Вирок від 01 березня 2026 р. у справі №456/5235/24 — Стрийський міськрайонний суд Львівської області

Справа № 456/5235/24

Провадження № 1-кп/456/113/2026

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2026 року Стрийський міськрайонний суд Львівської області в складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

при секретарі ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Стрий обвинувальний акт у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань №12024141130000895 від 05.09.2024 відносно

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Стрий Львівської області, громадянина України, українця, із вищою освітою, одруженого, не працюючого, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого,

який обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України,

за участі сторін кримінального провадження:

сторона обвинувачення прокурор ОСОБА_4 ,

сторона захисту обвинувачений ОСОБА_3 ,

захисник ОСОБА_5 ,

в с т а н о в и в :

Формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним.

Відповідно до ст.17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Згідно зі ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Разом з цим, Указом Президента від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 днів, який надалі Указами Президента продовжено востаннє з 05 години 30 хвилин 14 травня 2024 року на 90 діб.

Також, Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 №65/2022 передбачено, що у зв`язку із військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних сил України та інших військових формувань, на території України оголошено загальну мобілізацію, яка проводиться протягом 90 діб, та яку востаннє продовжено Указом Президента України «Про продовження строку проведення загальної мобілізації» від 08.05.2024 №3685-ІХ, з 14 травня 2024 року на 90 діб.

Згідно зі ст.ст. 1, 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період – це період виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Окрім цього, громадяни України зобов`язані з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, а також під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).

Так, 03.06.2024 ОСОБА_3 прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), де пройшов медичний огляд військово-лікарською комісією ІНФОРМАЦІЯ_2 , за результатами проведення якого, його визнано придатним до військової служби у військовий час, про що комісією складено довідку №2747 від 03.06.2024.

04.06.2024, працівники центру комплектування намагалися вручити ОСОБА_3 повістку про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_3 , що по АДРЕСА_3 на 09:00 годину 05.06.2024, із змістом якої його було ознайомлено, з метою відправлення до навчального центру, проте ОСОБА_3 від підписання даної повістки категорично відмовився. Поряд з цим, 04.06.2024 останнього було попереджено про кримінальну відповідальність за ухилення від призову за мобілізацією та ознайомлено із положеннями ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», що надає право на відстрочку, права на яку ОСОБА_3 не має.

Проте, ОСОБА_3 , будучи військовозобов`язаним та придатним за станом здоров`я для проходження військової служби, не маючи правових підстав на відстрочку від призову, відповідно до ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», з метою ухилення від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, без поважних причин, умисно від отримання повістки відмовився, хоча був ознайомлений із змістом такої, а відтак не прибув 05.06.2024 о 09:00 годині до ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що працівниками центру комплектування складено відповідний акт, і як наслідок, не прибув до навчального центру, тим самим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації.

Таким чином, ОСОБА_3 ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, тобто вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст. 336 КК України.

Стаття закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за вищезазначене кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений.

Стаття 336 КК України - ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період -

карається позбавленням волі на строк від трьох до п`яти років.

Твердження сторін.

Під час змагального судового процесу сторони в правових та логічних формах висунули власні версії подій, які на їх думку, мали місце та висловилися щодо юридично значущих обставин даного кримінального провадження.

Правова позиція сторони обвинувачення.

Правова позиція сторони обвинувачення відображена в обвинувальному акті, що був складений 27 вересня 2024 року слідчою СВ Стрийського РУП ГУ НП у Львівській області ОСОБА_6 та затверджений прокурором Стрийської окружної прокуратури ОСОБА_7 .

З огляду на обвинувальний акт прокурор вважає встановленим те, що обвинувачений ОСОБА_3 ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, тобто вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст. 336 КК України. Сторона обвинувачення підтверджує свою версію подій доказами, які містяться у документах, показаннях свідків, які були безпосередньо досліджені під час судового розгляду.

Під час виступу у судових дебатах прокурор вважає, що надані докази доводять склад кримінального правопорушення, в якому обвинувачується ОСОБА_3 і судом досліджено достатньо доказів для встановлення відповідності викладених у обвинувальному акті фактичних обставин об`єктивній істині, як зважаючи на окремі докази, так і в їх сукупності.

В судових дебатах прокурор просить суд визнати ОСОБА_3 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, й призначити йому покарання у виді 3 /трьох / років позбавлення волі. Строк відбування покарання ОСОБА_3 обчислювати з дня фактичного затримання в ході звернення вироку до виконання.

Правова позиція сторони захисту, надані обвинуваченим ОСОБА_3 покази щодо пред`явленого йому обвинувачення за ст.336 КК України.

В судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_3 вину у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України не визнав та пояснив, що 03 червня 2026 року він добровільно звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_3 для оновлення військово-облікових даних, оскільки мав намір працевлаштуватися. Він пройшов ВЛК. Наступного дня прийшов до ТЦК з медичним висновком та необхідними документами. Наголошував, що він є свідком Єгови, надавав письмові докази, прохав військовий обов`язок замінити на невійськову альтернативну службу. Пізніше він написав заяву до військової адміністрації, 05 червня 2024 року надіслав ці заяви поштою. Він 32 роки є свідком Єгови, згідно з Біблією він не має права воювати. Для нього неприйнятною є будь яка військова служба. Він бажає бути корисним для суспільства, тому і просив замінити військову службу на альтернативну невійськову службу. Коли він в кабінет №28 він приніс документи, його відправили писати заяву про відмову від військової служби під диктовку. Зі статтею 336 КК України його ознайомили. Він підписував все, що йому давали. 04.06.2024 його відпустили, повістки він не бачив, побачив вже в матеріалах кримінальної справи. Акт про відмову від повістки в його присутності не складали. Згідно з висновком ВЛК він придатний до військової служби. На той час права на відстрочку він не мав, незважаючи на хворобу дружини та батька. Він строкову військову службу не проходив. Просить суд ухвалити виправдувальний вирок.

В судових дебатах та останньому слові обвинувачений ОСОБА_3 вказує на те, що він не мав наміру порушувати закон та ухилитися від мобілізації. Він є свідком ОСОБА_8 понад 30 років, він прагне жити мирно, допомагати ближнім і не чинити зла. Проте його релігійні переконання не дозволяють йому брати участь у жодній військовій діяльності. Він поважає закони України і хоче виконувати свій громадянський обов`язок у спосіб, який не суперечить його сумлінню. Він готовий працювати на благо суспільства у цивільний спосіб. У нього є дружина та син семи років, дружина хворіє і не може працювати. Його відмовний вибір не є проявом байдужості чи егоїзму – це наслідок його прагнення жити за біблійними принципами, які він хоче передати своїй дитині. Просить суд ухвалити виправдувальний вирок.

В судових дебатах захисник ОСОБА_5 вказує на те, що суд не може оминути увагою той факт, що у даній справі обвинувачений як один із Свідків Єгови відмовлявся від виконання військового обов`язку не через причини особистої вигоди або зручностей, а на підставі своїх щирих релігійних переконань. Тому ця справа не про те, чи мало місце ухилення від військової служби, а чи можна в Україні вільно сповідувати свою релігію. У матеріалах кримінального провадження є належні докази, що свідчать про те, що: Обвинувачений має сталі релігійні переконання, несумісні із проходженням військової служби; Доведено, що відмова обвинуваченого від виконання військового обов`язку є нічим іншим, як проявом релігійних переконань. Та обставина, що виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням обвинуваченого, як Свідка Єгови, також було встановлено на законодавчому рівні та прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2066 затверджено перелік релігійних організацій, члени яких мають право на заміну виконання військового обов`язку, до вказаного переліку належать і Свідки Єгови. Крім того, прецедентною для суду практикою Європейського суду з прав людини, було також встановлено, що: «Заявник у цій справі є членом релігійної організації Свідків Єгови – релігійної групи, чиї віровчення включають в себе переконання про неприйнятність служби у військових структурах, навіть якщо така служба не пов`язана із носінням зброї» (п. 111 рішенням ІНФОРМАЦІЯ_4 з прав людини у справі «Баятян проти Вірмені» (Bayatyan v. Armenia) [ВП], № 23459/03). «Свідки Єгови широко відомі тим, що є релігійною групою, яка дотримується принципів пацифізму, і їх віровчення не дозволяє її членам проходити військову службу, носити військову форму і брати до рук зброю» (див., наприклад, п. 42 рішення Великої палати Європейського суду справі «Тлімменос проти Греції» (Thlimmenos v. Greece [GC]) за скаргою № 34369/97, ECHR 2000 IV, п. 150 рішення у справі «Релігійна громада Свідків Єгови у Москві та інші проти Російської Федерації» (скарга № 302/02)). На відміну від твердження прокурора про наявність в обвинуваченого умислу на ухилення від військової служби, Європейський суд з прав людини, аналізуючи аналогічну поведінку Свідка Єгови, у рішенні «Баятян проти Вірменії» від 7 липня 2011 року (заява №23459/03) постановив: «Європейський суд вважає, що неявка заявника для проходження військової служби була проявом його релігійних поглядів. У зв`язку із чим притягнення його до кримінальної відповідальності за ухилення від призову складає втручання в його свободу сповідувати свою релігію, гарантії якої передбачені п. 1 статті 9 Європейської конвенції. » (п. 112 зазначеного рішення). Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного суду у постанові від 27.10.2025 року у справі № 573/838/24 крім іншого, прийшла до висновку, що дійсно положення статті 18 Пакту не допускають відступу за будь-яких обставин, Україна не відступала від зобов`язань, передбачених статтею 9 Конвенції. Таким чином, ці положення міжнародних договорів діють у повному обсязі. Також ОП ККС ВС зазначила, що Суд не може оцінювати, який спосіб реалізації прав сумлінних відмовників і узгодження їх з легітимними інтересами суспільства є найкращим, оскільки це компетенції Парламенту. Об`єднана палата визнає, що відмова від носіння і використання зброї утворює ядро певних релігійних переконань, тому мотиви такої відмови не можуть бути проігноровані навіть у разі служби за мобілізацією. Визнавши по суті право сумлінних відмовників на врахування їх релігійних переконань, визнавши відсутність механізму реалізації цього права, що є компетенцією Парламенту, Об`єднана палата при цьому допустила очевидну юридичну помилку, не застосувавши частину 4 статті 35 Конституції як норму прямої дії. В Окремій думці двох суддів із числа суддів об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27.10.2025 у справі №573/838/24, зазначено: «В аспекті розгляду питання наявності/відсутності у діянні особи складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, щодо права громадянин на сумлінну відмову від військової служби з релігійних переконань під час мобілізації у період воєнного стану, необхідно… керуватися, серед іншого, приписами ст. 8 Конституції України, за якими остання має найвищу юридичну силу… звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Отже, в умовах зазначеного вище правового режиму чинне законодавство не дає жодних підстав для обмежень прав людини за ст. 35 Конституції України, і Держава не інформувала Раду Європи про відповідні обмеження за ст. 18 Пакту і ст. 9 Конвенції у частині права на свободу совісті та релігії за процедурою, визначеною ст. 15 ЄКПЛ». Таким чином, є усі підстави застосування частини четвертої статті 35 Конституції як норми прямої дії та визнати обвинуваченого таким, що не підлягає кримінальній відповідальності за статтею 336 КК України, оскільки належними та допустимими доказами доведено несумісності виконання військового обов`язку обвинуваченого з його релігійними переконаннями. Матеріалами кримінального провадження доведено відсутність складу передбаченого ст. 336 КК України кримінального правопорушення в діянні

ОСОБА_3 , а саме: 1. Обвинувачений не є особою, котра підлягає призову на військову службу під час мобілізації, тобто не є суб`єктом даного злочину. 2. Умисел обвинуваченого був спрямований на можливість скористатися правом на сумлінну відмову від виконання військового обов`язку, тобто відсутня суб`єктивна сторона кримінального правопорушення. 3. Прохання надати можливість скористатися Конституційним правом не носить суспільно-небезпечного характер, а отже відсутня об`єктивна сторона кримінального правопорушення. При ухваленні вироку просить суд врахувати наступне: кримінальне правопорушення, у якому обвинувачується ОСОБА_3 не є тяжким; він є ОСОБА_9 вже більше 31 року; жодного разу не притягався до кримінальної відповідальності, не уникає виконання свого громадянського обов`язку перед державою у прийнятний для нього цивільний спосіб; пом`якшуючою обставиною є наявні в матеріалах справи дані про особу обвинуваченого, що істотно знижують ступінь суспільної небезпечності особи обвинуваченого, ОСОБА_3 ; дані про те, що обвинувачений має на утриманні малолітню дитину, має дружину, яка хворіє на психічні розлади, що позбавляє обвинуваченого в сторонній допомозі в догляді за дитиною та її вихованні; відсутні обставини, які обтяжують покарання. Таким чином, на виконання вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, відносно вказаної особи має бути ухвалено виправдувальний вирок.

Встановлені судом обставини та докази на їх підтвердження.

Відповідно до ч. 3 ст. 26 КПК України суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень цим Кодексом.

У силу ст. 337 КПК України cудовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею, а це, зокрема, з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.

З урахуванням вищенаведених положень процесуального законодавства, заслухавши доводи сторін, оцінивши кожен наданий суду доказ щодо належності, допустимості, достовірності та у сукупності, з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд встановив, що пред`явлене обвинувачення доведено в повному обсязі.

Винуватість обвинуваченого ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, за викладених вище обставин, повністю підтверджується зібраними на досудовому слідстві та безпосередньо дослідженими в судовому засіданні доказами, яким судом надано ретельну оцінку, а саме:

показаннями в судовому засіданні свідка ОСОБА_10 про те, що він працює на посаді начальника мобілізаційного відділу ІНФОРМАЦІЯ_3 , до його посадових обов`язків належить проведення заходів по мобілізації. За віросповіданням жодних пільгових категорій немає, а альтернативна служба у воєнний час не передбачена для віруючих. Відповідно до процедури військовозобов`язаний заповнює анкету і повідомляє, чи має право на відстрочку, тоді скеровується до юриста. Чи подавав обвинувачений документи про приналежність до свідків Єгови, він не пригадує. Статтею 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено вичерпний перелік військовозобов`язаних, які не підлягають призову на військову службу, Свідків Єгови в цьому переліку немає;

показаннями в судовому засіданні свідка ОСОБА_11 про те, що він є військовослужбовцем, оператором мобільного відділення ІНФОРМАЦІЯ_3 , акт про відмову від отримання повістки ОСОБА_3 він підписував, акт про неявку за повісткою також підписував. Обвинувачений був ознайомлений з наслідками неявки за повісткою;

показаннями в судовому засіданні свідка ОСОБА_12 про те, що він працює головним спеціалістом мобілізаційного відділу ІНФОРМАЦІЯ_3 , обвинувачений прибув до ІНФОРМАЦІЯ_3 , пройшов ВЛК, був визнаний придатним до військової служби. З повісткою був ознайомлений, від її отримання відмовився, по повістці не з`явився. Це була повістка про відправку у ВЧ на навчання. Було складено акт про відмову від отримання повістки. Обвинувачений вказував про те, що він є свідком Єгови. Чи подавав він заяву про звільнення від військової служби, не пригадує. Обвинувачений вказував, що не може бути призваний на військову службу через релігійні переконання. Він не роз`яснював обвинуваченому статтю 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку». До його посадових обов`язків належить підготовка документів, складання актів та заповнення документів;

показаннями в судовому засіданні свідка ОСОБА_13 про те, що він є заступником голови ВЛК ІНФОРМАЦІЯ_3 . ОСОБА_3 пройшов ВЛК та був визнаний придатним до військової служби, жодних обмежень в довідці ВЛК не було;

показаннями в судовому засіданні свідка ОСОБА_14 про те, що вона працює секретарем ВЛК ІНФОРМАЦІЯ_3 та повідомила, що ОСОБА_3 був визнаний придатним до військової служби, нею підписувалася довідка про придатність до військової служби ОСОБА_3 ;

показаннями в судовому засіданні свідка ОСОБА_15 про те, що він знає обвинуваченого ОСОБА_3 як свідка ОСОБА_8 з 1993 року. Вони познайомилися в 2014 році. Він постійно відвідує зібрання свідків Єгови та бере у них участь. Він є священнослужителем в релігійній організації. В них двічі на тиждень проходять Богослужіння. Крім цього, в них відбуваються конгреси та інші зустрічі. Йому відомо, що обвинувачений прийшов до ТЦК оновити дані, пройшов ВЛК і йому виписали повістку на відправку. Обвинувачений в ТЦК повідомляв про те, що він є свідком ОСОБА_8 , наступного дня надіслав лист до ТЦК і районної військової адміністрації про заміну військової служби на невійськову службу. Військова служба для свідків Єгови є неприйнятною;

постановою заступника начальника Стрийського РУП ГУ НП у Львівській області від 05.09.2024 про створення слідчої групи у кримінальному провадженні №12024141130000895 від 05.09.2024 /а.с.62/;

повідомленням заступника керівника Стрийської окружної прокуратури ОСОБА_16 від 05.09.2024 про призначення групи прокурорів у кримінальному провадженні №12024141130000895 від 05.09.2024 /а.с.63/;

постановою заступника керівника Стрийської окружної прокуратури ОСОБА_16 від 05.09.2024 про призначення групи прокурорів у кримінальному провадженні №12024141130000895 від 05.09.2024 /а.с.64/;

постановою заступника керівника Стрийської окружної прокуратури ОСОБА_16 від 25.09.2024 про зміну групи прокурорів у кримінальному провадженні №12024141130000895 від 05.09.2024 /а.с.65-66/;

заявою начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_17 від 04.09.2024 №8931, адресованою начальнику ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_18 , з якої вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_6 здійснюється призов за мобілізацією військовозобов`язаного ОСОБА_3 , який 03.06.2024 пройшов медичний огляд ВЛК та був визнаний придатним до військової служби. 04.06.2024 в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_3 умисно відмовився від призову на військову службу за мобілізацією, із змістом ст.ст. 336, 337 КК України ознайомлений. ОСОБА_3 була виписана повістка на відправку на 05.06.2024 на 09:00 год., однак 05.06.2024 ОСОБА_3 умисно не з`явився, про причини неявки не повідомив, на телефонні дзвінки не відповідає. Просить прийняти та невідкладно зареєструвати заяву про вчинення злочину, передбаченого ст.336 КК України ОСОБА_3 /а.с.67/;

актом про відмову від отримання повістки на відправку від 04.06.2024, підписаний ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 про те, що військовозобов`язаному ОСОБА_3 04 червня 2024 року була виписана повістка на відправку у військову частину на 05 червня 2024 року, від отримання та підписання повістки ОСОБА_3 відмовився /а.с.68/;

актом про відмову від мобілізації від 04.06.2024, підписаний ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 про те, що ОСОБА_3 в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_3 умисно відмовився від призову за мобілізацією, із змістом ст.ст. 336, 337 КК України ознайомлений /а.с.69/;

актом про неявку за повісткою на відправку від 05.06.2024, підписаний ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 про те, що ОСОБА_3 04.06.2024 була виписана повістка на відправку у військову частину на 05.06.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 не з`явився, із змістом повістки ознайомлений, від отримання та підписання відмовився, із змістом ст.ст. 336, 337 КК України ознайомлений /а.с.70/;

копією повістки на відправку, відповідно до якої ОСОБА_3 мав з`явитися о 09:00 год. 05 червня 2024 року за адресою: АДРЕСА_3 /а.с. 71/;

протоколом огляду документів, складеного слідчим СВ Стрийського РУП ГУ НП у Львівській області ОСОБА_6 від 25.09.2024, згідно з яким оглянуто довідку №2747 військово-лікарської комісії на ім`я ОСОБА_3 ; обліково-послужну картку №199 ОСОБА_3 ; облікову картку, видану ОСОБА_3 ; письмові роз`яснення відповідальності за ст.ст. 336, 337 КК України ОСОБА_3 , повістку на відправку, видану на ім`я ОСОБА_3 від 04.06.2024 /а.с.72/;

постановою слідчого СВ Стрийського РУП ГУ НП у Львівській області ОСОБА_6 від 25.09.2024, згідно з якою довідку №2747 військово-лікарської комісії на ім`я ОСОБА_3 ; обліково-послужну картку №199 ОСОБА_3 ; облікову картку, видану ОСОБА_3 ; письмові роз`яснення відповідальності за ст.ст. 336, 337 КК України ОСОБА_3 , повістку на відправку, видану на ім`я ОСОБА_3 від 04.06.2024 визнано речовими доказами у кримінальному провадженні №12024141130000895 від 05.09.2024 /а.с.73-74/;

копією ухвали слідчого судді Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 24.09.2024, згідно з якою надано слідчій СВ Стрийського РУП ГУ НП у Львівській області ОСОБА_6 , слідчій СВ Стрийського РУП ГУ НП у Львівській області ОСОБА_19 надано тимчасовий доступ до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, котрі знаходяться у володінні ІНФОРМАЦІЯ_7 , з можливістю доступу у ІНФОРМАЦІЯ_8 та комісії ВЛК ІНФОРМАЦІЯ_3 , зокрема до наступних документів: особової справи ОСОБА_3 , витягу з протоколу засідання ВЛК, направлення на медичний огляд, картки обстеження та медичного огляду, карти професійно-психологічного відбору кандидата та всіх інших документів щодо ОСОБА_3 , які підтверджують набуття ним статусу військовозобов`язаного та проходження останнім медичного огляду 03.06.2024 /а.с.75-76/;

копією протоколу тимчасового доступу до речей і документів від 26.09.2024, згідно з яким слідчою ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_6 у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_3 на підставі ухвали слідчого судді ІНФОРМАЦІЯ_9 від 24.09.2024 було вилучено наступні документи, в тому числі: особову справу ОСОБА_3 щодо підтвердження статусу військовозобов`язаного /а.с.77-79/;

копією довідки військово-лікарської комісії № 2747 від 03.06.2024, з якої вбачається, що рядовий ОСОБА_3 , 1978 р.н. пройшов медичний огляд ВЛК ІНФОРМАЦІЯ_3 03.06.2024 та придатний до військової служби у воєнний час /а.с.80/;

копією направлення ІНФОРМАЦІЯ_3 від 03.06.2024 №10247, згідно з яким рядовий запасу ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_10 направлений на медичний огляд військово-лікарською комісією з метою визначення придатності до військової служби /а.с.81/;

копією картки обстеження та медичного огляду, з якої вбачається, що така видана на ім`я рядового запасу ОСОБА_3 , який пройшов огляд військово-лікарською комісією ІНФОРМАЦІЯ_3 та визнаний здоровим /а.с.82/;

копією облікової картки до військового квитка, з якої вбачається, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_10 стоїть на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_8 /а.с.83/;

письмовими роз`ясненнями відповідальності за ст.ст. 336, 337 КК України, ОСОБА_3 /а.с.84/;

обліковою карткою рядового запасу ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_10 /а.с.85/;

протоколом огляду документів, складеного слідчим СВ Стрийського РУП ГУ НП у Львівській області ОСОБА_6 від 26.09.2024, згідно з яким оглянуто завірену копію довідки ВЛК №2747, завірену копію направлення №102147 від 03.06.2024, завірену копію картки обстеження та медичного огляду, завірену копію ознайомлення ОСОБА_3 зі статтею 336 КК України /а.с.86/;

постановою слідчого СВ Стрийського РУП ГУ НП у Львівській області ОСОБА_6 від 26.09.2024, згідно з якою завірену копію довідки ВЛК №2747, завірену копію направлення №102147 від 03.06.2024, завірену копію картки обстеження та медичного огляду, завірену копію ознайомлення ОСОБА_3 зі статтею 336 КК України визнано речовими доказами у кримінальному провадженні №12024141130000895 від 05.09.2024 /а.с.87-88/;

повідомленням ОСОБА_3 про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України /а.с.89-91/.

довідкою Релігійної організації « ІНФОРМАЦІЯ_11 » від 16.05.2024 №8450, з якої вбачається, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_10 з 07 серпня 1993 року є охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні. Як свідок Єгови він бере участь у проповідуванні доброї новини.

заявою ОСОБА_3 від 05.06.2024, адресованою начальнику ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_20 , з якої вбачається, що ОСОБА_3 просив розглянути його заяву щодо заміни військової служби на не військову на основі його релігійних переконань /а.с.103-104/;

заявою ОСОБА_3 від 05.06.2024, адресованою голові ІНФОРМАЦІЯ_12 , з якої вбачається, що ОСОБА_3 просив застосувати до нього приписи ч.4 ст.35 Конституції України /а.с.105-106/.

Згідно з витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань №12024141130000895 від 05.09.2024, якого вбачається, що 04.09.2024 у Стрийське РУП ГУ НП у Львівській області надійшла заява з ІНФОРМАЦІЯ_3 про те, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_10 пройшовши ВЛК був визнаний придатним до військової служби під час мобілізації, після чого 04.06.2024 його було ознайомлено із повісткою на відправку на 09:00 год. 05.06.2024, проте останній умисно відмовився, про що було складено акт про відмову від мобілізації та у зазначені в повістці дату та час не прибув /а.с.60/.

Надані стороною обвинувачення і досліджені безпосередньо в суді докази взаємопов`язані і в сукупності підтверджують всі обставини, що підлягають доказуванню, ними встановлено подію проступків, винуватість обвинуваченого та інші обставини зазначені у ст.91 КПК України, та вони зібрані у порядку, встановленому ст. 93 КПК України, жодних обставин, передбачених ст. 87 КПК України, з якими закон пов`язує недопустимість доказів як таких, що отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, судом не встановлено, у зв`язку з чим підстави для визнання цих доказів недопустимими відсутні.

Оцінюючи здобуті у справі та досліджені в судовому засіданні докази, суд визнає їх належними і допустимими для використання в процесі доказування, оскільки ці докази містять у собі фактичні дані, які логічно пов`язані з тими обставинами, які підлягають доказуванню в справі та становлять предмет доказування, передбачені як джерела доказування у КПК України, зібрані у відповідності з чинним кримінально-процесуальним законодавством.

Зазначені докази є узгодженими між собою та іншими доказами у справі та сумніву у своїй належності та допустимості, не викликають.

Так, вищенаведеними доказами, які є належні, допустимі та достовірні, в сукупності - достатні та узгоджені, поза розумним сумнівом доведено те, що ОСОБА_3 , будучи військовозобов`язаним та придатним за станом здоров`я для проходження військової служби, не маючи правових підстав на відстрочку від призову, відповідно до ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», з метою ухилення від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, без поважних причин, умисно від отримання повістки відмовився, хоча був ознайомлений із змістом такої, а відтак не прибув 05.06.2024 о 09:00 годині до ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що працівниками центру комплектування складено відповідний акт, і як наслідок, не прибув до навчального центру, тим самим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації.

Таким чином, ОСОБА_3 ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, тобто вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст. 336 КК України.

Усі досліджені в судовому засіданні письмові докази є належними, допустимими і достовірними, такі зібрані в порядку, встановленому КПК України, жодної підстави, передбаченої ст.87 КПК України для визнання вказаних доказів недопустимими судом не встановлено.

Процесуальні докази, наведені у вироку прямо підтверджують той факт, що досліджені в судовому засіданні докази, які суд визнає належними та допустимими, зібрані в порядку встановлену законом та жодного сумніву у своїй законності та правдивості не викликають.

Клопотань про визнання доказів неналежними або недопустимими стороною захисту подано не було.

Загальна характеристика складу кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, винним у вчиненні якого визнається ОСОБА_3 .

Згідно з ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом.

Склад кримінального правопорушення являє собою абстрактну теоретичну конструкцію і включає чотири елементи: об`єкт, об`єктивну сторону, суб`єкт, суб`єктивну сторону. Кожен елемент включає певний набір ознак: обов`язкових і факультативних для кваліфікації діяння як кримінального правопорушення.

Касаційний кримінальний суд у постанові від 19 березня 2024 року по справі №676/4559/22 вказав, що стаття 336 КК (у редакції Закону №1357-ІХ від 30 березня 2021 року) передбачає ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Об`єкт правопорушення – в широкому розумінні ним є суспільні відносини у сфері переведення економіки, діяльності органів влади, самоврядування, інших сфер і галузей країни на функціонування у період воєнного стану, а ЗСУ, інших воєнізованих формувань на організацію і штати воєнного часу. У більш вузькому розумінні це передбачений законом порядок підтримання бойової і мобілізаційної готовності ЗСУ та інших формувань на рівні, що забезпечує вимоги національної безпеки.

Додатковий обов`язковий об`єкт правопорушення – встановлений законом порядок комплектування ЗСУ (інших формувань). Шкода, що спричиняється вказаному об`єкту посягання, характеризується такою протиправною поведінкою, коли особа, яка об`єктивно підпадає до призову за мобілізацію до лав ЗСУ, в односторонньому порядку свідомо виключає себе із передбаченого законом процесу формування ЗСУ та інших формувань на рівні забезпечення національної безпеки країни і її населення.

Суспільна небезпека правопорушення полягає в тому, що мобілізація - це комплекс заходів, які здійснюються в державі з метою переведення органів державної влади, місцевого самоврядування та деяких інших органів на функціювання в умовах особливого періоду, а Збройних сил чи інших військових формувань - на організацію і штати воєнного часу. Ефективно дати відсіч нападникам на країну чи виконати зобов`язання по спільній обороні від агресора без швидкої і своєчасної мобілізації неможливо. Тому ухилення від призову до Збройних сил з числа військовозобов`язаних громадян під час воєнних дій, які розпочались або передбачаються, створює загрозу для безпеки держави у сфері оборони.

Об`єктивна сторона виявляється в бездіяльності – ухиленні будь-яким способом від призову за мобілізацією.

Суб`єктивна сторона правопорушення характеризується прямим умислом. Тобто особа усвідомлює небезпечний і протиправний характер своїх вчинків, проте має намір і бажання так діяти, а саме досягти мети - уникнути самого призову за мобілізацією.

Прямим умисел є тоді, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК України).

Усвідомлення суб`єктом суспільно небезпечного характеру свого діяння означає, що він усвідомлює всі фактичні обставини вчиненого діяння, які відповідають ознакам складу інкримінованого злочину, та одночасно розуміє, що вчинене ним діяння є шкідливим для суспільства.

Передбачення є адекватним розумовим уявленням особи про неминучість чи можливість конкретних результатів своєї дії (бездіяльності). Бажання полягає у прагненні досягти чітко визначеної мети і спрямованості волі на її досягнення.

Спростування доводів сторони захисту щодо відсутності в діях ОСОБА_21 складу кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України.

Відхиляючи доводи обвинуваченого ОСОБА_3 та захисника ОСОБА_5 щодо неможливості ОСОБА_3 проходження військової служби у зв`язку з релігійними переконаннями та його готовність проходити альтернативну службу, якої йому, однак, не пропонували, незважаючи на те, що він звертався до РТЦК та СП і органу місцевого самоврядування з відповідною заявою про заміну йому військової служби на альтернативну (невійськову), суд зважаючи на норми Конституції України та профільне національне законодавство, положення Конвенції з прав людини і основоположних свобод (та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, практику Європейського суду з прав людини та Верховного Суду зазначає, що ОСОБА_3 був призваний не на строкову військову службу, яку можливо замінити на альтернативну, а на військову службу в Збройні Сили України під час мобілізації на особливий період у зв`язку з оголошенням в Україні з 24 лютого 2022 року воєнного стану та загальної мобілізації, можливості заміни якої на альтернативну закон не передбачає. Водночас право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за певних умов, відтак непереборного конфлікту між релігійними переконаннями ОСОБА_3 та його передбаченим ст. 65 Конституції України обов`язком захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України не існує, а фактичні та юридичні підстави для сумлінної відмови від військової служби у нього відсутні.

Питання, аналогічні тим, які порушені стороною захисту були предметом розгляду та оцінки об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду. За результатами розгляду об`єднана палата у постанові від 27 жовтня 2025 року (справа № 573/838/24, провадження № 51-603кмо25) сформулювала висновок щодо правозастосування, відповідно до якого законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації у значенні ст. 336 КК. Призов на військову службу під час мобілізації не скасовує права на сумлінну відмову від носіння та/або використання зброї.

Як зазначила об`єднана палата, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним. Частина 2 ст. 35 Конституції України, ч. 3 ст. 18 Пакту і ч. 2 ст. 9 Конвенції допускають таке обмеження в інтересах громадського порядку або безпеки, здоров`я чи моралі, а також захисту прав і свобод інших людей. Усі ці положення вимагають, щоб таке обмеження було встановлено законом і було виваженим (пропорційним до заявленої мети). Як і в інших випадках, закон, який визначає застосування таких обмежень, має бути чітким, зрозумілим для відповідної особи, а його застосування має бути передбачуваним та точним, щоб захистити особу від свавілля.

Об`єднаною палатою було враховано, що положення ст. 18 Пакту не допускають відступу за будь-яких обставин. Відступ від зобов`язань, передбачених ст. 9 Конвенції, допускається відповідно до її ст. 15, однак з 04 квітня 2024 року заявлений раніше Україною відступ від зобов`язань за цією статтею було відкликано. Таким чином, ці положення міжнародних договорів діють у повному обсязі.

Законодавець чітко відрізняє два види військової служби: строкову військову службу та військову службу за призовом під час мобілізації. Якщо в разі призову на строкову військову службу для сумлінного відмовника доступна можливість замінити таку службу альтернативною відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», то в разі призову під час мобілізації закон не передбачає такої можливості й, відповідно, процедури заміни. На думку об`єднаної палати, національне законодавство відповідає критеріям доступності і чіткості. Також не викликає сумніву, що неможливість для військовозобов`язаного відмовитися від призову під час мобілізації є свідомим й послідовним вибором законодавця.

Об`єднана палата вважала, що неможливість відмовитися від військової служби на підставі переконань також має легітимну мету в ситуації, в якій перебуває держава. Адже українське суспільство змушене захищатися від військового нападу сусідньої держави. Військові дії агресора мають широкомасштабний характер й охопили майже всі області України, протяжність лінії оборони сягнула значної частини її кордону. Україна обороняється від нападу держави, яка значно переважає її за площею, кількістю населення, озброєння, а також володіє ядерною зброєю. Ці та інші фактори можуть характеризуватися як непередбачувана та виключна ситуація (див., наприклад, рішення у справі «Cristian-VasileTerhesagainstRomania» від 13 квітня 2021 року, № 49933/20).

У такій ситуації загальну військову мобілізацію оголошено з легітимною метою оборони від агресії, яка загрожує існуванню нації. Захист нації та життя її людей може розглядатися як легітимний інтерес у громадській безпеці для захисту прав і свобод інших людей, включно й цивільних осіб. Якщо існування України поставлено під загрозу, то держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних). Така легітимна мета дозволяє державі впроваджувати пропорційні обмеження, у тому числі виключати можливість відмови від військової служби з міркувань, зумовлених певними переконаннями.

Об`єднана палата не залишила поза увагою посилання сторони захисту на численні рішення ЄСПЛ, що стосуються відмови від військової служби через релігійні переконання (зокрема, рішення «Bayatyan v. Armenia» від 07 липня 2011 року, № 23459/03). Погоджуючись з тлумаченням ЄСПЛ ст. 9 Конвенції в контексті сумлінної відмови від військової служби, об`єднана палата, однак, вважає, що ситуація, в якій перебуває Україна внаслідок масштабної агресії з боку Російської Федерації, не дає можливості вважати висновки ЄСПЛ, які стосувалися подій в обстановці мирного часу, беззастережно застосовними до питання, яке вирішує об`єднана палата.

Об`єднана палата не вбачала підстав вважати, що право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, гарантоване ч. 4 ст. 35 Конституції України, поширюється на ситуацію, що загрожує існуванню нації. Відповідно підхід законодавця, який виключив можливість такої заміни, відповідає ст. 35 Конституції в сукупності зі статтями 17 та 65 Основного Закону України.

За таких обставин, на думку об`єднаної палати, законодавство, яке виключає можливість сумлінної відмови від призову під час мобілізації (в тому числі ст. 336 КК, яка слугує забезпеченню призову під час мобілізації), не суперечить ст. 35 Конституції України.

Щодо пропорційності такого обмеження об`єднана палата визнала, що примус до військової служби є важким тягарем для будь-якої особи, змушуючи її переглянути свої плани, погляди і переконання, стосунки з близькими і суспільством. Для особи, яка сумлінно й послідовно переконана в недопустимості застосування зброї, такий тягар має певний додатковий елемент.

Об`єднана палата визнала, що відмова від носіння і використання зброї утворює ядро певних релігійних або нерелігійних переконань, тому мотиви такої відмови не можуть бути проігноровані навіть у разі служби за мобілізацією, їх необхідно брати до уваги для правильного визначення співвідношення свободи совісті та легітимних обмежень.

Водночас об`єднана палата вважала, що ситуація, у якій перебуває держава, позначається також і на обсязі права на сумлінну відмову, тому не погодилася з доводами захисту щодо абсолютної неможливості для сумлінного відмовника бути призваним за мобілізацією з міркувань, які виходять за межі носіння або використання зброї. Наприклад, на думку об`єднаної палати, необхідність підкоритися військовому керівництву і правилам служби, що не пов`язані з носінням і використанням зброї, не є настільки істотним втручанням у свободу сповідувати свої переконання, щоб вважати їх непропорційними за ситуації, в якій такі обмеження запроваджені.

З огляду на вищенаведене об`єднана палата констатувала, що законодавство не допускає відмову від призову під час мобілізації з міркувань релігійних або інших переконань, навіть якщо їх щирість і послідовність не ставиться під сумнів, і така відмова зумовлює відповідальність за ст. 336 КК, а обмеження свободи сповідувати свої релігійні або нерелігійні переконання має легітимну мету. Разом з тим, релігійні та інші переконання мають враховуватися під час проходження військової служби за мобілізацією й не можуть спричинювати виконання сумлінним відмовником наказів, пов`язаних з носінням або використанням зброї.

Крім цього, слід звернути увагу на постанову ВП ВС у справі № 459/2030/24 від 11.02.2026, згідно з якою ухвалою від 19 січня 2026 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду передала кримінальне провадження на розгляд Великої Палати з підстави, передбаченої ч. 5 ст. 434-1 КПК України, оскільки дійшла висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Обґрунтовуючи наявність у справі виключної правової проблеми, колегія суддів зазначила, що національне законодавство не виключає можливості здійснення громадянином права на сумлінну відмову від військової служби навіть під час дії воєнного стану, якщо в порядку, встановленому КПК України, доведено наявність відповідних релігійних переконань у особи і їх непереборний конфлікт із виконанням цією особою обов`язку проходити військову службу.

Касаційний кримінальний суд також зазначив, що положення ч. 4 ст. 35 Конституції України у їх взаємозв`язку із визначеними ч. 3 ст. 8 Основного Закону, унеможливлюють перекладання на людину негативних наслідків відсутності законодавчого механізму реалізації конституційного права громадянина, адже впровадження такого регулювання є сферою відповідальності Держави. Відсутність механізму реалізації права громадян на проходження альтернативної служби не свідчить про відсутність такого права і не може призводити до притягнення особи до відповідальності.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначила, що виключна правова проблема полягає у правовій невизначеності щодо можливості сумлінної відмови від виконання військового обов`язку, зокрема, під час дії правового режиму воєнного стану, а застосоване об`єднаною палатою Касаційного кримінального суду (далі - ОП ККС) тлумачення, викладене в постанові від 27 жовтня 2025 року потенційно може наражати Державу на відповідальність через порушення ст. 9 Конвенції, оскільки, згідно з таким тлумаченням особа має бути притягнута до відповідальності за сумлінну відмову від виконання військового обов`язку, право на яку безпосередньо передбачено приписами ч. 4 ст. 35 Конституції України, лише через відсутність створеного Державою механізму його реалізації.

ВП ВС повертаючи справу колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду для подальшого розгляду вказала, що про те, що як убачається з ухвали Касаційного кримінального суду, висловлюючи незгоду з правовим висновком об`єднаної палати, викладеним у постанові від 27 жовтня 2025 року (справа №573/838/24, провадження №51-603кмо25) про те, що законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях, колегія суддів чітко не обґрунтувала неефективність правового регулювання цього питання в аспекті охоронюваних прав, свобод та інтересів учасників кримінального провадження, зокрема, зазначила про необхідність вирішення питання щодо наявності/відсутності в діях засуджених складу кримінального правопорушення, розмежувавши дії, спрямовані на відкриту відмову виконати наказ начальника, а також інше умисне невиконання наказу, від сумлінної відмови виконувати обов`язки військової служби, які суперечать релігійним переконанням.

Не міститься в ухвалі Касаційного кримінального суду й посилань на суперечливу практику застосування національними судами зазначених норм закону України про кримінальну відповідальність.

Між тим сама собою незгода колегії суддів зі сформованою позицією щодо тлумачення певних норм права без умотивування правової невизначеності питання та за відсутності посилань на конкретні приклади різного підходу до правозастосування не свідчить про наявність виключної правової проблеми і не може слугувати безумовною підставою для передачі провадження на розгляд Великої Палати.

Усупереч положенням ч. 5 ст. 434-1 та ч. 4 ст. 434-2 КПК України, в ухвалі Касаційного кримінального суду чітко не сформульовано в чому саме полягає виключна правова проблема та не наведено обґрунтування неможливості вирішення правових питань, а саме наявності чи відсутності в діях засуджених складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України, колегією суддів під час касаційного перегляду.

Таким чином, згідно з усталеною практикою Великої Палати, а також враховуючи вимоги КПК України, відсутність у рішенні суду касаційної інстанції чітко сформульованої виключної правової проблеми з її належним обґрунтуванням, унеможливлює розгляд справи ОСОБА_23 , оскільки відповідно до положень ч. 5 ст. 434-1 КПК України, саме касаційний суд формує виключну правову проблему та обґрунтовує її наявність при передачі справи на розгляд Великої Палати.

Доводи захисника на предмет юридичної оцінки дій ОСОБА_3 , як сумлінної відмови, що не може бути підставою кримінальної відповідальності, не ґрунтуються на точному змісті відповідних норм міжнародного права і національного законодавства.

Зокрема, положеннями ч. 1, 2 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (надалі Пакт) кожній людині гарантовано право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір. Відступ від положень цієї статті згідно з ч. 1, 2 ст. 4 Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.

Статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно ч.2 зазначеної вище статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, всупереч доводам захисника, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним, а може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише у тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених вище законних цілей.

Ні положення ст.18 Пакту, ні ст.9 Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.

Разом із тим, Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені ст.9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов`язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (рішення у справах: «Баятян проти Вірменії» (Bayatyan v. Armenia) від 27.10.2009, заява № 23459/03, пункт 110; «Папавасілакіс проти Греції» (Papavasilakis v. Greece) від 15.09.2016, заява № 66899, пункт 36; «МушфігМаммадов та інші проти Азербайджану» (MushfigMammadovetAutres c. Azerbaidjan) від 17.10.2019, заяви № 14604/08 та 3 інших, пункт 74; «Канатли проти Туреччини» (Kanatli v. Turkiye) від 12.03.2024, заява № 18382/15, пункт 42).

Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням зазначеної вище статті (рішення у справах: «ЕнверАйдемір проти Туреччини» (EnverAydemir v. Turkiye) від 07.06.2016, заява № 26012/11, пункти 78, 81; «Дягілєв проти росії» від 10.03.2020, заява № 49972/16, пункт 62; «Канатли проти Туреччини», згадане вище). Фактично у цьому випадку на карту поставлено питання про розуміння та межі свободи релігії та совісті (рішення у згаданих вище справах: «ЕнверАйдемір проти Туреччини», пункт 78; «Канатли проти Туреччини», пункт 43).

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава вправі встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини і запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу (рішення у зазначених вище справах: «Папавасілакіс проти Греції», пункт 54; «Дягілєв проти Росії», пункт 63). Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень ст.9 Конвенції і в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи (рішення у згаданих вище справах: «Баятян проти Вірменії», пункт 110; «МушфігМаммадов та інші проти Азербайджану», пункт 74; «Дягілєв проти Росії», пункт 59).

У зазначеній вище справі «Дягілєв проти Росії» Суд констатував відсутність порушення вимог ст.9 Конвенції у зв`язку з відмовою компетентними органами держави у задоволенні клопотання про заміну виконання військового обов`язку альтернативною невійськовою службою заявнику, котрий не підтвердив жодними доказами своєї належності до релігійних організацій, пацифістських рухів чи інших об`єднань громадян, які б сповідували і публічно заявляли відповідні погляди і переконання. За обставин цієї справи Суд визнав, що заявник не довів наявності у нього глибокого непереборного конфлікту між обов`язком служити в армії та його переконаннями (пункти 15, 93-95).

На рівні національного законодавства України право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, зміст якого розкрито у ст. 35 Конституції України. Одним із аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, відповідно ч.4 вказаної статті у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України як конституційно-правова норма згідно з ч.3 ст.8 Основного Закону є нормою прямої дії. Проте цим конституційним положенням лише передбачено конституційну гарантію заміни військової служби альтернативною невійськовою за умови існування такої обставини, як несумісність виконання військового обов`язку з релігійними переконаннями громадянина. Водночас Конституція України не унормовує спосіб доведення цієї обставини, який визначається спеціальним законодавством.

Відповідно до законодавства, громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих, відповідно до законодавства, релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

До переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 №2066 (в редакції від 29.01.2022), належать Адвентисти-реформісти , Адвентисти сьомого дня, Євангельські християни , Євангельські християни-баптисти , Покутники , Свідки Єгови ,Харизматичні християнські церкви (та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами) , Християни віри євангельської (та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами) , Християни євангельської віри , Товариство Свідомості Крішни.

Разом з тим, згідно положень ч.3 ст.4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» визначено організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.

Відповідно ст. 1, 4 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Разом з тим, Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлює такі види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб з числа резервістів в особливий період.

З наведеного слідує, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.

Згідно з п.1 ч.1 ст.150 Основного Закону вирішення питання про відповідність чи невідповідність законів Конституції належить до повноважень Конституційного Суду України. У порядку, встановленому Законом України «Про Конституційний Суд України», цей орган не визнавав неконституційними положення Закону № 1975-XII.

Не констатував і ЄСПЛ у своїх рішеннях невідповідність цього акта національного законодавства вимогам Конвенції.

Згідно зі статтею 65 Конституції України та ч.1 ст.1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України.

Статтею 64 Конституції України передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24,25,27,28,29,40,47,51,52,55,56,57,58,59,60,61,62,63 цієї Конституції.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», на всій території України введено воєнний стан, який неодноразово продовжений указами Президента України і діє дотепер.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», оголошено про проведення загальної мобілізації.

У воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов`язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку Російської Федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання.

У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов`язаних із необхідністю виконання певного обов`язку і свободою віросповідання.

Існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів.

Суд звертає увагу і на той факт, що наступ на Україну носить широкомасштабний характер, адже у лютому 2022 року військове вторгнення було здійснено не лише з території Російської Федерації, а й з території Республіки Білорусь, а сам військовий супротив з боку України охопив понад 8 з 24 областей держави, які межують з названими державами. Протяжність військового нападу з півночі, сходу та півдня, а також з морського кордону Чорного моря сягнула більшої частини кордону всієї України, включаючи тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим.

Відтак в Україні було оголошено загальну військову мобілізацію всіх військовозобов`язаних осіб, тобто йдеться не про військову службу за призовом, яка має місце в мирний час (як у справах ЄСПЛ), а про військову службу за мобілізацією для відсічі ворожої збройної агресії.

Саме військова служба за мобілізацією на цей момент є першочерговим заходом з метою забезпечення національних інтересів держави, оскільки є нагальною потребою в умовах неспровокованого військового нападу з боку РФ. Тобто мобілізація з боку держави України є єдиним необхідним та невідкладним заходом для запобігання агресії іншої держави, а сама ж держава по суті вже тривалий період часу перебуває у стані «оборонної війни».

Під час мобілізації військовозобов`язаних можливість проходження альтернативної служби виключається, оскільки сама по собі мобілізація має на меті не просто несення військової служби, а захист Батьківщини від військового вторгнення іншої держави.

На переконання суду, перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов`язку усіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови. Військовий напад на державу та, відповідно, самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже і сама Україна є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо її існування поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, то очевидним є те, що держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних).

Згідно позиції Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові від 15.04.2025 в справі № 573/406/24, воєнний стан в Україні накладає обмеження на всі сфери суспільного та особистого життя. Тому право сповідувати свою релігію або переконання, яке визнається та захищається державною, є обмеженим в частині відмови від мобілізації. Жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.

З огляду на зазначене, суд вважає, що притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_3 за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, не є примусом, що принижує свободу людини мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір, у розумінні ч. 2 ст. 18 Пакту.

З таких обставин, суд констатує, що ОСОБА_3 , будучи військовозобов`язаним, придатним за станом здоров`я для проходження військової служби, знаючи про відсутність будь-яких рішень щодо заміни на невійськову (альтернативну) службу, отримавши особисто повістку, без поважних причин не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_3 для відправки у військову частину для проходження військової служби в Збройних силах України за призовом під час мобілізації, на особливий період, чим ухилився від призову за мобілізацією.

Стосовно доводів про застосування в даній справі положень Європейської конвенції з прав людини та рішень Європейського Суду стосовно відмови від військової служби з міркувань совісті, то суд не залишає поза увагою численні рішення ЄСПЛ, що стосуються відмови від військової служби через релігійні переконання (зокрема, рішення «Bayatyan v. Armenia» від 07 липня 2011 року, № 23459/03). Погоджуючись з тлумаченням ЄСПЛ статті 9 Конвенції в контексті сумлінної відмови від військової служби, однак, колегія суд вважає, що ситуація, в якій перебуває Україна внаслідок масштабної агресії з боку Російської Федерації, введення на всій території України воєнного стану та загальної мобілізації, не дає можливості вважати висновки ЄСПЛ, які стосувалися подій в обстановці мирного часу, беззастережно застосовними до цього питання у вказаному кримінальному провадженні.

Висновки суду.

За змістом ст.8 Конституції України, в державі визначено принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти, приймаються на основі Конституції і повинні відповідати її змісту.

Згідно зі ст.62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. При цьому не можна покладати на обвинуваченого доведення своєї невинуватості, а всі сумніви щодо доведеності вини особи мають тлумачитись на користь останньої. Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за доведеності її вини. Обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а також доказах одержаних незаконним шляхом.

Відповідно до ст. 17 КПК України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винуватою за пред`явленим обвинуваченням.

Тобто, дотримуючись засад змагальності, та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений статтею 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що суди при оцінці доказів керуються критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (рішення у справах «Нечипорук і Йонкало проти України», «Яременко проти України», «Кобець проти України», «Ірландія проти Сполученого Королівства» та ін.).

Ретельно проаналізувавши усі надані сторонами кримінального провадження докази з точки зору доведеності ознак складу проступку, інкримінованого обвинуваченому, суд вважає, що сукупність встановлених під час судового розгляду обставин виключає будь-яке інше розуміння подій, викладених в обвинувальному акті, і вказана версія обвинувачення не містить сумнівів в її обґрунтованості та не спростовується доводами сторони захисту.

Розглядаючи кримінальне провадження відносно обвинуваченого, суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створив необхідні умови для здійснення сторонами наданих їм прав та свобод у наданні доказів, їх дослідженні та доведеності їх переконливості перед судом, в межах пред`явленого обвинувачення безпосередньо дослідив докази у справі та перевірив усі обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин, проаналізувавши та оцінивши об`єктивно досліджені у судовому засіданні, відповідно до вимог ст.ст.85, 94 КПК України, вказані вище всі докази, надані сторонами кримінального провадження, в їх сукупності, враховуючи їх логічність, послідовність та узгодженість між собою, суд повно та всебічно з`ясував та встановив під час судового розгляду обставини вчинення кримінального правопорушення та приходить до висновку, що вина обвинуваченого ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України в судовому засіданні доведена повністю.

Отже, з урахуванням всіх обставин справи, суд вважає доведеним:

факт ухилення ОСОБА_3 від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, тобто вчинення ним кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України.

Вказаний висновок судом зроблений поза розумним сумнівом, а отже, враховуючи зазначене вище, вина ОСОБА_3 повністю доведена в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні за ст.336 КК України. Підстав для кваліфікації вчиненого за іншими статтями Кримінального кодексу суд не вбачає.

Обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Мотиви призначення покарання.

Відповідно до загальних засад призначення покарання, визначених у ст. 65 КК України, суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

В той же час згідно зі ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами. Для досягнення законодавчо визначеної мети покарання суди мають керуватися принципами призначення покарання, до яких належить, у тому числі, принцип індивідуалізації та принцип справедливості покарання. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання повинні відповідати один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного.

Така позиція відповідає практиці Європейського суду з прав людини, яка відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справ застосовується як джерело, зокрема у справі «Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року (заява №10249/03), де зазначено, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним.

Згідно з п.1 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику призначення судами кримінального покарання» №7 від 24.10.2003 року, призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів, а згідно п.3, визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити із особливостей конкретного злочину і його обставин.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке мало бути призначене, враховуючи обставини, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Обираючи вид і розмір покарання ОСОБА_3 , суд виходить з таких міркувань.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім. Щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження. (правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2018 року у справі № 559/1037/16-к)

В судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_3 вину у вчиненні кримінального правопорушення не визнав, також пояснив причини, з яких не прибув за повісткою до ІНФОРМАЦІЯ_3 .

За таких обставин пом`якшуючих вину обвинуваченого ОСОБА_3 обставин, передбачених ст. 66 КК України судом не встановлено.

Обтяжуючих вину обставин, передбачених ст.67 КК України судом не встановлено.

Досліджуючи дані про особу обвинуваченого, суд бере до уваги, що ОСОБА_3 є одружений, має на утриманні малолітню дитину, раніше до кримінальної відповідальності не притягався.

Дотримуючись принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, зважаючи на те, що головною метою покарання є виховання та соціальна реабілітація винного, та обираючи покарання обвинуваченому ОСОБА_3 , суд враховує характер та тяжкість вчиненого ним кримінального правопорушення, фактичні обставини справи, спосіб вчинення кримінального правопорушення і його мотиви, форму вини, обстановку вчинення, особу обвинуваченого та стан його поведінки, обвинувачений не усвідомив протиправність своїх дій, у вчиненому не розкаявся, раніше не судимий, відсутність обтяжуючих обставин і вважає за необхідне призначити йому покарання в межах санкції ст.336 КК України у виді позбавлення волі.

При призначенні покарання у виді позбавлення волі, суд враховує, що ОСОБА_3 вчинив кримінальне правопорушення в умовах воєнного стану, що визначає підвищену суспільну небезпечність інкримінованого йому злочину, дані про особу обвинуваченого, який будучи військовозобов`язаним та перебуваючи у резерві Збройних Сил України, за відсутності підстав, передбачених законодавством на відстрочку від призову чи інших поважних причин, при оголошеній загальній мобілізації, умисно проігнорував своїм конституційним обов`язком по захисту України.

При призначенні покарання ОСОБА_3 у виді позбавлення волі, суд враховує постанови ВС, ухвалені за аналогічних обставин, зокрема, в яких Суд виснував про відсутність підстав для застосування правових приписів ст.75 КК України у кримінальних провадженнях за вчинення злочинів, передбачених ст.336 КК України.

У постанові ВС від 21.03.2024 в справі №595/461/23, Суд виснував, що судом апеляційної інстанції при призначенні покарання у виді позбавлення волі з відбуттям його реально, було враховано підвищену суспільну небезпечність вчиненого злочину, оскільки відмова від захисту Батьківщини може призвести до підриву військової дисципліни, розлагодженості дій, спрямованих на захист суверенітету держави, та в умовах воєнного стану є неприпустимою. Як правильно зазначив у своєму вироку апеляційний суд, відповідно до ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. В умовах збройної агресії з боку іншої держави захист Вітчизни набуває особливого значення. Тому наслідки ухилення від військової служби в цих умовах через покарання повинні досягати такої мети, яка зможе запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами, як того вимагають положення ч. 1 ст. 1 та ч. 2 ст. 50 КК України. З такими аргументами повністю погоджується колегія суддів суду касаційної інстанції. Встановлені у цьому кримінальному провадженні обставини не дають підстав для застосування ст. 75 КК України та звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, адже у такому разі буде досягнута мета злочину, якої прагне досягнути особа, що ухиляється від призову. Обране особі апеляційним судом покарання відповідно до найнижчої межі санкції ст. 336 КК України, за якою його засуджено, у виді позбавлення волі на строк 3 роки відповідає ступеню тяжкості вчиненого ним злочину, його особі та конкретним обставинам кримінального провадження, є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів. Вважати таке покарання надмірно суворим підстав не вбачається.

У постанові Верховного Суду від 30 квітня 2024 року (справа № 669/398/23, провадження № 51-6954км23), суд вказав, що у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України захист незалежності та територіальної цілісності держави набув особливого значення для кожного громадянина та має забезпечуватися всіма можливими засобами. Наслідки ухилення осіб від військової служби в цих умовах через призначене їм покарання мають досягати такої мети, яка зможе запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами. В іншому випадку звільнення обвинуваченого від відбування призначеного покарання з випробуванням сформує негативну думку інших військовослужбовців щодо своєї діяльності, матиме вплив на їх бойовий дух та мотивацію, а також жодним чином не сприятиме дотриманню мети та принципів призначення покарання.

Аналогічні висновки викладено у постанові від 24.10.2024 в справі №594/817/22; у постанові від 04.09.2024 в справі №183/2097/23; у постанові від 03.10.2024 в справі №701/1202/23; у постанові від 03.10.2024 в справі №718/2261/23; у постанові від 26.09.2024 в справі №596/526/23; у постанові від 05.02.2024 в справі №625/67/23.

Верховний суд у своїх рішеннях неодноразово звертав увагу, що з урахуванням ситуації, яка склалася в країні - збройної агресії РФ, конституційним обов`язком кожного громадянина є захист Батьківщини. Оскільки відмова від захисту Батьківщини може призвести до підриву військової дисципліни, розлагодженості дій, спрямованих на захист суверенітету держави, такі дії в умовах воєнного стану є неприпустимими. Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. В умовах збройної агресії з боку іншої держави захист Вітчизни набуває особливого значення. Тому наслідки ухилення від військової служби в цих умовах через покарання повинні досягати такої мети, яка зможе запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами, як того вимагають положення ч. 1 ст. 1 та ч. 2 ст. 50 КК України. Враховуючи наведене, вчинений обвинуваченим умисний нетяжкий злочин представляє значну суспільну небезпечність, а тому його звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням створює в очах громадян та суспільства в цілому негативне враження безладдя та безкарності, тим паче під час введеного на всій території України воєнного стану та мобілізації.

Окрім цього, постановами у справах №573/406/24 від 15.04.2025 та №636/346/23 від 09.06.2025, ІНФОРМАЦІЯ_13 залишив без змін судові рішення про призначення покарання у виді позбавлення волі, де обвинуваченими були свідки Єгови.

Що можливості призначення ОСОБА_3 покарання з застосуванням ст.75 КК України, суд звертає увагу на таке.

Питання щодо звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням врегульовано розділом ХІІ КК України.

Відповідно до ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Таким чином, законодавцем чітко визначено, що за наявності вищевказаних підстав, під час вирішення питання щодо застосування положень ст. 75 КК України суд враховує: тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи.

Суд вважає, що обставини, встановлені в ході розгляду справи не є достатніми для звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням, а інші обставини, а саме перебування обвинуваченого у шлюбі та наявність неповнолітньої дитини, враховані судом при визначені виду та міри покарання, і в сукупності з іншими обставинами, передбаченими ст. 65 КК України дають суду підстави для призначення покарання у мінімальні межі санкції ст. 336 КК України, однак істотно не знижують ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_3 злочину та ступінь суспільної небезпеки та не є достатніми для застосування положень ст. 75 КК України .

Суд вважає, що відсутні також підстави для застосування відносно ОСОБА_3 правових приписів, передбачених ст.69 КК України, враховуючи висновки ВС, викладені у постанові від 30.04.2024 в справі №669/398/23.

Що стосується доводів сторонн захисту про застосування правових висновків ІНФОРМАЦІЯ_14 , викладених у постанові у справі №573/838/24 від 27.10.2025, суд звертає увагу на таке.

Суд звертає увагу, що Третя судова палата ККС ВС передала провадження на розгляд Об`єднаної палати для відступу від висновку колегії Першої судової палати ККС ВС, вказаного у постанові від 15 листопада 2025 року (справа № 573/406/224, провадження № 51-317км25), оскільки виходить із правової позиції щодо застосування частині 1 статті 461 КПК України у подібних правовідносинах, відмінної від раніше висловленої Верховним Судом у цьому рішенні, вважає обґрунтованим підхід, застосований колегіями суддів Першої та Другої судових палат ККС ВС у постановах від 02 травня 2024 року (справа № 344/12021/22), від 13 червня 2024 року (справа № 601/2491/22) та від 21 січня 2025 року (справа № 344/7666/22).

Отже, об`єднаній палаті потрібно було вирішити питання щодо того чи має право громадянин на сумлінну відмову від військової служби з релігійних переконань під час мобілізації у період воєнного стану.

Той факт, що при призначенні покарання ОП ВС 27.10.2025 у справі №573/838/24 було застосовано до засудженого правові приписи ст.75 КК України, то слід зауважити, що звільнення від покарання в даному випадку було застосовано за конкретних обставин вказаної справи і не свідчить про те, що при призначенні покарання у інших кримінальних провадженнях, де обвинувачені є свідками Єгови слід застосовувати правові приписи ст.75 КК України.

Про наведене, зокрема свідчить правовий висновок ВС у справі №583/3259/24 від 27.11.2025, постановлений після судового рішення ОП ВС, в якому суд, до обвинуваченого, який був свідком ОСОБА_8 не застосував положення ст.75 КК України, а залишив без змін судове рішення, яким було призначено покарання у виді позбавлення волі.

Зокрема, ВС вказав, що призначене ОСОБА_7 покарання відповідно до найнижчої межі санкції ст. 336 КК, за якою його засуджено, у виді позбавлення волі на строк 3 роки відповідає ступеню тяжкості вчиненого ним злочину, його особі та конкретним обставинам кримінального провадження, є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів. Вважати таке покарання надмірно суворим підстав не вбачається. Як і не встановлено підстав для застосування ст. 75 КК та звільнення ОСОБА_7 від реального відбування призначеного покарання, оскільки це не сприятиме досягненню мети останнього, якою згідно з ч. 1 ст. 1, ч. 2 ст. 50 зазначеного Кодексу є виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як ним, так і іншими особами.

Інші питання.

Запобіжний захід обвинуваченому ОСОБА_3 не обирався.

Долю речових доказів слід вирішити в порядку ст.100 КПК України.

Процесуальні витрати у справі відсутні.

Керуючись ст.ст. 368-371, 373- 374 КПК України, суд

у х в а л и в :

ОСОБА_3 визнати винуватим у пред`явленому обвинуваченні за ст.336 КК України, й призначити йому покарання у виді 3 /трьох/ років позбавлення волі.

Строк відбування покарання ОСОБА_3 обчислювати з дня фактичного затримання в ході звернення вироку до виконання.

Речові докази: довідку №2747 військово-лікарської комісії на ім`я ОСОБА_3 ; обліково-послужну картку №199 ОСОБА_3 ; облікову картку, видану ОСОБА_3 ; письмові роз`яснення відповідальності за ст.ст. 336, 337 КК України ОСОБА_3 , повістку на відправку, видану на ім`я ОСОБА_3 від 04.06.2024, копію довідки ВЛК №2747, завірену копію направлення №102147 від 03.06.2024, завірену копію картки обстеження та медичного огляду, завірену копію ознайомлення ОСОБА_3 зі статтею 336 КК України – залишити при матеріалах кримінального провадження.

Вирок може бути оскаржено сторонами до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги через Стрийський міськрайонний суд Львівської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги вирок набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору.

Після проголошення вироку учасники судового провадження мають право ознайомитися із журналом судового засідання і подати на нього письмові зауваження, обвинувачений та захисник - подати клопотання про помилування.

Головуючий суддя ОСОБА_1