Постанова від 24 лютого 2026 р. у справі №473/5771/24 — Миколаївський апеляційний суд

25.02.26

22-ц/812/403/26

Провадження № 22-ц/812/403/26 Суддя першої інстанції Вуїв О.В.

Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

24 лютого 2026 року м. Миколаїв Справа № 473/5771/24

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого - Царюк Л.М.,

суддів - Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

при секретарі судового засідання - Коростієнко Н.С.,

за участі позивач- ОСОБА_1 ,

його представника - ОСОБА_2 ,

представниці відповідачки ОСОБА_3 - Врадій Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою та доповненнями апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 листопада 2025 року, повне судове рішення складено 25 листопада 2025 року, ухвалене під головуванням судді Вуїва О.В., в залі судового засідання в м. Вознесенськ, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , приватного нотаріуса Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Кучерової Наталі Миколаївни про визнання недійсною заяви про згоду на дарування майна, визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації права власності, витребування майна від добросовісного набувача,

В С Т А Н О В И В:

15 жовтня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, вимоги якого уточнив в подальшому, до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , приватного нотаріуса Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Кучерової Наталі Миколаївни про визнання недійсною заяви про згоду на дарування майна, визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації права власності, витребування майна від добросовісного набувача.

Позов обґрунтовано тим, що 01 червня 2018 року ОСОБА_1 підписав заяву про надання своїй колишній дружині ОСОБА_3 згоди на дарування ОСОБА_5 житлового будинку по АДРЕСА_1 , що був придбаний колишнім подружжям в період перебування у шлюбі, тобто є їх спільною сумісною власністю. Вказана заява була складена у приватного нотаріуса Вознесенського міського (на час розгляду справи - районного) нотаріального округу Миколаївської області Кучерової Н.М., посвідчена нею та зареєстрована в реєстрі за № 242.

На підставі цієї заяви 01 червня 2018 року відповідачі уклали між собою договір дарування житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області Кучеровою Н.М., зареєстрований в реєстрі за № 243, за яким ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_5 житловий будинок по АДРЕСА_1 .

Під час складання та підписання ОСОБА_1 заяви про згоду на дарування будинку, нотаріус не ознайомила останнього із суттю, змістом такої заяви, наслідками її підписання позивачем, не надала останньому необхідного часу та можливості для самостійного встановлення правової природи такого правочину та спричинених ним наслідків.

При цьому ОСОБА_1 під час підписання заяви про згоду на дарування майна перебував в хворобливому та шоковому стані, не в повній мірі розумів правові наслідки вчинених ним дій, вважав, що заява має лише формальний характер. Таким чином, на час складання заяви не було вільного волевиявлення позивача, як співвласника будинку, на надання згоди на укладення договору дарування.

Крім того, складання ОСОБА_1 заяви про згоду на укладення договору дарування, а також укладення відповідачами договору дарування були вчинені під впливом тяжкої для нього обставини (тяжкої хвороби) та на вкрай невигідних умовах.

Оскільки згода на дарування та укладення оспорюваного правочину призвели до незаконного вибуття житлового будинку з володіння позивача та набуття цього майна ОСОБА_5 (у тому числі реєстрації за останньою будинку), ОСОБА_1 просив скасувати державну реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 , а також витребувати в останньої на його користь це майно.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 після уточнень позовних вимог просив суд: - визнати недійсною його згоду, надану ОСОБА_3 на дарування на користь ОСОБА_5 житлового будинку по АДРЕСА_1 (що належав позивачу та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності), посвідчену 01 червня 2018 року приватним нотаріусом Вознесенського міського нотаріального округу Кучеровою Н.М., зареєстровану за № 242;

- визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 01 червня 2018 року, за яким ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_5 житловий будинок по АДРЕСА_1 , посвідчений 01 червня 2018 року приватним нотаріусом Вознесенського міського нотаріального округу Кучеровою Н.М., зареєстрований за № 243;

- скасувати державну реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 ;

- витребувати на його користь у ОСОБА_5 житловий будинок по АДРЕСА_1 .

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 листопада 2025 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.

Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса.

Оскільки приватний нотаріус Вознесенського районного нотаріального округу Кучерова Н.М. не є належною відповідачкою у вказаній справі, тому в задоволенні позову до неї слід відмовити.

Твердження позивача про те, що під час складання та підписання заяви про згоду на дарування будинку, нотаріус не ознайомила його із суттю, змістом такої заяви, наслідками її підписання позивачем, не надала останньому необхідного часу та можливості для самостійного встановлення правової природи такого правочину та спричинених ним наслідків, помилкове осмислення ним заяви як такої, що має лише формальний характер, спростовуються змістом самої заяви ОСОБА_1 .

Факт ознайомлення зі змістом цієї заяви та її підписання також визнаний позивачем ОСОБА_1 у судовому засіданні.

ОСОБА_1 не надав суду жодних доказів про те, що на час підписання заяви про згоду на дарування майна він не розумів суть та правові наслідки вчинених ним дій, зокрема щодо наявності у нього захворювань, що вплинули на усвідомлення ним своїх дій, перебування в хворобливому та шоковому стані. Також позивач не надав доказів того, що зазначений ним стан призвів до абсолютної неспроможність в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Сторони договору виконали умови договору дарування, що усуває обов?язкову ознаку для визнання такого правочину фіктивним.

ОСОБА_1 не зазначив та належним чином не обґрунтував, які тяжкі обставини спонукали його до складання заяви про згоду на укладення договору дарування, у чому полягає невигідність для нього умов укладеного правочину, яким чином надання ним згоди іншому співвласнику на дарування спільного майна могло вплинути на усунення тяжких для позивача обставин, не надав відповідних доказів.

Значна частина зазначених позивачем у позові обставин та доводів вже були предметом судової перевірки в межах розгляду цивільної справи № 473/4425/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_5 , приватний нотаріус Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області Кучерова Н.М., про захист і поновлення права власності, яке не підтверджене документально, не визнається чи заперечується, визнання договору дарування недійсним.

Тому встановлені в межах вказаної справи обставини, які спростовують доводи позивача, мають преюдиційне значення для вирішення спору, були прийняті судом як факт та не підлягають повторному доказуванню.

Вимоги про скасування державної реєстрації права власності, витребування майна від добросовісного набувача є похідними від вимог про визнання недійсною заяви про згоду на дарування майна, визнання недійсним договору дарування, та цілком залежать від результату вирішення основних вимог. Оскільки суд відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання недійсною заяви про згоду на дарування майна, визнання недійсним договору дарування, а тому, з урахуванням встановлених судом обставин, відсутності передбачених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» підстав для скасування державної реєстрації права власності за набувачем майна ОСОБА_5 , а також передбачених статтями 387, 388 ЦК України підстав для витребування майна від набувача, а тому не підлягають задоволенню й вказані похідні вимоги.

Не погодившись з рішення суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу та доповнення апеляційної скарги, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити вимоги позову в повному обсязі.

Апеляційна скарга разом з доповненнями до неї мотивована тим, що суд першої інстанції виклав заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги в своїй інтерпретації, які не мають нічого спільного з заявленими ОСОБА_1 позовними вимогами.

Суд першої інстанції не додержався вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі, не виконав встановлені вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК України, не вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню в даних правовідносинах нормою статті 8 ЦПК України, неправильно витлумачив ці норми.

Обставини справи № 473/4425/19 не є преюдиційними обставинам даної справи.

В попередньому судовому засіданні не було визначено обставини, які мають значення для справи, не встановлено факти, що підлягають встановленню і покладені в основу вимог і заперечень, не визначено характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги.

Суд першої інстанції не виконав обов`язок суду про залучення певного складу осіб, які братимуть участь у справі, не вжив всіх належних заходів для забезпечення їхньої явки в судове засідання. Відсутність відповідачів у судовому засіданні порушує принцип змагальності сторін та верховенства права.

Оскаржуване рішення суду не було обґрунтоване доказами, які мали бути одержані у визначеному законом порядку і дослідженими в судовому засіданні.

Судом при ухвалені оскаржуваного рішення не було застосовано висновки Верховного Суду України викладені у постанові від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17.

Відповідачка ОСОБА_3 , в інтересах якої діяла її представниця - Врадій Л.М. , надала відзив на апеляційну скаргу.

В своєму відзиві відповідачка зазначала, що виходячи із суті обґрунтувань позову, фактично позивач оспорював вказану згоду на дарування та сам договір дарування з певних підстав. Тобто вказані правочини заявлялися з певних підстав як оспорювані, та не вимагалося встановити їх. Обраний позивачем спосіб захисту був некоректним, тому, судом при відкритті провадження у справі був визначений заявлений позивачем сам предмет позову.

В судовому засіданні 16 квітня 2025 року позивач підтримав вказані позовні вимоги, від інших позовних вимог відмовився. За такого суд саме в межах заявлених позивачем вимог розглянув справу по суті, а не як вважає позивач, «іншу справу».

Відповідачі по справі надали свої заяви про розгляд справи без їх особистої участі, висловили свою позицію щодо заявлених вимог позивачем.

При розгляду нової справи, судом з урахуванням всіх заявлених позивачем нових підстав позову був наданий детально обґрунтований висновок.

ОСОБА_3 просила в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

На день розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходило.

За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували між собою в зареєстрованому шлюбі, під час якого ОСОБА_3 зі згоди ОСОБА_1 уклала договір купівлі-продажу житлового будинку від 04 травня 2011 року, реєстр. № 1-423 (був посвідчений нотаріально), згідно якого придбала житловий будинок по АДРЕСА_1 .

В подальшому ОСОБА_3 зареєструвала за собою право власності щодо придбаного майна.

Також з наявної в матеріалах справи копії свідоцтва про розірвання шлюбу (том 2, а.с. 28) встановлено, що 14 липня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвали між собою шлюб.

01 червня 2018 року ОСОБА_1 склав та підписав заяву про надання своїй колишній дружині ОСОБА_3 згоди на дарування ОСОБА_5 житлового будинку по АДРЕСА_1 , що був придбаний колишнім подружжям в період перебування у шлюбі, тобто є їх спільною сумісною власністю. Вказана заява була складена у приватного нотаріуса Вознесенського міського (на цей час - районного) нотаріального округу Миколаївської області Кучерової Н.М., посвідчена нею та зареєстрована в реєстрі за № 242.

На підставі цієї заяви 01 червня 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 уклали між собою договір дарування житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області Кучеровою Н.М., зареєстрований в реєстрі за № 243, за яким ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_5 житловий будинок по АДРЕСА_1 .

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції таким вимогам закону відповідає.

Аналізуючи доводи апеляційної скарги апеляційний суд звертає увагу на таке.

Відповідно до частини 1 статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.

Зміст наведених положень свідчить про те, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

За встановленими судом першої інстанції обставинами, у цій справі між позивачем та відповідачкою ОСОБА_3 відсутній спір про те, що житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 був об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За змістом частин 1, 2 та 4 статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно із частинами 1, 2 та 3 статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Можна дійти висновку, що законодавець у наведеній нормі передбачив як загальне правило презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договорів щодо спільного майна, за винятком тих, які потребують обов`язковому нотаріальному посвідченню (частина 3 статті 65 СК України).

Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Тобто, договір дарування належить до категорії безоплатних правочинів та не передбачає можливість отримання дарувальником будь-якої матеріальної компенсації.

Відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (у редакції на час нотаріального посвідчення оспорюваного договору), при посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо правовстановлюючий документ оформлений на ім`я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя. Справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена.

Про наявність згоди другого подружжя зазначається в тексті договору з посиланням на реєстровий номер, за яким ця згода посвідчена, та дату її посвідчення.

За змістом статей 34 Закону України «Про нотаріат» (у редакції на час засвідчення справжності підпису на заяві), приватний нотаріус засвідчується справжність підпису на документах.

Відповідно до статті 78 Закону України «Про нотаріат» нотаріус, посадова особа органу місцевого самоврядування, начальник установи виконання покарань засвідчують справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить законові і які не мають характеру угод та не містять у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини.

Нотаріус, посадова особа органу місцевого самоврядування, засвідчуючи справжність підпису, не посвідчують факти, викладені у документі, а лише підтверджують, що підпис зроблено певною особою.

Відповідно до частини 5 статті 52 Закону України «Про нотаріат» запис у реєстрі є доказом вчинення нотаріальної дії.

Отже, згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути складений письмово, а у визначених законом випадках - нотаріально посвідчений (постанова Верховного Суду у справі № 643/6453/15). Предметом цього правочину за частиною 1 та 2 статті 369 ЦК України є передання права розпорядження спільним майном одним співвласником іншому.

На односторонні правочини поширюються положення статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину, зокрема, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Це означає, що кожний вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована.

Наведене дає підстави для висновку, що згода одного з подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину щодо розпорядження спільним майном, як односторонній правочин, є чинною, до моменту її скасування (відкликання).

Отже, у справі, що переглядається, чоловік, який надав письмову згоду на дарування спільного будинку, оспорює її в суді.

Позивач, звертаючись до суду з позовом, просив визнати його письмову згоду надану його колишній дружині на укладення договору дарування житлового будинку, що належав їм на праві спільної сумісної власності, недійсною.

Підставами для недійсності зазначав, що під час підписання такої згоди він перебував в хворобливому та шоковому стані, не в повній мірі розумів правові наслідки вчинених ним дій, вважав, що заява має лише формальний характер, а тому не було його вільного волевиявлення на надання такої згоди.

Крім того, заява про згоду на укладення договору дарування, а також укладення відповідачами договору дарування були вчинені під впливом тяжкої для нього обставини (тяжкої хвороби) та на вкрай невигідних умовах.

Отже, у своєму позові ОСОБА_1 ставить питання про визнання недійсною згоди на укладення договору дарування та оспорювання самого договору дарування з декількох підстав:

- частини 1 статті 225 ЦК України - правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені;

- частини 1 статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином;

- частини 1 статті 233 ЦК України - правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Частиною 1 статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частинами 1 - 3 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов`язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

За змістом частин 1-3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивачем не надано суду першої інстанції належних та достатніх доказів на підтвердження доводів своїх позовних вимог щодо недійсності його згоди на укладення договору дарування, а відтак й договору дарування укладеного відповідачами.

Так, застосування положень частини 1 статті 225 ЦК України вимагає доведення позивачем тих обставин, що в момент надання згоди на укладення договору дарування він не усвідомлював своїх дій через певну хворобу, або інший стан, що позбавляло його розуміти відповідні дії, тобто потрібні докази (медичні довідки, висновки експертизи, свідки), що підтверджують тимчасовий стан недієздатності саме на момент підписання згоди.

Судом першої інстанції не встановлено та матеріали справи не містять доказів, які б свідчили, що на час підписання ОСОБА_1 згоди на укладення договору дарування останній перебував у такому хворобливому стані, що позбавляло його розуміти свої дії щодо надання такої згоди.

Фіктивний правочин (частина 1 статті 234 ЦК України ) характеризується тим, що сторони, вчиняючи його, знають, що він не буде виконаним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину.

Вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають іншу мету, ніж та, що передбачена правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Отже, укладаючи договір, його сторони не бажають виникнення, зміни, припинення цивільних прав та обов`язків, волевиявлення обох сторін такого правочину не збігається з їх внутрішньою волею.

Разом з тим, якщо наміру обох сторін договору не виконувати договір не встановлено, більш того, на виконання правочину було передано майно, то правові підстави для визнання такого договору фіктивним відсутні. При цьому, суд першої інстанції правильно послався на правовий висновок щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 331/8830/15-ц, від 11 лютого 2019 року у справі № 607/15555/17-ц.

Як встановлено судом першої інстанції сторони договору дарування виконали умови договору, а саме, дарувальниця ОСОБА_3 передала обдаровуваній ОСОБА_5 , а остання прийняла в дар житловий будинок по АДРЕСА_1 , вселилася до нього та зареєструвала місце свого проживання за цією адресою. З огляду на зазначене, сторони договору виконали умови договору дарування, що виключає підстави для визнання такого правочину фіктивним.

Частина 1 статті 233 ЦК України передбачає, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Про застосування цієї норми права, як правильно зазначив суд першої інстанції, розтлумачено у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2023 року у справі № 523/1323/20, де зазначено:

«Правочин, який оспорюється на підставі ст. 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Підставами визнання правочину недійсним на підставі ст. 233 ЦК України та предметом доказування у справі є:

1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин;

2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Тобто, для визнання правочину недійсним на підставі ч. 1 ст. 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена ст. 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів; відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання ч. 1 ст. 233 ЦК України.

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин».

Як правильно встановлено судом першої інстанції ОСОБА_1 ні в позовній заяві, ні під час розгляду справи в суді першої інстанції не зазначив які саме тяжкі обставини спонукали його до надання згоди на укладення договору дарування, у чому полягає невигідність для нього умов укладеного правочину, яким чином надання ним згоди іншому співвласнику на дарування спільного майна могло вплинути на усунення тяжких для позивача обставин. Належних доказів на підтвердження цих обставин суду також не надав.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання згоди ОСОБА_1 на укладення договору дарування житлового будинку по АДРЕСА_1 від 01 червня 2018 року недійсною.

Таким чином, суд першої інстанції, установивши, що ОСОБА_1 при укладенні оспорюваного договору дарування житлового будинку по АДРЕСА_1 , надав нотаріусу нотаріально засвідчену свою заяву про надання згоди на відчуження цього будинку, який є спільною сумісною власністю подружжя, як того вимагає частина 3 статті 65 СК України, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсним вказаного договору дарування.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції виклав заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги в своїй інтерпретації, які не мають нічого спільного з заявленими ОСОБА_1 позовними вимогами відхиляються судом апеляційної інстанції, оскільки позовні вимоги були уточнені позивачем у зв`язку з чим відповідно до змісту протоколу судового засідання від 16 квітня 2025 року суд першої інстанції з`ясовував у позивача які саме позовні вимоги, останній підтримує та з урахуванням думки позивача, суд розглянув позовні вимоги, підтримані позивачем. Зауважень на зазначений протокол судового засідання позивачем не заявлялось.

Аргументи апеляційної скарги про неправильне посилання суду першої інстанції на встановлені обставини у справі № 473/4425/19, як на преюдиційні, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Факти, установлені в прийнятих раніше судових рішеннях, мають для суду преюдиційний характер. Преюдиційність означає обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиційність у процесуальному праві виражена як обов`язок суду, який розглядає справу, прийняти без перевірки та доказів факти, які раніше вже були встановлені набутим законної сили судовим рішенням або вироком у будь-якій іншій справі. Преюдиційність дозволяє уникнути ухвалення суперечливих судових фактів щодо одного й того ж питання та вирішувати справи з найменшими витратами часу та засобів.

Суть преюдиції полягає в неприпустимості ставлення під сумнів судового рішення, яке набрало законної сили, а також повторного розгляду судом одного й того самого питання між тими самими сторонами. Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови:

- обставина встановлена судовим рішенням;

- судове рішення набрало законної сили;

- у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі.

Преюдиційними є факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення й окреслюється його суб`єктивними і об`єктивними межами, згідно з якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їхні правонаступники, не можуть знову оскаржувати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу, навіть коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Про таке застосування преюдиційних фактів зазначається в постанові Верховного Суду від 6 вересня 2022 року у справі № 640/10625/21.

Суть преюдиції полягає і в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц.

У цивільній справі № 640/10625/21 позивач звернувся з позовом до ОСОБА_3 , третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_5 , приватного нотаріуса Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області Кучерової Н.М. про захист і поновлення права власності, яке не підтверджене документально, не визнається чи заперечується, визнання договору дарування недійсним.

В позові у зазначеній справі ОСОБА_1 посилався як на обставини своїх вимог на те, що складаючи договір дарування, приватний нотаріус не взяла до уваги те, що власники спільного майна вже припинили шлюбні відносини. Цей факт було приховано і не зазначено нотаріусом на документах про відчуження. Також нотаріус не внесла відомості про зміни стану колишнього подружжя до Реєстру прав власності нерухомого майна України про те, що обом власникам спільного майна належать частки вказаного будинку та господарських споруд разом із земельною ділянкою розміром по 1/2 частині кожному.

Приватний нотаріус також не встановила наявність складеного договору про виділення частки майна в натурі, договору про поділ майна або свідоцтва про право власності на частки у спільному майні, оскільки саме у випадку складання документа про відчуження спільного майна встановлення цих фактів необхідне для захисту прав кожного із колишнього подружжя. Разом з тим, згідно зі статтями 60, 62 СК України кожна річ набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Вирішуючи спір у цій справі суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, що згідно зі статтею 370 ЦК України право на виділ своєї частки ні в нотаріальному порядку, ні шляхом звернення до суду ОСОБА_1 не реалізував, тому сторони залишилися співвласниками спільної сумісної власності без визначення часток, отже, згідно з частиною другою статті 68 СК України розпорядження в такому випадку здійснюється співвласниками за взаємною згодою без визначення часток.

При посвідченні договору дарування не було порушено прав позивача як співвласника майна, що перебуває у спільній сумісній власності, оскільки приватний нотаріус одержала його згоду, яка посвідчена нотаріально, тому відсутні підстави для скасування рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на спірний житловий будинок. Крім того, вимоги про визнання недійсним договору дарування позивач заявив не до всіх належних відповідачів.

При обґрунтуванні позовних вимог у справі, що переглядається, ОСОБА_1 також посилався на обставини та доводи, які вже були перевірені при розгляді судом позовних вимог у справі № 473/4425/19, тому суд першої інстанції у рішенні правильно зазначив, що встановлені в межах вказаної справи обставини, які спростовують аналогічні доводи позивача, мають преюдиційне значення для вирішення спору, були прийняті судом як факт та не підлягають повторному доказуванню відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України.

Не погоджується апеляційний суд й з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не виконав обов`язок суду про залучення певного складу осіб, які братимуть участь у справі, не вжив всіх належних заходів для забезпечення їхньої явки в судове засідання з огляду на те, що відповідачі були відсутніми в судовому засіданні та зауважує на наступному.

Процесуальні права та обов`язки сторін в цивільній справі визначені статтями 43, 49 ЦПК України. Зокрема, до прав відповідачів, процесуальний закон відносить право подавати докази, брати участь у судових засіданнях, у дослідженні доказів та інш.

Учасники справи мають ріні права щодо здійснення своїх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторонами несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини 2, 4 статті 12 ЦПК України).

Відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Кучерова Н.М. скориставшись своїм процесуальним правом в судове засідання не з?явилися, проте в матеріалах справи містяться заяви про розгляд справи без їх участі та не визнання ними позовних вимог ОСОБА_1 .

Відповідач ОСОБА_3 виявила бажання брати участь у справі через свою представницю адвоката Врадій Л.М., що є також процесуальним правом відповідачки, передбаченим статтею 58 ЦПК України.

Позивач будь-яких клопотань щодо обов`язкової явку в судове засідання відповідачів суду першої інстанції не заявляв, а тому суд вважав можливим провести розгляд справи без особистої участі відповідачів, оскільки матеріали справи містять достатньо інформації та доказів, необхідних для вирішення спору.

За таких обставин твердження скаржника про те, що відсутність відповідачів у судовому засіданні порушує принцип змагальності сторін та верховенства права є безпідставними.

Оскаржуване рішення суду не було обґрунтоване доказами, які мали бути одержані у визначеному законом порядку і дослідженими в судовому засіданні.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 не знайшли свого підтвердження, оскільки правовідносини у зазначеній постанові не є подібними обставинам розглянутим у справі, яка переглядається.

Так, у постанові Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 фізичною особою було заявлено позов до ОСББ «Хмельницький» про скасування рішення загальних зборів об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, за яким особі, як власнику зазначених нежитлових приміщень, підвищено плату за утримання та обслуговування житлово-будинкового комплексу.

Інші аргументи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом фактичними обставинами справи та наведеними нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 листопада 2025 року.

Згідно із підпунктом "в" пунктом 4 частини 1 статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки в задоволенні вимог апеляційної скарги відмовлено, то підстави для розподілу судового збору відсутні.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу та доповнення апеляційної скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Л.М. Царюк

Судді: Т.М. Базовкіна

Ж.М. Яворська

Повне судове рішення складено 25 лютого 2026 року.