Постанова від 26 лютого 2026 р. у справі №591/13181/25 — Сумський апеляційний суд

Справа №591/13181/25 Головуючий у суді 1-ї інстанції - Ковтун О. М.

Номер провадження 33/816/1005/26 Суддя-доповідач Колодяжний А. О.

Категорія 44 КУпАП

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2026 року суддя Сумського апеляційного суду Колодяжний А. О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Суми справу про адміністративне правопорушення за апеляційними скаргами особи, яка притягається до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 та його захисника Маслової Олени Євгенівни на постанову судді Зарічного районного суду м. Суми від 21 листопада 2025 року, якою

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, проживаючого у АДРЕСА_1 ,

притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 44 КУпАП і накладено адміністративне стягнення у виді десяти діб адміністративного арешту, -

установив:

Постановою судді Зарічного районного суду м. Суми від 21 листопада 2025 року ОСОБА_1 визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 44 КУпАП і підданий адміністративному стягненню у виді десяти діб адміністративного арешту.

Згідно з цією постановою, 27 вересня 2025 року о 18 год. 13 хв. в м. Суми по вул. С. Табали, 101 ОСОБА_1 зберігав при собі згорток з порошкоподібною речовиною, в якій згідно висновку експерта від 28 жовтня 2025 року міститься бупренорфін, який віднесений до наркотичних засобів, обіг якого обмежений, масою 0,000465г.

Не погодившись з вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою, у якій просив поновити йому строк на апеляційне оскарження і скасувати постанову Зарічного районного суду м. Суми від 21 листопада 2025 року та визнати незаконним перебування його в ізоляторі тимчасового тримання з 10 лютого 2026 року.

В обґрунтування апеляційної скарги він зазначив, що 21 листопада 2025 року його викликали до Зарічного районного суду м. Суми для участі у розгляді справи за частиною першою статті 44 КУпАП. У суді він визнав свою вину та щиро розкаявся і суддя оголосив, що призначив йому стягнення у виді штрафу 850 грн. та 605,60 грн. судового збору. Секретар видала йому реквізити рахунків, на які потрібно було сплатити штраф та судовий збір і пояснила, що до кінця робочого дня треба принести квитанцію про сплату. Через незадовільний матеріальний стан він не сплатив штраф та судовий збір і вважав, що суд направить виконавчий лист. Однак, 10 лютого 2026 року працівники поліції повідомили про його затримання на підставі постанови Зарічного районного суду м. Суми від 21 листопада 2025 року і саме в цей момент йому стало відомо про застосування до нього адміністративного арешту замість штрафу. У зв`язку з цим він вважає постанову незаконною та такою, що підлягає скасуванню.

В апеляційній скарзі адвокат Маслова О.Є. просила поновити строк на апеляційне оскарження і змінити постанову Зарічного районного суду м. Суми від 21 листопада 2025 року щодо ОСОБА_1 визначивши йому адміністративне стягнення у виді штрафу. Поважність причин пропуску строку та в обґрунтування апеляційних вимог захисник послалась на те, що 10 лютого 2026 року її призначили захисником для надання безоплатної правової допомоги ОСОБА_1 , до якого застосовано адміністративний арешт. Під час спілкування ОСОБА_1 повідомив, що 21 листопада 2025 року під час розгляду справи суддею оголошений вид адміністративного стягнення у виді штрафу і секретар видала йому реквізити для його оплати. Вказане свідчить, що ОСОБА_1 погодився з мірою покарання у виді штрафу і йому не було відомо, що в постанові вказаний більш суворий вид стягнення. Крім того, ступінь тяжкості скоєного ОСОБА_1 правопорушення не відповідає застосованому судом до нього стягненню у виді адміністративного арешту.

Апелянти, будучи повідомленими про час та місце розгляду справи, у судове засідання не з`явились, клопотань про відкладення розгляду справи не подали.

Оскільки учасники справи були повідомлені про її розгляд і їх явка не є обов`язковою, апеляційний суд вирішує розглянути справу у їх відсутність.

Перевіривши матеріали справи, апеляційний суд дійшов наступних висновків.

Фактичні обставини адміністративного правопорушення і кваліфікація дій ОСОБА_1 за частиною першою статті 44 КУпАП в апеляційній скарзі не оспорюються, а тому згідно положень частини сьомої статті 294 КУпАП України висновки суду першої інстанції щодо цих обставин в апеляційному порядку не перевірялися.

У відповідності із статтею 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.

Згідно з частиною першою статті 32 КУпАП, адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п`ятнадцяти діб. Адміністративний арешт призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею).

Частиною першою статті 44 КУпАП передбачено, що незаконне зберігання наркотичних засобів без мети збуту в невеликих розмірах, тягне за собою накладення штрафу від п`ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від двадцяти до шістдесяти годин, або адміністративний арешт на строк до п`ятнадцяти діб.

Відповідно до частини першої статті 285 КУпАП, постанова оголошується негайно після закінчення розгляду справи. Копія постанови протягом трьох днів вручається або висилається особі, щодо якої її винесено.

Згідно з частиною першою статті 287 КУпАП, постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено особою, щодо якої її винесено.

У відповідності із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що стаття 5 Конвенції гарантує основоположне право на свободу та недоторканність. Це право є найважливішим у демократичному суспільстві у розумінні Конвенції. Кожен має право на захист цього права, що означає, що особа не може бути позбавлена свободи, крім випадків, встановлених у пункті 1 статті 5 Конвенції. Цей перелік винятків є вичерпним і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме - гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи. Коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Отже, неодмінна вимога полягає в тому, що умови, за яких має здійснюватися позбавлення свободи, мають бути чітко сформульовані в національному законі і що застосування самого цього закону має бути передбачуваним і відповідати в цьому відношенні нормі «законності», яку встановлює Конвенція і згідно з якою всі закони мають бути сформульовані з достатньою чіткістю, що дозволяє громадянину при потребі за допомогою одержання відповідної консультації передбачити достатньою за даними обставинами мірою наслідки, до яких може призвести дана дія. Органи державної влади повинні дотримуватися вимог, встановлених національним законодавством щодо тримання під вартою («Гарькавий проти України», 2010, § 62-65).

Вимога щодо законності не може бути дотримана лише шляхом дотримання національного законодавства; національне законодавство саме по собі повинно відповідати Конвенції, включаючи загальні принципи, що визначені або маються на увазі в ній («Плесо проти Угорщини», 2012, § 59).

Загальними принципами, що випливають з Конвенції та на яких ґрунтується практика Суду щодо пункту 1 статті 5, є: принцип верховенства права і пов`язаний з ним принцип правової визначеності, принцип пропорційності і принцип захисту від свавілля, який, більше того, відповідає основній меті статті 5 Конвенції («Сімонс проти Бельгії», 2012, § 32).

Пункт 1 статті 5 Конвенції, таким чином, не лише відсилає до національного законодавства, але також стосується «якості закону», маючи на увазі, що, якщо позбавлення свободи допускається на підставі норми національного законодавства, таке законодавство повинно бути достатньою мірою доступним, чітким та практика його застосування має бути передбачуваною. Фактори, що мають значення для оцінки «якості закону» (які в деяких випадках називаються «гарантіями проти свавілля»), включають наявність чітких правових положень щодо порядку прийняття рішення про тримання під вартою, продовження строку тримання під вартою та встановлення граничних строків для тримання під вартою; та наявність ефективного засобу правового захисту, за допомогою якого заявник може оскаржити «законність» та «тривалість» продовжуваного тримання під вартою («Дж.Н. проти Сполученого Королівства», 2016, § 77).

Тримання під вартою, в принципі, буде законним, якщо воно здійснюється відповідно до рішення суду. Проте ув`язнення після засудження є незаконним у разі, якщо воно не має підстав відповідно до внутрішнього законодавства або є свавільним («Цирліс та Кулумпас проти Греції», 1997, § 62).

Поняття «свавілля» у пункті 1 статті 5 Конвенції має більш широке значення, аніж просто недотримання національного законодавства, так що позбавлення свободи може бути законним з точки зору національного права, але все ж свавільним в розумінні Конвенції, порушуючи тим самим її положення («Крянге проти Румунії», 2012, § 84; «А. та інші проти Сполученого Королівства», 2009, § 164).

Свавілля може виникнути, якщо має місце елемент несумлінності або обману з боку органів влади; якщо не дотримана пропорційність між підставами для позбавлення свободи і відповідним триманням під вартою (детальний огляд основних принципів див. у справах «Джеймс, Уеллс і Лі проти Сполученого Королівства», 2012, § 191-195; і «Сааді проти Сполученого Королівства», 2008, § 68-74). Повертаючись до обставин цієї справи, апеляційний суд зазначає про таке.

З матеріалів справи слідує, що за результатами розгляду справи суд першої інстанції 21 листопада 2025 року ухвалив постанову, якою ОСОБА_1 визнав винним за частиною першою статті 44 КУпАП та застосовав один із передбачених цією нормою видів адміністративного стягнення у виді адміністративного арешту строком на десять діб.

2 грудня 2025 року постанова скерована до поліції для виконання стягнення у виді адміністративного арешту, а 10 лютого 2026 року ОСОБА_1 був затриманий поліцією і поміщений до ізолятора тимчасового тримання.

12 лютого 2026 року ОСОБА_1 з ізолятора тимчасового тримання подав апеляційну скаргу на постанову 21 листопада 2025 року та на момент апеляційного перегляду відбув стягнення у виді десяти діб адміністративного арешту.

Крім того, у матеріалах справи міститься розписка, датована днем ухвалення постанови суду першої інстанції, відповідно до якої ОСОБА_1 зазначив, що притягнутий до адміністративної відповідальності та ознайомлений із постановою про накладення на нього штрафу у розмірі 850 грн. У розписці також зафіксовано, що копія постанови йому не потрібна, роз`яснено обов`язок сплатити штраф протягом 15 діб, а у разі несплати – про передачу постанови для примусового виконання до органів державної виконавчої служби.

Апеляційний суд звертає увагу, що зміст цієї розписки повністю узгоджується з доводами апеляційної скарги, в якій ОСОБА_1 посилається саме на накладення на нього судом штрафу у сумі 850 грн. При цьому, апеляційну скаргу ним подано під час перебування в ізоляторі тимчасового тримання, без ознайомлення з матеріалами справи, а отже він не міг знати про наявність зазначеної розписки у матеріалах справи.

Отже, твердження апелянта ОСОБА_1 об`єктивно підтверджуються матеріалами справи та свідчать про те, що на момент завершення розгляду справи він обґрунтовано вважав, що йому призначено адміністративне стягнення саме у виді штрафу.

Як зазначалось вище, стаття 7 КУпАП вимагає суворого додержання законності при застосуванні заходів адміністративного впливу, яке забезпечується серед іншого й правом оскарження.

Згідно з частиною першою статті 32 КУпАП адміністративний арешт установлюється лише у виняткових випадках, оскільки він пов`язаний із позбавленням особи свободи. Саме тому процедура його призначення та виконання має бути максимально чіткою, однозначною та передбачуваною.

Частина перша статті 44 КУпАП передбачає альтернативні види стягнення, серед яких адміністративний арешт є найбільш суворим.

Стаття 285 КУпАП вимагає негайного оголошення постанови після закінчення розгляду справи, а її копія має бути вручена або надіслана особі. Це є процесуальною гарантією реалізації права на оскарження, передбаченого статтею 287 КУпАП. Лише за умови чіткого та однозначного повідомлення про вид і зміст призначеного стягнення особа може реалізувати своє право на захист та оскарження.

Однак у цій справі наявна ситуація, коли особі фактично повідомляється один вид стягнення, а застосовується інший, що ставить під сумнів якість закону у його застосуванні (дії), у зв`язку з чим особа не могла достатньою мірою передбачити реальні правові наслідки судового рішення.

Зокрема, ОСОБА_1 , виходячи зі змісту постанови та подальших дій суду, не міг достатньою мірою усвідомити, що щодо нього застосовано саме адміністративний арешт, а не інший, менш суворий вид стягнення. За таких умов він був позбавлений можливості своєчасно та ефективно реалізувати право на апеляційне оскарження позбавлення свободи до початку його фактичного виконання, а ретроспективний засіб юридичного захисту в даному випадку не може вважатись заміною права на апеляційний перегляд закріпленого у статті 2 Протоколу № 7 Конвенції («Швидка проти України», 2014, § 54).

Як зазначалось вище, позбавлення свободи повинно відповідати не лише формальним вимогам національного законодавства, але й принципам верховенства права, правової визначеності та захисту від свавілля. Поняття «свавілля» має ширше значення, ніж просте недодержання закону, і охоплює випадки, коли позбавлення свободи є непередбачуваним для особи або здійснюється без належних процесуальних гарантій.

Тому, навіть за відсутності ознак несумлінності чи обману, сама процедура, яка призводить до непередбачуваного позбавлення свободи, може становити свавілля у розумінні статті 5 Конвенції.

У цій справі, внутрішня неузгодженість між змістом постанови, порядком її доведення до відома особи та способом виконання створила ситуацію невизначеності щодо реального виду та характеру призначеного стягнення. Внаслідок цього особа була фактично позбавлена свободи без забезпечення ефективного попереднього судового контролю та без реальної можливості оскаржити саме адміністративний арешт як найбільш суворий вид адміністративного стягнення.

За таких обставин, незважаючи на формальне існування судового рішення, процедура його реалізації не забезпечила ОСОБА_1 тих мінімальних гарантій захисту від свавілля, які вимагаються статтею 5 Конвенції.

Окремо апеляційний суд зазначає, що постанова суду першої інстанції не містить конкретних мотивів застосування саме адміністративного арешту як виняткового виду стягнення. У ній відсутній аналіз даних про особу правопорушника, оцінка обставин, що пом`якшують чи обтяжують відповідальність, а також обґрунтування неможливості застосування менш суворих заходів у виді штрафу або громадських робіт, особливо зважаючи на те, що з матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 визнав свою провину, перебуває на замісній терапії і згідно із постановою про закриття кримінального провадження він добровільно видав поліції наркотичний засіб бупренорфін, який за назвою відповідає тому наркотичному засобу, що видавався йому лікарями в рамках замісної терапії.

Враховуючи, що адміністративний арешт є заходом, пов`язаним із позбавленням свободи, відсутність індивідуалізованої та переконливої мотивації його застосування свідчить про недотримання принципу пропорційності та додатково посилює ознаки свавільності втручання.

Відповідно до статті 7 КУпАП, застосування заходів адміністративного впливу можливе лише за умови точного додержання закону. Оскільки в даному випадку таке додержання не було забезпечено в частині гарантій передбачуваності, пропорційності та реалізації права на оскарження, постанова суду першої інстанції не може вважатися законною та обґрунтованою, а тому вона підлягає скасуванню.

Водночас на момент апеляційного розгляду сплив строк накладення адміністративного стягнення, передбачений статтею 38 КУпАП. За змістом пункту 7 частини першої статті 247 КУпАП у такому випадку провадження у справі підлягає закриттю, а повторний розгляд є неможливим.

Таким чином, з урахуванням наведеного апеляційний суд приходить до висновку про необхідність поновлення апелянтам строку на апеляційне оскарження, часткове задоволення їхніх апеляційних скарг та закриття провадження у справі у зв`язку із закінченням строків притягнення до адміністративної відповідальності.

Керуючись ст. 294 КУпАП, -

постановив:

Поновити ОСОБА_1 та його захиснику Масловій О.Є. строк на апеляційне оскарження постанови судді Зарічного районного суду м. Суми від 21 листопада 2025 року.

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та його захисника Маслової О.Є. – задовольнити частково.

Постанову судді Зарічного районного суду м. Суми від 21 листопада 2025 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 44 КУпАП – скасувати та постановити нову постанову, якою провадження в справі про адміністративне правопорушення за частиною першою статті 44 КУпАП щодо ОСОБА_1 закрити на підставі пункту 7 частини першої статті 247 КУпАП, у зв`язку із закінченням на момент розгляду справи строків накладення адміністративного стягнення, передбачених статтею 38 КУпАП.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя А. О. Колодяжний