Рішення від 24 лютого 2026 р. у справі №703/5811/25 — Смілянський міськрайонний суд Черкаської області

Справа № 703/5811/25

2/703/124/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2026 року м. Сміла

Смілянський міськрайонний суд Черкаської області в складі:

головуючого судді Криви Ю.В.,

за участю секретаря судового засідання Холодняк Л.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Сміла Черкаської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, приватний виконавець виконавчого округу м. Київ Телявський Анатолій Миколайович, АТ «Перший Український Міжнародний Банк» про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, -

встановив:

До Смілянського міськрайонного суду Черкаської області звернулась позивач ОСОБА_1 із даним позовом, в якому просить суд визнати за нею право власності на 1/2 частину чотирикімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею квартири – 85,6 кв.м., житловою площею 49,8 кв.м.; скасувати арешт, накладений на підставі рішення приватного виконавця щодо обтяження речових прав на нерухоме майно, серія та номер: 74447019, виданий 04.07.2025, видавник: приватний виконавець виконавчого округу м. Київ Телявський Анатолій Миколайович, на частку чотирикімнатної квартири АДРЕСА_1 .

Свої вимоги позивач мотивує тим, що з 24 вересня 2005 року вона проживала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем. Шлюбні відносини не склалися і їхній шлюб було розірвано рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 01 грудня 2021 року. Під час шлюбу вони придбали квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 85,6 кв.м., житловою площею 49,8 кв.м., згідно договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Смілянського міського нотаріального округу Таран Г.В. 02 липня 2013 року. Квартира зареєстрована на відповідача. Зазначає, що вказана квартира є спільним сумісним майном подружжя і частка її та відповідача є рівними, тобто кожному належить по 1/2 частини квартири.

Також вказує, що в цій квартирі проживає вона та зареєстрована з їхніми спільними з відповідачем двома дітьми. Відповідач знятий з реєстрації в дані квартирі і зареєстрований за іншою адресою. Фактично він залишив квартиру їй та дітям.

Стверджує, що до серпня 2025 року її права на квартиру нічим не були порушені і визнавати за собою права власності на належну їй частку в спільному майні подружжя у неї не було потреби.

В серпні 2025 року вона отримала від приватного виконавця Телявського А. вимогу та виклик з яких довідалась, що в провадженні виконавчого округу міста Києва перебуває виконавче провадження 74447019 від 13.03.2024 з примусового виконання за виконавчим листом № 754/10510/23, виданого 16.02.2024 Деснянським районним судом міста Києва, за яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь АТ «ПУМБ» заборгованість за кредитним договором у розмірі 491868,53 грн та понесені по справі судові витрати зі сплати судового збору 2684,00 грн.

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності позивач дізналась, що 04.07.2025 приватним виконавцем Телявським А.М. на вказану квартиру накладено арешт.

Вказує, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 31.10.2024 встановлено, що відповідач отримав кредити 22.10.2021 та 16.02.2022.

Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 01.1202021 встановлено, що з липня 2024 року вона та відповідач спільного господарства не вели, а отже відповідач брав кредити на власні потреби.

Вказує, що оскільки квартира, на яку накладено арешт, зареєстрована за відповідачем, є спільною власністю подружжя та належить їм порівну, відтак наявні підстави для зняття арешту з належної їй частки в квартирі АДРЕСА_2 .

У зв`язку з чим позивач звернулась до суду із вказаним позовом.

Ухвалою Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 05 листопада 2025 року було відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 27 листопада 2025 року у даній справі залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – АТ «Перший Український Міжнародний Банк».

Ухвалою Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 23 грудня 2025 року було закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду.

У судове засідання позивач та її представник не з`явились, представник позивача звернулась до суду із заявою про розгляд справи за їх відсутності, позовні вимоги підтримала.

Відповідач в судове засідання повторно не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, відзив на позов не подав, заяв, клопотань від нього не надходило.

Представник АТ «ПУМБ» в судове засідання свого уповноваженого представника не направив, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.

Приватний виконавець Телявський А.М. в судове засідання також не з`явився, однак подав до суду письмові пояснення, в яких вказав, що вважає, що поділ майна подружжя ініційований задля ухилення від сплати боргу відповідачем, оскільки спірна квартира виявилась єдиним виявленим об`єктом нерухомого майна, зареєстрованого за боржником ОСОБА_2 . Відтак, приватний виконавець вважає, що заявлені позовні вимоги про поділ майна подружжя та скасування арешт з частки квартири фактично спрямовані на штучне зменшення майнової маси боржника та створення перешкод для виконання судового рішення про стягнення заборгованості. Просив проводити розгляд справи за його відсутності.

Вивчивши матеріали справи, надані докази, дослідивши їх всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, суд приходить до наступного.

За змістом ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Як передбачено ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

А у відповідності з ч.1 ст. 16 ЦК України та ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою їх забезпечення.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. ( ст. 5 ЦПК України).

Відповідно до ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно ч.1 та ч.2 ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ст.79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно ч.1 ст.80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ч.1, 5 та 6 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У відповідності до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського Суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

У силу положень ч. 4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Судом встановлено, що між сторонами було укладено шлюб, зареєстрований 24 вересня 2005 року Райгородською сільською радою Кам`янського району Черкаської області.

Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 01 грудня 2021 року, що набрало законної сили 05 січня 2022 року, розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а.с.9-10).

Зі змісту вказаного рішення суду встановлено, що шлюбні відносини між сторонами припинені з липня 2021 року.

В період шлюбу сторонами у справі набуто у власність нерухоме майно: чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 85,6 кв.м. та житловою площею 49,9 кв.м., зареєстровану на відповідача ОСОБА_2 у Реєстрі прав власності на нерухоме майно 02 липня 2013 року на підставі договору купівлі-продажу від 02 липня 2013 року (а.с.11-12, 13).

У згаданій квартирі зареєстровані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується довідкою № 166 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб.

Згідно частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. При тому, що не має значення за ким зареєстровано таке майно, оскільки спільна сумісна власність розповсюджується на майно і у тому випадку, коли право власності на нього майно зареєстровано лише за одним з подружжя.

Згідно з пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що при поділі майна враховують також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї, як це визначено частиною четвертою статті 65 СК України. Таким чином, при розподілі майна подружжя між подружжям буде поділено не тільки майно, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, а і борги подружжя (кредити і т. д.) та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Крім того, за загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують.

Зазначена правова позиція також висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17.

Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно частини першої статті 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Стаття 70 СК України визначає, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до статті 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки.

Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Така правова позиція викладена в постанові КЦС ВС від 27.02.2019 у справі № 464/7011/16-ц (61-12168св18).

За змістом постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися, обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшення, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21.12.2007 року №11).

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Зі змісту п. п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Відповідно до роз`яснення абзацу 1 пункту 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди, виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Враховуючи наведене, суд доходить до висновку, що позовні вимоги в частині визнання права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 підлягають до задоволення.

Також, позивачем заявлено вимогу про скасування арешту, накладеного на підставі рішення приватного виконавця Телявського А.М. на частку спірної квартири.

Вирішуючи дану позовну вимогу, суд приходить до наступного.

Так, згідно рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2023 року, яке набрало законної сили 12.12.2023, позовні вимоги АТ «ПУМБ» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено та стягнуто із ОСОБА_2 на користь АТ «ПУМБ» заборгованість за кредитним договором у розмірі 491868,53 грн та понесені по справі судові витрати зі сплати судового збору 2684,00 грн.

Із означеного рішення суду вбачається, що між ПАТ «ПУМБ» та ОСОБА_2 22.10.2021 було укладено кредитний договір № 1002000526802 на суму 250 500,00 грн та 16.02.2022 укладено кредитний договір № 1002096146401 на суму 150 300,00 грн.

Як зазначалося вище рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 01 грудня 2021 року встановлено, що сторонами шлюбні відносини припинені з липня 2021 року, відтак слід дійти висновку, що кредитні кошти відповідачем були отримані не в інтересах сім`ї.

На виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Телявським А.М. було відкрито виконавче провадження № 74447019 від 13.03.2024 та на адресу ОСОБА_2 було надіслано вимогу приватного виконавця про надання доступу до квартири АДРЕСА_1 для проведення виконавчих дій та виклик приватного виконавця.

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що приватним виконавцем Телявським А.М. накладено арешт на спірну квартиру, яка зареєстрована на ОСОБА_2 .

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , як на підставу своїх порушених прав, посилалася на те, що їй належить 1/2 частина квартири, на яке постановою державного виконавця накладений арешт. При цьому, позивач зазначає, що вона не є боржником у виконавчому провадженні, оскільки їй про наявність виконавчого провадження, відкритого відносно її колишнього чоловіка, не було відомо, аж до отримання виклику та вимоги приватного виконавця.

Статтею 41 Конституції України передбачено право кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Згідно ст. 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Статтею 10 Загальної декларації прав людини визначено, що кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Відповідно до ст. 316, 317, 319 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

У ст. 321 ЦК України визначено правило непорушності права власності, а саме: Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Вимоги позивача, що ґрунтуються на його праві власності на арештоване майно, розглядаються за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту. Така позиція викладена в постанові Верховного Суду України №6-26цс13 від 15 травня 2013 року.

Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. У разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець.

Позивач не є боржником виконавчому провадженні, як встановлено судовими рішеннями, кредитні кошти відповідачем були отримані не в період спільного проживання позивача та відповідача, таким чином, арешт накладений на майно порушує право власності позивача.

Згідно із ч. 2 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження», у разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу, який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.

Відповідно до ч.ч. 1,2,3 ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження», особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Копія постанови про зняття арешту з майна надсилається боржнику та органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника. З майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом. Копія постанови начальника відділу державної виконавчої служби про зняття арешту з майна боржника не пізніше наступного дня після її винесення надсилається сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту.

Наведе свідчить про те, що безпідставне обтяження майна позивача, а саме нерухоме майно, яке належить позивачеві на праві спільної сумісної власності, перешкоджає позивачеві, як власнику, у реалізації права власності, зокрема прав володіння, користування та розпорядження власністю.

Відповідач не надав жодні належні і допустимі докази на спростування позову, наявності факту накладення арешту на законних для того підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Згідно зі статтями 12,13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно, зокрема, для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб.

У відповідності до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо який у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч. 5, 6 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині 1 ст. 82 ЦПК України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію [про захист прав людини і основоположних свобод] та практику Європейського Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтується. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа «Серявін та інші проти України», N 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.

Враховуючи наведені обставини, які не були спростовані відповідачем, суд дійшов висновку, що позов є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 60, 63, 69, 70, 71 Сімейного Кодексу України, ст.ст. 364, 365, 368, 370, 372 ЦК України, ст. ст. 4, 12, 13, 28, 76-82, 137, 141, 142, 206,263-265,268, 272-273, 352, 354-355 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ОСОБА_2 , треті особи, приватний виконавець виконавчого округу м. Київ Телявський Анатолій Миколайович, АТ «Перший Український Міжнародний Банк» про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя – задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) право власності на 1/2 частину чотирикімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею квартири – 85,6 кв.м., житловою площею 49,8 кв.м.

Скасувати арешт, накладений на підставі рішення приватного виконавця щодо обтяження речових прав на нерухоме майно, серія та номер: 74447019, виданий 04.07.2025, видавник: приватний виконавець виконавчого округу м. Київ Телявський Анатолій Миколайович, на частку чотирикімнатної квартири АДРЕСА_1 .

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Рішення набирає законної сили протягом тридцяти днів з дня його проголошення, якщо не подана апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 25 лютого 2026 року.

Головуючий: Ю. В. Крива