Рішення від 25 лютого 2026 р. у справі №320/56109/25 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 лютого 2026 року м. Київ справа №320/56109/25

Суддя Київського окружного адміністративного суду Лапій С.М., розглянувши в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянки ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання дій протиправними, скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 з позовом, в якому просить:

-визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо прийняття рішення у формі висновку від 28.10.2014 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати це рішення;

-визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо прийняття рішення у формі висновку від 28.10.2014 року про скасування посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати це рішення;

-зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області направити інформацію до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби про протиправність і скасування рішення у формі висновку від 28.10.2014 року Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

-зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області направити інформацію до ДМС України про видалення з бази даних ДМС України інформації про недійсність посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 на ім`я громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

-зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 на підставі наявних в матеріалах справи документів, врахувавши мотивувальну частину судового рішення в даній справі;

-зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Дане рішення прийнято у зв`язку з тим, що чоловіку позивача – громадянину СРВ ОСОБА_2 посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_2 , видана 25.06.2003 року (в подальшому у зв`язку з досягненням 45-річного віку обміняна на посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 07.12.2006 року) визнана недійсною, а тому і позивач, на думку відповідача, отримала дозвіл на імміграцію на підставі документів, що втратили чинність.

Позивачка зазначила, що спірне рішення є протиправним, позаяк прийнято за відсутності будь-яких доказів навмисних дій позивача, що свідчать про подання нею неправдивих відомостей, документів, що втратили чинність. Стверджує, що вона при оформленні дозволу на імміграцію надала всі необхідні документи, які були перевірені уповноваженими особами відповідача. Звертає увагу, що у розпорядженні відповідача відсутнє рішення суду, яке б засвідчувало факт підробки поданих позивачем документів, документів, які втратили чинність, неправдивих відомостей.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 02.12.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Судом встановлено, що 04.05.2005 року рішенням УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п.6 ч.2 ст.4 ЗУ «Про імміграцію» як особі, яка є дружиною іммігранта, та документовано посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 .

У подальшому позивачка звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві (наразі правонаступником є Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області – відповідач) щодо обміну посвідки на постійне проживання, у зв`язку з чим останнім було здійснено перевірку особової справи позивача щодо надання дозволу на імміграцію.

У висновку про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 28.10.2014 року громадянці СРВ ОСОБА_1 зазначено, що у зв`язку з тим, що її чоловіку – громадянину СРВ ОСОБА_2 посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_2 , видана 25.06.2003 року (в подальшому у зв`язку з досягненням 45-річного віку обміняна на посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 07.12.2006 року) визнана недійсною, а тому і позивач, на думку відповідача, отримала дозвіл на імміграцію на підставі документів, що втратили чинність.

Дозвіл на імміграцію позивачу, як і посвідка на постійне проживання, скасовані на підставі відповідного висновку, зазначеного вище, та не оформлювалося на окремому бланку, про що вказано у відповіді на адвокатський запит з боку відповідача від 20.10.2025 року № 8010.6.1-50662/80.4-25.

Так, у відзиві на позов відповідач зазначає, що в ході перевірки матеріалів справи № 106934 про документування посвідкою на постійне проживання чоловіка позивача було встановлено, що громадянин СРВ ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , звернувся до відділу ГІРФО Десянянського РУ ГУ МВС України в м. Києві із заявою про документування посвідкою на постійне проживання на підставі того, що відповідно до Угоди між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР від 1981 року він працював в період березня 1987 року до квітня 1991 року на Горлівському машинобудівному заводі Донецької області, що підтверджено довідкою. Управлінням ГІРФО ГУ МВС України в м. Києві 27.06.2003 року був затверджений висновок про оформлення Фам ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , посвідки на постійне проживання в Україні, керуючись п. 4 Розділу V «Прикінцеві положення» Закону № 2491-III та 25.06.3003 року Фам ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 документовано посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 терміном дії безстроково.

У зв`язку із досягненням 45- річного віку ІНФОРМАЦІЯ_4 громадянин СРВ Фам ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_3 , терміном дії безстроково.

Відповідно до п. 4 Розділу V Прикінцевих положень» Закону № 2491-III іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні, тобто із відповідною заявою необхідно було звернутися до 07.02.2002 року.

Крім того, відповідно до п. 4 Розділу V Прикінцевих положень» Закону № 2491-III особам, зазначеним у п. 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону № 2491-III.

Згідно п. 6 ст.12 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію може бути скасовано в інших випадках, передбачених законами України. Таким чином, із документів справи № 106934 вбачається, що громадянин СРВ ОСОБА_2 подав документи на отримання посвідки на постійне проживання в Україні після 07.02.2002 року (після шести місяців чинності Закону № 2491-III), тому вважати його таким, що має дозвіл на імміграцію в Україну згідно вимог п. 4 Розділу V Прикінцевих положень» Закону № 2491-III не має підстав, а посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_2 та посвідку НОМЕР_3 видана безпідставно.

Із вищезазначеного відповідач вбачає, що чоловік громадянки В`єтнаму ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) був документований посвідкою на постійне проживання безпідставно з порушенням законодавства України, а отже посвідка на постійне проживання № НОМЕР_4 , видана УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві 21.06.2005 року на ім`я ОСОБА_1 , також видана безпідставно.

Позивач, не погоджуючись з оскаржуваним рішенням, звернулася до суду за захистом своїх прав.

Надаючи правову оцінку обставинам, що склалися між сторонами, суд виходить з наступного.

Спірні правовідносини регламентуються Конституцією України, Законами України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, Про імміграцію, Порядком формування квоти імміграції, Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983, Порядком оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 р. № 321.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно зі ст. 3 Закону України від 22.09.2011 № 3773-VI "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх право суб`єктності та основних прав і свобод людини.

Так, ч. 7 ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - це іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку вїхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні.

Зі змісту ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства вбачається, що перебування іноземця на території України на законних підставах є найголовнішим фактором для визначення його правового статусу.

Відповідно законодавства України надання іноземному громадянинові дозволу па імміграцію та отримання ним посвідки на проживання є підтвердженням законності перебування на території України.

Судом встановлено, що позивач перебувала в Україні на законних підставах, не порушувала чинного законодавства, до юридичної відповідальності не притягувалася.

Стаття 12 Закону України «Про імміграцію» зазначає, що дозвіл на імміграцію може бути скасований, якщо:

1) зясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України та громадському порядку в Україні;

4) це є необхідним для охорони здоровя, захисту прав і законних інтересів громадян України;

5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Судом встановлено, що дозвіл на імміграцію в Україну позивач отримала на підставі правдивих відомостей, справжніх документів, поданих у належній формі, без наміру приховати будь-яку інформацію, що підтверджується зокрема й тим, що на час прийняття рішення про оформлення дозволу на імміграцію стосовно документів позивача заперечень не було.

Поряд з цим на момент видачі дозволу на імміграцію в Україну позивачу посвідка на постійне проживання її чоловіка була дійсна, а тому позивач отримала дозвіл та у подальшому посвідку у передбачений законом спосіб, з дотриманням всіх процедур та на підставі дійсних документів.

Відповідно до змісту п.1 ч. 1 ст.12 Закону України «Про імміграцію», дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.

Суд враховує, що чоловік позивача отримав посвідку на постійне проживання відповідно до п.4 Прикінцевих положень ЗУ «Про імміграцію», тобто посвідка на постійне проживання отримана без попереднього оформлення дозволу на імміграцію.

Згідно з п. 3 ст. 5 та п. 2 Прикінцевих положень ЗУ «Про імміграцію» Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом зобов`язаний був прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.

З метою забезпечення виконання ЗУ «Про імміграцію» Президент України видав Указ №596 від 07.08.2001, яким покладав на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов`язав Кабінету міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".

Таким підзаконним актом стала Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання" від 26.12.2002 №1983, відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 ЗУ «Про імміграцію», яка була видана з прострочкою встановленого терміну понад 1 рік 2 місяці. З цих підстав строки зазначені в Прикінцевих положень ЗУ «Про імміграцію» для подання заяв про документування були продовжені до 26.06.2003 року.

Чоловік позивача звернувся з відповідною заявою до спливу терміну 26.06.2003 (протягом шести місяців з дня прийняття постанови) а тому йому законно оформлено посвідку на постійне проживання, проте відповідач стверджує, що позивач отримала дозвіл на імміграцію в Україну на підставі документів, що втратили чинність, тобто посвідки на постійне проживання в Україні свого чоловіка, з чим суд не погоджується.

Відповідно до змісту ст. 12 ЗУ «Про імміграцію», суд звертає увагу, що скасованим може бути лише дозвіл на імміграцію, а не посвідка на постійне проживання, як це було здійснено відносно чоловіка позивача.

За таких обставин оскаржуване рішення відповідача стосовно позивача прийнято безпідставно, оскільки скасування посвідки на постійне проживання чоловіку позивача не може вважатися підставою для скасування дозволу на імміграцію позивача, оскільки не передбачено чинним законодавством.

Разом з цим, суд зазначає, що скасування посвідки на постійне проживання чоловіку позивача не може свідчити про факт набуття позивачкою дозволу на імміграцію на підставі недійсних документів, оскільки на момент набуття дозволу на імміграцію всі подані позивачем документи були дійсними та не викликали заперечень з боку уповноважених осіб УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві та інших державних органів.

Викладене вказує на те, що відповідач не дотримався вимог ч.2 ст.19 Конституції України, що є грубим порушенням прав та законних інтересів позивача.

Поряд з цим суд враховує, що чоловік позивача після отримання посвідки на постійне проживання вперше (серії НОМЕР_2 , видана 25.06.2003 року) на підставі рішення відповідача, в подальшому здійснив її обмін на нову (серії КИ № 002806/106934 від 07.12.2006 року) і на той час відповідач не мав будь-яких заперечень та безперешкодно здійснив відповідний обмін, проте в подальшому протиправно скасував посвідку на постійне проживання чоловіку позивача, а позивачу – дозвіл на імміграцію, що є фактичною рецензією раніше прийнятого індивідуального рішення, що є неприпустимо.

Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органі, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою КМУ від 26.12.2002 р. № 1983 (далі Порядок № 1983).

Згідно до п. 22 Порядку № 1983 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є Державна міграційна служба, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України Про імміграцію, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

В абз.2 п.22 Порядку № 1983 передбачено, що для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію надсилається подання до органу, який приймав рішення про надання такого дозволу.

Відповідно до п. 23 Порядку № 1983 Державної міграційної служби, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України «Про імміграцію». Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі (п.24).

З аналізу вказаних норм вбачається, що функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на основі обгрунтованого висновку із зазначенням підстав для скасування дозволу на імміграцію, відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.

Разом з тим, відповідачем у порушення вищевказаного положення не надсилалося позивачу запрошення про надання пояснень та необхідних документів.

При цьому слід враховувати, що відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У свою чергу дії відповідача суперечать конституційному положенню.

Крім того слід зазначити, що згідно п.п. 4 п. 2 Порядку № 1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) – стосовно батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.

Відповідно п. 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів).

Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

Пунктом 14 Порядку № 1983 визначено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби.

МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит.

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п. 16).

Особи, яким надано дозвіл на імміграцію, зобов`язані протягом періоду дії дозволу звернутися до територіального підрозділу за місцем проживання із заявою про видачу посвідки на постійне проживання, якщо вони перебувають на законних підставах в Україні (п. 19).

Зазначене свідчить, що на виконання Порядку № 1983 документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені територіальним підрозділом уповноваженого на це органу за місцем проживання позивача, який приймав документи позивача, перевіряв їх достовірність, відповідність вимогам законодавства, залучаючи при цьому й інші органи державної влади, та в результаті прийняв рішення про надання дозволу на імміграцію. Підстав для відмови виявлено не було. Однак, на даний час відповідач скасував дозвіл на імміграцію, що вчинено з перевищенням наданих йому повноважень, що з урахуванням положень ч.2 ст.19 Конституції України, є підставою для скасування спірного рішення.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду від 18 листопада 2019 року, постановленої у адміністративній справі № 820/5953/16.

В рішенні Європейського Суду з прав людини від 20.10.2011 р. у справі «Рисовський проти України», в якому Суд зазначив, що потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Згідно позиції Європейського суду з прав людини у справі «Бартік проти Росії» (Bartik.), заява № 55565/00, пункт 46, «необхідності в демократичному суспільстві» вимагає, щоб застосований засіб обмеження переслідував легітимну мету та щоб втручання в право не було більше тієї міри, яка необхідна для її досягнення. Іншими словами, цей тест, що, як правило, називається тестом пропорційності, вимагає, щоб обмежувальний засіб був належним (відповідним) для виконання передбачених захисних функцій.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Враховуючи фактичні обставини справи, надані сторонами докази, положення законодавства суд доходить висновку, що правових підстав для скасування дозволу на імміграцію позивачу у відповідача немає, оскільки дозвіл на імміграцію в Україну позивач отримала на підставі правдивих відомостей і дійсних документів, поданих у належній формі, що підтверджується також й тим, що на час прийняття рішення про оформлення дозволу на імміграцію стосовно документів позивача заперечень у компетентних органів не було, факту підробки документів чи надання неправдивих відомостей компетентним судом не встановлено. Разом з цим скасування посвідки на постійне проживання чоловіку позивача не може вважатися підставою для скасування дозволу на імміграцію позивачу, адже це не передбачено чинним законодавством, що не дає відповідачу права обґрунтовувати своє рішення пунктом 1 ч.1 ст.12 Закону «Про імміграцію». Також, відповідач в даному випадку не має повноважень надавати оцінку правомірності та проводити рецензію рішення щодо надання дозволу на імміграцію позивачу.

При цьому механізм оформлення, виготовлення, видачі і обміну посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства визначає затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року Порядок № 321 Про затвердження зразка, технічного опису бланка та Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання (далі – Порядок № 321).

Згідно п. 7 Порядку № 321обмін посвідки здійснюється у разі, зокрема, досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку.

Пунктом 16 передбачено, що документи для оформлення посвідки, її обміну подаються до територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС, за місцем проживання іноземця або особи без громадянства.

Працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС під час приймання документів від іноземця або особи без громадянства перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32 - 34 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства, своєчасність їх подання, наявність підстав для оформлення та видачі посвідки, наявність відмітки про перетинання державного кордону чи продовження строку перебування або наявність документа, що підтверджує законність перебування/проживання іноземця або особи без громадянства на території України, звіряє відомості про іноземця або особу без громадянства, зазначені в паспортному документі іноземця або документі, що посвідчує особу без громадянства, з даними, що містяться в заяві-анкеті (п. 21).

Працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС не пізніше наступного дня після надходження для розгляду документів, прийнятих уповноваженим суб`єктом, перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32 і 33 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства (п. 29).

Після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС здійснює заходи з ідентифікації особи, на ім`я якої оформляється посвідка, та перевірку поданих нею документів (п. 36).

Ідентифікація особи здійснюється на підставі даних, отриманих з баз даних Реєстру, та відомчої інформаційної системи ДМС (п. 37).

Перевірка законності перебування іноземця або особи без громадянства на території України здійснюється з використанням засобів інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон, “Аркан” або шляхом надсилання запитів до Адміністрації Держприкордонслужби, відповідь на які Адміністрація Держприкордонслужби надає протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.

Чинність дозволу на імміграцію, копія якого надана іноземцем або особою без громадянства, перевіряється шляхом вивчення матеріалів справи про надання такого дозволу.

Рішення про оформлення посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих документів та відсутності підстав для відмови в її видачі (п. 38).

Територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли:

1) іноземець або особа без громадянства мають посвідку чи посвідку на тимчасове проживання (крім випадків обміну посвідки або оформлення посвідки іноземцю або особі без громадянства, які тимчасово проживали на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання), посвідчення біженця чи посвідчення особи, якій надано додатковий захист, які є дійсними на день звернення;

2) іноземець або особа без громадянства перебувають на території України з порушенням встановленого строку перебування або щодо них діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в`їзду;

3) дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію;

4) встановлено належність особи до громадянства України;

5) за видачею посвідки звернувся законний представник, який не має документально підтверджених повноважень для її отримання;

6) іноземцем або особою без громадянства подано не в повному обсязі або з порушенням строків, визначених пунктами 17 і 18 цього Порядку, документи та інформацію, необхідні для оформлення і видачі посвідки;

7) отримано від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу інформацію про те, що дії іноземця та особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні;

8) паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, підроблений, зіпсований або не відповідає встановленому зразку чи належить іншій особі або строк його дії закінчився;

9) встановлено факт подання іноземцем або особою без громадянства завідомо неправдивих відомостей, підроблених документів або встановлено факт скасування наданого їм дозволу на імміграцію;

10) виявлено факти невиконання іноземцем або особою без громадянства рішення суду чи державних органів, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або вони мають інші майнові зобов`язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи ті, що пов`язані з попереднім видворенням за межі України, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в`їзду в Україну;

11) в інших випадках, передбачених законом.

Таким чином, Порядок № 321 чітко визначає, що повноваження територіального органу ДМС при вирішенні питання про обмін посвідки на постійне проживання обмежені перевіркою лише підстав для такого обміну та підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки. Тобто, територіальний орган ДМС не вправі проводити рецензію раніше прийнятого рішення.

Отже, повноваження відповідача, як суб`єкта владних повноважень, мають чіткі обмеження, які у даному випадку зводяться до того, що під час вирішення питання про обмін посвідки на постійне проживання останній позбавлений можливості надавати оцінку правомірності видачі дозволу на імміграцію за відсутності на це підстав, передбачених пунктами п.п. 21-24 Постанови КМУ № 1983 та п.п. 63-64 Порядку № 321. Відповідач скасував дозвіл на імміграцію позивачу, фактично проводячи рецензію прийнятого раніше рішення, що суперечить ЗУ «Про імміграцію», Постанові № 1983 та Порядку № 321.

Поряд з цим суд також враховує, що позивач вже тривалий час проживає на території України, має дітей громадян України, центр соціальних інтересів також знаходиться в Україні, до адміністративної чи кримінальної відповідальності не притягувалась.

Міжнародними договорами, ратифікованими Україною встановлено, що дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (Конвенція про права дитини, затверджена ООН від 20 листопада 1989 року, Конвенція (Конвенцію ратифіковано постановою BP №789-ХІІ від 27.02.91 (ст.9).

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним, такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини (Конвенція про контакт з дітьми (ETS №192) (укр/рос) № ETSN192 ,15.05.2003, Конвенція, Рада Європи (Конвенцію ратифіковано з заявою Законом № 166-V від 20.09.2006 (ст. 4).

Згідно з частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Крім того, згідно з судовою практикою Європейського суду з прав людини «для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання» (постанова по справі «МакМайкл проти Сполученого Королевства» (McMichael v. UnitedKingdom) від 24.02.1995 р., Series A, № 307, р. 55, § 86).

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Таким чином, втручання органу державної влади в сімейне життя позивача є неправомірним.

Окрім цього, згідно з положеннями статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду від 18 листопада 2019 року, постановленої у адміністративній справі № 820/5953/16.

У свою чергу оскаржуване рішення відповідача фактично позбавляє позивача можливості комфортного проживання та можливості здійснювати будь-які правочини, оскільки дозвільний документ на проживання в Україні (посвідка на постійне проживання) скасований. Більше того, у зв`язку з рішенням відповідача позивач буде змушена покинути територію України, розлучена з сім`єю, та не гарантовано, що в подальшому позивач безперешкодно зможе в`їхати на територію України.

Отже, відповідачем, крім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли, оскільки при видачі дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні відповідач підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання їй дозволу на імміграцію в Україну.

У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово робив визначення критерію "необхідності у демократичному суспільстві". Так, за практикою Суду при визначенні питання "необхідності у демократичному суспільстві" держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.

Європейський суд з прав людини оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень. А тому, суд дійшов висновку, що будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право, передбачене статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Конституційний Суд України у Рішенні №7-рп/2009 від 16.04.2009 висловив правову позицію, відповідно до якої, рішення суб`єкта владних повноважень повинні бути гарантією стабільності суспільних відносин, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.

У справі № 2040/5642/18 від 24.04.2019 року Верховний Суд зазначив, що скасування рішення про оформлення набуття громадянства потребує наявності достатніх та належних доказів щодо встановлення факту подання особою свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року по справі №820/1293/16. При цьому, жодних доказів на підтвердження обставин, які могли б бути розцінені судом як свідоме подання позивачем свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів відповідачем до суду не надано.

Крім того, суд зауважує, що відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

У даному випадку, задоволення позовної вимоги щодо зобов`язання відповідача направити інформацію до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби про протиправність і скасування рішення у формі висновку від 28.10.2014 року Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено принцип законності, який вимагає, щоб органи державної влади та їх посадові особи діяли тільки на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частинами першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На виконання цих вимог відповідач не надав беззаперечні докази того, що оформлення дозволу на імміграцію в Україну позивачу відбулось внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів.

Водночас, суд звертає увагу, що строки на звернення до суду з указаним позовом не пропущені, оскільки матеріалами справи підтверджено, що позивачка дізналася про скасування їй дозволу на імміграцію 20.10.2025 року, коли було отримано відповідь на адвокатський запит, а з боку відповідача не запрошувалася для надання пояснень щодо вирішенні питання про скасування дозволу на імміграцію та отримувала жодних листів. В якості заперечень, відповідачем не надано належних та допустимих доказів.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо прийняття рішення у формі висновку від 28.10.2014 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати це рішення.

Визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо прийняття рішення у формі висновку від 28.10.2014 року про скасування посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати це рішення.

Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області направити інформацію до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби про протиправність і скасування рішення у формі висновку від 28.10.2014 року Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області направити інформацію до ДМС України про видалення з бази даних ДМС України інформації про недійсність посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 на ім`я громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 на підставі наявних в матеріалах справи документів, врахувавши мотивувальну частину судового рішення в даній справі.

Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні с серії НОМЕР_1 громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнути на користь громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , понесені витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 211,20 гривень за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Лапій С.М.