Постанова від 23 лютого 2026 р. у справі №212/9753/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1967/26 Справа № 212/9753/25 Суддя у 1-й інстанції - Козлов Д. О. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 лютого 2026 року м.Кривий Ріг

Справа № 212/9753/25

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Зубакової В.П.

суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О.

сторони:

позивачка – ОСОБА_1 ,

відповідач – Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 на рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 23 жовтня 2025 року, яке ухвалено суддею Козловим Д.О. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 23 жовтня 2025 року, -

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (надалі – АТ «Українська залізниця») про стягнення невиплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення.

Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_1 з 18.08.1987 працювала у відповідача на різних посадах, а 14.04.2024 року була звільнена з посади чергового по залізничній станції ВП «Служба роботи станцій» РФ «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» за власним бажанням через вихід на пенсію.

Позивачці у 2022 році, у 2023 році, у 2024 році надавалась щорічна відпустка. При цьому, позивачка зверталася при наданні відпустки з особистою заявою до керівника з проханням надати матеріальну допомогу на оздоровлення відповідно до п. 3.1.14 Колективного договору Криворізької дирекції залізничних перевезень на 2015 рік, який є чинним по цей час, та яка повинна складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Однак, відповідач відповідь на таку заяву не надав.

06.08.2025 позивачці стало відомо про порушення її трудового права на зарплату з листа-довідки відповідача, що матеріальна допомога на оздоровлення не нараховувалась та відповідно не виплачувалась позивачці.

Вказує, що відповідач не попереджав позивачку про погіршення існуючих умов оплати праці. Як вбачається з п. 3.1.14 Колективного договору Криворізької дирекції залізничних перевезень на 2015 рік, який є чинним по цей час, при кожному наданні працівнику щорічної відпуски загальної тривалості або не менше її половини (у випадках поділу відпустки на частини) незалежно від періоду її надання, виплачувати згідно з положенням за письмовою заявою матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі 40 відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Враховуючи той факт, що колективний договір не призупинявся, зокрема, на конференції трудового колективу за п. 1.4 Колективного договору, за таких обставин відповідач безпідставно не виплатив матеріальну допомогу на оздоровлення позивачці.

Таким чином, виходячи з мінімальної зарплати по Україні на момент виплати допомоги на оздоровлення за 2022 рік, 2023 рік, 2024 рік, у 2022 році не була виплачена позивачці сума допомоги на оздоровлення у розмірі 6500 грн., у 2023 році – 6700 грн., у 2024 році – 8000 грн., що загалом становить 21200 грн.

Додала, що нею не було пропущено строки звернення до суду із даним позовом, оскільки про порушення свого права на матеріальну допомогу вона дізналась лише 06.08.2025 року з листа-довідки відповідача.

З огляду на те, що право людини на зарплату гарантоване Конституцією України, нормами КЗпП, Законом України «Про оплату праці», а позивачка знаходилася з відповідачем в трудових відносинах та не отримала всі належні їй платежі, майнові вимоги позивачки щодо їх отримання відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики ЄСПЛ.

На підставі викладеного, просила суд стягнути з відповідача на свою користь 21200 грн. матеріальної допомоги на оздоровлення за період 2022-2024 років.

Рішенням Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 23 жовтня 2025 року в задоовленні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» про стягнення невиплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення – відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на недостатню мотивованість висновків суду в частині наявності правових підстав для застосування наслідків пропуску позовної давності, невідповіність рішення суду в цій частині вимогам законності і обгрунтованості, а також на те, що рішення суду не містить переконливої відповіді по суті вимог і не вирішує їх.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд безпідставно не застосував положення статті 58 Конституції України до правовідносин сторін та не врахував, що стаття 233 КЗпП України, в редакції, що діяла до 19 липня 2022 року, надавала позивачці право на звернення до суду із вимогами про стягнення заробітної плаьти без обмеження будь-яким строком. Оскільки, на момент порушеня прав позивачки діяла саме ця редакція статті 233 КЗпП України, то саме вона підлягає застосуванню у даних правовідносинах.

Також, судом не було враховано дату фактичного повідомлення позивачки про невиплату матеріальної допомоги на оздоровлення та неповідомлення відповідача про погіршення існуючих умов праці. Лише у липні 2025 року позивачка дізналася, що роботодавець систематично порушував її трудові права та невідкладно звернулася до суду за їх захистом, тобто діяла добросовісно та в межах строків, визначених КЗпП України.

Суд не врахував факт невиконання АТ «Українська залізниця» свого обов?язку щодо ознайомлення працівнкиів із змінами/доповненнями до коллективного договору, щодо належного способу повідомленя працівника з розпорядчими документами, а також дійшов помилкового висновку про обізнаність позивачки про порушення її прав на заробітну плату.

Вважає, що суд застосував до правовідносин сторін неревалентну судову практику, залишивши поза увагою позицію Верховного суду у справі №211/7338/23, де було констатовано, що позивач дізнався про порушення свого права саме з листа довідки через сім місяців після надання відпустки.

У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, позивач АТ «Українська залізниця» зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 працювала у відповідача на різних посадах, зокрема, з 08.02.2011 року черговою по залізничній станції Кривий Ріг – Сортувальний Криворізького регіонального відділу організації роботи станцій виробничого штату виробничого підрозділу «Служба роботи станцій» (колишня назва СП «Криворізька дирекція залізничних перевезень») Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця», звідки була 14.04.2024 року звільнена за власним бажанням внаслідок виходу на пенсію за віком, за наказом № 26.03.2024 року, що підтверджується копією трудової книжки позивачки НОМЕР_1 .

Згідно п. 3.1.14 Колективного договору, укладеного між адміністрацією та трудовим колективом на 2015 року структурного підрозділу «Криворізька дирекція залізничних перевезень», схваленого на конференції трудового колективу 18 березня 2015 року, передбачено, що при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини, незалежно від періоду її надання, виплачувати за письмовою заявою згідно із положенням матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.

Згідно із п. 1.4 Колективного договору зміни і доповнення до Колективного договору, що не погіршують соціального та економічного становища працівників вносяться протягом строку його дії за погодженням сторін та затверджуються на спільному засіданні керівництва дирекції та президії Теркому, а всі інші – на конференції трудового колективу.

Звернення до відповідача із заявами про виплату матеріальної допомоги на оздоровлення ОСОБА_1 внаслідок її виходу у відпустку підтверджується заявами від 22.03.2022 року, від 28.03.2023 року, від 12.02.2024 року, а також повідомленнями позивачки від 22.03.2022 року, від 29.03.2023 року та від 03.03.2024 року про надання їй відпустки, про що вона була ознайомлена, а також копіями наказів про надання ОСОБА_1 відпусток з 07.04.2022 року по 20.04.2023 року, з 09.04.2023 року по 22.04.2023 року, з 03.03.2024 року по 30.03.2024 року.

Відсутність проведення оплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги на оздоровлення при її виході у відпустку за 2022 рік, 2023 рік, 2024 рік підтверджується інформацією про надані щорічні відпустки ВП «Служба роботи станцій» РФ «Придніпровська залізниця» від 02.07.2025 року № 249.

Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 лютого 2024 року, яке було залишено без змін Верховним Судом постановою від 5 лютого 2025 року по справі № 211/7338/23, було визнано незаконним та скасовано пункт 1.1.4 протокольного рішення засідання правління АТ «Українська залізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 Ком. т. в частині призупинення додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, Колективними договорами структурних підрозділів, зокрема, матеріальної допомоги, тобто з моменту його прийняття.

Відповідач не попереджав позивачку ОСОБА_1 про погіршення існуючих умов оплати праці та застосування п. 1.1.4. протокольного рішення про призупинення виплати їй частки заробітної плати щодо матеріальної допомоги на оздоровлення.

Отже, АТ «Укрзалізниця» призупинило виплату коштів, передбачених колективними договорами та Галузевою угодою в односторонньому порядку, не повідомивши ОСОБА_1 та профспілковий орган про ухвалення вказаного рішення, а також у порушення вимог Закону України «Про колективні договори і угоди» не ініціювали питання щодо підписання змін/доповнень до діючих колективних договорів в частині призупинення/зміни строків виплати щорічної матеріальної допомоги на оздоровлення, а такі зміни мають вноситись лише за взаємною згодою сторін, але аж ніяк не роботодавцем в односторонньому порядку без погодження з профспілковим органом.

Крім того, АТ «Укрзалізниця» ухвалило відповідне рішення 14 березня 2022 року з посиланням на ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності лише 24 березня 2022 року.

При цьому, вказаний Закон Верховною Радою України прийнято 15 березня 2022 року, а набрав чинності він 24 березня 2022 року, у той час як рішення АТ «Українська залізниця», що стало підставою невиплати позивачці сум матеріальної допомоги було прийнято 14 березня 2022 року, а закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі на підставі ст. 58 Конституції України, тому положення вказаного Закону не можуть застосовуватися судом при розгляді даної справи.

Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 5 лютого 2025 року по справі № 211/7338/23.

Судом не було взято до уваги витяг з протоколу № Ц-82/39 Ком. т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 27.06.2024 року, оскільки прийняті рішення у такому протоколі не впливають на правильне вирішення наявного спору між ОСОБА_1 та АТ «Укрзалізниця», оскільки спірні правовідносини між сторонами виникли до 27.06.2024 року.

Врахувавши наведене вище та встановивши, що у 2022-2024 роках позивачці при наданні відпусток повинна була надаватись за її заявою матеріальна допомога на оздоровлення відповідно до п. 3.1.14 Колективного договору, які були чинними на той час, яка відповідно повинна складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати такої матеріальної допомоги, однак, в порушення Колективного договору, матеріальна допомога на оздоровлення позивачці не надавалась протягом 2022-2024 років в розмірі, що відповідає розміру, встановленому умовами Колективного договору.

За таких обставин, сума невиплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за вказаний період ОСОБА_1 становить: за 2022 рік 6500 грн.; за 2023 рік 6700 грн. та за 2024 рік 8000 грн., що загалом становить 21200 грн.

Висновки суду першої інстанції щодо порушення роботодавцем АТ «Українська залізниця» трудових прав позивачки ОСОБА_1 та неправомірної невиплати матеріальної допомоги на оздоровлення за період 2022-2024 років в розмірі 21200 грн учасниками справи не оскаржується, та, відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, в апеляційному порядку не переглядаються.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.10.2018 у справі № 186/1743/15-ц, згідно якої, у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» про стягнення невиплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за період 2022-2024 років в розмірі 21200 грн, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 пропустила строки звернення до суду із даним позовом відповідно до ст. 233 КЗпП, внаслідок чого заявлені нею позовні вимоги не підлягають задоволенню саме з цих підстав. Суд першої інстанції констатував, що на момент звільнення ОСОБА_1 з АТ «Укрзалізниця», тобто 14.04.2024 року, діяла редакція ч. 2 ст. 233 КЗпП України, яка обмежувала строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної їй заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці тримісячним строком. Позивачка мала змогу звернутися до суду із позовом про виплату матеріальної допомоги на оздоровлення за період до 14 липня 2024 року включно, внаслідок звільнення 14.04.2024 року, протее, відповідний позов ОСОБА_1 подала до суду лише 22 серпня 2025 року, тобто із пропуском визначеного ст. 233 КЗпП строку. При цьому, суд відхилив посилання ОСОБА_1 на те, що вона дізналась про порушення свого права лише в серпні 2025 року, отримавши лист-довідку від АТ «Укрзалізниця» про невиплату їй матеріальної допомоги на оздоровлення за спірний період, оскільки вона безумовно була обізнана про те, що не отримала матеріальної допомоги на оздоровлення від свого роботодавця під час перебування у відпустці. Таким чином, суд дійшов висновку, що позивачка пропустила строк звернення до суду щодо виплати їй матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022 - 2024 роки, а за ст. 234 КЗпП України відсутні поважні причини пропуску строку, встановленого ст. 233 КЗпП України, для його поновлення, враховуючи також те, що з дня отримання ОСОБА_1 копії наказу про її звільнення минуло більше одного року.

Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня

2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до частини першої, другої, третьої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення, в оскаржуваній частині, не відповідає, з огляду на наступне.

Встановлено, що ОСОБА_1 з 08 лютого 2011 року працювала черговою по залізничній станції Кривий Ріг – Сортувальний Криворізького регіонального відділу організації роботи станцій виробничого штату виробничого підрозділу «Служба роботи станцій» (колишня назва СП «Криворізька дирекція залізничних перевезень») Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця».

14 квітня 2024 року ОСОБА_1 звільнена за власним бажанням, внаслідок виходу на пенсію за віком.

Згідно зі ст.ст. 21, 47, 94, 106, 107, 108, 110, 116, 117, 233, 234 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.

Роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

Отже, перебіг тримісячного строку для звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про виплату всіх сум, що належали їй при звільненні, розпочинається з дня письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні.

Згідно статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 зазначила, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Слід зазначити, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах та, з огляду на положення статті 116 КЗпП України, саме на роботодавця покладено обовв?язок надати суду належні та доустимі докази щодо письмого повідомлення працівника про суми, нараховані та виплачені останньому при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні).

Відповідачем АТ «Українська залізниця» не надано суду доказів вручення ОСОБА_1 письмового повідомлення про суми, що належали їй при звільненні.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року у справі № 387/326/20 (провадження № 61-2166св21) зазначено, у трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Так, з роз`яснень, що дані у абзацах третьому-четвертому пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», вбачається, що якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи, права і обов`язки сторін.

Матеріалами справи підтверджено, що у липні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до АТ «Українська залізниця» із заявою щодо інформаціії про надані їй відпустки та виплачені суми.

Листом АТ «Українська залізниця» №249 від 02 липня 2025 року позивачці надано запитувану інформацію (а.с. 24).

Даний позов подано до суду 22 серпня 2025 року, тобто в межах строків визначених статтею 233 КЗпП України.

При цьому, колегія суддів враховує, що, за змістом ст.2 Закону України «Про оплату праці», до складу заробітної плати, крім основної та додаткової, входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Матеріальна допомога на оздоровлення, що надається до щорічної відпустки, є систематичною матеріальною допомогою. Це визначає пункт 2.3.3. Інструкціїзі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Госкомстату від 13 січня 2004 року № 5. Таку допомогу виплачують робітникам певних категорій: на оздоровлення; через екологічний стан регіону. Матеріальна допомога на оздоровлення належить до заохочувальних та компенсаційних виплат, що належать до фонду оплати праці.

Аналіз наведених положень законодавства дає суду підстави дійти висновку про те, що матеріальна допомога входить до структури заробітної плати.

Тобто, фактично між сторонами виник спір щодо стягнення заробітної плати, а Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 11 грудня 2025 року №1-р/25 у справі №1-7/2024 (337/24) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, констатувавши, що частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

У зв?язку з наведеним, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування до вказаного спору строків позовної давності і відмови з цих підстав у задоволенні позовних вимог.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню на підставі п.1, п.4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог та стягнення з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 матеріальної допомоги на оздоровлення за період 2022-2024 років в розмірі 21200 грн.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Позивачка ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», у тому, на підставі статті 141 ЦПК України, з відповідача на користь держави слід стягнути судовий збір в сумі 3 028 грн. (1 211,20 грн + 1 816,80 грн).

Керуючись ст.ст. 367, ч. 1 ст. 369, ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 – задовольнити.

Рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 23 жовтня 2025 року- скасувати та ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення– задовольнити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022-2024 роки в розмірі 21 200 (двадцять одна тисяча двісті) гривень 00 (нуль) копійок.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави судовий збір у сумі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) гривень 00 (нуль) копійок.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повне судове рішення складено 24 лютого 2026 року.

Головуючий:

Судді: