Рішення від 18 лютого 2026 р. у справі №173/2691/25 — Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області

Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 173/2691/25

Номер провадження2/173/317/2026

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

19 лютого 2026 року м. Верхньодніпровськ

Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого - судді Челюбєєва Є.В.,

за участі:

секретаря Салтикової С.І.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовною заявою представника позивача адвоката, Богачової Наталії Петрівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на спадкове майно,

ВСТАНОВИВ:

Представник позивача звернувся до суду із зазначеним позовом.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_4 , яка була власником будинку адресою: АДРЕСА_1 . Крім позивача, у спадкодавиці, була ще одна донька, рідна сестра позивача - ОСОБА_5 та її син, онук спадкодавиці - ОСОБА_3 , який був власником іншої 1/2 частини будинку. Крім неї, до нотаріуса ніхто не звертався, тому вона отримала свідоцтво про право на спадщину за законом. У червні 1992 року ОСОБА_3 з матір`ю виїхали за межі території України. 25.02.2014 позивачеві зателефонував її племінник, ОСОБА_3 , та повідомив про те, що померла його мати та сестра позивача, ОСОБА_5 у м. Бєлгород та повідомив, що не має наміру повертатись в Україну. З 1992 року позивач повністю доглядає за будинком, підтримує його в належному стані, тобто протягом 15 років відкрито, безперервно володіє всім будинок. ОСОБА_3 після від`їзду за межі території України, як власник частини будинку не вчинив жодних дій щодо управління, розпорядження, користування частини будинку.

Провадження у справі відкрито 03.10.2025 за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою від 17.11.2025 замінено первісного відповідача у справі Верхньодніпровську міську раду на належного – ОСОБА_3 .

В судовому засіданні представник позивача позов підтримала, просила суд задовольнити заявлені позовні вимоги з підстав, зазначених у позові.

Позивач підтримала свої позовні вимоги.

Відповідач у судове засідання не з`явилися, про дату та час розгляду справи повідомлений належним чином.

Оскільки належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи відповідач не з`явився в судове засідання без повідомлення причин, відзив не подав та позивач не заперечує проти ухвалення заочного рішення у справі, відповідно до ч.1 ст. 280 ЦПК України суд провів заочний розгляд справи.

Суд, вислухавши пояснення сторони позивача, свідка та вивчивши матеріали справи, доходить такого висновку.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 31.03.2010.

Позивач по справі ОСОБА_1 є донькою померлої, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 та копією свідоцтва про шлюб НОМЕР_3 та, згідно Свідоцтва про право на спадщину за законом, успадкувала після смерті матері частку квартири АДРЕСА_2 , що також підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав № 403241549 від 11.11.2024.

Згідно матеріалів спадкової справи, із заявою про прийняття спадщини після ОСОБА_4 , ніхто крім позивача не звертався і на момент смерті з померлою була зареєстрована одна.

Згідно Свідоцтва про право власності на житло, також частина вказаної квартири належить ОСОБА_3 .

Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні пояснила, що вона добре знала позивача, її матір та племінника, відповідача по справі, оскільки проживає поряд. Старша сестра позивача у дев`яностих роках виїхала до Росії разом з дітьми. ЇЇ син ОСОБА_3 був прописаний у цій квартирі і він говорив, що ця квартира йому не потрібна. Позивач протягом багатьох років доглядала за матір`ю і за квартирою.

Відповідно статті 55 Конституції України закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

У відповідності з ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Згідно ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способом захисту цивільних прав та інтересів згідно ст.16 ЦПК України може бути, зокрема, визнання права.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Враховуючи, що відповідно до ст.328 ЦК України, набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному ст. 392 ЦК.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Згідно Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07 лютого 2014 року, при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Набуття права власності на чужі речі можливе лише за наявності наступних умов: законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння).

Тобто, набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх вказаних умов у їх сукупності.

Володіння без правової підстави - це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку законну підставу володіння чужим майном.

Добросовісність володіння, як підстава для набуття права власності за набувальною давністю за статтею 344 ЦК означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном. Володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) наведено наступні висновки щодо застосування норм права.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Таким чином, тлумачення статті 344 ЦК України свідчить, що для набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю необхідні такі умови: річ, що опинилася у володінні особи, є об`єктивно чужою; володілець суб`єктивно вважає майно своїм; володілець майна має бути добросовісним; володіння здійснювалось протягом усього строку відкрито; володіння майном продовжувалось безперервно.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 28 березня 2019 року у справі № 215/5451/16-ц (провадження № 61-8009св18), від 03 квітня 2019 року в справі № 206/1441/17 (провадження 61-16648св18), від 13 грудня 2019 року (провадження № 61-19690св19).

Звернувшись до суду із позовом про визнання права власності за набувальною давністю на житловий будинок, позивач вказує на добросовісне, відкрите та безперервне володіння майном, фактично обмежившись доведенням відкритого та безперервного володіння. Між тим, обставин, які свідчать про добросовісне заволодіння майном позивачем, позивачем не доведено.

Вирішуючи спір у частині застосування статті 344 Цивільного кодексу України, суд виходить із правової природи добросовісності заволодіння майном як обов`язкової умови набуття права власності за набувальною давністю.

Судом установлено, що позивач з моменту заволодіння спірною 1/2 частиною будинку достеменно знала, що це майно належить відповідачу на праві власності, а користування ним здійснювала з дозволу власника. Таким чином, володіння позивача було титульним, ґрунтувалося на волі власника та не мало характеру безтитульного заволодіння.

Володіння майном за згодою власника, у тому числі усною, не може вважатися добросовісним у розумінні статті 344 ЦК України та виключає можливість набуття права власності за набувальною давністю, оскільки у такому разі особа володіє майном не як власник.

Крім того, суд враховує, що спірна частина будинку має відомого власника, право власності якого не припинене та не оспорюється у встановленому законом порядку. Сам факт тривалого непроживання відповідача у будинку, відсутність користування ним та повідомлення про небажання повертатися в Україну не свідчать про відмову від права власності та не створюють підстав для застосування набувальної давності.

Також суд бере до уваги, що позивач є співвласником спірного нерухомого майна, а за усталеною судовою практикою співвласник не може набути право власності за набувальною давністю на частку іншого співвласника, якщо він знав про існування такого права та користувався майном у межах домовленості або сімейних відносин.

Отже, відсутність добросовісного безтитульного заволодіння майном виключає можливість застосування статті 344 ЦК України, а тому заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Враховуючи ту обставину, що саме позивач повинний доводити обставини визначені ним в позовній заяві і суд позбавлений можливості самостійно збирати докази, враховуючи принцип диспозитивності цивільного процесу закріплений в статті 13 ЦПК України, оцінюючи докази надані позивачем, суд вважає, що підстави для задоволення позовних вимог позивача відсутні, а тому в задоволенні позову необхідно відмовити.

Керуючись ст. 12, 13, 81, 89, 259, 263, 265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_4 ) до ОСОБА_3 ( АДРЕСА_4 ) про визнання права власності на спадкове майно - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дати складання повного його тексту, у порядку, передбаченому підпунктом 15.5 підпункту 15 пункту 1 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України в редакції від 03.10.2017 року.

Повний текст рішення суду складено 24.02.2026.

Суддя Є.В. Челюбєєв