Постанова від 19 лютого 2026 р. у справі №202/13444/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2026 року

м. Київ

справа № 202/13444/23

провадження № 61-4093св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 листопада 2024 року у складі судді Слюсар Л. П. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 березня 2025 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Городничої В. С., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні домоволодінням та вселенні.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що він є рідним братом по батьківській лінії відповідачки ОСОБА_3 . Після смерті їх батька - ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилась спадщина на частини будинковолодіння АДРЕСА_1 . До спадкування були закликані дружина спадкодавця - ОСОБА_5 , та діти - ОСОБА_1 (син від першого шлюбу спадкодавця) та ОСОБА_2 (дочка від другого шлюбу). Будинковолодіння АДРЕСА_1 було побудовано ще батьками ОСОБА_1 , проте право власності на будинковолодіння було зареєстровано вже після смерті матері ОСОБА_1 та після укладення його шлюбу з ОСОБА_5 , тож 1/2 частини будинковолодіння була визначена ОСОБА_5 як частка майна подружжя. Згідно з рішенням Індустріального районного народного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 1992 року за ОСОБА_2 визнано право власності на 1/6 частки та за ОСОБА_5 на 2/3 частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Не зважаючи на те, що батько за життя купив відповідачці інший будинок і завжди заявляв, що будинковолодіння АДРЕСА_1 має залишитися у спадок позивачу, проте за життя він не залишив заповіт, а після його смерті ОСОБА_5 та ОСОБА_2 взагалі вирішили позбавити ОСОБА_1 батьківської хати. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2021 року по справі № 202/287/21 визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом, після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на 1/6 частини домоволодіння, загальною площею 53,0 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідачка є власницею 5/6 частини будинку за вказаною та постійно чинить перешкоди у користуванні позивачем спірним будинком. Після смерті батька у позивача немає доступу до будинку, відповідачка весь цей час користується спірним будинком в цілому, не погоджуючи з ОСОБА_1 , як співвласником, жодних своїх дій в процесі користування спірним майном. Таким чином, саме зі сторони відповідачки вчиняються перешкоди у користуванні позивачем його частиною власності, а також ОСОБА_2 намагається позбавити його прав на спадкове майно.

Так, відповідачка в 2021 році звернулась до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/6 частки домоволодіння, припинення права на частку домоволодіння та виплату компенсації за частку домоволодіння.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 липня 2022 року № 202/2395/21 позов ОСОБА_2 задоволено. Вирішено припинити право ОСОБА_1 на 1/6 частки будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 53,0 кв. м, з виплатою компенсації її вартості у сумі 124 167,00 грн. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/6 частки вказаного домоволодіння.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року № 202/2395/21 рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 липня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 05 грудня 2022 року у відкритті касаційного провадження у справі № 202/2395/21 відмовлено.

Позивач неодноразово звертався до ОСОБА_2 з питання вселення до спадкового будинку та визначення порядку користування ним, проте вона категорично заперечує.

30 квітня 2023 року ОСОБА_1 вимушений звернутися із заявою до правоохоронних органів, де йому було рекомендовано звернутися до суду з цивільним позовом за захистом своїх прав. Тому позивач просив усунути перешкоди в користуванні ним домоволодінням АДРЕСА_1 зі сторони ОСОБА_6 та вселити його, ОСОБА_1 , в будинок АДРЕСА_1 , зобов`язавши відповідачку не чинити позивачу перешкоди у користуванні спірною квартирою та надати ОСОБА_1 один екземпляр ключів від усіх замків на вхідних дверях будинку АДРЕСА_1 .

У вересні 2023 року із зустрічним позовом звернулася ОСОБА_2 , обґрунтовуючи його тим, що оскільки ОСОБА_1 не проживає у спірному житловому будинку більше року без поважних причин, не утримує будинок та не сплачує за надані комунальні послуги, то відповідно до положень статті 405 Цивільного кодексу України( далі - ЦК України), вона, як власник майна, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядженням своїм майном, шляхом визнання його таким, що втратив право на користування житловим приміщення.

Вказала, що на момент подання позовної заяви між сторонами відсутні сімейні стосунки, між сторонами склались конфліктні відносини, позивач фактично проживає за іншою адресою. Підставою користування ОСОБА_1 житловим будинком є лише його волевиявлення, при цьому таке право користування може бути припинено відповідно до статті 406 ЦК України. Вказала, що позивач за останні 20 років ніколи не проживав у домоволодінні, не поліпшував житлові умови, не сплачував комунальні платежі жодного разу.

Також частка ОСОБА_1 є незначною і не може бути виділена в натурі для житла, річ є неподільною, спільне володіння і користування є неможливим, що підтверджено висновком судової будівельно-технічної експертизи № 1408-08 складеним 11 вересня 2023 року.

Припинення користування будинком не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї, враховуючи той факт, що у нього є інше нерухоме майно. Тому позивачка за зустрічним позовом просила визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 вересня

2023 року прийнято зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності домоволодіння шляхом припинення права користування домоволодінням, та об`єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні домоволодінням та вселенні.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 листопада 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду

від 05 березня 2025 року, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні домоволодінням та вселенні задоволено.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди в користуванні домоволодінням АДРЕСА_1 та вселено ОСОБА_1 в будинок АДРЕСА_1 .

Зобов`язано ОСОБА_2 надати ОСОБА_1 комплект ключів від замків будинку АДРЕСА_1 .

В задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності домоволодіння шляхом припинення права користування домоволодінням відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 1 073,60 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 1 073,60 грн.

Суд першої інстанції при прийнятті свого рішення виходив із того, що ОСОБА_1 на праві власності належить 1/6 частини будинку на АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 перешкоджає ОСОБА_1 у здійсненні ним його прав на користування, проживання у вказаному будинку, тому суд дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність первісних позовних вимог та наявність підстав для усунення ОСОБА_1 перешкод у користуванні вказаним домоволодінням, вселення його у будинок на АДРЕСА_1 і зобов`язання ОСОБА_2 надати ОСОБА_1 комплект ключів від замків цього будинку.

У свою чергу, оскільки ОСОБА_1 не проживає у спірному будинку та він звернувся з позовом про вселення до цього житла, як співвласника майна, тому підстави для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні.

Апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2 ,

а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду засобами поштового зв`язку з касаційною скаргою (у квітні 2025 року - уточненою касаційною скаргою на виконання ухвали Верховного Суду від 14 квітня 2025 року) на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2025 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити.

Крім того, разом із касаційною скаргою ОСОБА_2 подала клопотання про зупинення виконання рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 листопада 2024 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2025 року.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявниця зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 22 травня 2023 року у справі № 307/3632/20, від 09 січня 2024 року у справі № 761/38440/21, від 20 листопада 2024 року у справі № 520/820/17 та у справі № 686/28882/23 та інших (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Зазначає, що судами попередніх інстанцій не враховано той факт, що на момент подання позовної заяви між сторонами відсутні сімейні стосунки та спільний побут, більше того, між сторонами склалися конфліктні відносини, ОСОБА_1 фактично проживає за іншою адресою.

Вважає, що судами попередніх інстанцій порушено норми статей 72, 105 ЖК УРСР та 405, 406 ЦК України, оскільки не враховано баланс інтересів двох сторін.

Крім того, посилається на порушення судами норм процесуального права, зокрема судами не досліджено зібрані у справі докази, зокрема не надано жодної оцінки висновку експерта, який встановив факт належності ОСОБА_1 6/100 частини будинковолодіння, що становить 8,8 кв. м (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

У червні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі статті 403 ЦПК України та пояснення на підтримку касаційної скарги.

У червні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з повторним клопотанням про зупинення виконання рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 листопада 2024 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2025 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

У червні 2025 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_7 , відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому позивач за первісним позовом, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення.

У жовтні 2025 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшли додаткові пояснення в обґрунтування касаційної скарги.

У лютому 2026 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшли додаткові пояснення в обґрунтування касаційної скарги, в яких звертає увагу на те, що в результаті набрання законної сили рішенням у справі № 202/520/25 ОСОБА_2 стала власником 5/6 частини будинку АДРЕСА_1 , у тому числі за рахунок викупу частки ОСОБА_1 . Фактично усунута правова підстава для будь-яких правових вимог ОСОБА_1 щодо вселення та користування будинковолодінням, оскільки його частка у майні припинила існування після викупу та компенсована грошовою сумою на депозитний рахунок суду.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 31 березня 2025 року касаційна скарга ОСОБА_2 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху, надано строк для усунення недоліків касаційної скарги, зокрема надати уточнену редакцію касаційної скарги.

У визначений в ухвалі строк недоліки касаційної скарги усунуто.

Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 202/13444/23 із Індустріального районного суду м. Дніпропетровська, відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 листопада 2024 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2025 року та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2025 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 листопада 2024 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2025 року.

У червні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 202/13444/23.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Індустріального районного народного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 1992 року за ОСОБА_2 визнано право власності на 1/6 частки та за ОСОБА_5 на 2/3 частки будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

07 травня 2015 року на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Батовою Л. Г., зареєстрованого в реєстрі за № 1517, ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_2 2/3 частки вказаного вище житлового будинку АДРЕСА_1 .

За ОСОБА_2 зареєстроване право власності на 2/3 частки житлового будинку по АДРЕСА_1 , що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07 травня 2015 року № 37229624.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня

2021 року у справі № 202/287/21 задоволено частково позовні вимоги

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 про визнання права власності на домоволодіння у порядку спадкування. Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на 1/6 частини будинковолодіння, загальною площею 53,0 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішення набрало законної сили 01 червня 2021 року.

Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 02 липня 2021 року № 264124608, ОСОБА_1 на підставі вказаного вище рішення суду належить на праві спільної часткової власності 1/6 частки житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , літ. «А-1» загальною площею 52,2 кв. м, житловою площею 38,2 кв. м, з господарськими будівлями та спорудами.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 липня

2022 року у цивільній справі № 202/2395/21 задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/6 частки будинковолодіння, припинення права на частку будинковолодіння та виплату компенсації за частку будинковолодіння. Припинено право ОСОБА_1 на 1/6 частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 53,0 кв. м, з виплатою компенсації її вартості у сумі 124 167,00 грн. Визнано за позивачем ОСОБА_2 право власності на 1/6 частки будинковолодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року № 202/2395/21 (провадження № 22-ц/803/6529/22) вказане вище рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 липня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення. В задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання судових витрат.

Ухвалою Верховного Суду від 05 грудня 2022 року у справі № 202/2395/21 відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Якуб С. А. на постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року.

Згідно з довідкою про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/ будинку осіб від 06 листопада 2018 року № 076369, в будинку АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 та ОСОБА_5 ..

Також встановлено, що відповідачка за первісним позовом перешкоджає ОСОБА_1 володіти, користуватися та розпоряджатися належною йому часткою будинку по АДРЕСА_1 , що підтверджується, зокрема, зверненням останнього 30 квітня 2023 року до правоохоронних органів.

Добровільно ОСОБА_2 не бажає усунути перешкоди в користуванні позивачем за первісним позовом належною йому частиною житлового будинку. Викладене визнано відповідачкою за первісним позовом у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, що підтверджується протоколом та звукозаписом судового засідання.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 суду першої інстанції повідомила, що є дочкою відповідачки; власником домоволодіння була бабуся, яка є лежачою хворою. ОСОБА_1 не приходив в домоволодіння, а прийшов вже коли відбулося поліпшення умов та реконструкція будинку. ОСОБА_1 були запропоновані кошти за його частку, однак він відмовився. Вказала, до готові виплатити вартість частки позивача. Ключів від спірного будинку ОСОБА_1 не має, тому що його частка незначна та не виділена в натурі. В домоволодінні проживає бабуся, матір ОСОБА_2 та сім`я свідка - її чоловік та дитина. В будинку визначений такий порядок користування: в кімнаті, площею 6,00 кв. м, проживає бабуся, в кімнаті, площею 5 кв. м, - ОСОБА_2 , в кімнаті, площею 11 кв. м, - проживає її сім`я.

Свідок ОСОБА_9 повідомив, що є другом родини протягом 10 років, розповів про поліпшення житлових умов, які проведені ОСОБА_10 . Вказав, що в будинку 4 кімнати.

Свідок ОСОБА_11 зазначив, що є зятем відповідачки за первісним позовом, вказав що з 2014 року проживає в будинку разом із дружиною.

Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Згідно зі статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до вимог статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до положень статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316, 317, 319, 321 ЦК України).

За приписами статті 383 ЦК України та статті 150 ЖК України передбачено право власника використовувати житло для власного проживання, проживання інших членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Права власника жилого будинку, квартири визначені статтею 383 ЦК України, яка передбачає право власника використовувати житло для власного проживання та проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

За частиною першою статті 356, частиною першою статті 357 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Частиною третьою статті 358 ЦК України встановлено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно зі статтею 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Відповідно до частини другої статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див, зокрема, постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі №567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Судами встановлено, що 1/6 частини жилого будинку за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_1 . Інші 2/3 частини будинку належать ОСОБА_2 . Також в будинку зареєстрована і проживає ОСОБА_5 .

Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 зазначав, що відповідачка чинить перешкоди в користуванні належною йому на праві власності частиною будинку, на підтвердження чого надав талон-повідомлення Єдиного обліку № 6698 про виклики позивачем 30 квітня 2023 року поліції за адресою: АДРЕСА_1 , через перешкоджання потраплянню до належної йому частини вказаного будинку, заява позивача від 30 квітня 2023 року до правоохоронних органів про вчинення відповідачем перешкод у користуванні своєї частки будинку.

Отже, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки йому на праві власності належить 1/6 частини будинку на АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 перешкоджає ОСОБА_1 у здійсненні ним його прав на користування, проживання у вказаному будинку.

Водночас посилання ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпра від 24 жовтня 2025 року у справі № 202/520/25 Верховний Суд відхиляє, з огляду на наступне.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпра від 24 жовтня 2025 року у справі № 202/520/25 припинено право власності ОСОБА_1 на 1/6 частки у спірному майні та визнано за ОСОБА_12 право власності на 1/6 частки у житловому будинку АДРЕСА_1 (реєстраційний номер нерухомого майна 631595812101) в порядку компенсації вартості частки стягнуто з ОСОБА_12 на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості 1/6 частки у розмірі 155 994,00 грн.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 січня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпра від 24 жовтня 2025 року залишено без змін.

Відповідно до статті 223 ЦПК України рішення суду набирає законної сили, після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Таким чином, станом на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень у цій справі, судові рішення у справі № 202/520/25 ще не набрали законної сили. Відтак такі доводи не можуть бути підставою для скасування рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 листопада 2024 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 05 березня 2025 року в касаційному порядку.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_2 посилалась на частину другу статті 405 ЦК України, відповідно до якої член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_1 не є членом сім`ї власника житла, а є співвласником спірного об`єкта житлової нерухомості.

Крім того, судами встановлено, що ОСОБА_1 не проживає у спірному будинку врахувавши, що він звернувся з позовом про вселення до цього житла, як співвласника майна, - підстави для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні, правильного висновку про що дійшли суди попередніх інстанцій.

Отже, враховуючи, що ОСОБА_1 не проживає у спірному будинку, він звернувся з позовом про вселення до цього житла, як співвласника майна, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що матеріали справи не містять підстав для визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право на користування спірним житлом, а вимоги про усунення йому перешкод у користуванні спірним будинком є обґрунтованими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Враховуючи характер спірних правовідносин та застосовані судами норми права, наведена в касаційній скарзі практика Верховного Суду не свідчить про застосування норм права у цій справі без урахування висновків, що містяться у зазначених відповідачем постановах.

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У наведених заявницею справах суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші аргументи касаційної скарги, які є аналогічними доводам апеляційної скарги, також не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та висновків, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів, вони зводяться до необхідності переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявниці та їх відображення

у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені

у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленим судовим рішенням.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя,

у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ,

від 10 лютого 2010 року).

У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку

з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду або Великої Палати Верховного Суду

Підстави та порядок передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду визначені статтями 403, 404 ЦПК України.

Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Клопотання ОСОБА_2 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не містить належного обґрунтування виключної правової проблеми та інших передбачених статтею 403 ЦПК України підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а тому колегія суддів відмовляє у задоволенні вказаного клопотання.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 березня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков

Р. А. Лідовець

Д. Д. Луспеник