Постанова від 27 січня 2026 р. у справі №523/19518/21 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/268/26

Справа № 523/19518/21

Головуючий у першій інстанції Аліна С. С.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.01.2026 року м. ОдесаОдеський

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

за участю позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки – Сігнаєвського О.О., представника відповідача – Атаманчук Н.С.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сігнаєвський Андрій Олегович, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сігнаєвський Андрій Олегович до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку в спільному майні, -

в с т а н о в и в:

01 листопада 2021 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сігнаєвський Андрій Олегович, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку в спільному майні, у якому просила суд:

припинити право власності ОСОБА_2 на 1/6 частку квартирі АДРЕСА_1 ;

стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 вартість 1/6 частин квартири АДРЕСА_1 , в сумі 67 586 грн, за рахунок коштів, які внесено ОСОБА_2 на депозитний рахунок Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області;

визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/6 частин квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 24,7 кв.м, житловою площею 11,1 кв.м;

визначити порядок виконання рішення суду, відповідно до якого, рішення суду після набрання ним законної сили є підставою для державної реєстрації припинення права власності на 1/6 частку квартири квартирі АДРЕСА_1 , загальною площею 24,7 кв.м, житловою площею 11,1 кв.м зареєстрованою за ОСОБА_2 і підставою для державної реєстрації за ОСОБА_1 права власності на 1/6 частку квартири квартирі АДРЕСА_1 , загальною площею 24,7 кв.м, житловою площею 11,1 кв.м.

Свої позовні вимоги позивачка мотивувала тим, що вона є власником 5/6 часток квартири АДРЕСА_1 . Зазначене майно належить позивачці в наступному порядку: 2/3 частки на підставі договору дарування посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Двоєнкіною Т.О. №1425 від 30.08.2021 зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30.08.2021; 1/6 частка на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом виданого приватним нотаріусом ОМНО Яковлевою О.М. 12.07.2021 зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 12.07.2021.

Відповідачка ОСОБА_2 є власником 1/6 часток вище зазначеної квартири, що належать їй на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом виданого приватним нотаріусом ОМНО Яковлевою О.М. 02.06.2021, зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 02.06.2021.

Позивачка ОСОБА_1 посилаючись на те, що 1/6 частка, що належить ОСОБА_2 відповідає 4,12 кв.м загальної і 1,85 кв.м житлової площі квартири, що безумовно є незначною часткою, яка не може бути виділена в натурі.

Спірна квартира є єдиним самостійним житлом, що знаходиться у власності позивачки, яка також має сина - ОСОБА_3 , який не має власного житла.

Припинення права власності ОСОБА_2 на 1/6 частку квартири не завдасть істотної шкоди як її інтересам, так і інтересам членів її сім`ї з огляду на наступне.

ОСОБА_2 має у власності квартиру під АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі - продажу №7-26 від 07.02.2018 посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Шатіловою О.В., зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 07.02.2018.

Отже відповідачка має інше, значно краще за умовами (площею, як загальною так і житловою, де за нормами можуть проживати три особи) житло, не лише у тому ж районі міста, а навіть на сусідній вулиці. Таким припинення права власності на 1/6 частку спірної квартири (де норма не дотримується навіть при проживанні однієї особи) не завдасть не лише істотної шкоди відповідачці та членам її сім`ї, що проживають з нею, а і будь-якої незначної шкоди. При цьому припинення права власності на 1/6 частку спірної квартири припинить істотні порушення права власності позивачки та членів її родини.

15 грудня 2021 року відповідачка ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Атаманчук Наталія Сергіївна, надала суду відзив на позовну заяву, у якому просила суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що припинення права власності на 1/6 частку спірної квартири з виплатою очевидно заниженої суми компенсації завдасть істотної шкоди їй та членам її сім`ї.

У судове засідання з`явився представник позивачки ОСОБА_1 – адвокат Сійнаєвський А.О., позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити у повному обсязі.

У судове засідання з`явилася представник відповідачки ОСОБА_2 – адвокат Атаманчук Н.С., позовні вимоги не визнала, заперечувала проти їх задоволення.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права власності, визнання права власності та стягнення коштів відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сігнаєвський Андрій Олегович, просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

В судове засідання, призначене на 28 січня 2026 року об 14 год 10 хв з`явились позивачка ОСОБА_1 , представник позивачки – ОСОБА_4 , представник відповідача – Атаманчук Н.С..

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі та відзиві відповідачки ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Атаманчук Наталія Сергіївна, на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на повагу до житла.

Права власника житлового будинку, квартири визначені статтями 317, 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування та розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди – спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.

Відповідно до частини 1 статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частиною першою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Згідно частин 2-3 статті 358 ЦК України співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Частиною 1 статті 365 ЦК України передбачені підстави, за наявності яких суд може задовольнити позов про припинення права особи на частку у спільному майні: частка є незначною і не може бути виділена в натурі, річ є неподільною, спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачка ОСОБА_1 є власницею 5/6 часток квартири АДРЕСА_1 . Зазначене майно належить позивачці в наступному порядку: 2/3 частки на підставі договору дарування посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Двоєнкіною Т.О. №1425 від 30.08.2021 зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30.08.2021; 1/6 частка на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого приватним нотаріусом ОМНО Яковлевою О.М. 12.07.2021 зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 12.07.2021.

Відповідачка ОСОБА_2 є власницею 1/6 часток вище зазначеної квартири, що належать їй на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом виданого приватним нотаріусом ОМНО Яковлевою О.М. 02.06.2021, зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 02.06.2021.

До своєї позовної заяви позивачка ОСОБА_1 надала Звіт про незалежну оцінку майна від 12.10.2021, відповідно до якого вартість 1\6 частини спірної квартири, що належить відповідачці ОСОБА_2 становить 67 586 гривень.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Як зазначено у листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 року №24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК).

Згідно ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Також ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Поняття спільної часткової власності викладено у ч. 1 ст. 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.

Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно у цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними відсотками від цілого чи у дробовому виразі.

Відповідно до ч. 1 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Частиною 2 цієї статті передбачено, що співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їх спільною частковою власністю.

Згідно ст. 155 ЖК України власника не може бути позбавлено права користування жилим будинком (квартирою), крім випадків, установлених законодавством.

Відповідно до ч. 3 ст. 358 ЦК України кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно ч. 1 ст. 20 ЦК України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Положеннями частини 1 ст. 346 ЦК України наведено перелік випадків, за наявності яких право власності може бути припинено. Виходячи зі змісту ч. 2 цієї статті, даний перелік не є вичерпним та право власності може бути припиненим і в інших випадках, встановлених законом.

Один з таких випадків наведено в ст. 365 ЦК України, яка регулює порядок, підстави та умови припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Зокрема, право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Відповідно ч. 2 ст. 183 ЦК України неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Аналіз положень статті 365 ЦК України дає підстави для висновку, що право власності співвласників на частку в спільному майні може бути припинено за наявності будь-якої з передбачених пунктами 1-3 частини першої цієї статті підстав, які є самостійними, але за умовами, що припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

У судовому засіданні представник відповідачки ОСОБА_2 – адвокат Атаманчук Н.С. позовні вимоги не визнала, просила відмовити в задоволені позову, у судовому засіданні пояснила, що відповідачка ОСОБА_2 , яка є власником спірної 1/6 частити квартири, категорично не визнає позовні вимоги, просить суд не припиняти її право власності на 1/6 частити квартири.

Закріплена п. 4 ч. 1 ст. 365 ЦК України не може вважатися самостійною обставиною для припинення права на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї).

Аналіз зазначеного дає підстави для висновку, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1-3 ч. 1 ст. 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Саме ця обставина є визначальною при вирішенні позову про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.

Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім`ї, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном.

Статтею 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Обґрунтовуючи позов, позивач в якості підстав для припинення права власності відповідача на 1/6 частку квартири, вказала, що частка відповідачки не може бути виділена в натурі, спільне володіння і користування майном є неможливим.

Позивач не надав до суду доказів неможливості спільного володіння та користування спільним житловим будинком.

Припинення права власності відповідачки на 1/6 частку квартири, завдасть істотної шкоди інтересам відповідачки як співвласнику.

Доводи позивача, що між нею та відповідачкою склалися напружені відносини та неможливості, не можуть бути прийняті судом, як належне обґрунтування позовних вимог, оскільки відсутність близьких дружніх відносин між співвласниками не перешкоджає фактичному володінню, користуванню та розпорядженню своєю часткою майна.

З урахування вищевикладеного визнання за позивачем права власності в цілому на квартиру порушує права відповідачки та завдасть їй істотної шкоди, а тому необхідно відмовити позивачу в задоволенні її позовних вимог.

Частиною 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню.

Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодись неможливо, виходячи з наступного.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09 грудня 1994 року, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07.10.2010 (остаточне 21 лютого 2011 року) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27.01.2004).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства – обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10.02.2010 (остаточне 10 травня 2011 року) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23.12.2003), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що позивачкою ОСОБА_1 доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що у даному випадку наявні законні підстави передбачені статтею 365 ЦК України для припинення права власності відповідачки на 1/6 частку з виплатою їй грошової компенсації в розмірі ринкової вартості належної їй частки спірної квартири в сумі 91 188, 00 грн внесені на депозитний рахунок Територіального управління Державної судової адміністрації в Одеській області у зв`язку з тим, що спільне володіння та користування спірною однокімнатною квартирою загальною площею 24,7 кв.м, житловою 11,1 кв.м, є неможливим. 1/6 частка, що належить відповідачці відповідає 4,12 кв.м загальної, та 1,85 кв.м житлової площі квартири, що безумовно є незначною часткою, яка не може бути виділена в натурі. Відповідачка забезпечена іншим житлом: їй належить квартира АДРЕСА_3 . Отже, припинення права власності на 1/6 частку спірної квартири не завдасть істотної шкоди інтересам відповідачки та члена її сім`ї. Й, навпаки, відповідачка ОСОБА_2 не надала суду будь-яких доказів на спростування підстав заявленого позову.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважать важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Колегія суддів вважає, що в порушення положень статей 264, 265 ЦПК України суд першої інстанції помилково не надав оцінки кожному аргументу наведеного позивачем щодо наявності підстав для задоволення позову, поверхово дослідив надані позивачем докази та дав їм помилкову оцінку, тобто взагалі позивачка не була «почута» судом.

Так, «частиною 1 статті 365 ЦК України передбачені підстави, за наявності яких суд може задовольнити позов про припинення права особи на частку у спільному майні: частка є незначною і не може бути виділена в натурі, річ є неподільною, спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Тлумачення частини 1 статті 365 ЦК України дозволяє зробити висновок, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1-3 частини 1 статті 365 ЦК України, але за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї і попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2013 року у справі №6-37цс13).

Встановлено, що через неприязнені стосунки з відповідачкою, яка більше двох років фактично контролює спірну квартири, до якої позивачка не має доступу, сторони не можуть дійти згоди щодо будь-яких питань про спільне користування або викуп частки одним із співвласників, що фактично визнається відповідачем у справі. Таким чином, право власності позивачки порушується відповідачкою більше двох років і потребує судовому захисту.

Предметом спору є однокімнатна квартири загальною площею 24,7 кв.м, житловою 11,1 кв.м (а.с. 15).

1/6 часка, що належить відповідачці відповідає 4,12 кв.м загальної та 1,85 кв.м житлової площі квартири, що безумовно є незначною часткою, яка не може бути виділена в натурі.

Згідно положень ст. 47 ЖК УРСР та п. 53 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській PCP №470 від 11 грудня 1984 року норма жилої площі становить 13,65 кв.м на одну особу. Отже, на законодавчому рівні, встановивши норми жилих приміщень (13,65 кв.м житлової площі на одну особу), законодавець фактично встановив, що в таких умовах люди не можуть, та не мають права жити.

Відповідачка ОСОБА_2 забезпечена іншим житлом: їй належить квартира АДРЕСА_3 на підставі договору купівлі-продажу №7-26 від 07.02.2018 посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Шатіловою О.В. зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 07.02.2018 (а.с. 15).

Відповідачка ОСОБА_2 не погодилась із ринковою вартістю спірної квартири визначеної у звіті наданому позивачкою та надала висновок експерта №019/2023 оціночно-будівельної експертизи від 12.06.2023, складений за її заявою судовий експертом Скибінською Тетяною Михайлівною, яким встановлено, що дійсна (ринкова) вартість 1/6 частки у праві спільної часткової власності на спірну квартиру на момент проведення експертизи становить 911 88, 00 грн (а.с. 174-183).

При цьому позивачка ОСОБА_1 погодилась із вартістю майна, на якому наполягала відповідачка і внесла грошову компенсацію в розмірі ринкової вартості належної відповідачці частки спірної квартири в сумі 91 188, 00 грн на депозитний рахунок суду (а.с. 196).

Отже, у такий спосіб сторонами було погоджено розмір вартості спірної частки майна і позивачка виконала свій обов`язок щодо внесення відповідної суми не користь відповідачки.

За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку, що припинення права власності на 1/6 частку спірної квартири не завдасть істотної шкоди інтересам відповідачки та членаи її сім`ї.

Верховний Суд у постанові від 15.01.2020 у справі №754/ 613/18 (провадеження №61-1634св19) зробив висновку про те, що «Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме – від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява №19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» – це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме – від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільствІ.

Отже, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою».

Аналізуючи наведені, колегія суддів вважає, що позбавлення відповідача права на 1/6 частку спірної квартири забезпечує «справедливу рівновагу» між інтересами суспільства та інтересами власника й не порушує її право на мирне володіння майном, а також не є порушенням дотримання справедливої рівноваги між інтересами сторін у справі і в наслідок порушенням положень ч. 1 ст. 6, 8 ст. 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, статті 1 Протоколу №1 до Конвенції та ст. 1 ЦПК України.

Справедливий баланс буде дотриманий та внаслідок втручання в її право власності відповідачка не понесе індивідуальний і надмірний тягар, оскільки їй надана обґрунтована грошова компенсація в розмірі ринкової вартості належної їй частки спірної квартири в сумі 91 188, 00 грн у зв`язку з позбавленням її права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява №43768/07)).

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне – 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, правові висновки Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідив усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що за обставинами цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, у даному випадку наявні законні підстави передбачені статтею 365 ЦК України для припинення права власності відповідачки ОСОБА_2 на 1/6 частку з виплатою їй грошової компенсації в розмірі ринкової вартості належної їй частки спірної квартири в сумі 91 188, 00 грн внесені на депозитний рахунок суду, спільне володіння та користування спірною однокімнатною квартирою загальною площею 24,7 кв.м, житловою 11,1 кв.м є неможливим, 1/6 частка, що належить відповідачці відповідає 4,12 кв.м загальної та 1,85 кв.м житлової площі квартири, що безумовно є незначною часткою, яка не може бути виділена в натурі, відповідачка забезпечена іншим житлом, тому припинення права власності на 1/6 частку спірної квартири не завдасть істотної шкоди інтересам відповідачки та члена її сім`ї. Таке втручання держави у право відповідачки на повагу права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, є необхідним у демократичному суспільстві, буде пропорційним та не несе для відповідачки надмірний тягар. Мотиви відповідачки, що вона буде позбавлена житла, не є достатньою підставою для обмеження позивачки, як власниці, права на мирне володіння її майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачкою доведено належним чином, що відповідачка ОСОБА_2 порушує її право власності, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України її право підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню частково, оскільки у даному випадку вимога про визначення порядку виконання рішення суду не відповідає способу захисту її порушених прав.

Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 263-265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статті 365 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволенні позову частково.

Частинами 1 та 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Позивачка ОСОБА_1 понесла та документально підтвердила сплату судових витрат при подачі позовної заяви в сумі 908,00 грн (а.с. 6) та при подачі апеляційної скарги в сумі 1 610,40 грн (а.с. 226), а тому у зв`язку із задоволення позову та апеляційної скарги частково, з відповідачки ОСОБА_2 на користь позивачки підлягає присудженню судовий збір в розмірі 2 518, 40 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сігнаєвський Андрій Олегович, задовольнити частково, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2023 року скасувати та ухвалити постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сігнаєвський Андрій Олегович до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку в спільному майні задовольнити частково.

Припинити право власності ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , на 1/6 частку квартири АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Яковлевою 02 червня 2021 року, право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Яковлевою О.М., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, 02 червня 2021 року, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна: 2007097551101.

Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , на користь ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , ринкову вартість 1/6 частки квартири АДРЕСА_1 в розмірі 91 118,00 грн.

Визнати за ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , право власності на 1/6 частку квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 24,7 кв.м, житловою площею 11,1 кв.м.

В решті позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , витрати по сплаті судового збору в розмірі 2 518,40 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 23 лютого 2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

С.М. Сегеда