Постанова від 23 лютого 2026 р. у справі №466/2080/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 466/2080/25 Головуючий у 1 інстанції: Едер П. Т.

Провадження № 22-ц/811/2613/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 лютого 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,

секретаря Гаврилюк Я.Ю.

з участю представника позивачки Ступака А.Ю., представника відповідача Маланій І.Я.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Львівського апеляційного суду у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Ступака Артура Юрійовича на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 30 червня 2025 року в скаді судді Едера П.Т. у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЄВРОЛЬВІВ», з участю третьої особи Товариства з обмеженою відповідальністю «Сіті Львів Девелопмент» про визнання майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва,-

встановив:

У березні 2025 року представник позивачки ОСОБА_1 – адвокат Яковенко О.М. звернулася до суду із позовною заявою до відповідача ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» про визнання майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва.

Вимоги обґрунтовані тим, що 01.11.2018 ОСОБА_2 підписала Попередній договір № 2833 купівлі-продажу квартири із ТОВ «Компанія з управління активами «Оптимум» в інтересах Пайового недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду закритого типу «Львівська Мрія-Інвест». 20.10.2021 ОСОБА_1 підписала Договір про внесення змін №4344, відповідно до якого права та обов`язки ТОВ «Компанія з управління активами «Оптимум» в інтересах Пайового недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду закритого типу «Львівська Мрія-Інвест» перейшли до ТОВ «ЄвроЛьвів».

Відповідно до розділу 2 Попереднього договору № 2833 зі змінами, предметом договору є укладення сторонами в майбутньому договору купівлі-продажу об`єкта на умовах, встановлених договором. Сторони повинні були укласти основний договір протягом 4 кварталу 2022 року.

ОСОБА_1 на виконання розділу 4 Попереднього договору № 2833 зі змінами, сплатила повну суму забезпечувального платежу 890240,00 грн, однак на день подання позовної заяви пропозиції щодо укладення основного договору не надходило, основний договір не укладено та квартиру у власність ОСОБА_1 не передано, незважаючи на надіслання представником позивача 24.01.2025 листа-вимоги відповідачу.

Відповідачем надіслано позивачці лист про припинення Попереднього договору у зв`язку із тим, що позивачка не звернулася до ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» за поверненням коштів або до так званого нового девелопера ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» для зміни сторони договору з доплатою.

Позивачкою зазначено, що у відповіді Державної інспекції архітектури та містобудування України значиться, що в Реєстрі будівельної діяльності наявна інформація про виданий Інспекцією архітектурно-будівельного контролю у м. Львові дозвіл на виконання будівельних робіт від 29.08.2018 за № ЛВ112182412226 щодо об`єкта будівництва «Будівництво багатоквартирного житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та підземним паркінгом на вул. Під Голоском у м. Львові», замовник будівництва – ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ», клас наслідків – СС2; статус документа – діючий.

Листом Державної інспекції архітектури та містобудування України від 22.08.2024, підтвердженим в подальшому листом від 03.10.2024 повідомлено про те, що останні зміни до Реєстру будівельної діяльності вносилися у 2021 році, тому на даний момент ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» є актуальним замовником будівництва.

Вважає, що визнання майнових прав на об`єкт інвестування за позивачем захистить її інтереси у випадку намагань відповідача чи інших осіб здійснити подвійний продаж майнових прав чи оформлення нерухомості іншим незаконним способом.

У той же час, ТОВ «ЄвроЛьвів» повідомило, що провівши внутрішню перевірку усієї наявної документації виявлено, що попередніми учасниками та посадовими особами товариства, всупереч укладеним попереднім договором та чинному законодавству, значна кількість отриманих від контрагентів коштів не була використана за призначенням, у зв`язку з чим об`єкт залишився недобудованим.

Таким чином, ТОВ «ЄвроЛьвів» визнає вину в ухиленні від укладення основного договору щодо спірного об`єкта нерухомості та невиконання умов Попереднього договору №2833 зі змінами щодо квартири.

Окремо звертає увагу на протиправність передачі майнових прав, що належать інвесторам будівництва ТОВ «Сіті Львів Девелопмент», оскільки після сплати забезпечувального платежу майнові права належать позивачці, а попередній договір за своєю суттю є договором купівлі-продажу майнових прав.

Просила визнати за позивачкою майнові права на об`єкт незавершеного будівництва – незавершену будівництвом 1-о (одно) кімнатну житлову квартиру в будинку (багатоквартирний житловий комплекс, що складається з житлових приміщень за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , будівництво якого здійснюється на земельній ділянці, що надана для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку, кадастровий номер: 4610137500070040024), що знаходиться в 1 (першому) під`їзді на 2 (другому) поверсі, за будівельним номером АДРЕСА_2 , загальна проектна площа 47,47 кв.м.

Оскаржуваним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 30 червня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) до ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» (код ЄДРПОУ: 36118695) про визнання майнових прав в повному обсязі.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» витрати на професійну правничу допомогу в сумі 40000,00 грн. (сорок тисяч гривень 00 копійок).

Рішення суду оскаржив представник позивачки ОСОБА_3 , вважає рішення незаконним та необґрунтованим, таким, що підлягає скасуванню через неповне зясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права.

Покликаючись на хронологію обставин у спірних правовідносинах, зазначає, що сторони повинні були укласти основний договір протягом 4 кварталу 2022 року, квартира мала бути передана від ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» позивачці у власність виключно після здійснення усіх платежів.

У період з 06.11.2018 до 03.10.2022 позивачка виконала умови договору та сплатила повну суму забезпечувального платежу 890240,00 грн., однак основний договір не укладено, квартиру у власність позивачки не передано.

Вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» є неналежним відповідачем.

Так, під час розгляду справи у суді першої інстанції позивачка неодноразово наголошувала про незаконність факту передачі майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва та визнання новим замовником будівництва ТОВ «Сіті Львів Девелопмент».

Звертає увагу, що позивачка набула майнові права на квартиру раніше, а саме ще у момент повної сплати забезпечувального платежу.

У зв`язку з цим, на момент підписання Договору № 01-26/03-24 у відповідача вже були відсутні майнові права, які начебто передані третій особі, тому і передані такі бути не могли.

Крім цього, саме ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» є замовником будівництва відповідно до інформації з реєстру будівельної діяльності.

Покликаючись на судову практику зазначає, що належним відповідачем є забудовник, а ефективним способом захисту майнових прав на об`єкт інвестування є визнання за учасником будівництва (пайовиком) майнових прав на об`єкт інвестування.

Враховуючи особливість перетворення права на майнові права у право на новостворений об`єкт нерухомого майна, саме інвестор є першим власником за договором купівлі-продажу майнових прав на певне нерухоме майно, яке фактично існує, однак набуває формальних ознак об`єкта цивільних прав лише після його державної реєстрації.

Окремо зазначає про захист права шляхом визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

Стверджує, що спірні правовідносини виникають на підставі попереднього договору, а не інвестиційного договору чи будь якого іншого договору.

Також зазначає, що в укладеному між сторонами попередньому договору викладені всі істотні умови, що притаманні договору купівлі-продажу, а договір трактується за своїм змістом, а не за формою.

На вказані обставини та правові позиції, суд першої інстанції не звернув уваги, прийнявши повністю позицію відповідача.

В свою чергу, на переконання апелянта, оскільки на час укладення договору № 01-26/03-24 відповідачу не належали майнові права у зв`язку із сплатою позивачкою забезпечувального платежу, немає потреби визнавати такий договір недійсним.

Покликаючись на положення цього договору та ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності», зазначає, що для отримання майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва та набуття статусу замовника будівництва ТОВ «Сіті Львів Девелопмент» повинно було протягом трьох робочих днів повідомити про такі зміни відповідний орган, який приймає рішення про зміну замовника будівництва і вносить про це інформацію в Реєстр будівельної діяльності, однак товариство не зробило цього. Останні зміни у реєстр вносилися у 2021 році.

Звертає увагу, що у справі № 761/23387/23 Верховний Суд зробив висновок, що саме первинний замовник будівництва має зобов`язання щодо передачі квартири за попереднім договором купівлі-продажу квартири.

Позивачка зазначає, що третя особа ТОВ «Сіті Львів Девелопмент» не є правонаступником відповідача, останній не відчужував об`єкт незавершеного будівництвачи права на нього, а передав третій особі лише право забудови земельної ділянки та відповідні функції замовника будівництва об`єкта, залишившись замовником будівництва та користувачем земельної ділянки, що підтверджується матеріалами справи.

Покликаючись на ЗУ «Про інвестиційну діяльність» та правові висновки касаційного цивільного суду зазначає, що Верховний Суд послідовно дотримується правової позиції, за якою недотримання забудовником визначеного законом порядку фінансування будівництва не є підставою для відмови інвестору у захисті його прав.

Вважає, що покликання суду першої інстанції на науковий висновок від 02.04.2025 в аналогічній справі за позовом до ТОВ «ЄвроЛьвів» про визнання майнових прав, є порушенням норм процесуального права.

Зокрема, у ЦПК України відсутній такий вид доказу, як науковий висновок, такий не є висновком експерта у галузі права, тому не може підтверджувати будь які обставини у даній справі.

Також вважає, що під час складання цього висновку ймовірним був конфлікт інтересів, оскільки адвокат Оприско М.В., який є представником третьої особи, є також доцентом кафедри цивільного права та процесу Львівського національного університету ім І. Франка, одночасно є засновником, кінцевим беніфіціаром та власником 25% ТОВ «ЄвроЛьвів», керівником та засновником адвокатського бюро, яке залучило адвокатку Маланій І.Я. до надання правової допомоги відповідачу.

При цьому, висновок складений завідувачем кафедри цивільного права та процесу Львівського національного університету ім І. Франка ОСОБА_4 , який є безпосереднім керівником Оприска М.В. в цьому університеті, а на засіданні кафедри, згідно витягу із протоколу № 7, приймав участьі сам Оприско М.В.

Суд приділив значну увагу цьому висновку, однак не навів аргументів на спростування доводів позивача про неналежність та недопустимість такого доказу.

Щодо доказів підтвердження фактичного виконання договору № 01-26/03-24, то суд не конкретизував, якими саме доказами підтверджується виконання такого.

Крім цього, жоден із документів, на які вказує суд, як доказ виконання цього договору. не містить посилання, що відповідні послуги чи товари надаються саме для будівництва спірного об`єкту нерухомості.

Також, договори про переведення боргу не стосуються предмету даного спору.

При цьому, у п. 1 договору № 01-26/03-24 визначено, що заборгованість існує між ТОВ «ЄвроЛьвів» та інвестором будівництва.

Податкова звітність відповідача не породжує жодних наслідків, окрім для самого відповідача та може бути лише доказом ведення бухгалтерського обліку.

Вважає, що ні у відповідача, ні у третьої особи немає підстав для нарахування заборгованості згідно із п. 7.2. попереднього договору, при цьому, третя особа не є стороною такого.

Наводить розрахунок сплати забезпечувальних платежів, згідно з яким позивачка переплатила суму таких, однак суд не надав оцінки таким доказам.

Розірвання попереднього договору ТОВ «ЄвроЛьвів» в односторонньому порядку надасть такому формату договору безвідсоткової фінансової допомоги, що суперечить намірам та інтересам інвесторів, а також є порушенням «права очікування» та призводить до збитків останніх.

Звертає увагу, що ТОВ «Сіті Львів Девелопмент» засновано 08.03.2024, одразу після чого 26.03.2024 був підписаний договір з ТОВ «ЄвроЛьвів», такими діями останнє намагається перекласти на інших тягар несвоєчасного виконання своїх зобов`язань.

Застосувавши не релевантну судову практику, суд першої інстанції не взяв до уваги правові позиції Верховного Суду з аналогічним предметом спору та позовними вимогами, а також підставами позову.

Вважає, що судом порушені принципи змагальності та рівності сторін.

Щодо судових витрат на правничу допомогу, то зазначає, що лише наявність договору та платіжного документа не може автоматично свідчити про обґрунтованість усієї заявленої суми витрат.

Звертає увагу на висновки касаційного суду щодо критеріїв судових витрат.

На думку апелянта, у матеріалах справи відсутні документи, які б дозволили суду об`єктивно оцінити, яка саме правнича допомога відповідачу була надана, її обсяг, складність та тривалість, тому просить зменшити витрати на правову допомогу до 5000,00 грн.

Просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 30 червня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі. Судові витрати покласти на ТОВ «ЄвроЛьвів».

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивачки Ступака А.Ю. на підтримку доводів скарги, а також пояснення представника відповідача ОСОБА_5 та представника третьої особи Оприска М.В. на заперечення таких, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково виходячи із такого.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Ухвалюючи оскаржуване рішення та відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що сторона позивача розпорядилася на власний розсуд своїми процесуальними правами та визначилася з колом учасників справи, до яких пред`являються позовні вимоги.

При цьому, суд врахував правовий висновок Верховного Суду викладений у постанові від 04.12.2024 у справі № 592/13042/21, за яким суд не може вирішувати питання обґрунтованості позовних вимог по суті без залучення до розгляду справи належного відповідача.

Суд прийшов висновку, що належним відповідачем за вимогою про визнання майнових прав на 1-о (одно) кімнатну житлову квартиру в будинку є саме ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ», яке не було залучене до участі у справі в якості відповідача, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

При цьому, суд врахував, що позивачкою заявлено вимогу про визнання майнових прав на квартиру на підставі попереднього договору купівлі-продажу квартири № 2833 від 01.11.2018, однак підстав виникнення у ОСОБА_1 майнових прав на спірну квартиру судом не встановлено.

Зокрема, на підставі попереднього договору у сторони за жодних обставин не може виникнути майнового, права, що підтверджується також сталою практикою Верховного Суду.

Суд врахував, що в самому попередньому договорі № 2833 від 01.11.2018 сторони, керуючись принципом диспозитивності та свободи договору визначили (п. 7.6 Договору), що внаслідок не укладення Основного договору з вини Продавця квартири, у Покупця виникає лише право на розірвання попереднього Договору та повернення сплаченого Забезпечувального платежу у строк 10 робочих днів.

Суд взяв до уваги правові висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 22.01.2025 у справі № 753/7776/22, обставини якої є подібними до даної справи та вказав, що попередній договір створює для сторін одне основне зобов`язання: укласти протягом узгодженого терміну певний тип цивільно-правового договору на заздалегідь узгоджених умовах, а не набуття майнових прав на майбутній об`єкт нерухомого майна.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що вимоги про визнання майнових прав є безпідставними, необґрунтованими та неефективними.

Також, суд погодився з тим, що свій обов`язок зі сплати забезпечувального платежу за попереднім договором купівлі-продажу квартири № 2833 від 01.11.2018 та Договором про внесення змін та заміну сторони від 20.10.2021 ОСОБА_1 своєчасно та в повному обсязі не виконала, тому у відповідача ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» не виникло обов`язку укласти основний договір купівлі-продажу квартири в обумовлений попереднім договором строк.

Відмовивши у задоволенні позовних вимог, суд залишив судовий збір за позивачкою та стягнув з останньої на користь ТОВ «ЄвроЛьвів» витрати на професійну правничу допомогу.

Перевіряючи законність оскаржуваного рішення колегія суддів враховує таке.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Судом встановлено такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

01.11.2018 між позивачкою ОСОБА_6 та ТОВ «Компанія з управління активами «Оптимум» в інтересах Пайового недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду закритого типу «Львівська Мрія-Інвест», укладено попередній договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу за реєстровим №2833 (т. 1 а.с. 173-182).

Згідно із п. 2.1 попереднього договору купівлі-продажу квартири № 2833 від 01.11.2018 предметом цього договору є укладення сторонами в майбутньому договору купівлі-продажу об`єкта (далі – Основний договір) на умовах встановлених цим договором.

20.10.2021 ОСОБА_1 підписала Договір про внесення змін №4344, відповідно до якого права та обов`язки ТОВ «Компанія з управління активами «Оптимум» в інтересах Пайового недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду закритого типу «Львівська Мрія-Інвест» перейшли до ТОВ «ЄвроЛьвів» (т. 1 а.с. 183-187).

Відповідно до розділу 2 Попереднього договору № 2833 зі змінами, предметом договору є укладення сторонами в майбутньому договору купівлі-продажу об`єкта на умовах, встановлених договором. Сторони повинні були укласти основний договір протягом 4 кварталу 2022 року.

На час звернення до суду з даним позовом та розгляду справи основний договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_1 та ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» не укладений.

При цьому, у попередньому Договорі № 2833 від 01.11.2018 сторони, керуючись принципом диспозитивності та свободи договору визначили (п. 7.6 Договору), що внаслідок не укладення основного договору з вини Продавця квартири, у Покупця виникає лише право на розірвання попереднього Договору та повернення сплаченого Забезпечувального платежу у строк 10 робочих днів.

Згідно із п. 2.3 Попереднього договору сторони визначили, що об`єкт передається Стороною-1 за Основним договором, що посвідчується нотаріально, у власність Сторони-2 виключно після здійснення Стороною-2 усіх платежів згідно з цим Договором (в тому числі із врахуванням платежів згідно з п. 4.7 розділу 4 цього Договору).

Відповідно до умов Договору про внесення змін та заміну сторони від 20.10.2021, на дату його укладення сума неоплаченої частини забезпечувального платежу становила 121555,00 гривень, які повинні були бути сплаченими вісьмома рівними платежами згідно із графіком, передбаченим п. 1.5.4. Договору про внесення змін.

Зокрема, згідно із п. 1.5.4. Договору про внесення змін від 20.10.2021 до сплати забезпечувальних платежів застосовується коефіцієнт коригування, який розраховується, як відношення між офіційним курсом гривні до долара США, встановленим НБУ на дату здійснення платежу до офіційного курсу гривні до долара США, встановленого НБУ на дату укладення цього договору. При цьому, сторони дійшли згоди, що коли Ккв (коефіцієнт коригування вартості) за розрахунком буде становити менше одиниці, то в цьому випадку Ккв (коефіцієнт коригування вартості) вважається таким, що дорівнює одиниці.

Відповідно до п. 7.2 Попереднього договору купівлі-продажу квартири № 2833 від 01.11.2018 за порушення строків виконання грошових зобов`язань за цим Договором Сторона-2 сплачує Стороні-1 суму заборгованості з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, три відсотки річних, нарахованих на суму боргу, а також пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від простроченої суми за кожний день прострочення.

В свою чергу, 26.03.2024 між ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» та ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» укладений Договір № 01-26/03-24 щодо організації та фінансування будівництва об`єкта (т. 1 а.с. 205-216).

Згідно із п. 2.1 зазначеного договору ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» зобов`язалося передати ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» право забудови земельної ділянки та відповідні функції замовника будівництва об`єкта на земельній ділянці разом із усіма виконаними та/або незавершеними роботами та придбаними матеріалами, які були виконані та використані при спорудженні Об`єкта будівництва, а ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» зобов`язалося забезпечити організацію та/або фінансування (інвестування) будівництва Об`єкта відповідно до законодавства (у тому числі шляхом залучення коштів інших фізичних та/або юридичних осіб) та сплатити ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» обумовлену цим договором винагороду.

Представниками відповідача та третьої особи надано докази на підтвердження фактичного виконання Договору № 01-26/03-24, зокрема Договори переведення боргу, платіжні доручення про оплату за договорами переведення боргу на виконання Договору № 01-26/03-24, платіжні доручення про оплату за будівельні матеріали та виконані роботи щодо добудови будинку.

18.04.2024 у Львівській міській раді відбулося обговорення можливих шляхів вирішення проблеми із добудовою багатоквартирного будинку на АДРЕСА_1 , що підтверджується Протоколом зустрічі покупців квартир у будинку по АДРЕСА_1 та представників ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» від 18.04.2024. На зустрічі було повідомлено про необхідність залучення стороннього інвестора (девелопера) та про укладення Договору № 01-26/03-24 із ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ».

Зазначені обставини визнаються сторонами, відтак в силу ст. 82 ЦПК України не доказуються.

Звертаючись до суду з позовними вимогами, позивачка стверджує, що вона виконала умови попереднього договору купівлі-продажу квартири № 2833 від 01.11.2018 та Договору про внесення змін та заміну сторони від 20.10.2021, а саме сплатила забезпечувальний платіж у повному розмірі, тому просила про визнання майнових прав на об`єкт інвестування, що, на її думку, захистить її інтереси у випадку намагань відповідача чи інших осіб здійснити подвійний продаж майнових прав чи оформлення нерухомості іншим незаконним способом.

У статті 41 Конституції України закріплено одне із основоположних прав людини і громадянина – непорушність права власності, відповідно до якого кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Статею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтями 316, 317, 319, 321, 328 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майно, які ним здійснюються на власний розсуд. Право власності є непорушним та ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини 1 статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

В свою чергу, згідно зі статтею 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У частині першій статті 527 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

За змістом статей 655, 656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Відповідно до ст. 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (частина перша статті 181 ЦК України).

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ст. 182 ЦК України).

У статті 190 ЦК України йдеться про те, що майно є особливим об`єктом, яким вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.

З аналізу вказаних норм права можна зробити висновок, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє, оскільки у статті 190 ЦК України міститься вказівка лише про те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. При цьому не викликає сумніву, що майнові права є об`єктом цивільних правовідносин.

Суд дійшов висновку, що предметом позову в цій справі є майнові права на об`єкти інвестування.

В свою чергу, Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» дає визначення поняття «майнові права», які можуть оцінюватися, як будь які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (стаття 3 Закону).

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

У частині другій статті 331 ЦК України вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Ефективним способом захисту майнових прав на об`єкт інвестування у разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов`язань, а також за відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків учасником будівництва, є визнання за учасником будівництва (пайовиком) майнових прав на об`єкт інвестування.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15 (провадження 14-31цс20), від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15 (провадження № 14-39цс19) та від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13 (провадження № 14-606цс18).

Згідно із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 13 травня 2019 року, справа № 760/17864/16-ц, провадження № 61-699св17, від 12.03.2025 року, справа №761/28387/23 провадження № 61-1063св25 у разі невиконання належним чином взятих на себе зобов`язань, а також, відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, ефективним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об`єкт інвестування.

Отже, належним відповідачем у такій справі є забудовник, а обставинами, що підлягають доведенню у справі за позовом про визнання майнових прав на об`єкт інвестування, є: невиконання забудовником свого обов`язку або відсутність факту введення будинку в експлуатацію, а також факт виконання особою, яка вважає свої майнові права порушеними (учасником будівництва, пайовиком), повної та вчасної сплати пайових внесків.

Таким чином, колегія суддів розділяє правові позиції та судову практику на які, у цьому контексті покликається сторона позивача, що у випадку порушення його прав забудовником, ефективним способом захисту є визнання за ним майнових прав на об`єкт інвестування.

Разом з цим, спірні правовідносини, на переконання колегії суддів, не є точною копією та аналогічними до правовідносин, яким надана оцінка у відповідних судових рішеннях, на які покликається сторона позивача, оскільки такі ускладнені договірними зобов`язаннями забудовника ТОВ «ЄвроЛьвів» із новим суб`єктом, управомоченим розпоряджатися спірним об`єктом будівництва, а саме ТзОВ «Сіті Львів Девелопмент».

Як вже зазначалося, згідно із Договором №01-26/03-24, а саме п. 1.2 та п. 2.1 ТОВ «ЄвроЛьвів», як замовник будівництва, зобов`язується передати виключно ТОВ «Сіті Львів Девелопмент», як девелоперу будівництва, право забудови земельної ділянки та відповідні функції замовника будівництва Об`єкта на земельній ділянці разом з усіма виконаними та/або незавершеними роботами та придбаними матеріалами, які були виконані та використані при спорудженні Об`єкта будівництва, а Девелопер зобов`язується забезпечити організацію та/або фінансування (інвестування) будівництва Об`єкта відповдно до законодавства в т.ч. залучення коштів інших фізичних та /або юридичних осіб, а також сплатити замовнику обумовлену цим договором винагороду.

Відповідно до п. 7.1. договору після укладення цього договору девелоперу переходять всі 100% майнових прав на всі запроектовані квартири, громадські/нежитлові приміщення, машиномісця, майбутні об`єкти нерухомості в Об`єкті будівництва, згідно із наявною проектною документацією, в незалежності від коригування чи перепроектування Об`єкта.

Як додатки до договору від 26.03.2024 третя особа додала Акт передачі-приймання щодо організації та фінансування будівництва обєкта від 26.03.2024 та Акт передачі-приймання будівельного майданчика від 26.03.2024 (т. 2 а.с. 236-237).

Колегія суддів виходить з того, що сеціальним законом, який встановлює правові та організаційні основи містобудівної діяльності і спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів є ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності».

У ч. 2 ст. 5 цього закону визначено, що вимоги містобудівної документації є обов`язковими для виконання всіма суб`єктами містобудування.

Згідно ч. 7 ст. 37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», дійсно у разі якщо право на будівництво об`єкта передано іншому замовникові або змінено генерального підрядника чи підрядника (якщо будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників), а також у разі коригування проектної документації замовник протягом трьох робочих днів повідомляє про такі зміни відповідний орган державного архітектурно-будівельного контролю з поданням засвідчених у встановленому порядку копій документів, що підтверджують зазначені зміни. У разі якщо коригування проектної документації може вплинути на визначення адреси об`єкта нового будівництва (зміна місця розташування об`єкта, головного входу, зміна кількості об`єктів тощо), у повідомленні зазначається про необхідність коригування (зміни, присвоєння, анулювання) адреси. Продовження виконання будівельних робіт без такого повідомлення забороняється.

З матеріалів справи не вбачається, що відповідач чи третя особа надали на підтвердження зазначеного відповідні документи.

Разом з цим, колегія суддів звертає увагу на те, що статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

Апеляційним судом не встановлено обставин, за яких правомірність Договору №01-26/03-24 від 26.03.2024, у передбаченому законом порядку спростована на підставі судового рішення, що дає підстави для висновку, що такий є чинним, а відтак створює правові наслідки.

В свою чергу, будь які доводи щодо чинності зазначеного правочину чи неналежно його виконання (реалізації) сторонами, не є предметом даного судового провадження, відтак колегія суддів не надає таким правової оцінки.

Враховуючи зазначене, колегія суддів розділяє висновок місцевого суду про те, що твердження представника позивачки стосовно того, що Договір № 01-26/03-24 не створює жодних правових наслідків, а власником майнових прав на спірну квартиру залишається ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ», не заслуговують на увагу.

Більше того, за змістом частини другої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиціальність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.

Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.

Преюдиціальні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиціального значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиціальне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

При цьому на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21)).

З матеріалів справи вбачається, що певні правовідносини між сторонами вже врегульовані судовими рішеннями, які набрали законної сили.

Так, ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 05 березня 2025 року у цій справі задоволено заяву про забезпечення позову.

Накладено арешт на 1-но кімнатну житлову квартиру в будинку (багатоквартирний житловий комплекс, що складається з житлових приміщень за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , будівництво якого здійснюється на земельній ділянці, що надана для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку, кадастровий номер: 4610137500070040024), що знаходиться в 1 (першому) під`їзді на 2 (другому) поверсі, за будівельним номером 5 (п`ять), загальна проектна площа 47,47 кв.м.

Ухвала оскаржувалася в апеляційному порядку, постановою Львівського апеляційного суду від 11 липня 2025 року (провадження № 22-ц/811/960/25) апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ЄВРОЛЬВІВ» задоволено.

Ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 05 березня 2025 року скасовано.

Ухвалено нову постанову, якою у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено.

У касаційному порядку позивачка не оскаржувала постанову Львівського апеляційного суду, відтак така знаходиться у законній силі.

Натомість, колегією суддів із ЄДРСР встановлено наявність низки аналогічних справ за позовами потенційних інвесторів до ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» про визнання майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва.

Частина із таких, у межах оскарження судових рішень про забезпечення позову, розглядалися Верховним Судом.

Так, Верховний Суд в ухвалі від 21 січня 2025 року про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного суду від 02 грудня 2024 року дійшов висновку про обґрунтованість висновку апеляційного суду про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову, оскільки право розпорядження спірним об`єктом на час прийняття оскаржуваної постанови належало ТОВ «Сіті Львів Девелопмент», яке не є стороною у справі.

Крім цього, аргумент касаційної скарги про те, що договір від 26 березня 2024 року № 01-26/03-24, укладений між відповідачем та ТОВ «Сіті Львів Девелопмент», не створив жодних юридичних наслідків, Верховний Суд відхилив, оскільки спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)). Підстав нікчемності, як і вказівки на наявність судового рішення про визнання недійсним такого правочину, касаційна скарга не містить.

Схожі за змістом висновки містяться і в ухвалі Верховного Суду від 01 квітня 2025 року, справа № 466/9338/24, де відмовляючи у відкритті касаційного провадження, суд констатував, що встановивши, що право розпорядження спірним об`єктом на час прийняття оскаржуваної ухвали місцевого суду належало ТОВ «Сіті Львів Девелопмент», яке не є стороною у справі та не перебуває в статусі відповідача, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову.

Таким чином, на час ухвалення оскаржуваного рішення, наявні висновки судів різних інстанцій, які зводяться до того, що саме ТОВ «Сіті Львів Девелопмент» є правосуб`єктним у спірних правовідносинах, при цьому, вимог до такого не пред`явлено.

Колегія суддів виходить з того, що відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач залучається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (провадження № 14-626цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (провадження № 14-61цс19, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (провадження № 14-94цс19) та інших звертала увагу на те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, а встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

За наведених обставин і сталої судової практики Верховного Суду можна дійти висновку, що вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин, визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню до правовідносин, та матеріально-правовий інтерес у вирішенні справи.

Неналежна сторона у цивільному процесі - це особа, стосовно якої суд встановив, що вона не є ймовірним суб`єктом тих прав, свобод, законних інтересів чи юридичних обов`язків, щодо яких суд повинен ухвалити рішення, і у зв`язку з цим проведено її заміну або ухвалено рішення про відмову в позові.

Належними сторонами у справі є особи, між якими виник спір, який є предметом розгляду та вирішення судом, і які є суб`єктами спірних матеріальних правовідносин.

Таким чином, визначення позивачем у справі складу сторін (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи, як співвідповідача, за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті, є підставою для відмови в задоволенні позову у зв`язку з неналежним суб`єктним складом сторін.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги.

Враховуючи наведене та те, що відповідачем і третьою особою подано беззаперечні докази того, що ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» на підставі Договору № 01-26/03-24 відчужило майнові права на спірну квартиру ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ» і про цю обставину позивачка була повідомлена, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що належним відповідачем за вимогою про визнання майнових прав на 1-о (одно) кімнатну житлову квартиру в будинку (багатоквартирний житловий комплекс, що складається з житлових приміщень за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , будівництво якого здійснюється на земельній ділянці, що надана для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку, кадастровий номер: 4610137500070040024), що знаходиться в 1 (першому) під`їзді на 2 (другому) поверсі, за будівельним номером 5 (п`ять), загальна проектна площа 47,47 кв.м. повинен бути ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ», який не був залучений до участі у справі в якості відповідача, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

В свою чергу, розпорядившись на власний розсуд своїми процесуальними правами та визначивши коло учасників справи, до яких пред`являються позовні вимоги, сторона позивача і надалі вважає, що суб`єктний склад спірних правовідносин є правильним.

Разом з цим, ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» є неналежним відповідачем у справі, оскільки на даний час майнові права на всі результати будівельної діяльності передані за Договором № 01-26/03-24 від 26.03.2024 ТОВ «СІТІ ЛЬВІВ ДЕВЕЛОПМЕНТ», що свідчить про те, що позивачка просить визнання за нею майнових прав, пред`явитвши вимоги до соби, яка не вправі відповідати за такими, оскільки такі на даний час належать не відповідачу, а іншій особі.

У цьому контексті колегія суддів розділяє висновок районного суду щодо помилкового ототожнення позивачкою, замовника будівництва в розумінні законодавства про регулювання містобудівної діяльності та власника майнових прав, які можуть не збігатися в одній особі, зокрема, у спірних правовідносинах не змінюючи статусу замовника будівництва, ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» на підставі цивільно-правового договору передало майнові права на об`єкт та лише функції щодо організації та фінансування будівництва (забудовника) третій особі, що не суперечить чинному законодавству.

У постанові КЦС ВС від 04.12.2024 у справі № 592/13042/21 зроблено висновок, що суд не може вирішувати питання обґрунтованості позовних вимог по суті без залучення до розгляду справи належного відповідача.

Дійшовши правильного висновку про неналежний суб`єктний склад спірних правовідносин, а саме пред`явлення позову до особи, яка не може відповідати за пред`явленими вимогами, що є окремою та самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, суд першої інстанції помилково вдався до аналізу та правової оцінки по суті пред`явлених вимог, з чим колегія суддів не може погодитися.

Таким чином, з метою уникнення будь якої преюдицієї у майбутньому, колегія суддів не надає правової оцінки доводам апеляційної скарги, які стосуються суті спірних правовідносин та вважає за необхідне виключити їх (висновки та правову оцінку судом таких) із оскаржуваного рішення.

Враховуючи наведене, питання обґрунтованості позовних вимог по суті без залучення до розгляду справи належного відповідача не може вирішуватися, відтак правова оцінка доказів, а також самі докази, які пред`явлені на обгрунтування чи заперечення позовних вимог, у межах даної справи не мають правового значення.

Окремо колегія суддів важає за можливе звернути увагу на те, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (стаття 80 ЦК України).

Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до Єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення (частина перша статті 89 ЦК України).

Зважаючи на те, що правосуб`єктності (прав та обов`язків) юридична особа набуває з дня її державної реєстрації, доводи апеляційної скарги про те, що ТОВ «Сіті Львів Девелопмент» було засновано 08.03.2024, а вже 26.03.2024 був підписаний договір з ТОВ «ЄвроЛьвів», висновків суду не спростовують, оскільки слідуючи закону, новостворена юридична особа у день створення вправі бути учасником правочинів та вчиняти юридично значимі дії.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 39)).

Разом з цим, виходячи із диспозитивності цивільного судочинства, а відтак підстав та предмету позову, колегія суддів не знаходить доводів та вимог за якими могло б відповідати ТОВ «ЄвроЛьвів», а відтак навіть часткової підставності таких.

Що стосується доводів апеляційної скарги щодо зменшення витрат на правничу допомогу, колегія суддів виходить з такого.

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України

Відповідно до положень ч.ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, зокрема у разі відмови в позові - на позивача.

Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (частини перша, третя статті 133 ЦПК України).

Згідно з положеннями статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі, гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом робами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Тобто, ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини.Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

З матеріалів справи вбачається, що інтереси відповідача у справі ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» представляло АБ «Оприско та партнери», на підставі Договору про надання професійної правничої допомоги № 1-0105/24-ц та Додаткового договору від 18.03.2025, за умовами яких АБ надає професійну правничу допомогу та представляє ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» у справі № 466/2080/25 за позовом ОСОБА_1 про визнання майнових прав.

За умовами договору, сторони узгодили, що ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» сплачує гонорар у сумі 40000,00 гривень за ведення справи у суді першої інстанції. Зазначена сума сплачена у повному розмірі, що підтверджується квитанцією від 03.06.2025.

Заперечення на клопотання про стягнення судових витрат чи клопотання про зменшення розміру судових витрат позивачем не подано.

Разом з цим, слідуючи висновкам викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.

Колегія суддів виходить з того, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Так, дійсно слідуючи правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду викладеним у постанові від 19.02.2020, справа № 755/9215/15-ц, розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом з цим, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/WestAllianceLimited» проти України» заява №19336/04, від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95), від 06 липня 2015 року у справі «Заїченко проти України» (п.131), зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Так, процесуальне законодавство визначило критерії, які необхідно застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу, зокрема дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін, реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін, таким чином фіксованість гонорару у договорі не безумовним обов`язком суду стягнути такий, що спростовує доводи апеляційної скарги у цій частині.

Зазначене узгоджується із практикою Європейського суду з прав людини, слідуючи якій заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Як зазначено Верховним Судом в постановах від 10 грудня 2019 року у справі №160/2211/19, від 18 листопада 2021 року у справі № 580/2610/19 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Таким чином, враховуючи складність справи, порядок та тривалість розгляду такої, об`єм наданих послуг, колегія суддів приходить переконання, що заявлена представником відповідача та узгоджена з ним сума на відшкодування судових витрат на правову допомогу є завищеною.

Так, колегія суддів звертає увагу, що представник позивача диференціювала (розділила) послуги з ознайомлення зі змістом апеляційної скарги та її правовий аналіз, підготовки та подачі відповідних процесуальних документів до суду, при цьому, такі послуги охоплюються поняттям представництва та здійснюються будь яким адвокатом у межах наданих йому повноважень та визначених законом прав.

Відтак, врахувавши складність спірних правовідносин (категорія справи), обізнаність представника у таких і судовій практиці з цього приводу, що презюмується, стягнення витрат на правову допомогу у розмірі, про який просить сторона відповідача не є обгрнутованим хоча б з погляду зазначених вище обставин.

При цьому, враховуючи усі обставини спірних правовідносин у сукупності, результат розгляду даної справи, складність та важливість такої для сторін, реально потрачений адвокатом час, колегія суддів вважає, що розмір судових витрат витрат на правову допомогу, що підлягають стягненню з позивачки на користь ТОВ «ЄвроЛьвів» необхідно зменшити до 20000,00 грн., а такий розмір буде достатніми та відповідатиме обставинам спірних правовідносин (ціні позову).

Підстави для скасування або зміни оскаржуваного рішення суду визначені приписами статті 376 ЦПК України.

Відповідно до п. 4 ч. 1 статті 376 ЦПК України, підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Часткове задоволення апеляційної скарги та зміна оскаржуваного рішення не є підставою для нового перерозподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Ступака Артура Юрійовича – задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 30 червня 2025 року – змінити.

Викласти мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Зменшити розмір стягнутих із ОСОБА_1 на користь ТОВ «ЄВРОЛЬВІВ» витрат на професійну правничу допомогу з 40000, 00 грн. до 20000 (двадцять тисяч) гривень 00 копійок.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 25 лютого 2026 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк