Постанова від 28 січня 2026 р. у справі №752/10224/24 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 752/10224/24

Провадження № 22-ц/824/1732/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 січня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 червня 2025 року у справі за позовом Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Голосіївська районна в м. Києві державна адміністрація про визнання такими, що втратили право користуватися жилим приміщенням та виселення,

В С Т А Н О В И В :

14 травня 2024 року позивач звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з вказаним позовом до відповідачів.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що квартира АДРЕСА_1 розпорядженням Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації №180 від 25 березня 2019 року включена до числа службових Головного територіального управління юстиції в Київській обл.

Розпорядженням Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації №37 від 15 травня 2019 року затверджено рішення Головного територіального управління юстиції у Київській обл. про надання службової квартири АДРЕСА_1 працівнику управління - відповідачці ОСОБА_1 на сім`ю з двох осіб: вона та ОСОБА_2 , 1995 року народження.

Постановою Кабінету Міністрів України №870 від 09 жовтня 2019 року ліквідовано територіальні органи Міністерства юстиції України та утворено міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції.

Відповідно до вказаної постанови Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) є правонаступником Головного територіального управління юстиції в Київській обл.

Наказом Голови Ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції в Київській обл. №244 від 31 березня 2020 року ОСОБА_1 була звільнена з посади начальника Управління фінансового та матеріального-технічного забезпечення в зв`язку з ліквідацією державного органу та припинення державної служби.

Відповідно до Порядку надання службових жилих приміщень в Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) №1485/6 від 14 грудня 2020 року працівник, що припинив трудові відносини з Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ), підлягає виселенню із службового житла.

У зв`язку з цим відповідачці були направлені листи про звільнення службового житла. Не дивлячись на вимоги управління про звільнення квартири, відповідачі до цього часу проживають у ній.

Враховуючи викладене, позивач просив суд:

- визнати відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 ;

- виселити відповідачів із вказаного службового приміщення;

- встановити порядок виконання рішення суду шляхом надання відповідачам місячного строку для звільнення та передачі управлінню зазначеного службового приміщення та зняття їх з реєстрації місця проживання.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 червня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 10 липня 2025 року позивач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

Основними доводами апеляційної скарги є твердження позивача про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, неповним з`ясуванням обставин справи і невідповідністю висновків суду встановленим фактам, зокрема щодо правового режиму спірної квартири як службового житла та прав власника на її використання, помилкового ототожнення судом першої інстанції різних юридичних осіб у системі органів Міністерства юстиції України, неналежної оцінки правових наслідків припинення трудових правовідносин відповідачки з органом, який надав службове житло, формального та неповного врахування рішення адміністративного суду про поновлення відповідачки на посаді, а також безпідставного покладення в основу рішення обставин щодо проходження відповідачем військової служби без належних і допустимих доказів їх актуальності, у зв`язку з чим апелянт вважає, що наявні правові підстави для виселення відповідачів зі службового житла та скасування оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 376 ЦПК України. У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

12 листопада 2025 року до апеляційного суду від відповідача ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін.

12 листопада 2025 року до апеляційного суду від відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін.

26 листопада 2025 року до апеляційного суду від позивача направлено заперечення на відзив.

16 грудня 2025 року до апеляційного суду від відповідача ОСОБА_1 надійшли заперечення на відповідь на відзив.

Станом на день розгляду справи відзив від третьої особи на апеляційну скаргу до суду не надходив.

У судове засідання, призначене на 29 січня 2026 року з`явився представник позивача ОСОБА_3 , який просив задовольнити апеляційну скаргу, та відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які просили залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Представник третьої особи у судове засідання не з`явився, про розгляд справи належним чином повідомлявся, про причини неявки суд не повідомив, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавав.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Як вбачається з матеріалів справи та належно встановлено судом першої інстанції в ході розгляду справи, відповідачка ОСОБА_1 з квітня 2004 року працювала в системі органів Міністерства юстиції України. Наказом №1022/3 від 28 квітня 2016 року вона призначена на посаду заступника начальника Управління - начальника відділу планування бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській обл. в порядку переведення з Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській обл.

Наказом № 1991/3 від 28 жовтня 2016 року переведена на посаду начальника Управління.

22 грудня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ТОВ» ДБК-ПАРТНЕР», Головним територіальним управлінням юстиції в Київській обл. була придбана 2-х кімнатна квартира АДРЕСА_1 .

Розпорядженням Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації №180 від 25 березня 2019 року квартира включена до числа службових Головного територіального управління юстиції в Київській обл.

Розпорядженням Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації №37 від 15 травня 2019 року затверджено рішення Головного територіального управління юстиції у Київській обл. про надання службової квартири АДРЕСА_1 працівнику управління - відповідачці ОСОБА_1 на сім`ю з двох осіб: вона та ОСОБА_2 , 1995 року народження.

15 травня 2019 року відповідачці ОСОБА_1 на сім`ю з двох осіб був виданий ордер № 010438 на право зайняття службового жилого приміщення - квартири АДРЕСА_1 .

Постановою Кабінету Міністрів України №870 від 09 жовтня 2019 року ліквідовано територіальні органи Міністерства юстиції України та утворено міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції.

Відповідно до вказаної постанови Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції ( м. Київ ) є правонаступником Головного територіального управління юстиції в Київській обл.

Наказом Голови Ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції в Київській обл. №244 від 31 березня 2020 року ОСОБА_1 була звільнена з роботи на підставі п.1-1 ч.1 ст.87 Закону України» Про державну службу», а саме в зв`язку з ліквідацією державного органу.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 грудня 2021 року був визнаний протиправним та скасований наказ Голови Ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції в Київській обл. №24/4 від 31 березня 2020 року про звільнення відповідачки та поновлено її на посаді.

За змістом рішення суду при звільненні позивачки з роботи мала місце реорганізація, а не ліквідація державного органу. Рішення суду набрало законної сили.

Таким чином, на позивачу, як правонаступнику ліквідованої державної установи, лежить обов`язок працевлаштування відповідачки.

Встановлено та не заперечується сторонами, що рішення суду не виконане.

Відповідач ОСОБА_2 на підставі контракту від 21 грудня 2019 року проходив військову службу в Збройних Силах України.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, зазначив, щоспірна квартира є службовим житлом, наданим відповідачці на законних підставах у зв`язку з проходженням нею державної служби, при цьому її звільнення з посади було визнано судом протиправним, наказ про звільнення скасовано, а рішення про поновлення на посаді набрало законної сили та не виконане, у зв`язку з чим відсутні підстави вважати припиненими трудові правовідносини, які обумовлювали право користування службовим житлом.

Також суд виходив із того, що відповідачка має тривалий стаж служби в системі органів Міністерства юстиції, що надає їй пільги, передбачені статтею 125 ЖК України, а відповідач є військовослужбовцем, який проходить військову службу, за яким відповідно до законодавства та практики Верховного Суду і Європейського суду з прав людини зберігається право на житло. З урахуванням принципу пропорційності втручання у право на повагу до житла, вимог статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також недоведеності позивачем відсутності у відповідачів правових підстав для користування спірним житлом, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для їх виселення без надання іншого житлового приміщення.

Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на безпідставність доводів апелянта про відсутність у позивача обов`язків щодо відповідачки з мотивів припинення діяльності Головного територіального управління юстиції у Київській області та існування іншої юридичної особи. Такі доводи спростовуються як матеріалами справи, так і власною позицією позивача, який не заперечує, що Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) є правонаступником ліквідованого органу. Правонаступництво за своєю правовою природою означає перехід до правонаступника прав та обов`язків юридичної особи, що припинилася, що відповідає положенням статей 104, 107 Цивільного кодексу України.

Крім того, відповідно до статті 55 ЦПК України у разі вибуття сторони у спірних правовідносинах суд залучає її правонаступника, а всі процесуальні дії, вчинені до вступу правонаступника, є для нього обов`язковими. Таким чином, саме на позивача як правонаступника покладається обов`язок виконання судового рішення про поновлення відповідачки на посаді, а також усіх пов`язаних із цим правових наслідків, у тому числі тих, що стосуються користування службовим житлом.

Апеляційний суд також звертає увагу, що навіть з формально-юридичної точки зору, виходячи з положень внутрішнього нормативного акта позивача щодо порядку користування службовими жилими приміщеннями, єдиною підставою для виселення особи зі службового житла є припинення трудових відносин у формі законного звільнення із займаної посади. Водночас наказ про звільнення відповідачки у зв`язку з ліквідацією державного органу та припиненням державної служби був оскаржений та скасований рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2021 року, яким відповідачку поновлено на посаді, а судом встановлено, що фактично мала місце реорганізація, а не ліквідація органу. Зазначене рішення набрало законної сили та залишається невиконаним з вини державного органу.

За таких обставин апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що з правової точки зору факт припинення трудових відносин відсутній, а отже відсутня і базова юридична підстава, з якою закон та підзаконні акти пов`язують можливість виселення особи зі службового житла. Сам по собі формальний запис про звільнення, який визнаний судом протиправним і скасований, не породжує жодних правових наслідків.

Оцінюючи спірні правовідносини у світлі житлового законодавства, апеляційний суд також погоджується з тим, що норми Житлового кодексу України передбачають можливість припинення права користування службовим житлом лише у разі законного припинення трудових відносин, водночас встановлюючи винятки та соціальні гарантії для окремих категорій осіб, зокрема тих, кого було звільнено у зв`язку з припиненням діяльності органу або скороченням штату, а також осіб, які користуються додатковими правовими гарантіями. Наявність таких гарантій підлягає обов`язковій перевірці судами при розгляді спорів про виселення, що узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду.

Крім того, апеляційний суд враховує, що у спірній квартирі проживає відповідач ОСОБА_2 , який на момент розгляду справи проходить військову службу, що підтверджено матеріалами справи та не спростовано позивачем. За таких обставин застосування до нього заходу у вигляді виселення без надання іншого житлового приміщення суперечило б принципу пропорційності втручання у право на повагу до житла, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суди зобов`язані застосовувати як джерело права з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

З огляду на викладене, з урахуванням невиконаного судового рішення про поновлення відповідачки на посаді, відсутності законних підстав для визнання припиненими трудових відносин, наявності передбачених законом житлових гарантій, а також перебування одного з відповідачів на військовій службі, апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, вірно застосував норми матеріального та процесуального права і обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог.

Суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 червня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько