Постанова від 26 лютого 2026 р. у справі №404/7525/25 — Кропивницький апеляційний суд

ПОСТАНОВА

Іменем України

27 лютого 2026 року м. Кропивницький

справа № 404/7525/25

провадження № 22-ц/4809/545/26

Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

Мурашка С. І. (головуючий, суддя-доповідач), Чельник О. І., Карпенка О. Л.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – Донецький національний медичний університет,

третя особа – Міністерство охорони здоров`я України,

розглянув в порядку спрощеного (письмового) позовного провадження, без повідомлення учасників справи, цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Позненка Юрія Володимировича, який представляє інтереси ОСОБА_1 , на ухвалу Фортечного районного суду м. Кропивницького від 05 грудня 2025 року у складі судді Мохонько В. В. і

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст вимог позовної заяви та заяви про збільшення розміру позовних вимог

В липні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Донецького національного медичного університету (далі – ДНМУ) та просила визнати протиправним та скасувати абзац 3 п. 1 рішення Вченої ради від 29.05.2025, протокол № 10, п. 2 наказу № 126 «Про внесення змін в організаційну структуру ДНМУ» від 29 травня 2025 року та наказ № 127 «Про скорочення чисельності та штату працівників» від 29 травня 2025 року ДНМУ.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 працює в ДНМУ на посаді начальника відділу внутрішнього аудиту та провідного фахівця цього ж відділу за сумісництвом.

Оскаржуваними рішенням Вченої ради та наказами ректора передбачено ліквідацію відділу внутрішнього аудиту та скорочення відповідних посад, що, на думку позивача, фактично спрямовано на її звільнення.

ОСОБА_1 зазначає, що ліквідація відділу внутрішнього аудиту є протиправною, оскільки суперечить вимогам закону, якими передбачено обов`язковість утворення самостійного підрозділу внутрішнього аудиту у розпорядників бюджетних коштів.

На переконання позивача, такі рішення виходять за межі повноважень Вченої ради та ректора університету, оскільки зміни до структури і штатного розпису підлягають погодженню та затвердженню органом управління — Міністерством охорони здоров`я України.

Крім того, рішення про ліквідацію відділу прийнято після проведення внутрішнього аудиту, під час якого було виявлено порушення у фінансово-господарській діяльності університету та перешкоджання роботі аудиторської групи.

У зв`язку із викладеним, позивач вважає, що прийняті рішення мають ознаки упередженості та спрямовані на усунення незалежного підрозділу внутрішнього аудиту, а тому звернулась до суду з відповідним позовом.

В серпні 2025 року ОСОБА_1 подала до суду заяву про збільшення позовних вимог, в якій просилазбільшити розмір позовних вимог і вважати їх наступними:

-визнати протиправним та скасувати абзац 3 п. 1 рішення Вченої ради від 29.05.2025, протокол № 10, п. 2 наказу № 126 «Про внесення змін в організаційну структуру ДНМУ» від 29 травня 2025 року та наказ № 127 «Про скорочення чисельності та штату працівників» від 29 травня 2025 року ДНМУ;

-визнати протиправними та скасувати накази ДНМУ № 07/24/1-з від 24.07.2025 та № 07/24/2-з від 24.07.2025 «Про припинення трудового договору» з ОСОБА_1 ;

-поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу внутрішнього аудиту ДНМУ на 1,0 ставки за основним місцем роботи, та на посаді провідного фахівця відділу внутрішнього аудиту на 0,5 ставки за сумісництвом;

-стягнути з ДНМУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 серпня 2025 року що на момент звернення до суду становить 8 043,20 грн;

-стягнути з ДНМУ на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 50 000 грн.

Заява про збільшення позовних вимог мотивована тим, що після подання позову відбулися нові юридично значимі обставини, а саме — видання ДНМУ наказів № 07/24/1-з та № 07/24/2-з від 24.07.2025, якими ОСОБА_1 звільнено з 31.07.2025 з посад начальника відділу внутрішнього аудиту та провідного фахівця цього ж відділу у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Вказані накази є похідними від раніше оскаржених рішень Вченої ради та наказів про внесення змін до організаційної структури і скорочення штату, а тому перебувають із первинними вимогами у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку.

Позивач також вважає, що її звільнення проведено з порушенням норм трудового законодавства та гарантій захисту від незаконного звільнення, передбачених статтею 43 Конституції України та статтею 5-1 КЗпП України, що є підставою для поновлення її на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Короткий зміст оскаржуваної ухвали суду першої інстанції

Ухвалою Фортечного районного суду м. Кропивницького від 05 грудня 2025 року у прийнятті до розгляду заяви ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог від 19.08.2025 відмовлено.

Ухвала суду мотивована тим, що згідно із заявою про збільшення позовних вимог від 19.08.2025 позивачем фактично заявлено нові позовні вимоги про визнання протиправними та скасування наказів ДНМУ № 07/24/1-з від 24.07.2025 та № 07/24/2-з від 24.07.2025, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

З огляду на викладене, суд першої інстанції прийшов до висновку, що підстав для задоволення клопотання представника позивача про прийняття заяви про збільшення позовних вимог по цивільній справі не вбачається.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі адвокат Позненко Ю. В., який представляє інтереси ОСОБА_1 , просить скасувати ухвалу Фортечного районного суду міста Кропивницького по справі від 05 грудня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким прийняти заяву про збільшення розміру позовних вимог, подану 19 серпня 2025 року.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвала суду першої інстанції постановлена з неправильним застосуванням норм процесуального права та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо реалізації позивачем права на зміну предмета позову.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що подана 19.08.2025 заява є новою позовною заявою, які не можуть розцінюватися як збільшення розміру позовних вимог. Натомість із її змісту слідує, що вона фактично є заявою про зміну предмета позову, поданою у межах тих самих спірних трудових правовідносин між позивачем та ДНМУ.

Оскаржувані накази про звільнення, вимоги про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від первісних вимог про визнання протиправними та скасування рішення Вченої ради і наказів про зміну структури та скорочення штату.

Підстави позову — незаконність прийнятих управлінських рішень та порушення трудових прав позивача — залишилися незмінними. Відтак відбулося доповнення позовних вимог у межах тих самих правовідносин без одночасної зміни і предмета, і підстав позову.

Правова позиція щодо допустимості зміни предмета позову шляхом доповнення його новими вимогами у межах спірних правовідносин викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 570/5639/16-ц, а також у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17, що не було враховано судом першої інстанції, який, в свою чергу, неправильно ототожнив зміну предмета позову із поданням нового позову.

Крім того, відмова у прийнятті заяви суперечить принципу процесуальної економії та завданню цивільного судочинства щодо ефективного захисту порушених прав, оскільки змушує позивача звертатися до суду з окремим позовом щодо поновлення на роботі та стягнення належних виплат.

Відзиви на апеляційну скаргу

Від ДНМУ надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги адвоката Позненка Ю. В., який представляє інтереси ОСОБА_1 , на ухвалу Фортечного районного суду міста Кропивницького від 05 грудня 2025 року.

Відзиву від Міністерства охорони здоров`я України на апеляційну скаргу не надходило, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції.

Розгляд справи судом апеляційної інстанції

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.

За приписами ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційна скарга на ухвалу суду, зазначену в пункті шостому частини першої статті 353 цього Кодексу, а саме ухвала про повернення заяви позивачеві (заявникові), розглядається судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи викладене, апеляційна скарга розглядається в порядку спрощеного (письмового) позовного провадження, без повідомлення учасників справи.

Позиція апеляційного суду щодо апеляційної скарги

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції у встановлених статтею 367 ЦПК України межах, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно із частинами першою та четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини (пункти 4, 5 частини другої статті 175 ЦПК України).

У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору (частина шоста статті 175 ЦПК України).

Отже, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів - предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18).

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У статті 49 ЦПК України унормовані процесуальні права та обов`язки сторін.

Так, відповідно до частин другої та третьої статті 49 ЦПК України, крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу: позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу; позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження; відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

В разі надходження до суду такої заяви суд виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об`єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову.

Оскільки предмет позову кореспондує зі способами захисту права, які визначені, зокрема, статтею 16 ЦК України, то зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, що може полягати в обранні позивачем іншого, на відміну від первісно обраного, способу захисту порушеного права в межах спірних правовідносин, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки в разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.

Водночас як збільшення або зменшення розміру позовних вимог треба розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Збільшенням розміру позовних вимог не може бути заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені в тексті позовної заяви.

Заяву про зміну предмета або підстав позову можна вважати новим позовом у разі, якщо в ній зазначена самостійна матеріально-правова вимога (або вимоги) та одночасно на її обґрунтування наведені інші обставини (фактичні підстави) і норми права (юридичні підстави), які позивач первісно не визначив підставою позову та які у своїй сукупності дають особі право на звернення до суду з позовними вимогами.

У пунктах 6, 7 частини другої статті 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи зобов`язані: виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

При цьому при поданні такої заяви позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України.

Крім того, що стаття 188 ЦПК України містить правила об`єднання і роз`єднання позовів.

Згідно із частиною першою статті 188 ЦПК України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Однак таке об`єднання позовних вимог можливе саме в одній позовній заяві при зверненні з позовом до суду, а не шляхом подання нового самостійного позову з додатковими похідними вимогами після порушення провадження у справі для його спільного розгляду з первісним позовом.

Оскільки положення частини третьої статті 49 ЦПК України виключають можливість одночасної зміни предмета і підстав позову, то у разі подання позивачем заяви у підготовчому засіданні, направленої на одночасну зміну предмета і підстав позову, суд повинен відмовити у прийнятті такої заяви та повернути заявникові. Водночас позивач не позбавлений прав звернутися до суду з новим позовом у встановленому законом порядку.

Аналогічні висновки викладені у постанові 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц (провадження № 14-5цс23).

Матеріалами справи підтверджується, що в липні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ДНМУ та просила визнати протиправним та скасувати абзац 3 п. 1 рішення Вченої ради від 29.05.2025, протокол № 10, п. 2 наказу № 126 «Про внесення змін в організаційну структуру ДНМУ» від 29 травня 2025 року та наказ № 127 «Про скорочення чисельності та штату працівників» від 29 травня 2025 року ДНМУ (том 1 а. с. 1-13).

Позовна заява мотивована тим, що оскаржуваними рішенням Вченої ради та наказами ректора передбачено ліквідацію відділу внутрішнього аудиту та скорочення відповідних посад, що, на думку позивача, фактично спрямовано на її звільнення, що є протиправним, оскільки суперечить вимогам закону.

В серпні 2025 року ОСОБА_1 подала до суду заяву про збільшення позовних вимог, в якій просилазбільшити розмір позовних вимог і вважати їх наступними:

-визнати протиправним та скасувати абзац 3 п. 1 рішення Вченої ради від 29.05.2025, протокол № 10, п. 2 наказу № 126 «Про внесення змін в організаційну структуру ДНМУ» від 29 травня 2025 року та наказ № 127 «Про скорочення чисельності та штату працівників» від 29 травня 2025 року ДНМУ;

-визнати протиправними та скасувати накази ДНМУ № 07/24/1-з від 24.07.2025 та № 07/24/2-з від 24.07.2025 «Про припинення трудового договору» з ОСОБА_1 ;

-поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу внутрішнього аудиту ДНМУ на 1,0 ставки за основним місцем роботи, та на посаді провідного фахівця відділу внутрішнього аудиту на 0,5 ставки за сумісництвом;

-стягнути з ДНМУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 серпня 2025 року що на момент звернення до суду становить 8 043,20 грн;

-стягнути з ДНМУ на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 50 000 грн (том 1 а. с. 205-208).

Заява про збільшення позовних вимог мотивована тим, що звільнення ОСОБА_1 проведено з порушенням норм трудового законодавства та гарантій захисту від незаконного звільнення, передбачених статтею 43 Конституції України та статтею 5-1 КЗпП України, що є підставою для поновлення її на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Аналіз змісту позовної заяви та заяви про збільшення позовних вимог свідчить про те, що позивач фактично доповнила позов новими самостійними матеріально-правовими вимогами, які не були предметом первісного спору.

Першочергово поданий позов ОСОБА_1 був спрямований виключно на оскарження управлінських рішень Вченої ради ДНМУ та наказів останнього про зміну організаційної структури і скорочення штату як актів індивідуальної дії, що, на переконання позивача, створювали передумови для можливого звільнення.

Натомість у заяві про збільшення позовних позивач вже просила визнати протиправними та скасувати накази про припинення трудового договору, поновити її на роботі, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, стягнути моральну шкоду.

Зазначені вимоги є самостійними способами захисту трудового права, які випливають із факту звільнення, що відбулося після подання первісного позову, та потребують встановлення нових фактичних обставин, зокрема, дотримання процедури звільнення, наявності або відсутності вакантних посад, дотримання гарантій при скороченні, правомірності застосування пункту 1 статті 40 КЗпП України, обґрунтованості розрахунку середнього заробітку, наявності підстав для відшкодування моральної шкоди.

Таким чином, спір змінився не лише за предметом позову, а й за підставами, оскільки для обґрунтування нових вимог ОСОБА_1 посилається на інші юридичні факти — безпосереднє звільнення та порушення процедури його проведення.

Той факт, що накази про звільнення прийняті на підставі раніше оскаржених управлінських рішень, сам по собі не свідчить про тотожність предмета спору, оскільки юридичним фактом, з яким закон пов`язує виникнення права на поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку, є саме звільнення працівника, а не прийняття рішення про зміну структури установи.

З огляду на наведене суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що під виглядом збільшення розміру позовних вимог позивач фактично заявила новий позов із самостійними матеріально-правовими вимогами, як наслідок, обґрунтовано відмовив у прийнятті до розгляду заяви ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги про неправильне застосування норм процесуального права є безпідставним, оскільки суд першої інстанції правильно застосував положення статті 49 ЦПК України та дійшов обґрунтованого висновку про неможливість під виглядом збільшення позовних вимог заявляти нові самостійні матеріально-правові вимоги.

Правові висновки Верховного Суду, на які посилається ОСОБА_1 , стосуються випадків зміни предмета позову в межах незмінних фактичних підстав спору, тоді як у цій справі заявлено вимоги, що ґрунтуються на нових юридичних фактах — звільненні позивача.

Суд не бере до уваги доводи апеляційної скарги про те, що подана позивачем заява від 19.08.2025 є зміною предмета позову, а не новими вимогами, з огляду на те, що зміст вказаної заяви свідчить про заявлення окремих способів захисту трудового права (поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку, моральної шкоди), які не були предметом першочергово поданого позову.

Безпідставними є посилання апеляційної скарги на похідний характер вимог про поновлення на роботі, адже сам по собі причинно-наслідковий зв`язок між рішеннями про зміну структури та подальшим звільненням не свідчить про тотожність предмета спору. Юридичним фактом, з яким закон пов`язує право на поновлення на роботі, є саме звільнення працівника, при цьому вимоги про поновлення та стягнення виплат мають самостійний характер і не є лише кількісним уточненням або логічним продовженням первісних вимог.

Суд також не бере до уваги доводи апеляційної скарги про те, що при поданні заяви про збільшення позовних вимог підстави позову залишились незмінними, адже з поданням вказаної заяви до первісних обставин (прийняття рішень про зміну структури) додано нові юридично значимі факти — видання наказів про звільнення та порушення процедури його проведення. З урахуванням викладеного для розгляду нових вимог необхідне дослідження інших доказів та встановлення інших фактичних обставин, що свідчить про розширення не лише предмета, а й підстав позову.

Правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 570/5639/16-ц та від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17, на які посилається позивач в апеляційній скарзі, не підлягають застосуванню у цій справі, оскільки вони сформульовані за інших фактичних обставин, де зміна предмета позову не супроводжувалася виникненням нових самостійних вимог, що ґрунтуються на нових юридичних фактах.

Доводи апеляційної скарги про порушення принципу процесуальної економії суд також не бере до уваги, оскільки відмова у прийнятті заяви не порушує принципу процесуальної економії та не обмежує права позивача на доступ до суду, оскільки вона не позбавлена можливості звернутися з окремим позовом про поновлення на роботі та стягнення належних виплат у передбаченому законом порядку. Дотримання процесуальної форми є складовою принципу верховенства права та забезпечує належну реалізацію права на справедливий суд.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення питання.

Оскільки суд першої інстанції постановив ухвалу з додержанням норм процесуального права, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, ухвала суду першої інстанції без змін, а остаточного рішення у справі не ухвалено, суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись ст. ст. 362, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу адвоката Позненка Юрія Володимировича, який представляє інтереси ОСОБА_1 , залишити без задоволення, а ухвалу Фортечного районного суду м. Кропивницького від 05 грудня 2025 року без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий суддя С. І. Мурашко

Судді С. М. Єгорова

О. Л. Карпенко