Рішення від 09 лютого 2026 р. у справі №165/2861/21 — Нововолинський міський суд Волинської області

справа № 165/2861/21

провадження №2/165/7/26

НОВОВОЛИНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 січня 2026 року м. Нововолинськ

Нововолинський міський суд Волинської області в складі:

головуючого Ференс-Піжук О.Р.,

за участю секретаря судового засідання Король І.С.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 , ( в режимі ВКЗ),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Нововолинську цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності на 1/2 частину квартири,-

встановив:

02.09.2021 ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання права власності на 1/2 частину квартири. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що відповідач у справі ОСОБА_4 її колишній чоловік. Шлюб між ними розірвано 02 березня 2011 року на підставі рішення Нововолинського міського суду у цивільній справі №2-131-11. Від шлюбу у сторін є дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказує, що за час спільного проживання ними було придбано квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Договір купівлі-продажу було укладено 23 лютого 2010 року, який посвідчений нотаріусом Нововолинської державної нотаріальної контори Матвіюк Р.Ф. за реєстровим номером 1-526. Право власності зареєстровано у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно 09 липня 2013 року, номер запису про право власності 1598360. У договорі купівлі-продажу стороною покупця виступив ОСОБА_4 .

Зазначає, що після розірвання шлюбу сторони проживають окремо, на даний час відповідач змінив ключ від квартири, тому позивач не має доступу у спірну квартиру. Правовстановлюючі документи також знаходяться у відповідача. Вказує, що на її прохання укласти договір про поділ спільного майна подружжя, відповідач не реагує.

Так як квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , була придбана відповідачем ОСОБА_4 , він є титульним власником, але під час перебування у шлюбі з позивачем, то вважає, що нерухоме майно є спільною сумісною власністю сторін, а тому просить визнати за нею право власності на 1/2 частину цієї квартири. У зв`язку з тим, що її права, як співвласника, порушуються іншим співвласником, відповідач не надає доступу до документів на квартиру та чинить перешкоди у користуванні житлом, тому вона змушена звернутись до суду за захистом порушеного права.

Наголошує, що до 01 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами ч.4 ст. 334 ЦК України - з моменту державної реєстрації такого договору, як правочину.

Відтак особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності. При цьому, посилається на правову позицію, висловлену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17.

Зазначає, що сам факт реєстрації права власності на спірну квартиру, яка була проведена після розірвання шлюбу між сторонами в 2013 році, не підтверджує право особистої власності відповідача на спірне майно.

Просить визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири, що знаходиться АДРЕСА_1 та стягнути із відповідача на її користь 4000 грн. витрат на професійну правничу допомогу та сплачений судовий збір.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 підтримала позовні вимоги, просила їх задоволити з підстав наведених у позові та стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати у справі. Також наголосила, що позивач 07.01.2026 уклала шлюб, в зв`язку з чим змінила прізвище з « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_7 » (а.с.155,т.2).

Щодо застосування строків позовної давності заперечила, обґрунтовуючи тим, що такі строки були зупиненні у зв`язку з запровадженням карантину. Також зазначила, що у спірній квартирі протягом вересня – жовтня 2019 року проживав орендар, а в листопаді 2019 року звернулась до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів, оскільки до цього часу в рахунок аліментів використовувала кошти, отримані за оренду квартири. Наголошує, що про порушення прав на користування спільною власністю позивачу стало відомо у листопаді 2019 року.

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 позовні вимоги не визнала з підстав наведених у відзиві (а.с.27-34,т.1) та додаткових поясненнях (а.с.187-190,т.1).

Зазначила, що сторони уклали шлюб 12.02.2005. Заочним рішенням Нововолинського міського суду Волинської області від 02.03.2011, яке набрало законної сили 15.03.2011 року, шлюб між сторонами розірвано. Вказує, що 17.07.2008 року між ОСОБА_4 та ВАТ «Сведбанк» було укладено кредитний договір №0203/0708/88013, згідно з яким ОСОБА_4 взяв на себе зобов`язання щодо своєчасного повернення грошових коштів, наданих останньому в кредит, сплати відсотків та інших встановлених платежів за користування кредитом у строк та в порядку, що встановлені кредитним договором. Сума кредиту 28000 доларів США. Вказує, що за ці кошти відповідачем було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з двох кімнат, житловою площею 26,7 кв.м, загальною площею 45,3 кв.м., за 45600 гривень, що вказано у договорі купівлі-продажу від 23.02.2010, посвідченого державним нотаріусом Нововолинської державної контори Матвіюк Р.Ф., який зареєстрований в реєстрі за №1-526. Право власності на квартиру відповідачем зареєстровано 09.07.2013 (17:59:11) державним реєстратором Волохатим О.В. Реєстраційної служби Нововолинського міського управління юстиції Волинської області (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 3839843). Стверджує, що позовні вимоги є необґрунтованими і такими, що не підлягають до задоволення, оскільки позивачем було пропущено строк позовної давності. Крім того, наголошує, що спірна квартира придбана в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі за кредитні кошти, які використано в інтересах сім`ї для придбання житла, а тому вважає, що кредитний договір в інтересах сім`ї породжує цивільні права та обов`язки для обох із подружжя. Вважає, що при поділі майна подружжя враховуються також зобов`язання подружжя, в тому числі боргові. Наголошує, що з 2010 року після припинення шлюбних стосунків між сторонами, відповідач самостійно здійснював погашення кредитної заборгованості за його кошти. Зазначає, що позивач не брала участі в поверненні кредитних коштів, які були взяті для придбання квартири, тому спірне майно не належить до спільної сумісної власності подружжя. Також вказує, що за позивачем зареєстровано право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі договору дарування, тому остання забезпечена житлом, та потреби проживати у спірній квартирі, у неї не було. Просить у задоволені позову відмовити, та стягнути з позивача на користь відповідача понесені ним витрати на професійну правничу допомогу. При цьому вказала, що позивач обрала неналежний спосіб захисту своїх прав, а вказаний спір повинен розглядатись як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача щодо видачі свідоцтва про право власності на вказане майно. Просить суд врахувати, що відповідач ОСОБА_4 проживає у спірній квартирі разом з ОСОБА_8 , з якою уклав шлюб 28.07.2017, також має на утриманні неповнолітніх дітей, іншого особистого житла не має.

Допитана в судовому засіданні 11.01.2023, відповідно до ст.234 ЦПК України, як свідок, позивач показала, що вона 6-7 років, в період з 2009 по 2016-2017 роки проживала у спірній квартирі без реєстрації постійного місця проживання, оскільки відповідач не давав згоди на її реєстрацію та реєстрацію їхньої дитини у квартирі, що є спільною сумісною власністю. Зазначила, що ОСОБА_4 в 2019 році забрав ключі від квартири та змінив замок від вхідних дверей цього житла. Дитячі речі, іграшки викинув на смітник. Показала, що кредит в розмірі 28000 доларів США відповідач отримав у 2008 році, однак категорично заперечила, що ці кошти він витратив на придбання спірної квартири у 2010 році. Вказаний кредит видавався банком під заставу нерухомості, якою була квартира її батька. Наголосила, що станом на сьогодні кредит ще повністю не погашений. У квартиру вони вселилися до оформлення договору купівлі-продажу. 02.03.2011 році шлюб між сторонами було розірвано. Ствердила, що вона проживала разом з дитиною у спірній квартирі до 2017 року, а з 2017 до 2019 у квартирі жили квартиранти ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , орендну плату отримувала вона.

Допитаний в судовому засіданні 11.01.2023, як свідок відповідач ОСОБА_4 , показав, що восени 2010 року сторони припинили подружні стосунки, 02.03.2011 розірвали шлюб. Зазначив, що вартість спірної квартири становила 48000 доларів США. Для купівлі квартири він оформив кредит на 28000 доларів США, який був забезпечений заставою, зокрема квартирою, що належала тестю. Зазначив, що також позичив 20000 доларів США, з них 4000 доларів США у матері, 5000 доларів США в ОСОБА_11 , продав бус за 15000 доларів США. Вказав, що сплачував кошти на погашення кредиту до того часу, поки банк не припинив свою діяльність. Показав, що під час оформлення договору купівлі-продажу спірної квартири були присутні він та його дружина, позивач у справі. Наголосив, що договір кредиту був оформлений у 2009 році, у цьому ж році придбана квартира. Наголосив, що після укладення договору купівлі-продажу сторони разом з дитиною проживали у спірній квартирі, як сім`я, приблизно один рік. Також не заперечив, що дозволив позивачці проживати у спірній квартирі після розірвання шлюбу. У 2019 році він забрав в позивача ключі від спірної квартири. З 2011 року до 2019 року позивач мала доступ до квартири, їй ніхто не перешкоджав користуватися спірною квартирою. Також зазначив, що квартира здавалась в оренду, квартирантам ОСОБА_12 та АДРЕСА_3 . Однак комунальні послуги не сплачувались, квартира була в занедбаному стані, тому він забрав ключі від квартири та виселив квартирантів. Ствердив, що він оплачував комунальні послуги до вселення квартирантів, після укладення договору оренди повинні були сплачувати витрати по комунальним послугам квартиранти, але виникла велика заборгованість, яку він погасив.

Свідок ОСОБА_13 , яка є дружиною брата позивача, у судовому засіданні показала, що сторони проживали разом у шлюбі. Від шлюбу мають дочку, під час шлюбу купили спірну квартиру, в якій проживали, як сім`я. Усе було спільне. Зазначила, що до купівлі квартири сторони проживали в орендованому будинку, потім прийняли рішення придбати власне житло. Після розірвання шлюбу, позивач проживала з дочкою у спірній квартирі. Після того, як сторони розлучилися, свідок у цій квартирі не була.

Свідок ОСОБА_14 у судовому засіданні показала, що є матір`ю відповідача ОСОБА_4 , і була свідком купівлі спірної квартири сторонами у 2010 році. Показала, що в той період ОСОБА_15 працював, отримував дохід. Для придбання квартири, він позичав кошти у знайомих, також отримав в банку кредит. Крім того, зазначила, що вона теж дала грошові кошти в сумі 4000 доларів США, однак письмового договору позики, чи боргової розписки, не оформляли. Також вона давала сину кошти на погашення кредиту. Ствердила, що позивач ОСОБА_16 в той період не працювала. Після розірвання шлюбу, сторони не погашали кредитну заборгованість. Не заперечила, що після розірвання шлюбу позивач залишилась проживати у спірній квартирі близько року. Вважає, що спірна квартира належала її синові, відповідачу у справі. Чи претендувала позивач на квартиру, їй невідомо. Наголосила, що після придбання в 2010 році квартири, сторони проживали там разом з дочкою, у квартирі були їхні особисті речі. Після розірвання шлюбу позивач ОСОБА_4 виселився з квартири, а ОСОБА_17 залишилась там проживати на не тривалий час, оскільки у неї були стосунки з іншим чоловіком. Зазначила, що позивач ОСОБА_17 вказану квартиру здавала в оренду. Через деякий час квартиранти виселилися. Зазначила, що відповідач проживає в спірній квартирі близько трьох років, почав проживати там, коли вже народилася менша дочка ОСОБА_18 від другого шлюбу.

Свідок ОСОБА_19 у судовому засіданні показав, що він відповідачу ОСОБА_20 позичав кошти в розмірі 5000 доларів США, однак письмових доказів на підтвердження позики не має. Зазначив, що йому відомо, що ОСОБА_21 з 2010 року виплачував кредит. Вказав, що у спірній квартирі, на даний момент, проживає відповідач зі своєю сім`єю.

Заслухавши пояснення учасників судового розгляду, показання свідків, в тому числі допитавши в якості свідків позивача та відповідача, дослідивши письмові докази, надані сторонами, повно і всебічно з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, суд дійшов такого висновку.

Згідно з ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ст. 70 СК України).

Відповідно до положень ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч. 2 ст. 71 СК України).

Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (ч.ч. 4, 5 ст. 71 СК України).

Крім того, у п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" роз`яснено, що, вирішуючи питання про поділ майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема, неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

За змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п`ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Предметом спору є об`єкт нерухомого майна, придбаний у період шлюбу сторін, а саме: двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , покупцем якої, відповідно до умов договору купівлі-продажу квартири від 23.02.2010 року, є ОСОБА_4 .

Позивач ОСОБА_22 стверджує, що згідно нотаріальної заяви-згоди на придбання спірної квартири у спільну сумісну власність подружжя, при укладенні вказаного правочину, вона надала згоду на придбання цієї квартири у спільну власність подружжя та за спільні кошти подружжя, тобто вказаною заявою сторони погодили та встановили юридичні факти набуття нерухомого майна у спільну сумісну власність подружжя, визначивши режим грошових спільних коштів як таких, що використані в інтересах сім`ї.

Згода іншого з подружжя має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору. Відсутність згоди іншого з подружжя може мати наслідком, зокрема, визнання договору недійсним у разі недобросовісності контрагента іншого з подружжя. Суб`єкт, який надає згоду на укладення договору іншим з подружжя, не стає стороною договору. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з третьою особою права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.

Наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20)).

У статті 65 СК України передбачено, зокрема, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Судом встановлено, що 12 лютого 2005 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_23 зареєстровано шлюб, прізвище після державної реєстрації шлюбу дружини ОСОБА_6 , про що складено актовий запис №30 та підтверджується копією свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 , виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Нововолинського міського управління юстиції.

Рішенням Нововолинського міського суду Волинської області від 02.03.2011, справа №2-131-11, що набрало законної сили 15.03.2011, шлюб між сторонами розірвано.

Відповідно до свідоцтва про шлюб, позивач ОСОБА_17 07.01.2026 уклала шлюбу з ОСОБА_24 та змінила прізвище на ОСОБА_7 (а.с.156).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 23.02.2010 (а.с. 118-120) який укладений між продавцями ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , в інтересах яких діяла ОСОБА_14 (а.с. 137, 140), та покупцем ОСОБА_4 , останній придбав житлову квартиру АДРЕСА_4 . Продаж квартири за домовленістю сторін здійснено за 45600 грн., які отримані продавцями від покупця повністю до підписання цього договору. У п. 2.2 договору зазначено, що ОСОБА_14 , своїм підписом під цим договором підтвердила проведення зі сторони ОСОБА_4 повного розрахунку за продану квартиру та відсутність щодо нього претензій фінансового характеру.

Пунктом 4.8 договору передбачено, що з наслідками приховування реальної вартості квартири, зі змістом ст. 182,229-235, ч. 3ст. 640, 659, 665 Цивільного кодексу України, ст.ст. 59, 60, 65, 74 Сімейного Кодексу України, сторони ознайомлені. У пункті 4.9 договору вказано, що ціна продажу, зазначена в пункті 2.1 цього договору, за твердженням сторін, відповідає їхнім дійсним намірам.

Із заяви ОСОБА_17 , наданої Нововолинській державній нотаріальній конторі, (а.с. 121) вбачається, що ОСОБА_17 , відповідно до статті 369 ЦК України,надає свою згоду на купівлю її чоловіком ОСОБА_4 за кошти, які є спільною власністю подружжя квартири АДРЕСА_4 , за ціну та на умовах на його розсуд.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного з подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Право власності на вищевказану квартиру було зареєстровано у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно 09 липня 2013 року, номер запису про право власності 1598360 (а.с.37,38).

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється, як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності.

Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя.

Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

Судом встановлено, що під час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, позивач ОСОБА_17 надала письмову згоду на придбання житлової квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 , за кошти, які є спільною власністю подружжя за ціну та на умовах на його розсуд. Тобто така згода одного з подружжя є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору), інтереси якої представляла за довіреністю ОСОБА_14 . Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.

Тобто, подружжя висловило свою волю щодо правового режиму придбаного майна - спірної квартири. За таких обставин, суд дійшов висновку про те, що спірна квартира є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, що підтверджує правомірність вимог позивача про визнання за нею права власності на 1/2 частину спірної квартири.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності.

У Сімейному кодексі України законодавець встановив презумпцію спільності майна, придбаного подружжям під час шлюбу. Тягар доказування щодо спростування такої презумпції несе та сторона, яка вважає, що майно придбано за її особисті кошти.

Верховний Суд у постанові по справі № 546/912/16-ц від 24 січня 2020 р. зазначив, що статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями, як час набуття майна і кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Отже, у разі придбання майна в період шлюбу, але за особисті кошти таке майно не може вважатись спільним майном подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за чиї кошти воно придбане.

Статтею 57 СК України визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття. За змістом пункту 3 частини першої статті 57 СК України майно, набуте дружиною, чоловіком, за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто є особистою приватною власністю.

У постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2023 року у справі № 344/16831/20 (провадження № 61-11614св23) зазначено, що, «згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.

Суд відхиляє доводи відповідача щодо придбання спірного майна, а саме квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за кошти, отримані в кредит, який відповідач ОСОБА_4 погашав самостійно особистими коштими, після припинення подружнього життя з позивачем, оскільки вказаний договір кредиту був укладений між ВАТ «Сведбанк» та відповідачем 17.07.2008, тобто за два роки до укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, яка придбана 23.02.2010, і згідно договору купівлі продажу її вартість становить 45600 грн., яка є значно меншою за отриманий відповідачем у 2008 році кредит в сумі 28000 доларів США. Доводи відповідача про погашення кредитної заборгованості самостійно, в тому числі і після розірвання шлюбу з позивачем, не спростовують презумпції належності на праві спільної сумісної власності майна сторонам, яке придбано в шлюбі за кошти, що використані в інтересах сім`ї, незалежно від їх походження.

Таким чином, всебічно і повно з`ясувавши обставини справи, дослідивши належним чином достатність та взаємний зв`язок наявних у справі доказів у їх сукупності, беручи до уваги, що відповідач не спростував презумпцію спільності права власності та не довів витрат особистих коштів на придбання майна, суд дійшов висновку, що наявність кредитних зобов`язань відповідача у виді повернення кредитних коштів, в тому числі під час спільного проживання з позивачем з 17.07.2008 року (дата укладення договору) до 15.03.2011 (дата набрання рішенням пор розірвання шлюбу законної сили), не змінює статусу спільності набутого за час спільного проживання майна.

Доводи сторони відповідача, з посиланням на показання свідків, про отримання коштів на придбання квартири у позику в його матері, знайомого, не є належними доказами на підтвердження цих обставин, а тому не можуть бути взяті до уваги судом при вирішенні спору.

Також, суд не бере до уваги твердження представника відповідача щодо відсутності у позивача на час придбання спірної квартири, власного доходу, оскільки, відповідно до ст.60, ст.63 Сімейного Кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Твердження відповідача про те, що позивач забезпечена житлом, та не мала потреби проживати у спірній квартирі, оскільки за нею зареєстровано право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі договору дарування, суд до уваги не бере, враховуючи те, що з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с.9) вбачається, що право власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_3 , набула 19.10.2021, за договором дарування, тобто після звернення до суду з вказаним позовом. Набуття позивачем права на нерухоме майно, після розірвання шлюбу з відповідачем, жодного доказового значення у цій справі, немає.

Також суд звертає увагу на те, що внаслідок задоволення позову, відповідач та його діти від другого шлюбу, не будуть позбавлені житла чи права користування ним, а тому, посилання відповідача, на ту обставину, що на його утриманні перебувають діти від другого шлюбу, які проживають у спірній квартирі, не враховуються судом.

Щодо заяви сторони відповідача про застосування строків позовної давності, слід зазначити таке.

Статтею 256 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Представником відповідача заявлено клопотання про застосування строків позовної давності, у якому вказано, що про порушення своїх прав позивач дізналася під час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири та протягом десяти років, не зверталася до суду за захистом своїх прав і при зверненні до суду з цим позовом, не подала клопотання про поновлення строків на подання позовної заяви.

Суд зазначає, що визначальним у вирішенні питання про початок перебігу позовної давності є день, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Аналогічні висновки висловлені Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, а також Верховним Судом у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 576/2447/15-ц (провадження № 61-8081св18), від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18).

Верховний Суд України в постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 6-258цс15 зазначає: «Суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності».

Судом встановлено, що позивач користувалася спірного квартирою, в тому займалася питаннями здачі цього житла в оренду, отримувала орендну плату, до часу, коли у 2019 році відповідач ОСОБА_21 забрав ключі від вхідних дверей квартири. Тобто про порушення свого права, позивачу стало відомо у 2019 році.

Враховуючи наведене, саме цей період часу суд визначає початком перебігу позовної давності та приходить до висновку, що позивачем при зверненні з позовом до суду 02.09.2021 не пропущено строку звернення і порушене право особи підлягає судовому захисту у спосіб, обраний позивачем.

Керуючись ст. 12, ст. 13, ст.81, ст. 89, ст. 141, ст. 142, ст. 263, ст. 264 ЦПК України, на підставі ст. ст. 57, 60, 61, 63 Сімейного кодексу України, ст. 368 ЦК України, суд,

ухвалив:

Позов задоволити.

Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 (одну другу) частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_4 в користь ОСОБА_3 4000 (чотири тисячі) гривень понесених витрат на професійну правничу допомогу, та 908 (дев`ятсот вісім) грн сплаченого судового збору.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Волинського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_5 .

Представник позивача: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_3 ;

Відповідач: ОСОБА_4 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_4 ;

Представник відповідача: Немченко Людмила Анатоліївна, адреса: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_5 .

Головуючий підпис О.Р. Ференс-Піжук