Рішення від 11 лютого 2026 р. у справі №990/480/25 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

РІШЕННЯ

Іменем України

12 лютого 2026 року

м. Київ

справа №990/480/25

адміністративне провадження № П/990/480/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Соколова В.М.,

суддів: Загороднюка А. Г., Єресько Л. О., Білак М. В., Мацедонської В. Е.,

за участю:

секретаря судового засідання Кандиби Є. С.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Голод О. В.,

розглянув у відкритому судовому засідання за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним і скасування рішення та зобов`язання вчинити дії й

УСТАНОВИВ:

І. Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП, відповідач), у якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення ВРП від 16 вересня 2025 року №1938/0/15-25 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду»;

- зобов`язати ВРП повторно розглянути питання про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду згідно з рішенням Вищої кваліфікаційної комісії України від 15 серпня 2025 року №298/ас-25, з урахуванням висновків Верховного Суду.

ІІ. Стислий виклад позиції сторін

У межах заявленого позову ОСОБА_1 доводить протиправність відмови ВРП у внесенні Президентові України подання про його призначення на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду, викладену у рішенні від 16 вересня 2025 року №1938/0/15-25. Позивач уважає, що спірне рішення ВРП не відповідає вимогам верховенства права та законності щодо підстав та порядку відмови у внесенні Президенту України про призначення на посаду судді, невмотивованого застосування власного розсуду при реалізації повноважень у спірних правовідносинах.

ОСОБА_1 акцентує увагу Суду на тому, що зміст оскаржуваного рішення відповідача свідчить, що єдиною підставою його ухвалення є те, що відповіді кандидата на запитання членів ВРП під час співбесіди на знання норм матеріального та процесуального права за напрямом обраної спеціалізації, викликали сумнів у його відповідності критерію професійної компетентності. Втім, законодавство не надає ВРП повноваження щодо проведення повторних додаткових «співбесід» з кандидатами на предмет визначення рівня їхньої професійної компетентності, здійснення переоцінки після завершення результатів конкурсу в межах повноважень Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС). Наголошує, що за змістом частини четвертої статті 37 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі по тексту - Закон № 1798-VIII) ВРП може не погодитися з рекомендацією ВККС. Тобто сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням, повинен засновуватися на обґрунтованих відомостях, які були отримані ВРП у передбаченому законом порядку, за умови якщо такі відомості не були предметом розгляду ВККС, або остання не дала їм належної оцінки в межах процедури кваліфікаційного оцінювання щодо відповідного кандидата.

Таким чином, ухвалюючи оскаржуване рішення ВРП не лише вийшла за межі наданих їй повноважень щодо проведення переоцінки відповідності кандидата критерію професійної компетентності без будь-якого мотивування, але й прийняла рішення усупереч виключним підставам, визначених у частині четвертій статті 37 Закону № 1798-VIII для відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду.

Додатковим аргументом протиправності рішення ВРП позивач уважає те, що за пропозицію доповідача - члена ВРП ОСОБА_3 про внесення Президенту України подання про його призначення на посаду судді проголосувало 13 членів ВРП і лише 1 член ВРП проголосував проти, що фактично й зумовило ухвалення відповідачем оскаржуваного рішення. Отже, результати голосування одного члена ВРП істотним чином вплинули на прийняття рішення. Однак, на переконання позивача, така ситуація фактичної одноголосності прийняття рішення створює потенційну невизначеність, передумови для свавільності та невмотивованості рішення усупереч результатів голосування абсолютної більшості членів ВРП.

ОСОБА_1 уважає, що таке свавільне рішення відповідача вплинуло також і на сферу його приватного життя, оскільки не лише обмежило доступ до професії судді, але й зумовило поширення відповідної негативної інформації, що може вплинути на особисті та ділові стосунки позивача.

У відзиві на позовну заяву ВРП на противагу аргументам ОСОБА_1 зазначає про те, що на конституційному рівні закріплено, що саме на ВРП покладено обов`язок щодо формування в Україні якісного суддівського корпусу з професійних кадрів високого рівня кваліфікації з урахуванням їхніх особистих та моральних якостей, необхідних для здійснення правосуддя. Це конституційне повноваження передбачає особливу відповідальність та самостійність ВРП у питаннях оцінки як професійної підготовки, так і моральних якостей кандидата на посаду судді. Саме тому законодавець наділив ВРП правом власного розсуду (дискрецією) у визначенні того, чи відповідає конкретна особа встановленим критеріям доброчесності та професійної компетентності. Одним із таких ключових критеріїв є відповідність кандидата вимогам професійної компетентності, що охоплює: належний рівень знань та практичних навичок застосування норм права; здатність забезпечувати ефективний, неупереджений та справедливий розгляд справ; дотримання етичних стандартів суддівської поведінки, зокрема незалежності, безсторонності та доброчесності. Оцінка відповідності кандидата зазначеним вимогам є оціночним судженням колегіального конституційного органу, сформованим на підставі аналізу матеріалів, поданих кандидатами, висновків органів суддівського врядування.

Так, за результатами розгляду рекомендації ВККСУ щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду ВРП не встановила порушень Комісією визначеного законом порядку призначення на посаду судді. Водночас ВРП, діючи в межах наданих їй дискреційних повноважень, надала оцінку професійної компетентності кандидата. Під час проведення співбесіди з ОСОБА_1 члени ВРП поставили низку запитань на знання норм матеріального і процесуального права за напрямом спеціалізації, яку обрав кандидат на посаду судді. На частину із цих запитань кандидат ОСОБА_1 надав відповіді, що викликали сумніви у відповідності кандидата критерію професійної компетентності.

Відповідач наполягає, що оскаржуване рішення № 1938/0/15-25 містить конкретні мотиви, на підставі яких ВРП дійшла висновку про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення позивача на посаду судді. Зокрема, у рішенні наведено: посилання на результати розгляду матеріалів кандидата; аналіз відповідності позивача критеріям професійної компетентності; вказівку на законодавчі норми, якими керувалася ВРП. Отже, рішення є вмотивованим, внутрішньо узгодженим та обґрунтованим, що виключає можливість визнання його протиправним лише на підставі незгоди позивача з його змістом. Доводи позивача щодо «невмотивованості» чи «свавільності» цього рішення не підтверджуються ані матеріалами справи, ані положеннями чинного законодавства.

ВРП не погоджується із тим, що відповідність позивача критерію професійної компетентності підтверджується результатами складеного ним кваліфікаційного іспиту та рекомендацією ВККС про призначення його на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду, оформлену відповідним рішенням ВККС від 15 серпня 2025 року № 298/ас-25. Відповідач переконаний, що такі твердження є маніпулятивними та юридично необґрунтованими, оскільки фактично нівелюють конституційно визначену роль і повноваження ВРП.

Відповідач зауважує, що рекомендація ВККС має дорадчий характер і є лише одним із елементів комплексного процесу призначення суддів, що передбачає подальшу оцінку ВРП усіх матеріалів та обставин, які мають значення для ухвалення рішення. Позиція позивача, за якою ВРП нібито зобов`язана автоматично внести подання Президентові України у разі наявності рекомендації ВККС, суперечить Конституції України та закону, оскільки позбавляє ВРП передбаченої Основним Законом самостійності та дискреції у прийнятті рішень, нівелює сам інститут ВРП як конституційного органу суддівського врядування, покликаного гарантувати незалежність правосуддя та добір доброчесних суддів.

За позицією відповідача, доводи позивача зводяться виключно до незгоди з рішенням ВРП та її дискреційними повноваженнями. Позивач не посилається на жодну із законодавчо визначених підстав для оскарження рішення ВРП, обмежуючись виключно результатами кваліфікаційного іспиту кандидата та рекомендаціями ВККС. Отже, доводи позивача не відповідають законним підставам для скасування рішення ВРП і не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог.

ІІІ. Рух справи у Верховному Суді

Протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 16 жовтня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Соколов В. М., судді: Загороднюк А. Г., Єресько Л. О., Білак М. В., Мацедонська В. Е.

Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2025 року відкрито провадження в адміністративній справі № 990/480/25 та призначено її до розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін за правилами спрощеного позовного провадження колегією суддів у складі п`яти суддів.

29 жовтня 2025 року від ВРП надійшли матеріали, на підставі яких прийнято оскаржуване рішення.

04 листопада 2025 року від ВРП надійшов відзив на позовну заяву.

До початку судового засідання 24 листопада 2025 року від ОСОБА_1 надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи, а саме: копії рішення ВККС від 12 листопада 2025 року № 550/ас-25, яким виправлені технічні описки у мотивувальній частині рішення ВККС від 19 червня 2025 року № 106/ас-25, та супровідного листа.

У судовому засідання, яке відбулося 24 листопада 2025 року, Суд задовольнив клопотання позивача про приєднання доказів до матеріалів справи, заслухав пояснення сторін і оголосив перерву до 12 січня 2026 року.

08 січня 2026 року надійшло клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Огнев`юк Тетяни Василівни про забезпечення участі у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

12 січня 2026 року надійшла заява ОСОБА_2 про вступ у справу як третьої особи.

12 січня 2026 року розгляд справи не відбувся у зв`язку з відсутністю повного складу колегії суддів. Наступне судове засідання призначено на 29 січня 2026 року.

28 січня 2026 року від ОСОБА_1 надійшли письмові пояснення з приводу заяви ОСОБА_2 про вступ у справу як третьої особи.

Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2026 року задоволено заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Огнев`юк Тетяни Василівни про забезпечення участі у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

У судовому засіданні 29 січня 2026 року Верховним Судом постановлено ухвалу, якою відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 про вступ у справу як третьої особи; оголошено перерву до 05 лютого 2026 року для дослідження у наступному судовому засідання відеозапису співбесіди позивача з ВРП і письмових доказів.

У судовому засіданні 05 лютого 2026 року Суд дослідив докази та матеріали адміністративної справи і перейшов до стадії ухвалення судового рішення.

Під час розгляду справи позивач та його представник підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити.

Представник відповідача заперечував проти задоволення позову та просив відмовити у його задоволенні.

12 лютого 2026 року Верховний Суд відповідно до статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) оголосив скорочене судове рішення.

ІV. Установлені у справі обставини та зміст спірних правовідносин

14 вересня 2023 року ВККС прийняла рішення № 94/зп-23 (зі змінами, внесеними рішення Комісії від 14 грудня 2023 року № 171/зп-23) про оголошення конкурсу на зайняття 550 вакантних посад суддів в апеляційних судах, з яких: в апеляційних судах із розгляду цивільних і кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення - 425; в апеляційних судах із розгляду господарських справ - 58; в апеляційних судах із розгляду адміністративних справ - 67 (далі - конкурс).

29 грудня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Комісії із заявою про допуск до участі в конкурсі на зайняття вакантної посади судді в апеляційному адміністративному суді, оголошеному рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року, як особа, яка відповідає вимогам пункту 1 частини першої статті 28 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), та про проведення стосовно нього кваліфікаційного оцінювання для підтвердження здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді.

Рішенням ВККС від 04 березня 2024 року 147/ас-24 ОСОБА_1 допущено до проходження кваліфікаційного оцінювання та участі в конкурсі на зайняття 550 вакантних посад суддів в апеляційних судах.

Рішеннями Комісії від 11 вересня 2024 року № 270/зп-24 (зі змінами) та від 09 грудня 2024 року № 316/ас-24 призначено кваліфікаційний іспит у межах конкурсу на зайняття вакантних посад суддів в апеляційних судах, оголошеного рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року № 94/зп-23 (зі змінами), та визначено черговість етапів його проведення (перший етап - тестування загальних знань у сфері права та знань зі спеціалізації відповідного суду; другий етап - тестування когнітивних здібностей; третій етап - виконання практичного завдання зі спеціалізації відповідного суду).

За кваліфікаційний іспит ОСОБА_1 отримав 357,1 бала із 400 можливих, у зв`язку із чим на підставі рішення ВККС від 12 березня 2025 року № 49/зп-25 був допущений до другого етапу кваліфікаційного оцінювання «Дослідження досьє та проведення співбесіди» у межах конкурсу, оголошеного рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року №94/зп-23 (зі змінами).

За результатом другого етапу конкурсу ОСОБА_1 за критерієм «доброчесність та професійна етика» отримав 300 балів, за критерієм «соціальна компетентність» отримав 38,75 бала, за критерієм «особиста компетентність» отримав 43 бала.

Рішенням ВККС від 19 червня 2025 року № 106/ас-25 «Про дослідження досьє, проведення співбесіди та визначення результатів кваліфікаційного оцінювання ОСОБА_1 , кандидата на посаду судді апеляційного адміністративного суду в межах конкурсу, оголошеного рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року № 94/зп-23 (зі змінами)» визначено, що за результатами проходження процедури кваліфікаційного оцінювання кандидат на посаду судді апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 набрав 738,85 бала. Визнано ОСОБА_1 таким, що підтвердив здатність здійснювати правосуддя в апеляційному адміністративному суді.

11 серпня 2025 року ВККС ухвалила рішення № 150/зп-25, яким затвердила рейтинг кандидатів на зайняття вакантних посад суддів в апеляційних адміністративних судах за результатами кваліфікаційного оцінювання в межах конкурсу, оголошеного рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року № 94/зп-23 (зі змінами).

15 серпня 2025 року ВККС ухвалила рішення № 157/зп-25 про визначення переможців конкурсу на зайняття вакантних посад суддів в апеляційних адміністративних судах в межах конкурсу, оголошеного рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року № 94/зп-23 (зі змінами). Відповідно до вказаного рішення ОСОБА_1 зайняв переможну позицію у Восьмому апеляційному адміністративному суді.

Листом від 25 серпня 2025 року № 21-7297/25 ВККС надіслала на адресу ВРП копію рішення від 15 серпня 2025 року № 298/ас-25 про внесення рекомендації про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду.

На засідання ВРП 16 вересня 2025 року доповідач - член ВРП ОСОБА_3 доповів матеріали щодо ОСОБА_1 та за результатами співбесіди з останнім запропонував внести Президентові України подання про призначення позивача на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду.

У голосуванні за пропозицію доповідача - члена ВРП ОСОБА_3 взяли участь 14 членів ВРП, із яких 13 проголосували «за», 1 - «проти».

Рішенням № 1938/0/15-25 від 16 вересня 2025 року ВРП відмовила у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Не погодившись із цим рішенням ВРП, позивач звернувся з цим позовом до суду.

V. Релевантні джерела права й акти їхнього застосування

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

За правилами частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 55 Конституції України унормовано, що права і свободи громадян захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до частин першої і другої статті 128 Конституції України призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених законом.

Відповідно до статті 131 Конституції України в Україні діє ВРП, яка, серед іншого, вносить подання про призначення судді на посаду.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, визначає Закон № 1402-VIII.

За змістом частини першої статті 28 Закону № 1402-VІІІ суддею апеляційного суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя в апеляційному суді, а також відповідає одній із таких вимог: 1) має стаж роботи на посаді судді не менше п`яти років; 2) має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше сім років; 3) має досвід професійної діяльності адвоката, в тому числі щодо здійснення представництва в суді та/або захисту від кримінального обвинувачення щонайменше сім років; 4) має сукупний стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) відповідно до вимог, визначених пунктами 1-3 цієї частини, щонайменше сім років.

30 грудня 2023 року набув чинності Закон України від 09 грудня 2023 року № 3511-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар`єри» (далі - Закон № 3511-ІХ), яким розділ IV «Порядок зайняття посади судді» Закону № 1402-VIII викладено у новій редакції.

За частиною першою статті 79 Закону № 1402-VIII (тут і далі - у редакції Закону № 3511-ІХ) конкурс на зайняття вакантної посади судді проводиться відповідно до цього Закону та положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, що затверджується ВККС, з дотриманням вимог законодавства про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Конкурс на зайняття вакантної посади судді полягає у визначенні переможця - учасника конкурсу, який має найвищу позицію за рейтингом (частина перша статті 79-4 Закону №1402-VIII).

Згідно зі статтею 79-5 Закону № 1402-VIII після визначення переможця конкурсу ВККС на своєму засіданні проводить з ним співбесіду. За результатами співбесіди ВККС ухвалює, зокрема, рішення про рекомендацію або про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді.

Частиною першою статті 79-6 Закону № 1402-VIII передбачено, що ВРП відповідно до внесеної ВККС рекомендації на своєму засіданні розглядає питання, зокрема, про призначення кандидата на посаду судді та в разі ухвалення позитивного рішення вносить подання Президентові України про призначення судді на посаду.

Відповідно до частини другої статті 79-6 Закону № 1402-VIII ВРП відмовляє у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду виключно з таких підстав:

1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критеріям доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням;

2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді.

За змістом частин четвертої та п`ятої цієї статті у разі відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, відмови у переведенні судді до іншого суду за результатами конкурсу ВРП ухвалює вмотивоване рішення, яке може бути оскаржене до Верховного Суду в порядку, встановленому процесуальним законом.

Рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, про відмову у переведенні судді до іншого суду за результатами конкурсу може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:

1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;

2) рішення не підписано членом ВРП, який брав участь у його ухваленні;

3) рішення не містить посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, підстави відмови у переведенні судді до іншого суду за результатами конкурсу або не містить мотивів, з яких ВРП дійшла відповідного висновку.

Статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП визначає Закон №1798-VIII) (тут і далі - у редакції, чинній на дату ухвалення спірного рішення).

Статтею 1 цього Закону передбачено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Пунктом 1 частини першої статті 3 цього Закону визначено, що до повноважень ВРП належить внесення подання про призначення судді на посаду.

Згідно зі статтею 36 Закону № 1798-VIII призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням ВРП.

ВРП ухвалює рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду за результатами розгляду рекомендації ВККС, до якої обов`язково додається особова справа (досьє) кандидата на посаду судді.

Відповідно до статті 37 Закону № 1798-VIII рішення щодо кандидата на посаду судді ухвалюється на засіданні ВРП.

Засідання ВРП у пленарному складі, на якому розглядається питання щодо внесення подання про призначення судді на посаду, є повноважним, якщо в ньому бере участь не менше чотирнадцяти членів ВРП.

Рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду вважається ухваленим, якщо за нього проголосувало не менше чотирнадцяти членів ВРП.

Якщо за рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду проголосувало менше чотирнадцяти членів ВРП, вважається, що ВРП ухвалено рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду.

ВРП може ухвалити рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду відповідно до пункту 1 частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (пункт 1 частини другої статті 79-6 Закону № 1402-VIII у редакції Закону № 3511-ІХ) тільки на підставі обґрунтованих відомостей, які були отримані ВРП в передбаченому законом порядку, якщо:

1) такі відомості не були предметом розгляду ВККС;

2) ВККС не дала належної оцінки таким відомостям в межах процедури кваліфікаційного оцінювання щодо відповідного кандидата.

Рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду може бути оскаржене та скасоване виключно з підстав, визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (стаття 38 Закону № 1798-VIII).

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

VІ. Позиція Верховного Суду

У контексті історії виникнення даного публічно-правового спору зазначимо, що ОСОБА_1 узяв участь у конкурсі на зайняття вакантної посади судді в апеляційному адміністративному суді, оголошеному рішенням ВККС від 14 вересня 2023 року № 94/зп-23 (зі змінами), за результатами якого Комісія визнала його таким, що підтвердив здатність здійснювати правосуддя в апеляційному адміністративному суді та рекомендувала ВРП внести подання Президентові України про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду, як такого, що зайняв переможну позицію. Однак, за результатами розгляду внесеної ВККС рекомендації ВРП ухвалила рішення №1938/0/15-25 від 16 вересня 2025 року про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду, з яким останній не погоджується.

При вирішенні цього спору Верховний Суд керується таким.

Судовий контроль за оскаржуваним рішенням ВРП

ВРП є уповноваженим суб`єктом з питання призначення кандидата на посаду судді за рекомендацією ВККС та прийняття рішення про внесення або відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, тобто є суб`єктом владних повноважень, на дії якого поширюються вимоги, встановлені статтею 2 КАС України.

За правилами частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З уваги на ці приписи процесуального закону судовий контроль за реалізацією суб`єктами владних повноважень їхніх дискреційних повноважень здійснюється за визначеними частиною другою статті 2 КАС України критеріями, зокрема, чи діяли вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

При цьому, якщо суд установить, що діяльність органу державної влади не відповідає хоча б одному із визначених у частині другій статті 2 КАС України критеріїв, це може бути підставою для задоволення позову щодо оскарження відповідних дій (бездіяльності) чи рішення, якщо така діяльність порушує права, свободи та інтереси позивача.

Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року під дискреційним слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за певних обставин.

У Рішенні від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018 (справа № 1-123/2018(4892/17) Конституційний Суд України зазначив, що принцип юридичної визначеності як один із елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними.

Європейська Комісія «За демократію через право» на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25- 26 березня 2011 року) (CDL-AD(2011)003rev) схвалила Доповідь «Верховенство права» (далі - Доповідь), у якій до елементів верховенства права віднесено, зокрема, юридичну визначеність та заборону свавілля (пункт 41).

У пункті 45 Доповіді зазначено, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон, яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь-якої дискреції та на спосіб її здійснення з достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади.

Щодо заборони свавілля у пункті 52 Доповіді вказано про те, що хоча дискреційні повноваження є необхідними для здійснення всього діапазону владних функцій у сучасних складних суспільствах, ці повноваження не мають здійснюватись у свавільний спосіб; їх здійснення у такий спосіб уможливлює ухвалення суттєво несправедливих, необґрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень, що є несумісним з поняттям верховенства права.

Виходячи з практики ЄСПЛ за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості адміністративних актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (рішення від 31 липня 2008 року у справі «Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки» (DRUZSTEVNI ZALOZNA PRIA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC), рішення від 22 листопада 1995 року у справі «Брайєн проти Об`єднаного Королівства» (BRYAN v. THE UNITED KINGDOM), рішення від 21 липня 2011 року у справі «Сігма радіо телевіжн лтд проти Кіпру» (SIGMA RADIO TELEVISION LTD. v. CYPRUS), рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Путтер проти Болгарії» (PUTTER v. BULGARIA)).

Також ЄСПЛ неодноразово аналізував межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 17 грудня 2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» («Pedersen and Baadsgaard v. Denmark», заява № 49017/99); пункти 68-70) зазначено, що, здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, відміняти замість нього рішення, яке визнається протиправним, приймати інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

Наведене дає підстави стверджувати, що межі дискреції ВРП щодо здійснення розгляду рекомендації ВККС не можуть бути неосяжними та повинні підлягати зовнішньому публічному контролю. Процес розгляду ВРП цього питання, як і прийняте за результатом цього процесу рішення, мають бути зрозумілим як кандидатам на посаду судді, питання про призначення яких на посаду судді розглядалося ВРП, так і незалежному сторонньому спостерігачу.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово у своїх постановах з подібним предметом спору зазначала про те, що відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, передбаченими у цій статті й інших законах, зокрема у Законі № 1798-VIII. Водночас оцінка Верховним Судом мотивів та обґрунтованості оскаржуваного рішення ВРП не є втручанням у її дискреційні повноваження (зокрема, постанови від 16 вересня 2021 року у справі № 9901/395/20, від 29 вересня 2022 року у справі № 9901/230/19).

Критерії оцінки обґрунтованості рішення ВРП

Нагадаємо, що в силу частини другої статті 79-6 Закону № 1402-VIII ВРП відмовляє у внесенні Президентові України подання про призначення на посаду судді виключно з таких підстав: 1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критеріям доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням; 2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді. Підстави, зазначені у пункті 1 цієї частини, ВРП визначає, керуючись власною оцінкою обставин, пов`язаних із кандидатом на посаду судді, та його особистих якостей.

Водночас, за змістом частини четвертої статті 37 Закону № 1798-VIII ВРП може ухвалити рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду тільки на підставі обґрунтованих відомостей, які були отримані ВРП в передбаченому законом порядку, якщо: 1) такі відомості не були предметом розгляду ВККС; 2) ВККС не дала належної оцінки таким відомостям в межах процедури кваліфікаційного оцінювання щодо відповідного кандидата.

Системний аналіз наведених законодавчих норм свідчить, що ВРП може заново оцінити кандидата на посаду судді та дійти іншого висновку, ніж ВККС. Хоча рекомендація Комісії спирається винятково на об`єктивні критерії, ВРП може не погодитися з нею (Комісією) тільки з підстав, передбачених законом.

Запровадження підстав, за яких ВРП може не погодитися з рекомендацією ВККС і навести свої причини відмови внести Президентові України подання про призначення на посаду судді, має на меті запобігти чи стати пересторогою для ухвалення ВРП свавільних рішень.

В той же час, ані Закон № 1402-VIII, ані Закон № 1798-VIII не встановлюють, які саме підстави можуть бути використані для відмови внести подання про призначення на посаду судді. Проте абзац другий частини четвертої статті 37 Закону № 1798-VIII встановлює умови, за яких ВРП може не погодитися з рекомендацією ВККС.

Отже, ВРП відповідно до свого статусу, повноважень, встановленого законом порядку, мети і завдань, які перед нею стоять, вільна у виборі будь-яких підстав і, керуючись власною оцінкою цих підстав, вправі засумніватися у відповідності кандидата на посаду судді критеріям та умовам, за яких можливе внесення подання про призначення на посаду судді. Втім, нормативне визначення підстав оскарження рішення ВРП щодо кандидата на посаду судді не означає, що підстави відмови внести подання на посаду судді повинні бути формальними, номінальними чи декларативними.

Частина четверта статті 79-6 Закону № 1402-VIII закріплює імперативний обов`язок ВРП вмотивувати рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду.

Обсяг і ступінь мотивації рішення залежить від конкретних обставин, які були предметом розгляду, але у будь-якому випадку має показувати, приміром, що доводи/пояснення кандидата на посаду судді взято до уваги і, що важливо, давати розуміння чому і чим керувалася ВРП, коли оцінювала цього кандидата.

Отже, вмотивованість рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду є не лише формальним дотриманням вимог закону, а повинна забезпечити дотримання принципу правової визначеності у питанні встановлення підстав відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді.

Таким чином, у процедурі розгляду ВПР рекомендації ВККС негативне рішення має містити не лише посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, а й мотиви, з яких ВРП дійшла висновку про наявність обставин, з якими пов`язується обґрунтований сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики, або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням, чи про порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді.

При цьому, посилання на підстави та мотиви у рішенні мають бути викладені у такий спосіб, який дає можливість об`єктивно вивчити фактичні обставини, які слугували підставою для негативної чи позитивної оцінки відомостей, перевірених членами ВРП відносно кандидата.

Наведений підхід висвітлений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 вересня 2021 року у справі № 9901/395/20, від 10 листопада 2022 року у справі №9901/355/21, від 21 березня 2024 року у справі № 990/83/24, від 20 червня 2024 року у справі № 990/990/2/24, від 17 квітня 2025 року у справі № 990/334/24, від 11 грудня 2025 року у справі № 990/410/24.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, які сформовані у постанові від 10 листопада 2022 року у справі № 9901/355/21, « 17. [..] У процедурі добору і ВККС, і Рада мають дотримуватися настанови, що кожен з претендентів на посаду судді гідний її обійняти, бо в іншому разі негативне для кандидата рішення можливе тільки тоді, коли на заваді цьому стають об`єктивні чинники, які унеможливлюють ухвалення позитивного для претендента рішення. Зазначенні цінності не повинні бути та/або виглядати надуманими, надмірно формальними, гаданими (голослівними), упередженими, дискримінаційними, відверто несправедливими чи свавільними або такими, що не відповідають меті добору, бути прихованими (завуальованими), ситуативними, несподіваними і неочікуваними для кандидата, або використаними проти кандидата без попереднього отримання від нього пояснення про їхнє значення й умови виникнення.

Важливо також наголосити, що результати оцінювання здатності кандидата обійняти посаду судді відбуваються в межах визначеної законом [можливо, не зовсім досконалої] процедури, яка передбачає підстави для відмови внести подання, покладає на компетентний орган зазначити мотиви свого рішення і, що головне, такі дії та рішення компетентного органу перебувають під судовим контролем, у межах якого суд у змозі простежити і визначити, чи законно і принципово була проведена процедура добору на посаду судді стосовно конкретного кандидата, чи обґрунтованим і мотивованим є рішення ВРП і чи немає умов та фактів, які б указували, що результати добору отримані внаслідок порушення його процедури, і які завадили кандидату на посаду судді стати суддею. При цьому важливо відразу наголосити, що суд не повинен перебирати на себе питомі функції компетентного органу з визначення за якісно-змістовними характеристиками здатності кандидата за критеріями доброчесності та професійної етики обійняти посаду судді. [..]».

Оцінка Верховним Судом оскаржуваного рішення ВРП

Як зазначалося, підстави оскарження та скасування рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення кандидата на посаду судді передбачені частиною п`ятій статті 79-6 Закону № 1402-VIII, а саме, якщо: 1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано членом ВРП, який брав участь у його ухваленні; 3) рішення не містить посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, підстави відмови у переведенні судді до іншого суду за результатами конкурсу або не містить мотивів, з яких ВРП дійшла відповідного висновку.

Оцінюючи відповідність оспорюваного рішення в аспекті його відповідності пунктам 1, 2 частини п`ятої статті 79-6 Закону № 1402-VIII, Суд установив, що воно підписане повноважним складом ВРП та всіма її 14 членами, які брали участь в його ухваленні. Позивач був належним чином повідомлений про засідання ВРП, розгляд рекомендації ВККС відбувся за його участю та з урахуванням наданих ним пояснень. Ці обставини не ставляться під сумнів й учасниками справи.

За таких обставин підстави для скасування спірного рішення, передбачені пунктами 1, 2 частини п`ятої статті 79-6 Закону № 1402-VIII, відсутні.

Поряд з тим, оцінка Судом спірного рішення ВРП у розрізі пункту 3 частини п`ятої статті 79-6 Закону № 1402-VIII побудована на іншому підході, позаяк не обмежується перевіркою дотримання вимог закону щодо змісту та форми ухваленого рішення, а спрямована на з`ясування питання, чи дійсно підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення позивача на посаду судді були обґрунтованими, та чи містить рішення мотиви, з яких ВРП дійшла відповідного висновку.

У постанові від 29 вересня 2022 року у справі № 9901/230/19 Велика Палата Верховного Суду вже роз`яснювала, що визначальним критерієм правомірності рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду в аспекті його відповідності пункту 3 частини двадцять першої статті 79 Закону № 1402-VIIІ (пункт 3 частини п`ятої статті 79-6 Закону № 1402-VIIІ у редакції Закону № 3511-ІХ) є встановлення ВРП обставин, які стали підставою для відмови у внесенні Президентові України такого подання, та мотивів, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.

Перевіркою змісту оскаржуваного рішення відповідача встановлено наступне.

Так, у спірному рішенні зазначено про те, що за результатами розгляду рекомендації ВККС щодо призначення позивача на посаду судді ВРП не встановила порушень Комісією визначеного законом порядку призначення на посаду судді.

Під час проведення співбесіди з ОСОБА_1 члени ВРП поставили низку запитань на знання норм матеріального і процесуального права за напрямом спеціалізації, яку обрав кандидат на посаду судді. На частину із цих запитань кандидат ОСОБА_1 надав відповіді, що викликали сумніви у відповідності кандидата критерію професійної компетентності.

За результатами співбесіди доповідач - член ВРП ОСОБА_3 запропонував ВРП ухвалити рішення про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Надалі по тексту рішення ВРП процитувала норму частини другої статті 79-6 Закону №1402-VIII, якою визначено, що ВРП відмовляє у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду виключно з таких підстав: 1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критеріям доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням; 2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді. Підстави, зазначені в пункті 1 частини другої статті 79-6 Закону № 1402-VIII, ВРП визначає, керуючись власною оцінкою обставин, пов`язаних із кандидатом на посаду судді, та його особистих якостей.

Вказано, що у голосуванні за пропозицію доповідача - члена ВРП ОСОБА_3, взяли участь 14 членів ВРП, 13 членів проголосували за, 1 член ВРП - проти.

У підсумку ВРП, процитувавши положення частин третьої, четвертої статті 37 Закону №1798-VIII, вирішила відмовити у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Отож, як можна зрозуміти зі змісту спірного рішення та пояснень сторони відповідача, наданих у судовому засіданні, це рішення ВРП ухвалила відповідно до частини четвертої статті 37 Закону № 1798-VIII, оскільки за рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення позивача на посаду судді проголосувало менше чотирнадцяти членів ВРП, які брали участь у засіданні ВРП.

Таким чином, мотивами прийняття цього рішення є відсутність 14 голосів членів ВРП за внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді. При цьому, фактичні обставини, що слугували підставою для голосування одного члена ВРП проти пропозиції доповідача - члена ВРП ОСОБА_3 , полягають у наявності сумніву у відповідності кандидата критерію професійної компетентності.

Суд зауважує, що кількість голосів, так само і факт набрання необхідного мінімуму (14) голосів членів ВРП за внесення подання, не є самостійними мотивом чи підставою прийняття рішення, а є наслідком голосування за результатами оцінки за власним переконанням кожного члена ВРП, встановлених на підставі належних та допустимих доказів обставин, які підлягають перевірці у межах розгляду питання про внесення подання.

Кожен член ВРП, який бере участь у вирішенні питання щодо внесення Президентові України подання про призначення кандидата на посаду судді, перевіряє обставини щодо відповідності цього кандидата критерію доброчесності та професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням. При цьому сумнів щодо відповідності кандидата вказаним критеріям повинен ґрунтуватися на обґрунтованих відомостях, які були отримані ВРП у передбаченому законом порядку, за умови, якщо такі відомості не були предметом розгляду ВККС або остання не дала їм належної оцінки в межах процедури кваліфікаційного оцінювання відповідного кандидата.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що у разі відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду зазначення в рішенні ВРП лише результату голосування членів ВРП в числовому значенні без викладу мотивів, з яких ВРП дійшла відповідних висновків та, більше того, без посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді позбавляють кандидата на посаду судді права бути обізнаним, за якими саме критеріями відносно нього прийнято рішення. Відсутність у рішенні фактичних підстав його прийняття позбавляє особу, стосовно якої прийнято таке рішення, доступу до ефективного захисту своїх прав.

Відтак, видається очевидним, що ВРП не встановила підстав для відмови у внесенні Президентові України подання про призначення позивача на посаду судді відповідно до частини другої статті 79-6 Закону № 1402-VIII.

Текст спірного рішення не містить вмотивованого висновку стосовно виникнення у ВРП обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням.

Однак, як уже зазначалося, негативне рішення ВРП стосовно кандидата на посаду судді має містити висновки в розрізі обставин, про які йдеться у частині другій статті 79-6, та які сформовані членами ВРП на підставі досліджених з дотриманням вимог абзацу 2 частини четвертої статті 37 Закону № 1798-VIII відомостей відносно кандидата.

Натомість, ВРП у спірному рішенні обмежилася лише зазначенням обставин щодо запитань, які ставилися позивачу на засіданні членами ВРП, і тим, що надані позивачем відповіді на деякі із цих запитань викликали сумніви у відповідності кандидата критерію професійної компетентності.

Ураховуючи наведене, відсутність у спірному рішенні відповідача посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, не може бути визнано незначною формальністю або недоліком, що не має істотного значення та не впливає на законність і обґрунтованість такого рішення ВРП у цілому.

Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І Конвенції).

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (пункт 1).

Поняття «приватне життя» у практиці ЄСПЛ не є чітко визначеним і охоплює широкий спектр питань, зокрема встановлення та підтримання стосунків з іншими людьми та зовнішнім світом (рішення «Бурґгартц проти Швейцарії» (Burghartz v. Switzerland) від 22 лютого 1994 року; «Німітц проти Німеччини» (Niemietz v. Germany) від 16 грудня 1992 року).

За практикою ЄСПЛ, приватне життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, зокрема стосунків професійного або ділового характеру (див. mutatis mutandis рішення від 07 серпня 1996 року у справі «С. проти Бельгії» (С. v. Belgium), заява № 21794/93, параграф 25). А обмеження, накладені на доступ до професії, визнані цим судом такими, що впливають на приватне життя (див. mutatis mutandis рішення від 27 липня 2004 року у справі «Сідабрас та Джяутас проти Литви» (Sidabras and Dziautas v. Lithuania), заяви № 55480/00 та № 59330/00, параграф 47).

У рішенні від 12 січня 2023 року у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви №27276/15 і № 33692/15) ЄСПЛ зазначив, що трудові спори per se не виключаються зі сфери «приватного життя» у розумінні статті 8 Конвенції. Існують певні типові аспекти приватного життя, на які можуть вплинути такі спори внаслідок звільнення, пониження, відмови у доступі до професії або застосування інших подібних несприятливих заходів. До цих аспектів входять (і) «внутрішнє коло» заявника, (іі) можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та (ііі) соціальна і професійна репутація заявника. У таких спорах існують два напрямки, за якими, як правило, виникають питання, пов`язані з приватним життям: або через підстави вжиття оскаржуваного заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на підставах), або, у деяких справах, через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на наслідках) (див. рішення від 25 вересня 2018 року у справі «Денісов проти України» [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява №76639/11, пункт 115). Під час застосування підходу, заснованого на наслідках, Суд визнає застосовність статті 8 Конвенції лише за умови, якщо ці наслідки є дуже серйозними та значною мірою впливають на приватне життя заявника (там само, пункт 116).

У цій справі позивач оскаржує рішення ВРП, прийняте щодо нього у процедурі конкурсу на посаду судді апеляційного суду, оголошеного рішенням ВККС від 14 вересня 2023 року № 95/зп-23, яким йому відмовлено у внесенні Президентові України подання про призначення на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду. Відповідно, оспорюване рішення безпосередньо зачіпає право позивача на повагу до приватного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції, в аспекті доступу до обраної професії та можливості встановлювати і розвивати стосунки професійного характеру.

Водночас, ураховуючи встановлені Судом обставини, таке втручання спірним рішенням ВРП у гарантоване статтею 8 Конвенції право позивача на повагу до приватного життя, в аспекті доступу до обраної професії та можливості встановлювати і розвивати стосунки професійного характеру, не було необхідним і пропорційним, оскільки сталося без належного обґрунтування підстав і не мотивоване належним чином.

На тлі наведеного Верховний Суд резюмує, що спірне рішення ВРП не відповідає вимогам частини четвертої та пункту 3 частини п`ятої статті 79-6 Закону № 1402-VIII, а також критеріям обґрунтованості, розсудливості та пропорційності, визначеним статтею 2 КАС України, що є підставою для визнання його протиправним і скасування.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання протиправним і скасування рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду.

При цьому, оскільки рішення ВРП є невмотивованим, Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову й у частині зобов`язання відповідача повторно розглянути питання про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду згідно з рішенням ВККС від 15 серпня 2025 року №298/ас-25, з урахуванням висновків Суду.

За таких обставин, адміністративний позов ОСОБА_1 необхідно задовольнити повністю.

VІІ. Судові витрати

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З матеріалів справи встановлено, що при зверненні до Верховного Суду позивачем сплачено судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2 423 грн, що підтверджується квитанцією № 2624-1866-3931-4986 від 10 жовтня 2025 року.

Оскільки Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 , понесені ним судові витрати у вигляді судового збору слід стягнути на його користь за рахунок бюджетних асигнувань ВРП.

Керуючись статтями 241- 243, 246, 250, 255, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя від 16 вересня 2025 року №1938/0/15-25 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду».

Зобов`язати Вищу раду правосуддя повторно розглянути питання про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду згідно з рішенням Вищої кваліфікаційної комісії України від 15 серпня 2025 року №298/ас-25, з урахуванням висновків Верховного Суду.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Вищої ради правосуддя (вул. Студентська, буд. 12-А, м. Київ, 04050; код ЄДРПОУ 00013698) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати у розмірі 2 423 грн (дві тисячі чотириста двадцять три гривні).

Рішення Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення Верховного Суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення підписано 23 лютого 2026 року (у зв`язку з перебуванням у відпустці у період з 16 лютого 2026 року по 20 лютого 2026 року суддів, які входять до складу колегії суддів).

...........................

...........................

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов,

А.Г. Загороднюк,

Л.О. Єресько,

М.В. Білак,

В.Е. Мацедонська,

Судді Верховного Суду