Постанова від 09 лютого 2026 р. у справі №338/1468/24 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 338/1468/24

Провадження № 22-ц/4808/147/26

Головуючий у 1 інстанції Битківський Л. М.

Суддя-доповідач Барков В. М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючого судді Баркова В. М.,

суддів: Василишин Л. В.,

Максюти І. О.,

секретар Шемрай Н. Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 03 листопада 2025 року у складі судді Битківського Л. М., ухвалене у селищі Богородчани Івано-Франківської області, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2024 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання права власності на майно. В подальшому позивачка подала до суду заяву про зміну предмету позову в якій просила витребувати у відповідача на її користь частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 та частки земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0513 га, кадастровий номер 2620487201:008:0207.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що сторони є рідними братом та сестрою. Після смерті їх батька ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилась спадщина на належне йому майно: квартиру АДРЕСА_2 та частину домоволодіння АДРЕСА_1 , де він проживав на час смерті. Вказувала, що після його смерті лише вона прийняла спадщину, оскільки звернулася із відповідною заявою до нотаріальної контори. Мати ОСОБА_4 подала нотаріусу заяву про відмову від прийняття спадщини на її користь, а відповідач ОСОБА_2 відмовився від права на спадкування після смерті батька, оскільки не вчинив жодної із дій, що свідчили б про прийняття спадщини. На квартиру АДРЕСА_2 вона отримала свідоцтво про право на спадщину за законом від 24 квітня 2001 року. Водночас у зв`язку із скрутним фінансовим становищем отримати свідоцтво про право на спадщину за законом на частину будинковолодіння в АДРЕСА_1 вона не змогла. Мати ОСОБА_4 продовжувала проживати у вказаному будинку.

Після смерті матері сторін ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , позивачка 17 березня 2021 року звернулася до приватного нотаріуса Максьом Г.І. із заявою про прийняття спадщини після смерті матері, однак 21 липня 2021 року отримала відповідь № 179/02-14 про те, що ОСОБА_4 склала заповіт на ім`я відповідача.

Із отриманої інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 3900336506 від 09 серпня 2024 року їй стало відомо, що власником домоволодіння АДРЕСА_1 в цілому та земельної ділянки на якій воно розміщене (кадастровий номер 2620487201:01:008:0207) є відповідач ОСОБА_2 . Право власності за відповідачем зареєстроване на підставі договору дарування від 20 серпня 2019 року. Вважає, що відповідач неправомірно набув право власності на належну їй ще з 2000 року частину будинковолодіння по АДРЕСА_1 і цим порушено її майнові права.

Посилаючись на те, що спірне домоволодіння в АДРЕСА_1 було спільною сумісною власністю подружжя її батьків, тому, належна батькові половина була спадковим майном, а також на те, що договір дарування № 1511 від 20 серпня 2019 року укладено з порушенням закону без її відома та всупереч її волі, просила позов задовольнити та витребувати у відповідача на її користь частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 та частки земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0513 га, кадастровий номер 2620487201:008:0207.

Рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 03 листопада 2025 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У апеляційній скарзі на вказане рішення суду ОСОБА_1 , посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, а також на невірне застосування судом норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Скаржниця вважає, що у суду першої інстанції не було підстав для застосування до правовідносин, що виникла між сторонами, строків позовної давності.

Вказує, що судом не було враховано того, що спірне будинковолодіння було приватною власністю, а тому відповідно до розділу 4 Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності фізичних осіб провадилося з видачею свідоцтва про право власності місцевими органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування: фізичним особам на підставі документів, встановлених законодавством, які підтверджують їх право власності на об`єкти нерухомого майна. Оскільки, записи у погосподарських книгах визнавались в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності – після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини (ст. 561 ЦК), Підгірська сільська рада, на підставі записів у погосподарській книзі, мала прийняти рішення про видачу ОСОБА_4 свідоцтва про право власності на частини спірного будинковолодіння. Натомість, Підгірською сільською радою за ОСОБА_4 рішенням від 14 листопада 2000 року було визнано право власності на спірне будинковолодіння в цілому, що є грубим порушенням законодавства.

Скаржниця ОСОБА_1 вважає, що вона об`єктивно не могла і не повинна була передбачати, що Підгірська сільська рада буде діяти у незаконний спосіб.

Поза увагою суду першої інстанції залишилось те, що лише під час розгляду даної справи відповідачем було долучено у якості доказу копію Свідоцтва про право власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 в цілому на ім`я ОСОБА_4 від 15 січня 2001 року, виданого Виконавчим комітетом Підгірської сільської ради, оригінал якого знаходиться у відповідача.

Судом першої інстанції не враховано того, що згідно виписки Підгірської сільської ради з погосподарської книги с. Підгір`я від 26 липня 2024 року власником будинковолодіння АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 , а також те, що у період з 2001 року, а згідно наданих позивачці Довідки для оформлення спадщини у 2021 році, Виписки з погосподарської книги села у 2024 році – сільська рада постійно підтверджувала, що після смерті батька на спірний будинок ніхто не оформляв своїх прав.

Також позивачка вказує, що до 2019 року інформації про спірне будинковолодіння не існувало ні у реєстрі Бюро технічної інвентаризації, ні у реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Крім того, скаржниця ОСОБА_1 зауважує, що договір дарування житлового будинку від 20 серпня 2019 року був посвідчений нотаріусом на підставі Технічного паспорту на будинковолодіння та Витягу про реєстрацію права власності на будинок – за відсутності оригіналу правовстановлюючого документу на будинок.

Зазначає, що лише при отриманні Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у серпні 2024 року їй стало відомо, що власником спірного будинковолодіння в цілому, а також земельної ділянки, на якому воно розміщене є відповідач у справі. А тому, на її думку, саме з цього часу і починає свій відлік термін позовної давності щодо захисту її порушеного права.

У надісланому на адресу суду відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Гедзик В. М. доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 заперечує, рішення суду вважає законним та обґрунтованим, а тому просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Додатково представник відповідача вказує, що на момент звернення позивачки до нотаріуса 07 березня 2001 року право власності на спірний будинок вже було оформлене за іншою особою – матір`ю сторін. При цьому, батько сторін не був зареєстрований за адресою спірного домоволодіння, що підтверджується листом відповіддю селищної ради № 41/02-36/4682 від 06 грудня 2024 року. Натомість з 08 червня 1994 року він був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 . Вважає помилковим посилання позивачки на виписку з погосподарської книги сільської ради за 1996-2000 роки № 862/11.08-31 від 26 липня 2024 року, відповідно до якої власником будинку начебто є ОСОБА_3 , оскільки згідно з тією ж погосподарською книгою, а також відповідно до виписки Підгірського Старостинського округу № 1056/11.08-31 від 15 листопада 2024 року, головою відповідного домогосподарства зазначено ОСОБА_4 .. Крім цього, у вказаній виписці прямо зазначено, що попередня довідка від 26 липня 2024 року № 862/11.08-31 є недійсною.

Вказує, що з 2012 року саме відповідач ОСОБА_2 постійно проживав поруч із матір`ю, забезпечував її побут та надавав необхідну підтримку. Відповідач за власні кошти утримував спірне домоволодіння, зокрема сплачував комунальні платежі, здійснював поточні ремонти та перебудову будинку, забезпечував його належний технічний і санітарний стан. Зазначені дії здійснювалися відкрито, без заперечень з боку позивачки, яка упродовж усього цього часу не висловлювала претензій щодо належності будинку, що додатково підтверджує сприйняття нею спірного домоволодіння як такого, що належить матері, а згодом – відповідачу.

Посилання скаржниці на те, що у відповідача наявний оригінал Свідоцтва про право власності на житловий будинок, тоді як у Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 177074087 зазначено, що оригінал свідоцтва втрачено, не свідчить про жодні порушення законодавства та є надуманим. Більш того, на момент укладення договору дарування оригінал свідоцтва про право власності дійсно був втрачений, про що відповідно і зазначалося у реєстраційних відомостях. Водночас уже через декілька років оригінал правовстановлюючого документа був віднайдений відповідачем у спірному будинку.

Представник відповідача зауважує, що позивачка могла та повинна була дізнатися про можливе порушення своїх прав ще у 2001 році, а днем такого порушення є 15 січня 2001 року – дата оформлення права власності на спірне домоволодіння. Звернення до суду лише через 24 роки після цього свідчить про пропуск строку позовної давності та відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

За положеннями статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення скаржниці ОСОБА_1 , яка просила апеляційну скаргу задовольнити, представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Гедзика В. М., який просив залишити рішення суду без змін, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення ухвалене судом першої інстанції вищезазначеним вимогам відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції встановив порушення майнового права позивачки на спірне майно проте вона пропустила трирічний строк позовної давності, який почав свій перебіг з 07 березня 2001 року відколи вона заявила про свої спадкові права.

З таким висновком не можна не погодитися з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько сторін ОСОБА_3 .

На час смерті батько був зареєстрований у належній йому квартирі АДРЕСА_2 та фактично проживав у АДРЕСА_1 .

Після смерті батька відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_2 та частину домоволодіння АДРЕСА_1 , яке було об`єктом прав спільної сумісної власності подружжя.

07 березня 2001 року ОСОБА_1 звернулася до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на вищезгадану квартиру після смерті батька. Мати сторін ОСОБА_4 відмовилася від цієї спадщини на користь дочки ОСОБА_1 про що подала відповідну заяву. Брат позивачки ОСОБА_2 , відповідач у справі, до спадкування після смерті батька не залучався.

Також судом першої інстанції встановлено, що виконавчий комітет Підгірської сільської ради 14 листопада 2000 року прийняв рішення № 56 яким визнав за ОСОБА_4 право власності на спірне будинковолодіння в цілому та цим же рішенням було покладено обов`язок на Івано-Франківське бюро технічної інвентаризації підготувати свідоцтво на право власності на цей житловий будинок.

15 січня 2001 року ОСОБА_4 отримала Свідоцтво про право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 . Цього ж дня її право власності було зареєстроване у реєстрових книгах Івано-Франківського ОБТІ за реєстровим номером 108.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення своїх прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) наголошував на тому, що «перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову в матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов`язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов`язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається. Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини – самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини – момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення».

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, тому обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Порівняльний аналіз термінів, застосованих у статті 261 ЦК України, «довідався» та «міг довідатися», дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав. Позивач повинен довести не тільки факт незнання про порушене право, а також спростувати вказану презумпцію, тобто довести наявність об`єктивних обставин, які перешкоджали дізнатись про порушене право.

Отже, якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала би змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Практика Верховного Суду щодо застосування позовної давності є усталеною (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 359/2421/15-ц (провадження № 14-168цс18), від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18) та інші).

Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами сплинула, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши та надавши оцінку всім поданим сторонами доказам, у тому числі показанням свідків, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про пропуск позивачкою строку позовної давності, про застосування наслідків якого заявлено відповідачем, оскільки право на спадкування належної батькові частини спірного домоволодіння виникло у позивачки 07 жовтня 2000 року і вона не могла не знати що це майно є спільною сумісною власністю подружжя її батьків. Між тим, звертаючись до нотаріуса із заявою про оформлення своїх спадкових прав після смерті батька як єдиний його спадкоємець, видати свідоцтво про право на спадщину за законом на цей будинок вона не просила. Крім того, про свої права на спірний будинок позивачка заявила тільки через 21 рік бажаючи оформити його як спадщину після смерті матері. Тобто протягом всього цього часу фактично не оспорювала право останньої на це нерухоме майно.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що суд порушив норми матеріального та процесуального права, про що зазначає в апеляційній скарзі заявник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду.

За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 03 листопада 2025 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і у випадках, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 23 лютого 2026 року.

Судді В. М. Барков

Л. В. Василишин

І. О. Максюта