Рішення від 25 лютого 2026 р. у справі №260/9810/25 — Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

26 лютого 2026 року м. Ужгород№ 260/9810/25

Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Іванчулинця Д.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач) в особі представника – адвоката Конопіхіна Антона Володимировича (далі – представник позивача) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України (далі – відповідач), яким просить суд:

1) визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо не розгляду по суті рапорту про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»;

2) зобов`язати військову частину НОМЕР_2 звільнити ОСОБА_1 , з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.12.2025 року, ця адміністративна справа була розподілена судді Рейті С.І.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 08.12.2025 року відкрито спрощене позовне провадження в даній адміністративній справі.

Згідно з ч. 13 ст. 31 Кодексу адміністративного судочинства України, справа, розгляд якої розпочато одним суддею чи колегією суддів, повинна бути розглянута цим самим суддею чи колегією суддів, за винятком випадків, які унеможливлюють участь судді у розгляді справи, та інших випадків, визначених цим Кодексом.

У зв`язку зі звільненням судді ОСОБА_2 з посади у відставку розпорядженням керівника апарату Закарпатського окружного адміністративного суду №201 від 01.01.2026 ця адміністративна справа передана для призначення повторного автоматизованого розподілу.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.01.2026 року, дану адміністративну справу передано на розгляд судді Іванчулинцю Д.В.

07 січня 2026 року ухвалою судді Закарпатського окружного адміністративного суду було прийнято до провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.

Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він подав рапорт про звільнення з військової служби на підставі підп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір`ю, однак отримав відмову. Вважаючи, що відповідач протиправно відмовив у звільненні з військової служби, позивач звернувся до суду з цим позовом.

03 лютого 2026 року відповідачем, через систему «Електронний суд», подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого зазначає, що на адресу військової частини НОМЕР_2 надійшов рапорт ОСОБА_1 від 03.11.2025 про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за одним із батьків, який є особою з інвалідністю ІІ групи. За результатами розгляду даного рапорту відповідачем надіслано позивачу лист від 27.11.2025 №50/115/10-4566-2025, яким матеріали рапорту повернуто без реалізації у зв`язку з відсутністю відомостей щодо інших членів сім`ї першого або другого ступеня споріднення особи з інвалідністю, що, на думку відповідача, є обов`язковою умовою застосування зазначеної норми Закону. Також відповідач наголошує, що долучений позивачем до матеріалів справи рапорт, датований 31.11.2025, не надходив до військової частини та не реєструвався, тоді як фактично був поданий і зареєстрований інший рапорт від 03.11.2025 за №2/1/1/1-6384-вн-2025, що, на переконання відповідача, свідчить про подання до суду неналежного документа.

Крім того, відповідач вказує, що 28.11.2025 позивач не виконав законний наказ командира військової частини НОМЕР_2 №434 о/с від 26.11.2025 щодо вибуття для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_3 , у зв`язку з чим його дії були попередньо кваліфіковані за частиною четвертою статті 402 Кримінального кодексу України. За результатами службового розслідування матеріали направлено до Державного бюро розслідувань, відомості внесено до ЄРДР за №62025140160001696 від 01.12.2025, а ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04.12.2025 до позивача застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком до 60 днів, у зв`язку з чим його виключено з усіх видів забезпечення наказом по стройовій частині від 05.12.2025 №353. Водночас відповідач зазначає, що відкриття кримінального провадження та застосування запобіжного заходу не припиняють автоматично проходження військової служби, а лише призупиняють її, у зв`язку з чим питання звільнення позивача з військової служби має вирішуватися виключно з урахуванням вимог законодавства та фактичних обставин кримінального провадження.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , проходить військову службу як кулеметник 3 відділення 2 стрілецького взводу 2 стрілецької роти 3 стрілецького батальйону військової частини НОМЕР_2 та був призваний на військову службу під час загальної мобілізації у зв`язку із введенням воєнного стану в Україні з 24 лютого 2022 року.

Мати військовослужбовця, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідно до посвідчення серії НОМЕР_4 , є особою з інвалідністю з дитинства ІІ групи, а згідно з висновком за формою №080-4/о №59/28 від 29 липня 2025 року, за станом здоров`я потребує отримання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі від фізичної особи.

Батько позивача, ОСОБА_4 , помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_5 , у зв`язку з чим мати позивача не має інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення, які могли б здійснювати за нею постійний догляд.

З огляду на зазначені обставини ОСОБА_1 було подано рапорт про звільнення з військової служби за сімейними обставинами.

27 листопада 2025 року позивач отримав лист від військової частини №50/115/10-4566-2025, яким повідомлено, що за результатами розгляду його рапорту прийнято рішення про повернення матеріалів без реалізації.

Не погоджуючись з відмовою відповідача, оформленої у формі листа, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Приймаючи рішення по суті спірних правовідносин, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 65 Конституції України визначає, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відносини між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регулюються Законом України від 25.03.92 №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (надалі за текстом - Закон №2232-XII).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту та Національної гвардії України.

Пунктом 2 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (тут і далі в редакції на дату виникнення спірних правовідносин) передбачено, що громадяни проходять військову службу у Збройних Силах України (далі - військова служба) в добровільному порядку або за призовом.

У добровільному порядку громадяни проходять: військову службу (навчання) за контрактом курсантів у вищих військових навчальних закладах, а також закладах вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти); військову службу за контрактом осіб рядового складу; військову службу за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військову службу за контрактом осіб офіцерського складу.

З громадянами, які добровільно вступають на військову службу, укладається контракт згідно з додатками 1 і 2.

За призовом громадяни проходять: строкову військову службу; військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період; військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період; військову службу за призовом осіб офіцерського складу.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.91 №1932-XII особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 року введено воєнний стан. На час розгляду судом цієї адміністративної справи воєнний стан в Україні триває.

Указом Президента України №69/2022 «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.

Пунктом 8 цього Указу встановлено, місцевим органам виконавчої влади у взаємодії з територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, за участю органів місцевого самоврядування та із залученням підприємств, установ та організацій усіх форм власності, фізичних осіб-підприємців організувати та забезпечити в установленому порядку: 1) своєчасне оповіщення і прибуття громадян, які призиваються на військову службу, прибуття техніки на збірні пункти та у військові частини; 2) здійснення призову військовозобов`язаних, резервістів на військову службу, їх доставки до військових частин та установ Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших військових формувань України; 3) виділення тимчасово будівель, споруд, земельних ділянок, транспортних та інших матеріально-технічних засобів, надання послуг Збройним Силам України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі України, Державній спеціальній службі транспорту, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України та іншим військовим формуванням України відповідно до мобілізаційних планів.

Статтею 24 Закону №2232-XII унормований початок, призупинення і закінчення проходження військової служби.

Відповідно до частини третьої статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Статтею 26 Закону №2232-XII визначені підстави звільнення з військової служби.

Відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону №2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Згідно з абзацом тринадцятим пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону №2232-XII військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах під час дії воєнного стану: необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Зі змісту наведеної норми висновується, що для звільнення з військової служби у випадку необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, достатньою є наявність однієї з таких умов:

- відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи;

- інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Таким чином «відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятою статті 26 Закону №2122-IX.

Означені висновки зроблено Верховним Судом у постанові від 27.02.2025 по справі №380/16966/24.

Суд зазначає, що позивачем подано до матеріалів справи рапорт від 31.11.2025 року (в місяці листопаді 30 днів). Окрім того, разом з рапортом позивач додає опис вкладення до поштового відправлення №8801500219060 від 05.10.2025 року, в якому, під штампом поштового відділення від 05.10.2025 року, дописана дата « 31.11.2025».

Згідно трекінгу поштового відправлення №8801500219060, таке відправлення було отримане поштовим відділенням 05.10.2025 року та вручено адресатові (одержувачу) 07.10.2025 року.

Зі змісту позовних вимог вбачається, та матеріалами справи не підтверджено бездіяльність відповідача щодо відповіді на рапорт від 31.11.2025 року, тому суд не враховуватиме даний доказ при розгляді даної справи.

У відзиві на позовну заяву відповідачем було надано рапорт позивача від 03.11.2025 року про звільнення з військової служби у зв`язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за членом сім`ї першого ступеня споріднення, яка є особою з інвалідністю ІІ групи.

До рапорту позивачем було додано: нотаріально засвідчену копію паспорту на ім`я ОСОБА_3 на 5 арк.; нотаріально засвідчену копію пенсійного посвідчення на ім`я ОСОБА_3 на 2 арк.; нотаріально засвідчену копію ЛКК 59/28 на ім`я ОСОБА_3 на 1 арк.; нотаріально засвідчену копію довідки №080-4/0 до висновку ЛКК 59/28 на 1 арк.; нотаріально засвідчену копію свідоцтва про смерть на ім`я ОСОБА_4 , батька, на 1 арк.; нотаріально засвідчену копію свідоцтва про народження ОСОБА_1 на 1 арк.; нотаріально засвідчену копію про неотримання допомоги на 1 арк.; оригінал акту проведення обстеження сім`ї на 1 арк.; нотаріально засвідчену копію паспорта на ім`я ОСОБА_1 на 5 арк..

Як на підставу для відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби відповідач вказав на відсутність документів на підтвердження відсутності всіх можливих членів сім`ї 1 чи 2 ступеня споріднення (рідних братів/сестер, дітей, повнолітніх внуків) у матері позивача, крім позивача як визначено Законом.

Крім того, відповідач вказує, що 28.11.2025 позивач не виконав законний наказ командира військової частини НОМЕР_2 №434 о/с від 26.11.2025 щодо вибуття для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_3 , у зв`язку з чим його дії були попередньо кваліфіковані за частиною четвертою статті 402 Кримінального кодексу України. За результатами службового розслідування матеріали направлено до Державного бюро розслідувань, відомості внесено до ЄРДР за №62025140160001696 від 01.12.2025, а ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04.12.2025 до позивача застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком до 60 днів, у зв`язку з чим його виключено з усіх видів забезпечення наказом по стройовій частині від 05.12.2025 №353.

Водночас відповідач зазначає, що відкриття кримінального провадження та застосування запобіжного заходу не припиняють автоматично проходження військової служби, а лише призупиняють її, у зв`язку з чим питання звільнення позивача з військової служби має вирішуватися виключно з урахуванням вимог законодавства та фактичних обставин кримінального провадження.

Внаслідок чого, суд дійшов висновку, що підстави для звільнення позивача з військової служби під час судового розгляду даної справи не доведені.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку про те, що відповідач, відмовляючи позивачу у звільненні з військової служби діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, оскільки позивачем не було доведено факт відсутності, інших родичів першого чи другого ступеня споріднення, або їхню потребу у постійному догляді за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Водночас суд зазначає, що позивач не позбавлений права на звернення із рапортом про звільнення з військової служби за наявності належних доказів, що підтверджують підстави для такого звільнення.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Принципами адміністративної процедури є добросовісність і розсудливість (п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про адміністративну процедуру» 17 лютого 2022 року №2073-IX).

Стаття 10 Закону України «Про адміністративну процедуру» пояснює добросовісність і розсудливість в адміністративній процедурі. Адміністративний орган зобов`язаний діяти добросовісно для досягнення мети, визначеної законом. Адміністративний орган при здійсненні адміністративного провадження повинен діяти, керуючись здоровим глуздом, логікою та загальноприйнятими нормами моралі, з дотриманням вимог законодавства. Особа зобов`язана здійснювати надані їй права добросовісно та не зловживати ними.

Принципу добросовісності («bona fides») корелюють доктрина римського права «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки, інша назва принцип «естопель») ґрунтується ще на римських максимах - «no№concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), «nemo auditur propriam turpitudinem allegans» (ніхто не може посилатися на власну ганебність або провину, щоб отримати перевагу в суді або в правових питаннях тобто заборони отримувати вигоду від власного неправомірної поведінки). В основі зазначених доктрин знаходиться принцип добросовісності.

Поведінка, яка суперечить добросовісності, «легітимним очікуванням», «належному урядуванню» та «правовій визначеності» не може бути правомірною, як і всі рішення пов`язані із нею.

Так, одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково співпадає з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).

Наприклад, у пунктах 70-71 рішення у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04) Європейський Суд з прав людини, аналізуючи відповідність мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування», зазначивши, що цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява №33202/96, пункт 120, «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), заява №48939/99, пункт 128, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), №21151/04, пункт 72, «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява №10373/05, пункту 51). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява №55555/08, пункт 74, «Тошкуца та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява №36900/03, пункт 37) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), пункт 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 119).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland),заява №10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява №36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), пункту 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункт 58, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява №32457/05, пункт 40, «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява №35298/04, пункт 67). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), пункту 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункт 53 та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), пункт 38).

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, відсутні підстави для вирішення питання про відшкодування судових витрат.

Керуючись ст. ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії – відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

СуддяД.В. Іванчулинець