Постанова від 25 лютого 2026 р. у справі №127/20457/24 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 127/20457/24

Провадження № 22-ц/801/214/2026

Категорія: 21

Головуючий у суді 1-ї інстанції Антонюк В. В.

Доповідач:Панасюк О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2026 рокуСправа № 127/20457/24м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Панасюка О. С. (суддя доповідач),

суддів Ковальчука О. В., Шемети Т. М.,

з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом першого заступника керівника Вінницької обласної прокуратури в інтересах держави в особі Вінницької міської ради до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, ОСОБА_2 про повернення земельної ділянки за апеляційною скаргою заступника керівника Вінницької обласної прокуратури на рішення Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Антонюка В. В. від 03 листопада 2025 року (дата складання повного тексту судового рішення: 10 листопада 2025 року),

встановив:

У червні 2024 року перший заступник керівника Вінницької обласної прокуратури в інтересах держави в особі Вінницької міської ради звернувся до суду з цим позовом, за яким просив усунути перешкоди Вінницькій міській територіальній громаді у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою з кадастровим номером 0510100000:02:103:0046 шляхом:

- скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_1 , на земельну ділянку площею 0,1 га, з кадастровим номером 0510100000:02:103:0046, із одночасним припиненням права власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку;

- зобов`язання ОСОБА_1 повернути Вінницькій міській територіальній громаді в особі Вінницької міської ради, земельну ділянку площею 0,1 га, з кадастровим номером 0510100000:02:103:0046.

Також просив стягнути з ОСОБА_1 на користь прокуратури 6 056 грн 00 к. у відшкодування сплаченого судового збору.

На обґрунтування позовних вимог покликався на те, що спірна земельна ділянка не могла бути передана у приватну власність, оскільки вона накладається на ставок «Качатник» і належить до земель водного фонду. У зв`язку з цим рішення Вінницької міської ради від 29 травня 2015 року № 2164 «Про затвердження технічної документації щодо інвентаризації земель та поділу земельних ділянок, в зв`язку зі змінами якісного стану земельних ділянок, їх меж, розміру, складу угідь, що перебувають у користуванні ПАТ РСТ «Голуба Нива» на території Вінницької міської ради, в тому числі і по земельній ділянці АДРЕСА_1 , та надання дозволу на розробку технічної документації щодо поділу земельних ділянок», рішення Вінницької міської ради від 26 червня 2015 року № 2203 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передачу земельних ділянок у власність громадянам в м. Вінниці», рішенням Вінницької міської ради від 26 червня 2015 року № 2206 «Про затвердження проектів землеустрою, технічної документації із землеустрою, передачу земельних ділянок в оренду, поновлення терміну дії договорів оренди» є протиправними, а отже як ОСОБА_2 (первинним власником), так і відповідачем ОСОБА_1 (теперішнім власником) незаконно набуто право власності на спірну земельну ділянку, яке підлягає припиненню.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 03 листопада 2025 року у позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки право власності на земельну ділянку зареєстроване за відповідачкою, вона вважається її володільцем, а тому захист прав територіальної громади має відбуватися шляхом подання віндикаційного позову про витребування майна (статті 387, 388 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), а не негаторного позову про усунення перешкод (стаття 391 ЦК України).

Згідно з новою редакцією частини другої статті 391 ЦК України (Закон № 4292-IX), спори щодо майна, яке було відчужене органом місцевого самоврядування на користь приватної особи, мають вирішуватися виключно через механізм витребування майна (віндикацію).

Суд першої інстанції врахував позицію Верховного Суду, згідно з якою негаторний позов можливий лише за наявності «явних і видимих природних ознак», які б вказували особі на неможливість набуття землі у власність. У цій справі суд встановив, що частина ділянок була засипана будівельним сміттям і візуально не відповідала землям водного фонду, тому ця умова не була дотримана.

В апеляційній скарзі заступник керівника Вінницької обласної прокуратури, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просив рішення скасувати та постановити нове – про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на ті ж обставини, що і в позові.

Зазначав, що висновок суду про надання ставка «Качатник» для будівництва господарського центру є безпідставним.

Згідно з державним актом від 1994 року, ставок площею 22,05 га надавався саме як водний об`єкт. Земельні ділянки були віднесені до земель рекреаційного призначення та передані у приватну власність з порушенням законодавства (Земельного та Водного кодексів).

Проєкти землеустрою щодо зміни цільового призначення не розроблялися, погодження органів контролю та державна експертиза були відсутні.

Суд першої інстанції не надав правової оцінки доводам прокурора про те, що оскаржувані рішення міської ради не спростовують належність ділянок до земель водного фонду, передача яких у приватну власність заборонена.

Прокурор заперечує висновок суду про те, що ділянки були засипані будівельним сміттям і не відповідали землям водного фонду. Посилаючись на супутникові дані за 2014 та 2016 роки зазначав, що масив був зайнятий водою та болотом.

Прокурор не погодився з висновком суду про неправильність обраного способу захисту і наголошував, що суд мав самостійно надати правову оцінку рішенням органу місцевого самоврядування незалежно від того, чи були вони оскаржені окремо.

Представник ОСОБА_1 – адвокат Клименко О. В. подав відзив на апеляційну скаргу, за яким просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, як таке, що ухвалене з дотриманням норм процесуального права, відповідно до встановлених судом фактичних обставин справи, правовідносин сторін та норм матеріального права, якими вони регулюються.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Частинами першою – четвертою статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За змістом статті 374 ЦПК України апеляційний суд залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 375 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд установив, що ОСОБА_2 звернулась до органу місцевого самоврядування із заявою про одержання земельної ділянки із земель комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації (0,1 га для індивідуального дачного будівництва).

Рішенням Вінницької міської ради від 26 червня 2015 року № 2203 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передано ОСОБА_2 безоплатно у власність для індивідуального дачного будівництва земельну ділянку АДРЕСА_1 , площею 0,1 га, з кадастровим номером 0510100000:02:103:0046.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 20 серпня 2015 року державним реєстратором реєстраційної служби Вінницького міського управління юстиції Вінницької області Левчук І. В. за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на вказану земельну ділянку. Номер запису про право власності 10896558, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 708747005101.

За договором купівлі-продажу № 259 від 02 лютого 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Скутельник І. А. з №13157136, ОСОБА_2 продала земельну ділянку, площею 0,1 га., з кадастровим номером 0510100000:02:103:0046 ОСОБА_1 .

Як видно з державного акта на право постійного користування землею серії ВН, зареєстрованого 12 січня 1994 року в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 4, у користуванні Вінницької рибоводно-меліоративної станції перебувала земельна ділянка, площею 22,05 га на території Агрономічної сільської ради, на якій розташований ставок «Качатник».

Рішенням Агрономічної сільської ради від 14 березня 1997 року погоджено проект зміни меж міста Вінниці та надано згоду на вилучення з меж сільської ради та включення в межу міста Вінниці 141 га земель, у тому числі і земельної ділянки, яка перебувала у користуванні Вінницької рибоводно-меліоративної станції, площею 22,1 га, з яких: 15,1 га – під водою, 6,3 га – боліт та 0,7 га – під господарськими шляхами.

Рішенням Вінницької районної ради від 26 липня 1997 року погоджено пропозиції про включення в межу міста Вінниці земельних ділянок у розмірах і по угіддях, згідно з додатком, зокрема і земельну ділянку Вінницької рибоводно-меліоративної станції, площею 22,1 га.

Рішенням від 22 травня 1998 року «Про зміну меж міста» Вінницька міська рада погодилась з пропозиціями про включення в межу міста Вінниці земельних ділянок, загальною площею 747,4 га, відповідно до розробленого проєкту межі міста у розмірах і угіддях згідно з додатком, у тому числі і ділянки Вінницької рибоводно-меліоративної станції, площею 22,1 га.

Рішенням Вінницької обласної ради 16 сесії 3 скликання № 255 погоджено включення в межі м. Вінниці земельних ділянок загальною площею 747,4 га, відповідно до розробленого проєкту встановлення меж міста по землекористувачах, в розмірах і по угіддях згідно з додатком, у тому числі, ділянки Вінницької рибоводно-меліоративної станції, площею 22,1 га.

Постановою Верховної Ради України «Про зміну меж міста Вінниця» від 19 червня 2003 року в адміністративні межі міста включено 141 га земель Агрономічної сільської ради, у тому числі і ділянка, яка перебувала у користуванні Вінницької рибоводно-меліоративної станції, площею 22,1 га.

Із технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право користування землею на умовах оренди РС ВАТ «Голуба Нива» для рекреаційного призначення видно, що загальна площа ставка «Качатник» в межах м. Вінниці становить 20,9825 га; земельна ділянка, площею 0,71 га, належить Вінницькому центральному підприємству електромереж (під опорами ЛЕП ПО КВт) і Управлінню комунального господарства Вінницького міськвиконкому; частина земельної ділянки, площею 0,0758 га, передана у приватну власність ОСОБА_3 ; частина земельної ділянки, площею 0,2817 га, ставка «Качатник» не увійшла в межі м. Вінниці і знаходиться на території Якушинецької сільської ради.

Відповідно до експлікації земельних угідь, земельна ділянка PC ВАТ «Голуба Нива», площею 20,9825 га, за основним цільовим призначенням належить до земель водного фонду, вид використання – для рекреаційного призначення.

Рішенням Вінницької міської ради від 04 липня 2008 року № 2025 PC ВАТ «Голуба Нива» передано зазначену земельну ділянку, площею 20,9825 га, у користування терміном на 5 років для рекреаційного призначення, за рахунок земель Вінницької рибоводно-меліоративної станції. Пунктом 15.1 зазначену земельну ділянку віднесено до категорії земель водного фонду.

Рішенням Вінницької міської ради від 19 вересня 2008 року № 2082 внесено зміни до рішення міської ради від 04 липня 2008 року в частині зміни строку користування земельною ділянкою з «5 років» на «25 років».

Рішенням Вінницької міської ради від 29 березня 2013 року № 1222 Департаменту комунального господарства та благоустрою надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо винесення та встановлення меж прибережно-захисних смуг земель водного фонду річки Вишня та ставу «Поділля» (Вишенського ставка) в районі Барського шосе.

Відповідно до проєкту землеустрою, який був виготовлений на замовлення Департаменту комунального господарства та благоустрою Вінницької міської ради ТОВ «Бюро інвентаризації та оцінки земель», встановлено межі прибережно-захисних смуг земель водного фонду річки Вишня та ставу «Поділля» (Вишенського ставка) в районі Барського шосе в межах м. Вінниці.

У пояснювальній записці до проєкту землеустрою та експлікації земель зазначено, що загальна площа земель водного фонду прибережної захисної смуги складає 4,9411 га.

Вінницькою міською радою 28 листопада 2013 року прийнято рішення № 1507 про затвердження зазначеного проєкту землеустрою (пункт 1) та зобов`язано Департамент комунального господарства та благоустрою надати цей проєкт на здійснення державної експертизи землевпорядної документації (пункт 2). Також у рішенні зазначено, що воно набуває чинності з моменту отримання позитивного висновку державної експертизи.

Рішенням Вінницької міської ради від 27 лютого 2014 року № 1641 ПАТ РСТ «Голуба Нива» надано дозвіл на розроблення технічної документації щодо поділу земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 , за рахунок земель комунальної власності, що перебувають у користуванні ПАТ РСТ «Голуба Нива».

Технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земель та поділу земельних ділянок у зв`язку зі змінами якісного стану земельних ділянок, їх меж, розміру, складу угідь, що перебувають у користуванні ПАТ РСТ «Голуба Нива» на території Вінницької міської ради по АДРЕСА_1 , передбачено поділ земельної ділянки, площею 20,9825 га, на 7 ділянок: площею 0,5839 га, з кадастровим номером 0510100000:02:103:0008; площею 8,3407 га, з кадастровим номером 0510100000:02:103:0009; площею 8,0242 га, з кадастровим номером 0510100000:02:103:0010; площею 1,1743 га, з кадастровим номером 0510100000:02:103:0011; площею 2,3634 га, з кадастровим номером 0510100000:02:103:0012; площею 0,0889 га, з кадастровим номером 0510100000:02:103:0013; площею 0,2979 га, з кадастровим номером 0510100000:02:103:0014.

Рішенням Вінницької міської ради від 30 травня 2014 № 1729 внесено зміни до рішення міської ради від 28 листопада 2013 № 1507, а саме: пункти 2 та 3 рішення № 1507 змінено на: «2. Департаменту архітектури, містобудування та кадастру врахувати дане рішення при здійсненні моніторингу та при розробці містобудівної документації. 3.Контроль за виконанням цього рішення покласти на постійну комісію міської ради з питань містобудування, будівництва, земельних відносин та охорони природи».

Рішенням Вінницької міської ради від 29 травня 2015 року № 2164 затверджено технічну документацію щодо інвентаризації земель ПАТ РСТ «Голуба Нива» та поділу земельних ділянок, у зв`язку із змінами якісного стану земельних ділянок, їх меж, розміру, складу угідь по АДРЕСА_1 . Зазначені 7 ділянок віднесено до земель рекреаційного призначення. Також ПАТ РСТ «Голуба Нива» надано дозвіл на розроблення технічної документації щодо поділу земельних ділянок, розташованих по АДРЕСА_1 , площами 8,3407 га, 2,3634 га, та 1,1743 га, за рахунок земель комунальної власності, що перебувають у користуванні ПАТ РСТ «Голуба Нива».

Рішенням Вінницької міської ради від 29 травня 2015 року №2175, 109 громадянам надано дозволи на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) у АДРЕСА_1 орієнтовною площею 0,1 га, для індивідуального дачного будівництва.

Рішенням Вінницької міської ради від 26 червня 2015 року № 2206 затверджено технічну документацію щодо поділу земельних ділянок ПАТ РСТ «Голуба Нива» для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення на території Вінницької міської ради по АДРЕСА_1 . Вищезазначені три ділянки (площами 8,3407 га, 2,3634 га, 1,1743 га) поділено на 113 ділянок та віднесено їх до категорії земель рекреаційного призначення з видом використання – для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення.

Рішенням Вінницької міської ради від 26 червня 2015 року № 2203 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) по АДРЕСА_2 громадянам передано у власність земельні ділянки за рахунок земель, які перебували у користуванні ПАТ РСТ «Голуба нива», зокрема земельну ділянку з кадастровим номером 0510100000:02:103:0046, площею 0,1 га, передано у приватну власність ОСОБА_2 для індивідуального дачного будівництва.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача.

Під час розгляду справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року, справі № 633/408/18).

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову – це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Звертаючись у суд з позовом прокурор зазначив: фактичні підстави позову (протиправне вибуття землі водного фонду з комунальної власності, зміна категорії земель у порушення законодавства та громадських інтересів; формування земельної ділянки з невідповідним цільовим призначення; недобросовісність дій ОСОБА_1 щодо реєстрації права приватної власності на землю водного фонду (обмежену в обороті землю); правові підстави позову (статті 19, 20, 21, 58 – 61, 83, 118, 152, 186-1 Земельного кодексу (далі ЗК) України, статті 88 – 90 Водного кодексу України, статтю 391 ЦК України); предмет позову (усунення перешкод Вінницькій міській територіальній громаді у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою з кадастровим номером 0510100000:02:103:0046 шляхом:

- скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_1 , на земельну ділянку площею 0,1 га, з кадастровим номером 0510100000:02:103:0046, із одночасним припиненням права власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку;

- зобов`язання ОСОБА_1 повернути Вінницькій міській територіальній громаді в особі Вінницької міської ради, земельну ділянку площею 0,1 га, з кадастровим номером 0510100000:02:103:0046).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 5.09.2019 в справі № 638/2304/17).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 8.11.2023 в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови ВП ВС від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).

У постанові від 07 лютого 2020 року у справі № 826/11086/18 Верховний Суд виснував, що повноваження суду щодо визначення меж розгляду справи є субсидіарними та не можуть змінювати предмет і підстави спору, а лише стосуються обсягу захисту порушеного права. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Таким чином принцип стабільності є визначальним щодо можливості виходу за межі позовних вимог.

У позовній заяві та апеляційній скарзі, які прокурор підтримав у судовому засіданні, зазначено, що заявлений позов є негаторним. Підстави та предмет позову не змінювалися.

Відповідно до статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (частини перша та друга статті 20 ЗК України).

Землі водного фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Згідно зі статтею 1 Водного Кодексу України водний об`єкт – природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, лиман, річка, струмок, озеро, водосховище, ставок, канал (крім каналу на зрошувальних і осушувальних системах), а також водоносний горизонт).

Усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд (частина перша статті 3 Водного кодексу України).

Земельні відносини, що виникають при використанні вод, регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про водний фонд, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України).

Звертаючись до суду з позовом прокурор зазначав, що протиправно набувши право власності на спірну земельну ділянку, яка у відповідності до вимог пункту «д» частини четвертої статті 84 ЗК України не може передаватися у приватну власність, відповідач тим самим створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню власником користування чи розпорядження своїм майном.

Вирішуючи питання способу захисту порушеного права у даному спорі, суд першої інстанції правильно врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 29 травня 2025 року у справі № 918/938/23, у яких Суд відмітив, що Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що набуття приватної власності на них є неможливим в принципі, то ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки не призводять до заволодіння порушником такою ділянкою. У таких випадках порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі№359/3373/16-ц).

Однак правова позиція Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки не призводять до заволодіння порушником такою ділянкою за наявності одночасно двох умов: 1) знаходження земельної ділянки у приватній власності не допускається в силу закону; 2) наявність зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак земельних ділянок, в силу яких особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що набуття приватної власності на них є неможливим в принципі.

Якщо ж хоча б одна з зазначених умов не дотримана, то наявність державної реєстрації права власності за порушником свідчить про заволодіння ним земельною ділянкою за принципом реєстраційного підтвердження володіння.

Апеляційний суд звертає увагу, що ця правова позиція була висловлена у справі, рішення у якій ухвалено судом (першої інстанції) 14 листопада 2024 року, тобто до 09 квітня 2025 року – нового регулювання цих правовідносин згідно із Законом № 4292-IX.

Колегія суддів зауважує, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов – це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів неодноразово висвітлювалось у постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі№ 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) уточнено цей висновок та зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Отже, віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. При цьому одна з умов застосування як віндикаційного, так і негаторного позову – відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів захисту.

Виходячи з викладеного особа, за якою зареєстроване право власності на об`єкт нерухомості – земельну ділянку, за принципом реєстраційного підтвердження володіння є володільцем такого об`єкта; натомість держава або територіальна громада, за якими не зареєстроване право власності на такий об`єкт, не є його володільцем. Тому в цьому разі права держави або територіальної громади, які вважають себе власниками такого об`єкта, не можуть захищатися негаторним позовом, оскільки це є позов володіючого власника до неволодіючого невласника. Отже, належному способу захисту у таких випадках відповідає позовна вимога про витребування об`єкта нерухомого майна з чужого володіння в порядку віндикації.

При цьому рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння є підставою для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)) незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387 – 388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212 – 1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21, пункт 38)).

Як було встановлено судом, спірна земельна ділянка належала ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого державним реєстратором реєстраційної служби Вінницького міського управління юстиції Вінницької області 21 серпня 2015 року. Державна реєстрація земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведена державним реєстратором прав на нерухоме майно Левчук І. В. 20 серпня 2015 року, в подальшому на підставі договору купівлі-продажу № 259 від 02 лютого 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Скутельник І. А. за №13157136, передана у власність ОСОБА_1 і того ж дня її право власності на цю ділянку зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тобто відповідачка є особою, за якою зареєстровано право власності на земельну ділянку, та за принципом реєстраційного підтвердження володіння ОСОБА_1 є володільцем такого майна. Натомість Вінницька міська рада (територіальна громада), за якою не зареєстровано право власності на такий об`єкт, не є його володільцем. Договірні відносини між сторонами щодо спірної земельної ділянки відсутні, адже ОСОБА_2 була власником земельної ділянки, якій дана земельна ділянка була передана на підставі рішення Вінницької міської ради від 26 червня 2015 року № 2203, яким затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) по земельній ділянці АДРЕСА_1 та передано у власність громадян земельні ділянки за рахунок земель, що перебували у користуванні ПАТ РСТ «Голуба нива», яке перейшло у володіння ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 02 лютого 2016 року. Звідси належному способу захисту прав у спірних правовідносинах відповідає позовна вимога про витребування нерухомого майна від відповідача, за яким зареєстроване право власності на об`єкт нерухомості.

Суд першої інстанції також правильно звернув увагу, що на час ухвалення оскаржуваного рішення набув чинності (09 квітня 2025 року) Закон України від 12 березня 2025 № 4292-IX «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», яким внесено зміни до статей 261, 388, 390, 391 ЦК України.

Так статтю 391 ЦК України доповнено частиною другою, відповідно до якої, якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу».

Тобто законодавче регулювання способу захисту права держави на володіння та/або розпоряджання, та/або користування майном, відчуженим органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, в результаті якого (відчуження) набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності було законодавчо змінене починаючи з 09 квітня 2021 року.

Апеляційний суд звертає увагу, що така зміна обумовлена, зокрема сталою практикою Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЄСПЛ послідовно дотримується практики, що рішення державного органу, внаслідок якого особа втрачає право власності на майно є втручанням у право на мирне володіння таким майном, що зобов`язує державу застосовувати критерії пропорційності такого втручання.

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) – це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У схожій правовій ситуації Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 по своїй суті застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі – «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).

Положеннями статті 17 Закону України 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі – Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального («суспільного», «публічного») інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення від 02 листопада 2004 року в справі «Tregubenko v. Ukraine», заява № 61333/00, пункт 54).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге – стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє – визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.

У пункті 71 рішення від 20 жовтня 2011 року в справі «Rysovskyy v. Ukraine» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Зазначені вище гарантії стосуються випадків, коли, діючи добросовісно, особа набула майнове право, зокрема право власності, від держави чи територіальної громади, які діяли під впливом помилки. Тоді як недобросовісна поведінка набувача майна у приватну власність чи як його, так і відчужувача відповідного майна, не є набуттям права приватної власності під впливом помилки органу влади та не зумовлює таке набуття. Більше того, повернення власникові майна від недобросовісної особи не може становити для останньої індивідуальний і надмірний тягар (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року в справі № 910/8413/21).

Положення Закону № 4292-IX мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо:

нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом;

нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом (пункти 1, 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 4292-IX).

Отже Прикінцеві та перехідні положення цього Закону передбачають його зворотню дію у часі до тих правовідносин, щодо яких на момент набрання ним чинності не було ухвалено судового рішення.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу, що відмова позивача від зміни предмету позову у зв`язку зі зміною законодавчого регулювання відповідних правовідносин, що призвело до неефективності раніше обраного способу захисту, може бути підставою для відмови у позові (постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц).

Відповідно суд першої інстанції правильно виснував, що саме віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання про втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів, а доводи прокурора в суді апеляційної інстанції про недобросовісність відповідачки, яка «проявивши розумну обачність могла довідатись, що її земельна ділянка належить до земель водного фонду» виходять за межі підстав негаторного позову, який заявлено прокурором у цій справі.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанова Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18).

Про необхідність урахування положень Закону № 4292-IX до подібних правовідносин (негаторного позову прокурора про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, право власності на яку зареєстроване за особою приватного права на підставі рішення органу місцевого самоврядування) вказав і Верховний Суд у постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 554/10397/16-ц, на яку прокурор посилався у клопотанні про зупинення провадження у цій справі, зазначивши, зокрема таке:

«Слушними є й доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суди позбавили її права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, що свідчить про непропорційне втручання в право на мирне володіння майном. У позові не наведено жодного доказу на підтвердження її обізнаності в тому, що надана земельна ділянка може знаходитися на території парку «Перемога» та земель природно-заповідного фонду, тому вона є добросовісним набувачем. Суди не врахували правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19, про неможливість покладення на відповідача додаткового обов`язку перевіряти та аналізувати обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема обставини вибуття майна з володіння позивача.

У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Конституції України).

Споживач послуг органу місцевого самоврядування законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті у межах компетенції.

У рішенні ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04, пункт 70) підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він зазначив, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Необхідність виправлення старої «помилки» не повинна зумовлювати непропорційне втручання у нове право, яке було набуте особою, що добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб. У контексті позбавлення права власності на майно, передане помилково, принцип належного урядування може не лише накладати на органи влади обов`язок оперативно виправити свою помилку, але й вимагати виплати адекватної компенсації або іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власнику (наприклад, рішення від 11 червня 2020 року в справі «Фортеця проти України», заява № 68946/10, пункт 42).

Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів (рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2007 року в справі «Ґаші проти Хорватії», № 3257/05, пункт 40).

Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

Принцип належного урядування, як правило, не має заважати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, що є наслідком їхньої власної недбалості. З іншого боку, потреба у виправленні попередньої несправедливості не має становити непропорційне втручання у право, щойно набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій державного органу (рішення від 31 травня 2016 року «Вукушич проти Хорватії», № 69735/11, § 64; від 12 червня 2018 року «Бейнарович та інші проти Литви», № 70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 140).

Майнове право особи можна припинити в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства і таке втручання у мирне володіння майном є пропорційним до цілей, які це втручання переслідувало.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування – передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Ретроспективне скасування дійсного права власності становить позбавлення майна в розумінні цього положення Конвенції (рішення в справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 41, від 16 лютого 2017 року, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 3257/05, пункти 27-40, від 13 грудня 2007 року, «Пирантієне проти Литви» (Pyrantiene v. Lithuania), № 45092/07, пункт 42, від 12 листопада 2013 року, та «Вукушич проти Хорватії», № 69735/11, пункт 50, від 31 травня 2016 року).

Позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника (рішення в справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 45, «Святі монастирі проти Греції» (The Holy Monasteries v. Greece), від 09 грудня 1994 року, пункт 71, Серія А № 301-А, та «Колишній король Греції та інші проти Греції» [ВП] (Former King of Greece and Others v. Greece) [GC], заява № 25701/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-XII).

Отже, позбавлення права власності має бути: здійснене відповідно до закону, необхідне в демократичному суспільстві і спрямоване на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника.

«Справедлива рівновага» – це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватись з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., серед інших, рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) від 23 вересня 1982 року, Series A no. 52, p. 26, § 69). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (див. рішення від 20 листопада 1995 року в справі «Прессос Компанія Нав`єра С. А. та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium), Series A no. 332, p. 23, § 38).

Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року в справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що відбулось непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Право власності та право користування земельною ділянкою набуваються в порядку, визначеному ЗК України, який також передбачає вичерпний перелік підстав для припинення таких прав.

Отже, суди під час розгляду справ, пов`язаних із захистом права власності на землю чи права землекористування, повинні неухильно дотримуватися положень ЗК України щодо підстав для припинення прав на землю та гарантій, установлених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, стосовно захисту права власності.

Позбавлення права власності можливе лише за умови, що власник, повідомлений про обмеження у користуванні земельною ділянкою, такі обмеження порушить. Указані порушення мають бути належним чином зафіксовані, а наслідком таких порушень може бути передбачене законом вилучення земельної ділянки. В іншому випадку позбавлення права власності на земельну ділянку без відповідної майнової компенсації незалежно від того, чи заявляв про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.

Реалізація таких конвенційних положень знайшла своє втілення в Законі України від 12 березня 2025 року № 4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» (далі - Закон № 4292-ІХ), який набув чинності 09 квітня 2025 року.

Законом № 4292-ІХ статтю 390 ЦК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «5. Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».

Наведена норма захищає права добросовісного набувача в разі витребування в нього майна державним органом відповідно до статті 388 ЦК України.

На підставі Закону № 4292-ІХ оновлено й редакцію статті 388 ЦК України, відповідно до частини третьої якої держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо: 1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років; 2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років. Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною. Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало:а) до об`єктів критичної інфраструктури; б) до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави; в) до об`єктів та земель оборони; г) до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння; ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння; д) до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.

Законодавець передбачив компенсацію добросовісному набувачеві у випадку задоволення позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, зокрема й у випадку, коли відповідне рішення суду стосується об`єктів або територій природно-заповідного фонду.

Повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування підпадає під визначені статтею 390 ЦК України умови обов`язкової компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві.

Відповідно до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4292-ІХ цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно- грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

Закон № 4292-ІХ набув чинності 09 квітня 2025 року, тобто після розгляду справи судами попередніх інстанцій, про що зауважила Велика Палата Верховного Суду в цій справі, повертаючи її на розгляд колегії суддів Касаційного цивільного суду.

Однак у статті 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Аналогічні положення містить пункт 1 статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

ЄСПЛ у справі «Шмакова проти України» від 11 січня 2024 року (заява № 70445/13) у справі про позбавлення права власності на земельну ділянку за результатами провадження, ініційованого прокурором з метою повернення цієї земельної ділянки заводу, який перебуває у державній власності, зробив висновок про те, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам.

Суд зазначив, що позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого. ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 09 травня 2025 року в справі «Кулик проти України» (заява № 40214/16) ЄСПЛ вкотре у подібних правовідносинах встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зробив висновок, що суть справи полягає в оцінці пропорційності і, зокрема, у наявності можливості у заявника отримати компенсацію, або будь-яку іншу форму відшкодування за позбавлення його майна, а також повторив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин.

ЄСПЛ звертає увагу на важливість дотримання принципу пропорційності втручання щодо добросовісного власника майна та пов`язує необхідність відшкодування добросовісним власникам ринкової вартості майна виключно із фактом позбавлення власності, а не зі способом задоволення такої вимоги держави (витребування чи повернення відповідного майна за негаторним позовом), формою або часом визначення такої компенсації в національному законодавстві.

У пояснювальній записці до Закону № 4292-ІХ зазначено, що чинна (до внесення змін цим Законом) редакція ЦК України в частині нормативного регулювання віндикаційних та негаторних позовів, позовної давності має наслідком формування за останні роки неоднозначної судової практики на рівні Верховного Суду, у якій фактично відбувається підміна віндикаційного позову негаторним, що не узгоджується з його ж судовою практикою стосовно правової природи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, суперечить практиці ЄСПЛ та статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Прийняття акта є необхідним для розмежування способів захисту щодо повернення права власності на нерухоме майно задля досягнення балансу інтересів держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади та приватного власника, захисту прав та інтересів, в тому числі майнових, добросовісного набувача та унеможливлення випадків додаткового звернення добросовісного набувача до держави щодо відшкодування шкоди, завданої йому внаслідок витребування майна (якщо держава не забезпечила непорушності права власності). Зміни до частини другої статті 388 ЦК України передбачають: гарантію витребування на випадки, якщо майно вибуло з володіння власника та належить чи належало до об`єктів критичної інфраструктури; об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави; об`єктів культурної спадщини, які не підлягають приватизації; об`єктів природно-заповідного фонду; вирішення питання компенсації добросовісному набувачеві при витребуванні майна на користь держави чи територіальної громади, що установлено новою частиною п`ятою статті 390 ЦК України; унеможливлення застосування негаторного позову до випадків, якщо органом державної влади або місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялись будь-які дії, направлені на відчуження майна, унаслідок яких набувачем такого майна стала фізична особа та/або юридична особа, що діє на основі приватної власності, як установлено новою частиною другою статті 391 ЦК України.

Тобто Закон № 4292-ІХ є законодавчим втіленням на національному рівні положень Конвенції та практики ЄСПЛ і не слугує точкою відліку виникнення у добросовісного набувача права на компенсацію вартості позбавленого майна.

Такий висновок є загальним, має застосовуватися незалежно від обставин конкретної справи та недоліків законодавчої норми.

У постанові від 19 грудня 2025 року в cправі № 922/3456/23 Верховний Суд у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду досліджував умови, за яких відбувається непропорційне втручання в право власності й добросовісного учасника. Верховний Суд зазначив, що по-перше, добросовісна сторона все одно втрачає очікуваний результат угоди. Вона витратила час, ресурси, можливо зазнала упущеної вигоди і зрештою залишиться ні з чим. Якщо правочин був вигідним для неї, позбавлення майна чи прибутку може відчуватися як покарання, хоча умислу з її боку не було. По-друге, конфіскація майна добросовісної сторони (того, що вона отримала від іншого учасника) означає, що держава вилучає майно у особи, яка не вчинила свідомого порушення. Такий крок потребує дуже переконливого обґрунтування публічним інтересом. ЄСПЛ у подібних справах перевіряє, чи не було можливості обмежитися менш суворими заходами щодо невинної особи.

Верховний Суд виснував, що норма внутрішнього законодавства, яка за своїм змістом створює підстави для непропорційного втручання держави в право власності приватних осіб, не підлягає застосуванню як така, що порушує критерій сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції у світлі практики ЄСПЛ.

З урахуванням викладеного колегія суддів уважає, що повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування підпадає під умови обов`язкової компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві, оскільки відповідна компенсація першочергово гарантується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції».

За таких обставин апеляційний суд прийшов до висновку, що доводи апеляційної скарги не є істотними і не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, які є підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції врахував положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», пункт 32).

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 384 ЦПК України апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу заступника керівника Вінницької обласної прокуратури залишити без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 листопада 2025 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

(Повний текст судового рішення виготовлено 26 лютого 2026 року).

Головуючий О. С. Панасюк

Судді: О. В. Ковальчук

Т. М. Шемета