Рішення від 23 лютого 2026 р. у справі №520/30905/25 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд

61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 лютого 2026 р. № 520/30905/25

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дмитра Волошина, розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії

У С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо відмови у звільненні з військової служби ОСОБА_1 на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» через сімейні обставини, визначені абзацом 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а саме: у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, оформленої листом №50/115/10-3874-2025 від 29.10.2025;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України прийняти рішення про звільнення з військової служби ОСОБА_1 на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» через сімейні обставини визначені абзацом 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а саме: у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України протиправно відмовлено йому в звільненні з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» через сімейні обставини, визначені абзацом 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», оскільки, за доводами позивача, наявні підстави для звільнення його зі служби. Позивач вважає свої права порушеними, тому звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Ухвалою від 08.12.2025 відкрито спрощене провадження по справі в порядку, передбаченому статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України, та запропоновано відповідачу надати відзив на позов. Запропоновано позивачу подати до суду відповідь на відзив, а відповідачу - заперечення протягом п`яти календарних днів з моменту отримання відповідних документів.

Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження доставлена представнику позивача та відповідачу до їх електронних кабінетів через підсистему "Електронний суд", що підтверджується довідками про доставку до електронного кабінету ЄСІТС.

Відповідач правом надати відзив на позов не скористався, у встановлений судом строк документи до суду не надходили.

Згідно з ч. 6 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні докази, суд встановив наступне.

Позивач проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України з 21.03.2022 по теперішній час, що підтверджується відомостями військового квитка позивача. (а.с. 23-31)

Позивач звернувся до відповідача з рапортом від 23.07.2025, в якому просив звільнити його з військової служби за сімейними обставинами у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за матір`ю ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи та потребує постійного стороннього догляду. (а.с. 20-22)

Відповідач листом від 25.08.2025 № 2/10-4168-вн-2025 повідомив позивача, що підстави для звільнення його зі служби за сімейними обставинами відсутні. Також, у листі відповідач зазначив, що матір військовослужбовця ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи та за висновком ЛКК потребує постійного догляду, є сестра - ОСОБА_3 , проте в матеріалах справи відсутні докази, що дана особа сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, тобто тих сімейних обставин, які визначені частиною дванадцятою статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу. (а.с. 94-95)

У подальшому позивач повторно звернувся до відповідача з рапортом від 26.09.2025, в якому просив звільнити його з військової служби за сімейними обставинами у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за матір`ю ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи та потребує постійного стороннього догляду. (а.с. 96-98)

Відповідач листом від 29.10.2025 № 50/115/10-3874-2025 повідомив позивача, що за результатами розгляду його рапорту прийнято рішення про повернення матеріалів рапорту без реалізації, оскільки позивачем не усунуті зауваження, які викладені у листі від 25.08.2025 №2/10/4168-вн-2025, зокрема, що стосується наявності у матері позивача ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи та за висновком ЛКК потребує постійного стороннього догляду, сестри - ОСОБА_3 , яка є членом сім`ї другого ступеня споріднення. (а.с. 180-181)

Позивач не погоджується з діями відповідача щодо відмови йому в звільненні з військової служби за сімейними обставинами, тому звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 17 Конституції України визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 65 Конституції України визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі за текстом - Закон № 2232), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону № 2232 проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Одним з різновидів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період (ч.6 ст.2 Закону №2232).

Як передбачено частиною чотирнадцятою цієї ж норми виконання військового обов`язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з абзацом тринадцятим ч.1 ст.1 Закону України «Про оборону України» №1933-XII від 06.12.1991 особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

17.03.2014 після оприлюднення Указу Президента України від 17.03.2014 року №303/2014 «Про часткову мобілізацію» в Україні розпочав діяти особливий період.

Крім того, Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 року №2102-ІХ.

У подальшому, воєнний стан неодноразово продовжувався та триває на час розгляду даної справи.

Підстави для звільнення військовослужбовців із військової служби визначні у ст.26 Закону № 2232.

Відповідно до підп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232 військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Згідно підп. «г» п.3 ч.5 цієї статті контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби під час проведення мобілізації та дії воєнного стану через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах під час дії воєнного стану: необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я (п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону №2232).

Особи рядового і начальницького складу на їх прохання можуть бути із служби осіб рядового і начальницького складу через такі сімейні обставини та інші поважні причини: необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років чи лікарсько-консультативної комісії для осіб до 18 років (абзац шостий Переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян із служби осіб рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.06.2013 року № 413 (далі за текстом - Постанова № 413).

Зі змісту норми п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону № 2232 висновується, що для звільнення з військової служби у випадку необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, достатньою є наявність однієї з таких умов:

- відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи;

- інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Таким чином «відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятою статті 26 Закону № 2122-IX.

Вказане узгоджується з позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові від 27 лютого 2025 року у справі № 380/16966/24.

З матеріалів справи вбачається, що мати позивача - ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІ групи (з 27.03.2025, інвалідність встановлена безстроково), що підтверджується витягом із рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи. (а.с. 49-52)

Окрім того, відповідно до медичного висновку про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та обслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі від 30.04.2025 ОСОБА_2 потребує стороннього догляду. (а.с. 56)

У відповідності до п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону № 2232 визначальною підставою для звільнення особи з військової служби у спірних правовідносинах є необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків, який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Тобто, додатковою умовою, окрім необхідності здійснення постійного догляду за матір`ю, яка є особою з інвалідністю IІ групи, є відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Підпунктом 14.1.263 п.14.1 ст.263 Податкового кодексу України (з наступними змінами та доповненнями) визначено, що членами сім`ї фізичної особи першого ступеня споріднення вважаються її батьки, її чоловік або дружина, діти такої фізичної особи, у тому числі усиновлені. Членами сім`ї фізичної особи другого ступеня споріднення вважаються її рідні брати та сестри, її баба та дід з боку матері і з боку батька, онуки.

Так, підставою для відмови позивачу в звільненні зі служби згідно поданих ним рапортів відповідачем вказано наявність у матері позивача сестри - ОСОБА_3 , проте відсутні докази, що дана особа сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, тобто тих сімейних обставин, які визначені частиною дванадцятою статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Із матеріалів справи судом установлено, що в матері позивача - ОСОБА_2 наявний член сім`ї другого ступеня споріднення - сестра ОСОБА_3 .

На підтвердження неможливості здійснення постійного догляду за ОСОБА_2 її сестрою - ОСОБА_3 позивач зазначив, що остання з 05.01.2024 постійно проживає на території Республіки Польща, на підтвердження чого надав копію закордонного паспорту ОСОБА_3 .

Також, до матеріалів справи позивачем додано заяву ОСОБА_3 , складену нею та нотаріально посвідчену 08.09.2025 в місті Краків (Польща), в якій остання зазначила, що вона є пенсіонеркою, що підтверджується пенсійним посвідчення № НОМЕР_2 (серія НОМЕР_3 ) від 29.08.2018 року і у зв`язку із загрозою життю та здоров`ю, була вимушена виїхати за межі території України. Тому, починаючи з 05.01.2024, постійно проживає на території Республіки Польща, маючи відповідні дозволи проживання в цій країні. Окрім того, даною заявою ОСОБА_3 підтверджує те, що вона не є членом сім`ї сестри, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розумінні статті 3 Сімейного кодексу України та не може здійснювати за нею постійний сторонній догляд (а.с. 171-176).

Матеріали справи також містять пенсійне посвідчення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , № НОМЕР_2 , що свідчить про те, що остання є пенсіонеркою та особою похилого віку.

Щодо доводів позивача про те, що сестра його матері - ОСОБА_3 з 05.01.2024 постійно проживає за кордоном, то судом не приймаються до уваги такі доводи, оскільки з копії закордонного паспорту ОСОБА_3 вбачається, що 05.01.2024 ОСОБА_3 в`їхала на територію України, що також підтверджується наявними в матеріалах справи відомостями від Державної прикордонної служби України (а.с. 170). Також, із листа Державної прикордонної служби України вбачається, що після в`їзду 05.01.2024 на територію України позивач протягом 2024-2025 років декілька разів виїжджала з території України та поверталася.

Разом із тим, суд приймає до уваги доводи позивача про те, що сестра його матері - ОСОБА_3 , не має можливості здійснювати постійний догляд за його матір`ю - ОСОБА_2 , зважаючи на те, що вона є особою похилого віку та є пенсіонеркою, що підтверджується пенсійним посвідченням.

Відтак, суд вважає, що позивачем надано докази на підтвердження зазначених у рапорті обставин, зокрема, стосовно того, що він є особою, яка може здійснювати догляд за його матір`ю ОСОБА_2 та стосовно того, що сестра його матері - ОСОБА_3 , не має можливості здійснювати відповідний догляд, оскільки є пенсіонеркою, тобто непрацездатною особою.

Відомостей щодо інших осіб, які мають можливість доглядати за матір`ю позивача матеріали справи не містять. Відповідачем наявності таких обставин суду не повідомлено.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що відповідач, приймаючи рішення про повернення матеріалів рапорту позивача про звільнення зі служби відповідно п.п. "г" п.3 ч.5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-ХІІ без реалізації, не надав оцінки обставинам справи, зокрема тому, що сестра матері позивача - ОСОБА_3 є пенсіонеркою, тобто непрацездатною особою, та на даний час має право на проживання в Республіці Польща.

При цьому, суд зазначає, що в постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18 Верховний Суд сформулював такий висновок: у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання відповідним заявником усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти під час прийняття рішення на власний розсуд.

Суд зазначив, що такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки під час розгляду вимог про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, але й у випадку розгляду вимог про зобов`язання відповідного суб`єкта вчинити певні дії після скасування його адміністративного акта.

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 380/12913/21.

Згідно частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З урахуванням наведеного, обираючи належний спосіб захисту прав позивача в спірних правовідносинах, суд приходить до висновку про необхідність визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо неналежного розгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби згідно п.п. "г" п.3 ч.5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-ХІІ та зобов`язання Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 26.09.2025 про звільнення з військової служби відповідно п.п. "г" п.3 ч.5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-ХІІ, з урахуванням висновків суду в даній справі.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Що стосується вимоги про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 15000,00 грн, суд зазначає таке.

Позивачем на підтвердження витрат з оплати правової допомоги, понесених ним при розгляді позовної заяви в суді, подано копії таких документів: угоди про надання правничої допомоги від 30.05.2025; додатку № 2 від 06.11.2025 до Угоди від 30.05.2025 про надання правничої допомоги; акту № 24/11/2025 від 24.11.2025 прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг); платіжної інструкції про сплату коштів згідно Угоди про надання правничої допомоги в сумі 15 000,00 грн; ордеру на надання правничої допомоги адвокатом Пушкаренко О.О.; свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю (а.с. 13-14, 182-190).

У зв`язку з наведеними обставинами, суд зауважує, що відповідно до статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частиною третьою статті 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини четвертої цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини п`ятої статті 134 КАС України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини шостої статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС України).

Аналіз наведених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Отже, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації, понесених у зв`язку з розглядом справи витрат на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

При цьому, незважаючи на те, що при застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, такий, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

Саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц вказала на виключення ініціативи суду щодо вирішення питань з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Зазначений підхід до вирішення питання зменшення витрат на правничу допомогу знайшов своє відображення і в постановах Верховного Суду від 2 жовтня 2019 року (справа №815/1479/18), від 15 липня 2020 року (справа №640/10548/19), від 21 січня 2021 року (справа №280/2635/20).

Також, у постанові Верховного Суду від 13 травня 2021 року у справі №200/9888/19-а Верховний Суд виклав висновок щодо застосування статей 134, 139 КАС України в контексті ролі суду під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу.

Верховний Суд у вказаній постанові зазначив, що відповідно до частини шостої статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. А згідно з частиною сьомою цієї ж статті КАС України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до КАС України законодавцем принципово по-новому визначено роль суду при вирішенні питання розподілу судових витрат, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами, та не може діяти на користь будь-якої із сторін.

Отже, принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 КАС України за наявності клопотання іншої сторони.

Це означає, що відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат, керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 КАС України.

Аналогічні висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі №640/15803/19, від 30 червня 2022 року у справі №640/1175/20, від 11серпня 2022 року у справі №300/2050/19.

З урахуванням викладеного, суд зазначає таке.

Так, дослідивши надані позивачем документи, що стосуються надання правничої допомоги адвокатом, судом установлено, що представник позивача прийняв на себе зобов`язання про надання правничої допомоги позивачу з питання, зокрема, скасування рішення командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо відмови у звільненні зі служби.

Відповідно до копії Додаткової угоди № 2 від 06.11.2025 визначено, що позивач повинен сплатити гонорар адвокату за надання правничої допомоги в розмірі 15 000,00 грн, які сплатив відповідно до наявної в матеріалах справи платіжної інструкції.

Вивчивши подані представником позивача докази, суд установив, що спір у даній справі не є складним як за обсягом доказів, так і за природою суджень суб`єкта владних повноважень, котрі були покладені в основу оскаржуваних рішень; причина виникнення спору, предмет спору, обсяг предмету доказування об`єктивно не вимагали вжиття значних зусиль для з`ясування справжніх обставин фактичної дійсності, вивчення змісту належних норм права, спростування мотивів суб`єкта владних повноважень.

Справа слухалась в порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін. Представником позивача було подано до суду тільки позовну заяву. Інших дій не вчинялося.

Відтак, суд доходить переконання про те, що обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт на 15 000,00 грн є неспівмірним з обставинами даного конкретного спору та у даному конкретному випадку справедливим і співмірним відшкодуванням витрат заявника на професійну правничу допомогу буде сума у розмірі - 2 000,00 грн, з огляду на часткове задоволення позову.

Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо неналежного розгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби згідно п.п. "г" п.3 ч.5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-ХІІ.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 26.09.2025 про звільнення з військової служби відповідно п.п. "г" п.3 ч.5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-ХІІ, з урахуванням висновків суду в даній справі.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України судові витрати по сплаті судового збору в сумі 484,48 грн (чотириста вісімдесят чотири гривні 48 копійок) та витрати на правничу допомогу в розмірі 2 000,00 (дві тисячі гривень 00 копійок).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Дмитро ВОЛОШИН