чоловіком та не проживала з ним у зв`язку з чим нею подано було позов до суду про розірвання шлюбу.

Вже із того часу позивач проявляв до неї неприховану симпатію. Між ними виникли приязні стосунки, він часто приходив до неї на роботу.

Із його слів вона дізналася про те, що він прибув на ротацію та проходив військову службу поблизу населеного пункту с. Висоцьк Сарненського району Рівненської області та проживав разом із своїми побратимами у одному із будинків в с. Висоцьк Сарненського району Рівненської області. Жодної потреби позивачу в орендуванні житла - не було. Твердження позивача про те, що вона пропонувала орендувати житло начебто в с. Золоте не є правдивими та не підтверджується жодними доказами. Жодної пропозиції орендувати житло від неї позивачу не надходило, адже він на той час проживав із своїми побратимами в с. Висоцьк по місцю проходження служби, коли в той час вона проживала в с. Золоте. Більше того, відстань від місця проходження служби (фактичного проживання) позивача (с. Висоцьк) та начебто місця пропозиції орендувати житло (в с. Золоте) сягає більше 28 км., проживання на такій відстані доцільності не мало.

Із квітня 2025 року вони із позивачем почали зустрічатися. Вона познайомила його із своєю мамою, сестрою та дітьми. Позивач почав приїздити зі служби додому до неї, неодноразово залишався на ніч. Таким чином у них почали створюватися стосунки.

У квітні 2025 року під час розмови по телефону з позивачем вона згадала про те, що у неї не сплачені послуги за інтернет, що призвело до призупинення доступу до нього.

Позивач сам запропонував допомогти вирішити питання погашення вказаної заборгованості і здійснив переказ коштів зі своєї картки на її картковий рахунок. З того часу у нього з`явився номер її банківського рахунку. Саме з того часу позивач неодноразово, добровільно перераховував кошти. З його слів кошти були надані як допомога та прояв його серйозних намірів до неї. Перерахування коштів проведено позивачем добровільно. Жодної позики вона у позивача не брала і не просила, так як вона є працюючою особою та має свій офіційний дохід.

Щодо твердження позивача про те, що начебто вона обіцяла позивачу повернути кошти за рахунок продажу частки набутого у шлюбі майна, а саме автомобіля, який начебто належав її колишньому чоловіку, відповідачка зазначила, що позивач свідомо подає неправдиву інформацію.

Жодної розмови із позивачем, щодо поділу спільного майна із її колишнім чоловіком не було. Її колишній чоловік ніколи не був власником автомобіля, не має водійського посвідчення, не керує автомобілем, та не володів авто раніше.

Перебуваючи у стосунках, позивач неодноразово пропонував їй навчитися впевнено керувати автомобілем. Так, як у нього є у власності автомобіль і він час від часу навчав її кермувати ним. Неодноразово наголошував на тому, щоб їй купити недороге авто, на якому вона могла б їздити на роботу. Вона працює в сусідньому селі Людинь Сарненського району Рівненської області в магазині продавцем. Тому пропозиція купити дане авто була особисто його і спрямована, начебто для зручності проїзду на роботу.

Перераховуючи їй кошти, позивач діяв добровільно, розпорядився своїм майном (коштами) із власної волі як власник такого майна і такі дії закону не суперечать.

Разом із тим, жодних доказів щодо підтвердження призначення платежів, тобто мети перерахування грошових коштів позивачем, матеріали справи не містять.

Причиною звернення до суду з даним позовом, відповідачка вважає є особисті мотиви позивача на те, що за її ініціативою були припиненні їхні відносини.

Як зазначає відповідачка, з матеріалів справи вбачається, що грошові кошти перераховані позивачем на її банківський рахунок за його власною ініціативою в призначенні платежу зазначено "переказ особистих коштів". Отримання нею коштів відбулось в не заборонений цивільним законодавством спосіб.

Позивачем не надано доказів, що він перераховував спірні кошти за наявності в майбутньому укласти договір позики. При цьому, будь-яких доказів, які б засвідчили б попередню домовленість про укладення договору позики на спірну суму ні позивачем, ні його представником суду не надано. За вказаних обставин грошові кошти не можна визнати як безпідставно набуте майно, а питання виконання чи невиконання домовленості між сторонами не входить до предмету розгляду даної справи.

Таким чином, вважає, що позивачем не доведено саме безпідставності отримання нею від нього коштів в сумі 69253,00 грн., тобто, що ці кошти вона отримала чи внаслідок помилки позивача, чи внаслідок обману, чи з інших підстав (обставин), які могли б свідчити про відсутність волі позивача, як власника майна (коштів) на розпорядження ними на власний розсуд чи викривлення волевиявлення позивача внаслідок отримання від неї неправдивої інформації, чи будь-якої іншої безпідставності отримання коштів, а також наявності зобов`язань у неї щодо повернення цих коштів. З наданих позивачем платіжок неможливо зробити конкретний висновок щодо суми коштів, їх походження та їх правову природу.

Зважаючи на зазначене, вважає, що є всі підстави для відмови у задоволенні позову повністю.

У свою чергу, представником позивача подано додаткові пояснення у справі у яких ним зазначається, що відповідачка у своїх письмових поясненнях надає власну інтерпретацію обставинам справи, які не відповідають дійсності.

Разом з тим, відповідачка не заперечує факту отримання від позивача грошових коштів.

При цьому, представник позивача зауважив, що жодних стосунків між сторонами не існувало, оскільки як позивач, так і відповідачка на той час мали власні сім`ї. Спільно вони ніколи не проживали, спільного господарства не вели, так як позивач весь час перебуває на службі та має лише кілька днів відпочинку, коли може покинути розташування частини.

Вважає, що факт збагачення відповідачки за рахунок позивача є доведеним та визнається відповідачкою.

Також у своїх додаткових поясненнях, представник позивача зазначив, що розмір витрат, понесених позивачем у даній справі на професійну правничу допомогу становить 9000,00 грн., що підтверджується наданими ним доказами. Тому, просить стягнути з відповідачки на користь позивача 9000,00 грн. витрат на правничу допомогу.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши документи і матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, давши оцінку доказам, які мають значення для справи, суд приходить до наступного висновку.

Згідно зі ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України, ст. 4 ЦПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Звертаючись до суду, позивач самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача про яке ним зазначається в позовній заяві здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (постанова Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 161/2823/19, від 19 вересня 2019 року у справі № 924/831/17).

Отже, для з`ясування наведених вище питань, а відтак і правильного вирішення спору судам в межах наданих їм повноважень процесуальним законом належить дослідити обставини, якими опосередковувалися спірні правовідносини, зміст доказів наданих сторонами на підтвердження своїх аргументів щодо позову, і на підставі цього встановити наявність (відсутність) підстав для задоволення позовних вимог.

Так, звертаючись з даним позовом до суду, стороною позивача зазначено, що позивач здійснював перерахування коштів на користь відповідачки для реалізації останньою різного роду завдань, зокрема, оформлення спадщини, оплата правової допомоги при оформленні розірвання шлюбу, переоформлення автомобіля та ін.

На переконання сторони позивача, не повернувши зазначені кошти, як добровільно, так і на вимогу позивача, відповідачка фактично збагатилася за рахунок отриманих від позивача коштів, а тому наявні ознаки безпідставного набуття відповідачкою майна за рахунок позивача та підстави застосування ст. 1212 ЦК України.

Втім, відповідачкою вказані обставини були заперечені, і як пояснення подачі даного позову, зазначила особисті стосунки, які були між нею та позивачем під час існування яких, останнім дійсно надавалися їй кошти, проте такі кошти перераховувались добровільно як допомога і підтвердження серйозність його намірів. При цьому, відповідачкою вказано, що жодної позики у позивача вона не брала і не просила.

Як зазначає сторона позивача та вбачається з доданих копій квитанцій за період з 01 квітня 2025 року по 08 серпня 2025 року (а.с.9-17) позивачем ОСОБА_1 було перераховано на банківські картки № НОМЕР_2 та № НОМЕР_1 грошові кошти у загальному розмірі 73253,00 грн., з яких 4000,00 грн. були повернуті відповідачкою, про що свідчить копія скриншоту з мобільного телефону з доказом поповнення картки позивача від відповідачки (а.с.18)

У зазначених квитанціях у призначені платежу значиться: «переказ особистих коштів».

З отриманих відповідей від АТ «Універсал Банк» та АТ КБ «ПриватБанк» (а.с.45, 50) на ім`я відповідачки ОСОБА_2 дійсно були емітовані картки № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 .

Загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Згідно із ч. 1 ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

У постанові від 29 березня 2022 року у справі № 296/3518/19 Верховний Суд вказував, що за змістом статті 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст. 11 ЦК України).

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень ч. 1 ст. 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками відповідних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 ЦК України.

Якщо поведінка набувача, потерпілого не свідчить про існування та виконання договірного зобов`язання, то у разі виникнення між ними спору щодо повернення майна, яке знаходиться у набувача, на спірні правовідносини поширюються положення статті 1212 ЦК України.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України».

Отже, конструкція ст. 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондиції, свідчать про те, що пред`явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Норми ст. 1212 ЦК України застосовуються до позадоговірних зобов`язань.

Вказана правова позиція сформульована Верховним Судом у постановах від 10 вересня 2018 року у справі № 638/11807/15-ц (провадження № 61-1215св17), від 12 вересня 2018 року у справі № 154/948/16 (провадження № 61-4497ск18), від 12 грудня 2018 року у справі № 205/3330/14-ц (провадження № 61-1133св18), від 24 березня 2021 року у справі № 369/8126/17 (провадження № 61-5137св19).

Тож, враховуючи вищенаведені норми права та встановлені у справі фактичні обставини суд вважає, що в рамках розгляду цього позову відсутні підстави для застосування наслідків, передбачених ст. 1212 ЦК України та стягнення з відповідачки на користь позивача грошових коштів, оскільки в ході розгляду справи, суд переконався в тому, що наведені позивачем підстави позову щодо здійснення ним дій з перерахування власних коштів відповідачці за домовленістю, яка в подальшому повинна була йому їх повернути, як він про це зазначає в позові, не можуть кваліфікуватися як безпідставно отримане майно, так як за вказаних позивачем обставин такі відносини виникли з договору позики.

У постанові Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі № 495/2442/16-ц вказано, що у особи виникає зобов`язання повернути отримане майно, зокрема, грошові кошти, згідно зі статтею 1212 ЦПК України, як безпідставно набуте, якщо особа отримала їх без правової підстави, за відсутності договірних правовідносин щодо цього майна.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 зазначила, що вирішуючи спір про відшкодування шкоди, суд повинен встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, яке має містити такі складові, як: неправомірність поведінки особи, тобто її невідповідність вимогам, наведеним в актах цивільного законодавства; наявність шкоди, під якою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права, взагалі будь-яке знецінення блага, що охороняється законом, та її розмір; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, який виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, тобто протиправна поведінка конкретної особи (осіб), на яку покладається відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що необхідно та невідворотно спричинила шкоду; вина заподіювача шкоди, як суб`єктивного елемента відповідальності, що полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.

У постанові від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 Верховний Суд вказував, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. Позивач, перераховуючи кошти відповідачу, які сторони спільно витрачали, знав, що між ними відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок), а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків).

За положеннями ст. 12 ЦПК України судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При цьому, за своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівелює можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

У частинах 1 та 2 ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, встановлене вище свідчить про те, що між сторонами справи існує спір щодо правової природи передачі грошових коштів, а також позивач не довів, що набуття відповідачкою грошових коштів є безпідставним, що призвело до її збагачення за рахунок отриманих коштів.

Верховний Суд у своїй постанові від 02 червня 2022 року у справі № 602/1455/20 вказує, що у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок розглядати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі, та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Формування змісту й обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно в межах заявлених ними вимог і наданих доказів.

За таких обставин, встановивши фактичні обставини справи, дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності, суд виходить з відсутності підстав для стягнення з відповідачки грошових коштів як таких, що набуті чи збережені нею без достатньої правової підстави, а відтак і відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, зважаючи на те, що у задоволені позові судом відмовлено, то слід відмовити позивачу у стягненні судових витрати, які складаються із судового збору та витрат на правничу допомогу.

Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 23, 76-78, 81, 89, 141, 265, 352, 354, 355 ЦПК України суд -,

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів відмовити.

Апеляційна скарга на рішення може бути подана через Дубровицький районний суд Рівненської області до Рівненського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення суду складено 27 лютого 2026 року.

Відомості про учасників справи згідно п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_3 .

Суддя: підпис.

Згідно з оригіналом.

Суддя Дубровицького

районного суду: Тарасюк А.М.