Постанова від 26 лютого 2026 р. у справі №420/1024/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 лютого 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/1024/25

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,

суддів Коваля М.П. та Осіпова Ю.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу НОМЕР_1 прикордонного загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07 березня 2025 року (суддя Марин П.П., м. Одеса, повний текст рішення складений 07.03.2025) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

13.01.2024 до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ), в якому позивач просив суд:

- визнати протиправними дії НОМЕР_1 прикордонного загону (Військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України щодо невиплати середнього грошового забезпечення ОСОБА_1 за весь час затримки остаточного розрахунку (виплату компенсації за невикористанні дні основної та додаткових відпусток, компенсація неотриманного речового майна) за період з 30.11.2024 по 24.12.2024;

- зобов`язати НОМЕР_1 прикордонний загін (Військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України сплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (виплату компенсації за невикористанні дні основної та додаткових відпусток, компенсація неотриманого речового майна) за період 3 30.11.2024 по 24.12.2024 включно відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 07 березня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону (Військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України щодо невиплати середнього грошового забезпечення ОСОБА_1 за весь час затримки остаточного розрахунку (виплату компенсації за невикористанні дні основної та додаткової відпусток) за період з 30.11.2024 по 14.12.2024.

Стягнуто з НОМЕР_1 прикордонного загону (Військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 10626,00 грн (десять тисяч шістсот двадцять шість гривень 00 копійок).

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням відповідач подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначив, що стаття 3 КЗпП України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Військовослужбовці правового статусу "працівник" не мають, проходження їх служби врегульовано спеціальним законодавством, тому чинність Кодексу законів про працю України на них не поширюється, а тому його норми, зокрема і норми ст. 117 КЗпП, не можуть поширюватись на відносини між військовим частинами та військовослужбовцями з приводу питань, які випливають з відносин проходження військової служби. Згідно з статтями 6, 10 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" НОМЕР_1 прикордонний загін не є підприємством, установою чи організацією - це орган охорони державного кордону, військова частина, яка за організаційно-правовою формою є державною установою, та згідно класифікатору відноситься до групи з кодом 425 "державна установа (організація, заклад)". Військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у ЗС України та інших військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов`язки і відповідальність, тобто на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України - Кодекс законів про працю України не поширюється.

Також апелянт вказав на те, що згідно із законодавством військовослужбовці отримують не заробітну плату, а грошове забезпечення. Структуру грошового забезпечення військовослужбовців визначено ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", згідно з якою до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Натомість, Закон України "Про оплату праці" визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці і спрямований на забезпечення відгворювальної і стимулюючої функцій заробітної плати.

Пленум Верховного суду України Постановою №13 від 24.12.99 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" чітко визначає, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо). Вищезазначене підтверджується судовою практикою, а саме: рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, рішенням Верховного Суду України, а також рішеннями Вищого адміністративного суду України від 20.12.2006, №К-18057/06, від 18.04.2007, від 13.10.2011, від 29.01.14 №К/9991/31598/12 під час вирішення інших справ з аналогічних питань. А також листом Міністерства соціальної політики України від 24.07.13 №774/13/84-13 у якому вказується, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодекс законів про працю України не поширюється.

Апелянт також зазначив, що позивач був звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу. Враховуючи правомірність звільнення позивача та відсутність його поновлення на посаді, своєчасність виплати грошового забезпечення, доводи позивача в частині виплати середнього заробітку є безпідставними, тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Позивач своїм правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористався, що, відповідно до статті 304 КАС України, не перешкоджає апеляційному перегляду справи.

Справа розглянута судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження.

Апеляційним судом справа розглянута в порядку письмового провадження відповідно до статті 311 КАС України, якою передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів і вимог поданої скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з березня 2022 року по 29 листопада 2024 року проходив військову службу по контракту у НОМЕР_1 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України.

Наказом від 29.11.2024 №932-ос начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України сержанта ОСОБА_1 - інспектора прикордонної служби 3 категорії (фахівця радіотехнічного поста) відділення технічних засобів охорони державного кордону " ІНФОРМАЦІЯ_1 " відділу прикордонної служби " ІНФОРМАЦІЯ_2 " (тип Б) звільнено з військової служби за підпунктом "г" (через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України), пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України "Про військової обов`язок і військову службу", без надання права носіння військової форми одягу. Остаточною датою закінчення проходження військової служби вважається 29 листопада 2024 року.

Відповідно до наказу від 29.11.2024 №932-ос позивачу наказано виплатити:

грошову компенсацію за 2 календарних дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2022 рік.; грошову компенсацію за 1 календарний день невикористаної щорічної основної відпустки за 2023 рік. Відрахувати із грошового забезпечення 3 дні відпустки, що були використані у 2024 році, до закінчення календарного року, за 05 календарних днів;

грошову компенсацію за невикористані дні додаткової соціальної відпустки, як батьку дитини, який виховує її без матері віком до 15 років, за 2023, 2024 роки у загальній кількості 20 календарних днів.

грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 202: 2024 роки у кількості 28 календарних дні.

Позивач звернувся до начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 з рапортом від 29.11.2024 року (реєстраційний номер №04.4/10412/24-Ви від 29.11.2024), в якому просив вказівки відповідним посадовим особам про нарахування та виплату сержанту ОСОБА_1 грошової компенсації за не отримане під час проходження військової служби речове майно на підставі та в порядку Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Постанови Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 р. №178 "Про затвердження Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за не отримане речове майно" та наказу МВС від 16.05.2024 року №310 "Про речове забезпечення в Державній прикордонній служби України".

В рапорті вказано, що від отримання речового майна (матеріального забезпечення) натурою відмовляється. Зобов`язується очікувати виплату компенсації у відповідності до пункту 7 Постанови.

Питань та претензій до посадових осіб речової служби відділу тилового забезпечення НОМЕР_1 прикордонного загону, щодо забезпечення речовим майном під час проходження військової служби не має, все отримане майно, що вказане в арматурній картці та в атестаті підтверджує.

Також в рапорті зазначено, що витяг 3 наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону щодо виключення зі списків особового складу загону та зняття з усіх видів забезпечення додається.

14.12.2024 на картковий рахунок позивача зараховано 73010,03 грн, що відповідно до архівної відомості №1 є грошовою компенсацією за невикористані дні основної та додаткової відпустки.

24.12.2024 на картковий рахунок позивача зараховано 43056,20 грн, що відповідно до архівної відомості №1 є компенсацією за речове майно.

30.12.2024 позивач направив засобом поштового зв`язку на адресу відповідача заяву, в якій просив надати довідку про розрахунок сум, виплачених 14.12.2024, 24.12.2024 ОСОБА_1 та сум виплачених податків і зборів; виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати грошового забезпечення за період з 29.11.2024 по 24.12.2024 включно відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100, проте доказів надання відповіді на таку заяву до суду не надано.

Не погоджуючись із такою бездіяльністю, позивач звернувся з позовом до адміністративного суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що відповідач провів виплату позивачу компенсації за невикористанні дні основної та додаткових відпусток із затримкою у 14 календарних днів, що є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних міркувань.

Так, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Закон України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Водночас питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців із військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Проте такі питання врегульовані КЗпП України.

Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладено Верховним Судом, зокрема у постановах від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 16 липня 2020 року у справі №400/2884/18, від 20 січня 2021 року у справі №200/4185/20-а, від 20 січня 2021 року у справі №240/12238/19, від 05 березня 2021 року у справі №120/3276/19-а, від 31 березня 2021 року у справі №340/970/20 і Верховний Суд у цій справі не вбачає підстав відступати від неї.

Частиною першою статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Отже, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Статтею 117 КЗпП України встановлено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 рок у справі №755/12623/19, провадження №14-47цс21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (провадження №11-1329апп18) вказано, що під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Висновок про те, що несвоєчасна виплата компенсації за невикористані дні відпустки є підставою для стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підтримано Верховним Судом у постанові від 23.02.2026 у справі №320/46910/23.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України та частини шостої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

За такого правового регулювання, а також враховуючи недоведення відповідачем відсутності вини у несвоєчасної виплаті позивачу сум при звільненні, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

При цьому, колегія суддів зазначає, що сума, яка підлягає стягненню за рішенням суду першої інстанції апелянтом не оскаржена та будь-яких доводів в цій частині апеляційна скарга не містить, а тому оцінка рішенню суду першої інстанції в цій частині в силу положень частини першої статті 308 КАС України не надається.

Підсумовуючи викладене колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача не містить належних, вагомих і обґрунтованих міркувань, переконливих доводів та аргументів, які б спростовували вищевикладені висновки і давали підстави вважати інакше. Суд першої інстанції правильно та повно з`ясував усі обставини справи та надав їм юридичну оцінку не допустив порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи.

Згідно з пунктом першим частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права

Відтак, апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 292, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу НОМЕР_1 прикордонного загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07 березня 2025 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає відповідно до ч. 6 ст. 12, ст. 257 та ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко

Суддя М.П.Коваль

Суддя Ю.В.Осіпов