Постанова від 23 лютого 2026 р. у справі №136/2090/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 136/2090/25

Провадження № 22-ц/801/381/2026

Категорія: 70

Головуючий у суді 1-ї інстанції Кривенко Д. Т.

Доповідач:Стадник І. М.

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

24 лютого 2026 року м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача Стадника І.М.,

суддів Войтка Ю.Б., Міхасішина І.В.

розглянув в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи

апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1

на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 05 грудня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Кривенка Д.Т.

у справі № 136/2090/25

за позовом ОСОБА_2 (позивач)

до ОСОБА_1 (відповідач)

про стягнення аліментів, -

встановив:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2025 року ОСОБА_2 звернулася в районний суд з позовом ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини, в обґрунтування якого посилалась на те, що відповідач є батьком дитини ОСОБА_3 .

Після розірвання шлюбу із відповідачем, останній не надає матеріальну допомогу для дитини, яка проживає разом з нею і повністю знаходиться на її утриманні, хоча має таку можливість.

Просила стягувати з відповідача на її користь аліменти на утримання дочки в розмірі частини з усіх видів заробітку (доходу) відповідача.

Рішення суду першої інстанції

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 05 грудня 2025 року позов задоволено. Вирішено стягнути з ОСОБА_1 аліменти на користь ОСОБА_2 на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , в розмірі 1/4 частки від заробітку (всіх його доходів), але не менше як 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення від дня пред`явлення позову, тобто з 30.10.2025 і до досягнення дитиною повноліття.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погоджуючись із судовим рішенням відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині розміру стягуваних аліментів та ухвалити у цій частині нове, яким в задоволенні позову відмовити.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апелянт вважає рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 05 грудня 2025 року постановленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, та без повного з`ясування обставин, що мають значення для справи.

Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що суд не врахував наявність у нього ще одного зобов`язання по сплаті аліментів на іншу дитину, яка є повнолітньою та навчається.

А тому, у разі задоволення позову ОСОБА_2 з нього буде стягуватись частка від його заробітку (доходу), а відтак є для нього надмірним тягарем.

Узагальнені доводи і заперечення інших учасників справи

Відзив на апеляційну скаргу від позивача не надійшов, проте його відсутність не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції – частина 3 статті 360 ЦПК України.

Провадження у справі в суді апеляційної інстанції

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 07 січня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі, а ухвалою від 27 січня 2026 року закінчено підготовчі дії та призначено справу до розгляду, який вирішено здійснювати без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною 1 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду в справах з ціною позову менше 30-ти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Частиною 9 статті 19 ЦПК України встановлено, що для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Відповідно до частини 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 176 ЦПК України ціна позову в даній справі визначається сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців, що є менше 30- ти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, спір у ній не належить до категорій, що не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження (частина 4 статті 274 ЦПК України), а тому колегією суддів вирішено, що справа з урахуванням її конкретних обставин може бути розглянута без повідомлення учасників справи.

Встановлені судом першої інстанції обставини

Судом встановлено, що сторони у справі є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає спільно з матір`ю за однією адресою, що підтверджується довідкою виданою Липовецькою міською радою Вінницького району, Вінницької області.

Позивач не може самостійно забезпечити додаткові потреби та потребує допомоги на утримання доньки. Наявність угоди про добровільну сплату відповідачем аліментів на утримання дитини не встановлено.

Позиція апеляційного суду

Згідно з статтею 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи вимоги ОСОБА_2 суд першої інстанції вірно виходив із їх обґрунтованості.

Колегія суддів вважає рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги його висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У частині першій статті 3 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція) визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

За змістом статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до частини третьої статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Згідно зі статтею 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.

Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.

Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.

Суд не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено джерело походження коштів для їх оплати (частина третя статті 182 СК України).

Відповідно до частини першої статті 184 СК України суд за заявою одержувача визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Суд визначає розмір аліментів в кожному конкретному випадку, виходячи з фактичних обставин справи.

Визначаючи розмір аліментів, який підлягає стягненню з відповідача, суд першої інстанції, врахувавши вимоги статті 182 СК України, дійшов до обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача аліментів на утримання дитини в розмірі частини заробітку (доходу) відповідача щомісячно.

У статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» поняття прожиткового мінімуму визначено як вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Батьки дитини повинні забезпечити для дитини утримання у розмірі, не меншому прожиткового мінімуму на місяць, встановленого на відповідний період для певного віку дитини, як мінімальної гарантії загального рівня забезпеченості повноцінним харчуванням для розвитку організму дитини, збереження її здоров`я та розвитку дитини.

Однак, таке забезпечення є мінімальною гарантією утримання дитини, застосування якої можливе за певних об`єктивних обставин, підтверджених відповідними доказами.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу відповідач вказував на те, що він уже має зобов`язання по сплаті аліментів на повнолітню дитину, яка продовжує навчання у розмірі частки, а тому загальний розмір аліментів буде становити 50% доходу, що для нього є надмірним тягарем.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги виходячи з такого.

Згідно з ч. 3 ст. 70 Закону України «Про виконавче провадження» загальний розмір усіх відрахувань під час кожної виплати заробітної плати та інших доходів боржника не може перевищувати 50% заробітної плати, що має бути виплачена працівнику, у тому числі у разі відрахування за кількома виконавчими документами. Це обмеження не поширюється на відрахування із заробітної плати у разі стягнення аліментів на неповнолітніх дітей. У таких випадках розмір відрахувань із заробітної плати не може перевищувати 70%.

Присуджуючи стягнення аліментів з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на утримання доньки у розмірі 1/4 частини заробітку позивача (25% на дитину), суд не перевищив визначений ст. 183 СК України розмір аліментів на утримання однієї дитини.

Крім того, навіть зобов`язання щодо сплати аліментів у розмірі частки доходу (заробітку) відповідача на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання не перевищуватиме визначений законом поріг стягнень з доходу боржника на загальних підставах.

Більше того, в матеріалах справи відсутні докази наявності у відповідача аліментного зобов`язання щодо іншої дитини, якими можу бути судове рішення, постанова про відкриття виконавчого провадження.

Також варто зауважити, що батьки не мають компенсувати зменшення розміру аліментів за рахунок збільшення утримання однієї дитини порівняно з іншою, про що неодноразово у свої постановах наголошував Верховний Суд.

Колегія суддів вважає, що матеріали справи не містять беззаперечних доказів того, що присуджений судом першої інстанції розмір аліментів на утримання неповнолітньої дочки є для відповідача надмірним тягарем.

При цьому поданий відповідачем до апеляційної скарги новий доказ щодо його майнового стану, а саме: індивідуальні відомості з ПФУ за період з 2003 по 2024 роки (позов заявлено у 2025 році), колегія суддів не приймає з огляду на таке.

Частиною 3 статті 367 ЦПК України передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Як встановлено матеріалами справи ухвалою Липовецького районного суду Вінницької області від 31 жовтня 2025 року відкрито провадження у справі, яка отримана відповідачем 05.11.2025 (а.с. 11).

Після відкриття судом першої інстанції провадження у справі відповідачем подавалась клопотання про об`єднання справ, що свідчить про його обізнаність щодо наявного у суді позову і наявність реальної можливості подати відзив на позовну заяву із новими доказами, виклавши у ньому свої доводи та обґрунтування щодо заявлених вимог.

Однак відповідач не скористався таким правом .

Відповідно до статті 83 ЦПК України, відповідач, повинен подати суду докази разом з поданням відзиву. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Відповідно до частини 5 статті 178 ЦПК України до відзиву додаються, зокрема, докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення по справі на користь протилежної сторони. Отже, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі, а не суду.

Суд першої інстанції розглянув дану справу з додержанням вимог ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку з дотриманням вимог ст. 89 ЦПК України.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 12 ч. 3 ЦПК України). Підстави для звільнення від доказування сторони відповідача, передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні. Відповідач та представник останнього не надали суду першої інстанції належних, допустимих доказів суду першої інстанції у спростування позову позивача у цій справі.

Відтак, колегія суддів не приймає зазначені вище документи як докази по справі, оскільки такі документи разом із відзивом на позовну заяву до суду першої інстанції відповідачем не подавались, а відтак не були предметом дослідження й оцінки суду першої інстанції. Докази неможливості його подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, у матеріалах справи відсутні.

За таких підстав, надавши належну правову оцінку доказам, які містяться в матеріалах справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача аліментів у розмірі частки заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, щомісячно, до досягнення дитиною повноліття з яким погоджується апеляційний суд,

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що спільна дитина сторін проживає разом із мамою і, безумовно, позивач несе більші витрати на дитину, ніж той із батьків, із ким дитина не проживає.

Наведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновком суду стосовно встановленого розміру аліментів на утримання неповнолітньої дитини, який судом першої інстанції визначено правильно, з урахуванням усіх обставин, та доказів, які мають значення для справи, та містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом першої інстанції.

Прохання відповідача скасувати рішення суду про стягнення аліментів і взагалі відмовити в задоволенні позову, тобто залишити дитину без засобів для існування з боку мати суперечить не лише закону, а й моральним засадам суспільства, порушує найвищі інтереси дитини.

Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, керуючись статтями 367, 368, 375, 382, 384 ЦПК України, Суд,

постановив:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 05 грудня 2025 року, – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, не підлягає.

Головуючий: І.М. Стадник

Судді: Ю.Б.Войтко

І.В.Міхасішин