Постанова від 23 лютого 2026 р. у справі №300/6192/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 лютого 2026 рокуЛьвівСправа № 300/6192/25 пров. № А/857/53891/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ільчишин Н.В.,

суддів Гуляка В.В., Матковської З.М.,

розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2025 року (судді Григорука О.Б, ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Івано-Франківськ) у справі № 300/6192/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дій,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області в якому просить визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області та Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови позивачу у перерахунку пенсії та виплаті підвищення до пенсії в розмірі, передбаченому пунктом "г" статті 77 Закону України "Про пенсійне забезпечення" № 1788-ХІІ, із розрахунку 25 відсотків від мінімальної пенсії за віком; скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області про відмову у перерахунку пенсії № 92611013527 від 28.07.2025 щодо відмови позивачу у перерахунку пенсії та виплаті підвищення до пенсії в розмірі, передбаченому пунктом "г" статті 77 Закону України "Про пенсійне забезпечення" № 1788-ХІІ, із розрахунку 25 відсотків від мінімальної пенсії за віком; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області здійснити позивачу перерахунок пенсії та виплату підвищення до пенсії у розмірі 25 відсотків від мінімальної пенсії за віком згідно з пунктом "г" статті 77 Закону України "Про пенсійне забезпечення" № 1788-ХІІ, починаючи з 21.07.2025, із врахуванням раніше виплачених сум.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області від 28.07.2025 № 92611013527 про відмову в перерахунку пенсії ОСОБА_1 . Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити нарахування та виплату підвищення пенсії ОСОБА_1 з 21.07.2025 згідно пункту "г" статті 77 Закону України "Про пенсійне забезпечення" № 1788-XII у розмірі 25 відсотків від мінімальної пенсії за віком, з врахуванням виплачених сум. В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області подало апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення та постановити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Позивач не подав відзив на апеляційну скаргу.

Відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Справа розглядається в порядку письмового провадження відповідно до статті 311 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області та отримує пенсію за віком призначену за нормами Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

21.07.2025 позивач звернулася до органів Пенсійного фонду України звернулася із заявою про перерахунок пенсії відповідно до Закону № 1058-IV, а саме зміна надбавки згідно Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років". До заяви було долучено, зокрема, посвідчення реабілітованої особи серії НОМЕР_1 від 10.10.2006 та довідка про реабілітацію № 3/3-24105 від 29.10.1993.

За результатом розгляду вказаного звернення позивача, за принципом екстериторіальності, Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області рішенням від 28.07.2025 № 926110143527 відмовило позивачу в перерахунку пенсії, з обґрунтувань, що Відповідно до пункту "г" ст. 77 Закону № 1788-ХІІ репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, призначені пенсії підвищуються - на 50 процентів, а членам їх сімей, яких було примусово переселено, - на 25 процентів мінімальної пенсії за віком. Відповідно до пункту 2.13 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону № 1058-IV, затвердженого Постановою правління ПФУ від 25.11.2005 № 22-1 до заяви про перерахунок пенсії надаються документ, який засвідчує, що особа визнана реабілітованою, приймається посвідчення реабілітованого. Для реабілітованих осіб, потерпілих від репресій, зазначених в пунктах 5-7 статті 2 Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", приймаються довідки органів внутрішніх справ, видані на підставі наявних у них відповідних документів (постанови про вислання, особистих справ на висланих осіб тощо), а за відсутності таких документів - довідки районних комісій з поновлення прав реабілітованих, видані на підставі встановленого факту переселення. Згідно із наявними документами в електронній пенсійній справі проведено аналіз вищезазначеного звернення. В результаті встановлено, що позивач згідно доданих до заяви документів народилася на спецпоселенні в Приморському краї, а не була примусово переселена, тому проводити перерахунок пенсії як члену сім`ї репресованого та згодом реабілітованого немає підстав. Отже, враховуючи вищезазначене, підстави для встановлення надбавки відсутні, оскільки відсутнє посвідчення, яке засвідчує, що особа визнана реабілітованою (а.с. 11, 12).

Згідно посвідчення Серії НОМЕР_1 , виданого 10.10.2006 позивач має право на пільги і компенсації, встановленні Законам України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917- 1991 років" № 962-XII (а.с. 19).

Відповідно до Свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 позивач ОСОБА_2 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Соловйовськ Джелтулацького району Амурської області. Батьки: батько ОСОБА_3 , українець, мати ОСОБА_4 , українка (а.с. 16).

У відповідності до довідки про реабілітацію № 3/3-24105, виданої 29.10.1993 Управлінням Внутрішніх Справ в Івано-Франківській області громадяни ОСОБА_3 , 1928 р.н., ОСОБА_4 ., 1930 р.н., і ОСОБА_5 , 1884 р.н. - 20 лютого 1950 із села Нижній Струтин Рожнятівського району Станіслівської області виселені на спецпоселення в Приморський край з конфіскацією майна. З спецпоселення звільнені 24 липня 1958 року. На підставі ст. 3 Закону Української РСР від 17.04.1991 "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" вищеназвані особи реабілітовані з відновленням у всіх громадянських правах і поверненням конфіскованого майна або його вартості (а.с. 20).

Згідно довідки про реабілітацію № 3/11-Ф-5, Управлінням внутрішніх справ Амурської області ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка с-ща Соловйовськ Джелтулацького району Амурської області знаходилася на спецпоселенні з батьками з 27.06.1954 по 24.07.1958 на підставі рішення Особливої Наради при МГБ СРСР (до батьків) (а.с. 18).

Не погоджуючись із діями відповідачів, позивач звернулася до суду з даним позовом.

Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

Нормою статті 1 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” № 962-XII від 17.04.1991 (в редакції, чинній на час реабілітації позивача далі Закон № 962-XII) визначено вважати реабілітованими осіб, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі "двійками", "трійками", особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини" від 25 грудня 1958 року, за винятком осіб, зазначених у статті 2 цього Закону.

Визнати реабілітованими також громадян, засуджених за: - антирадянську агітацію і пропаганду за статтею 7 Закону СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини" від 25 грудня 1958 року і статтею 62 Кримінального кодексу України (2001-05, 2002-05) в редакціях до прийняття Закону Української РСР від 28 жовтня 1989 року "Про затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1989 року "Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР"; - поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, тобто за статтею 187-1 Кримінального кодексу України; - порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, посягання на особу та права громадян під приводом справляння релігійних обрядів, якщо вчинені дії не були поєднані з заподіянням шкоди здоров`ю громадян чи статевою розпустою.

Дія цієї статті поширюється на осіб, громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу, необґрунтовано засуджено військовими трибуналами, Верховним Судом Союзу РСР чи піддано репресіям позасудовими органами (статтю 1 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 2353-ХІІ).

Підлягають реабілітації також особи, щодо яких з політичних мотивів застосовано примусові заходи медичного характеру.

Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років” № 2325-VIII від 13.03.2018 (далі - Закон № 2235) внесено ряд суттєвих змін до зазначеного Закону.

Так, серед іншого, змінено назву закону на “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, а також викладено в новій редакції преамбулу та статті 1, 3, 6 Закону № 962-ХІІ, визнано такою, що втратила чинність постанову Верховної Ради України “Про тлумачення Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”. Зміни набули чинності 05.05.2018.

Зазначений перелік надав значно ширшого тлумачення поняттю репресованих осіб та осіб, які потерпіли від репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, та розширив коло осіб, до яких можуть бути застосовано пільги передбачені Законом № 962-ХІІ.

За визначеннями, наведеними у статті 1-1 цього Закону: репресована особа - особа, яка зазнала репресій з мотивів та у формах, визначених цим Законом; вислання - примусове виселення особи з місця її проживання з встановленням заборони на проживання у визначеній місцевості або примусове виселення чи переселення особи з місця її проживання в іншу місцевість або за межі СРСР; заслання - примусове переміщення особи з місця її проживання з обов`язковим поселенням у певній місцевості, спецпоселенні, встановленням обмеження на право пересування та заборони виїзду з місця спецпоселення; члени сім`ї - чоловік або дружина репресованої особи, діти репресованої особи, у тому числі повнолітні або усиновлені, батьки, вітчим, мачуха репресованої особи, усиновлювач, опікун, піклувальник, а також інші родичі або особи, які на момент здійснення репресій проживали з репресованою особою однією сім`єю були пов`язані спільним побутом.

Відповідно до статті 1-2 Закону № 962-XII реабілітованими визнаються особи: які до 24 серпня 1991 року були обвинувачені або яким було призначено покарання за рішенням позасудового органу незалежно від діяння або мотивів обвинувачення чи призначення покарання; стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії у формах, визначених статтею 2 цього Закону, за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів; стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено недоведеність вини таких осіб у скоєнні злочину або адміністративного правопорушення; які до 24 серпня 1991 року були арештовані, перебували під вартою і яким було пред`явлено обвинувачення за статтями законодавчих актів, передбачених пунктами 1-5, за законодавчими актами, передбаченими пунктами 6-14, за діяння, передбачені пунктами 15-22 статті 3 цього Закону, якщо справи проти таких осіб були припинені під час слідства, попереднього (досудового) слідства або закриті за відсутності події злочину, відсутності складу злочину, недоведеності участі особи у вчиненні злочину; стосовно яких до 24 серпня 1991 року за рішенням іншого репресивного органу були здійснені репресії у формах, визначених статтею 2 цього Закону, за недонесення (неповідомлення) про вчинення або підготовку до вчинення іншою особою діяння, за яке законодавством, що діяло до 24 серпня 1991 року, було передбачено кримінальну або адміністративну відповідальність, за умови що особа, якій призначено покарання за вчинення або підготовку до вчинення такого діяння, була реабілітована в установленому порядку.

За нормами статті 1-3 Закону № 962-XII потерпілими від репресій визнаються: 1) чоловік або дружина репресованої особи, який/яка на момент здійснення репресії перебували у шлюбі з репресованою особою; 2) діти репресованої особи, у тому числі усиновлені, які у віці до 18 років залишилися без батька, матері (усиновлювача) внаслідок здійснення репресій проти батька, матері (усиновлювача) або які народилися не пізніше ніж через 10 місяців з дня арешту батька, матері, або які народилися у місці позбавлення волі, на засланні, висланні під час перебування репресованої особи у місці позбавлення волі, на засланні, висланні, залишення репресованої особи для роботи у таборах Народного комісаріату внутрішніх справ у становищі вільнонайманого без права виїзду з прикріпленням до районів табору-будівництва, закріплення репресованої особи за будівництвом згідно з директивою Народного комісара внутрішніх справ та Прокурора СРСР від 29 квітня 1942 року № 185, або які народилися у матері, яку було примусово безпідставно поміщено до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, під час перебування матері у такому психіатричному закладі, або які у віці до 18 років перебували, незалежно від тривалості, у спецприймальниках чи розподільниках, спеціальних будинках малюка чи дитячих будинках репресивних органів, або які внаслідок здійснення репресії проти батька, матері були примусово позбавлені імен, включаючи родові імена; 3) інші особи, які на момент здійснення репресії спільно проживали, були пов`язані спільним побутом з репресованою особою або перебували на утриманні репресованої особи.

Статтею 4 Закону № 962-XII передбачено поновити реабілітованих в усіх громадянських правах, у тому числі в праві проживання в населених пунктах і місцевостях, в яких вони постійно проживали до репресій, поширивши це право на членів їх сімей.

Як встановлено, згідно посвідчення Серії НОМЕР_1 , виданого 10.10.2006 позивач має право на пільги і компенсації, встановленні Законам України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917- 1991 років" № 962-XII (а.с. 19).

Відповідно до Свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 позивач ОСОБА_2 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Соловйовськ Джелтулацького району Амурської області. Батьки: батько ОСОБА_3 , українець, мати ОСОБА_4 , українка (а.с. 16).

У відповідності до довідки про реабілітацію № 3/3-24105, виданої 29.10.1993 Управлінням Внутрішніх Справ в Івано-Франківській області громадяни ОСОБА_3 , 1928 р.н., ОСОБА_4 ., 1930 р.н., і ОСОБА_5 , 1884 р.н. - 20 лютого 1950 із села Нижній Струтин Рожнятівського району Станіслівської області виселені на спецпоселення в Приморський край з конфіскацією майна. З спецпоселення звільнені 24 липня 1958 року. На підставі ст. 3 Закону Української РСР від 17.04.1991 "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" вищеназвані особи реабілітовані з відновленням у всіх громадянських правах і поверненням конфіскованого майна або його вартості (а.с. 20).

Згідно довідки про реабілітацію № 3/11-Ф-5, Управлінням внутрішніх справ Амурської області ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка с-ща Соловйовськ Джелтулацького району Амурської області знаходилася на спецпоселенні з батьками з 27.06.1954 по 24.07.1958 на підставі рішення Особливої Наради при МГБ СРСР (до батьків) (а.с. 18).

Отже, відповідно до статті 1-3 Закону № 962-XII позивач є потерпілою від репресії, оскільки є дитиною репресованої особи, яка народилися на засланні.

Ураховуючи встановлені обставини у даній справі, зокрема, що позивач належить до категорії громадян, членів сім`ї, висланих з постійного місця проживання, позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління, з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім`ями, реабілітованої по статті 3 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", суд вважає що позивач, як член сім`ї громадянина, який необґрунтовано зазнав політичних репресій та був реабілітований, має право на підвищення пенсії на 25 процентів мінімальної пенсії за віком відповідно до пункту "г" статті 77 Закону № 1788-XII з 06.03.2024.

За таких обставин, слід визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області від 28.07.2025 № 92611013527 про відмову в перерахунку пенсії та колегія суддів вважає, що відмова Головного управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області у встановленні позивачу підвищення до пенсії відповідно до пункту "г" статті 77 Закону № 1788-XII у розмірі 25 % мінімальної пенсії за віком, відповідно до поданої позивачем заяви від 21.07.2025, є протиправною.

У постанові від 13.05.2024 у справі № 500/5507/23 Верховний Суд у подібних правовідносинах дійшов висновку про належність до членів сімей, яких було примусово переселено, дітей, які народилися на засланні і проживали з репресованою особою однією сім`єю та наявність у таких дітей права на підвищення пенсії на 25 процентів мінімальної пенсії за віком відповідно до пункту “г” статті 77 Закону № 1788-XII.

Аналогічна правова позиція сформована Верховним Судом у постановах від 10.10.2018 у справі № 446/1549/16-а, від 27.11.2018 у справі № 446/1515/16-а, від 06.02.2019 у справі № 446/1848/16-а, від 19.09.2019 у справі №446/1514/16-а, від 31.10.2019 у справі №442/6456/17, від 04.03.2020 у справі №446/1566/16-а.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 13.05.2024 у справі №500/5507/23 у подібних спірних правовідносинах, вказавши, що позивач належить до категорії громадян, членів сім`ї, висланих з постійного місця проживання, позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління, з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім`ями, реабілітованої по статті 3 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, відтак позивач, як член сім`ї громадянина, який необґрунтовано зазнав політичних репресій та був реабілітований, має право на підвищення пенсії на 25 процентів мінімальної пенсії за віком відповідно до пункту “г” статті 77 Закону №1788-XII, а також у постанові від 31.05.2024 у справі № 500/3332/23, яка в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України враховується апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Враховуючи зазначені вище встановлені обставини справи, норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини та висновки Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що належним способом захисту порушеного права, який відповідатиме змісту спірних правовідносин, буде ефективним та забезпечить належний судовий захист у тій мірі, яка є необхідною у даному конкретному випадку, буде зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити нарахування та виплату підвищення пенсії позивачу з 21.07.2025 згідно пункту "г" статті 77 № 1788-XII у розмірі 25 відсотків від мінімальної пенсії за віком, з врахуванням виплачених сум, а доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

У контексті оцінки доводів апеляційної скарги апеляційний суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах “Проніна проти України” (пункт 23) та “Серявін та інші проти України” (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не стягуються.

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області – залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2025 року у справі №300/6192/25 – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Постанову разом із паперовими матеріалами апеляційної скарги надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи.

Головуючий суддя Н.В. Ільчишин

Судді В.В. Гуляк

З.М. Матковська

Повне судове рішення складено 24.02.26