Рішення від 01 лютого 2026 р. у справі №320/44618/24 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 лютого 2026 року м. Київ справа №320/44618/24

Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального Міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області , Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області , Державної міграційної служби України, у якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати Наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області № 24 від 21.05.2024 про відмову ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України №11-24 від 03.09.2024 про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_2 .

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що відповідач під час прийняття оскаржуваного рішення не встановив актуальну ситуацію у країні походження позивача та не врахував той факт, що позивач має об`єктивні причини побоюватись за своє життя та здоров`я, оскільки є громадським активістом, діяльність якого спрямована проти діючого політичного режиму. Позивач обґрунтовує своє звернення за захистом тим, що після початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну він активно займається волонтерською діяльністю, спрямованою на підтримку українських військових та цивільного населення. Зокрема, він організовував благодійні заходи, брав участь у зборі коштів, речей та обладнання для потреб армії, шпиталів. Позивач наголошує, що через свою громадянську позицію, підтримку України та участь у волонтерській діяльності він піддається ризику переслідування у країні походження. Він вказує на системні репресії в Республіці Білорусь, зокрема, щодо осіб, які брали участь у протестах проти політичного режиму, підтримують Україну або критикують білоруську владу. У зв`язку з цим він вважає, що в разі повернення до Білорусі його життю, свободі та безпеці загрожуватиме небезпека.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

В матеріалах справи міститься відзив на позову заяву, згідно якого відповідач заперечує проти позовних вимог, вважає їх безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають, адже позивач не повідомив про наявність у нього стійких політичних переконань, сформованих внаслідок особистого досвіду, життєвої позиції, світогляду безпосередньо заявника, що не дає можливості стверджувати про такі переконання як про невід`ємну складову особистості шукача захисту. А отже, приймаючи спірне рішення та відмовляючи позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ДМС не було порушено права позивача надані Законом № 3671-VI, Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року. Факти, повідомлені позивачем в ході розгляду його заяви, не можуть слугувати підтвердженням стійкості останнього у своїх переконаннях, що могло би вказувати на потенційний ризик для позивача зазнати переслідувань за ці переконання у разі його повернення до країни походження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлені наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 є громадянином Республіки Білорусь відповідно до наявної в матеріалах справи копії паспорта № НОМЕР_1 , виданого 10.12.2003.

Маючи побоювання стати жертвою переслідувань через свої політичні переконання в Білорусі Громадянин ОСОБА_1 , прибув до України 21.02.2011 шукати захисту відповідно до ратифікованих Україною міжнародних конвенцій.

Позивач зазначає, що проживає в цивільному шлюбі з громадянкою України ОСОБА_3 та має доньку ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 . У свідоцтві про народження відсутній запис про його батьківство.

Як стверджує у позовній заяві позивач, оскільки він втратив паспорт, він працює неофіційно та зареєстрував ТОВ "ЕФФА МЕДІА ГРУП" на свою цивільну дружину ОСОБА_3 . Активно допомагає ЗСУ.

Так як позивач не міг скористатися захистом країни походження через його політичні переконання, а також паспорт його втратився, то позивач втратив змогу зробити собі документи на проживання в Україні.

У зв`язку з тим, що територіальні органи Державної міграційної служби почали прийом громадян 07 листопада 2022 року позивач особисто відвідав Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області з метою подати заяву про надання йому статусу біженця, однак його заяву не прийняли та не зареєстрували, його не документували довідкою про звернення за захистом в Україні та не надали письмові відповідь-відмову у прийомі заяви.

12 грудня 2022 року позивач отримав відповідь ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області №б/н "Про розгляд звернення", відповідно до якої було розглянуто звернення від 07 листопада 2022 року. У вказаній відповіді зазначено, що позивач порушив порядок та строк звернення за захистом в Україні; прийняття рішення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту буде прийнято відповідно до частини 6 статті 5 Закону, за умови дотримання заявником порядку звернення із заявою передбаченою вказаною статтею Закону.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо неприйняття заяви та рішення за результатами розгляду заяви, позивач звернувся до адміністративного суду з позовною заявою.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2023 року позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київської області, яка полягає у неприйнятті рішення щодо прийняття заяви громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про відмову в прийнятті заяви громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку, визначеному Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884.

Зобов`язано Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київської області прийняти рішення щодо прийняття заяви громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про відмову в прийнятті заяви громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку визначеному Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення набрало законної сили.

01.05.2024 заява позивача про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту була прийнята Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області до попереднього розгляду, в результаті якого ОСОБА_2 Наказом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області № 24 від 21.05.2024 відмовлено ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Підставою для прийняття такого рішення було обґрунтовано відсутністю умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону та у зв`язку з очевидною необгрунтованістю. заяви.

Не погоджуючись з наказом, позивач подав до Державної міграційної служби України скаргу на рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16.09.2024 позивач отримав Рішення Державної міграційної служби України №11-24 від 03.09.2024 про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач вважає рішення відповідачів протиправними, необґрунтованими і такими, що підлягають скасуванню, у зв`язку з чим звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає безпосередньо Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон №3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань, а пунктом 13 частини першої статті 1 цього ж Закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

За приписами частини першої статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Згідно з частиною першою статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Відповідно до частини четвертої статті 8 цього ж Закону рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

За правилами частини першої статті 9 Закону №3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Згідно із частиною першою статті 10 Закону №3671-VI рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім`ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.

Відповідно до частин п`ятої, сьомої, тринадцятої статті 10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника уповноваженим посадовим особам цього центрального органу виконавчої влади, які розглядали заяву. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.

Частиною першою статті 12 Закону №3671-VI визначено, що рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Суд також враховує, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

При цьому, повинні враховуватися всі чотири підстави, та немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

За приписами частини сьомої статті 7 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

В той же час, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Крім того, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.

У силу частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 є громадянином Республіки Білорусь.

Маючи побоювання стати жертвою переслідувань через свої політичні переконання в Білорусі Громадянин ОСОБА_1 , прибув до України 21.02.2011 шукати захисту відповідно до ратифікованих Україною міжнародних конвенцій.

Проте, суд звертає увагу, що лише з 2022 року позивач почав активно здійснювати дії щодо легалізації свого перебування в Україні.

Так, у травні 2024 року позивач подав до відповідача заяву про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, яка прийнята Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області до попереднього розгляду, в результаті якого ОСОБА_2 Наказом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області № 24 від 21.05.2024 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як убачається з матеріалів особової справи позивача, у заяві та під час співбесіди позивач повідомив, що він побоюється, що через його політичну позицію та вказані вище дії йому може загрожувати ув`язнення або ймовірність застосування смертної кари.

Під час співбесіди 15.05.2024, повідомив, що в Україні він записався до територіальної оборони село Лебедівка Вишгородського району, передав автомобіль на потреби Збройних Сил України та разом з однодумцями допомагає українським військовим. Шукач захисту повідомляє, що в Україні створив успішну рекламну компанію, яку оформив на цивільну дружину. Стверджує, що за його політичну позицію та вказані вище дії йому може загрожувати ув`язнення або ймовірність застосування смертної кари.

Разом з цим, під час розгляду матеріалів особової справи Центральним міжрегіональним управлінням державної міграційної служби у м.Києві та Київській області встановлено наступне.

Під час співбесіди позивач вказав, що місцева влада міста Гродно (РБ) у 2010 році за рішенням суду вирішила виселити з квартир мешканців будинку, де вони проживали. З його слів, згодом будинок перевели в гуртожиток, щоб надалі квартири продати. Для цього багатоповерхівку визнали аварійною. Мати заявника почала писати скарги до Конституційного Суду РБ, Президента РБ та підготувала статтю в газету «Народна воля». Крім матері заявника, скарги писали також інші мешканці будинку. З його слів, сім`ї стали надходити погрози з вимогою щоб мати заявника припинила писати скарги. Батьки заявника виселилися з квартири в 2011 році та переїхали проживати в м. Рига (Латвійська Республіка) вже після того, як шукач захисту приїхав в Україну.

Як встановлено з матеріалів особової справи, заявник особисто зі скаргами до владних структур у ситуації, яка склалася з квартирою, не звертався. Окрім того, як встановлено з інформації по країні походження (ІКП), зверталась велика кількість мешканців із вказаного будинку, люди дізнались про виселення не в 2010 році як заявляє заявник, а в 2012 році, в 2010 році тільки були чутки про виселення, проте офіційно жителям сказали, що виселяти їх не будуть. Інформація про погрози до людей, які писали скарги, чи переслідування щодо мешканців у відкритих джерелах - відсутня.

Також заявник не володіє інформацією щодо газети «Народна воля», оскільки з 2008 року вона вільно є у продажу, а не розповсюджується безкоштовно, як стверджує заявник.

Як встановлено з матеріалів особової справи, дані заявника при зверненні до органів влади ніде не фігурують. Окрім того, у зверненні до «Народної волі», яке надав заявник, відсутня дата написання, підписи та прізвищ мешканців будинку, що свідчить про те, що воно не справжнє.

Тобто можна зробити висновок, що заявником була надана недостовірна інформація, так як в 2010 році мешканцям будинку про його знесення повідомлено не було.

Заявник повідомив, що у Білорусі наприкінці 2010 року його звинуватили в крадіжці ноутбука, відкрили кримінальне провадження за статтею 205 («Крадіжка») Кримінального Кодексу РБ з відбуванням покарання у виправній установі відкритого типу. Шукач захисту стверджує, що кримінальне провадження було відкрито тому, що його мати писала скарги до владної верхівки. Однак, заявник жодним чином не зміг підтвердити свої твердження про те, що кримінальна справа могла мати замовний характер. Заявник також не надав матеріалів його обвинувачення у крадіжці ноутбука та рішення суду з призначеним терміном покарання. Крім цього, у ході розгляду матеріалів справи виявлено розбіжності у призначеному терміні ув`язнення: в пункті 4.6.3. анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник вказує, що термін ув`язнення за вироком суду - 5 років; під час співбесіди 15.05.2024 заявник повідомив інший термін ув`язнення за вироком суду- 2 роки. Як повідомив заявник, на момент вибуття з РБ він не відбув призначений йому термін покарання та виїхав в 20111 році. Як встановлено з 1КП, виїзд громадянина, який засуджений за злочин на територію іншої держави - заборонено. Заявник не зміг би легально перетнути кордон.

Тобто можна зробити висновок, що ОСОБА_1 надає неправдиву інформацію про його ув`язнення, що пов`язане зі скаргами на виселення з будинку. Шукач захисту повідомив, що проживаючи в країні громадянської належності публічно негативно не висловлювався по відношенню до влади РБ, не приймав участі в акціях протесту, на виборах не балотувався, членом провладної чи опозиційної політичної партії не був.

Заявник повідомляє, що перебуваючи в Україні заснував у 2016 році рекламну компанію ТОВ «Еффа Медіа Груп», однак не маючи законних підстав для проживання в Україні вказану рекламну компанію зареєстрував на цивільну дружину ОСОБА_3 . Під час співбесіди заявник розповів, що через два тижні після повномасштабного вторгнення РФ в Україну передав від імені рекламної компанії на потреби Збройних Сил України легковий автомобіль Mazda-626 на латвійських номерах, який належить його батькові та був подарований цивільній дружині ОСОБА_3 . Як поінформував заявник, рекламна компанія, крім основної діяльності, також камуфлює автомобілі для військових. Зі слів заявника, він зареєстрований у Vіbег-чаті «Допомога ЗСУ» не під своїм іменем, а під ніком рекламної компанії ЕVreklama Elffa. Як стверджує заявник, Viber-чат «Допомога ЗСУ» доступний не для всіх охочих, а тільки для однодумців, які збирають кошти та передають військовим продукти харчування. Також заявник добровільно долучився до ТРО на території Лебедівського старостинського округу Пірнівської територіальної громади Вишгородського району Київської області. Заявник не заперечує, що офіційно він не має жодного відношення до рекламної компанії ТОВ «Еффа Медіа Груп».

Заявник стверджує, що допомагає військовим ЗСУ, однак на підтвердження зазначеного жодних документів не надав, де було б зазначено його прізвище, ім`я, по батькові. Зі слів заявника, в соціальних мережах він не зареєстрований, своє фото в інтернеті не виставляє і заборонив цивільні дружині та доньці виставляти його фото, публікації в інтернеті від імені заявника теж відсутні.

За даними сервісу YouControl,- фірму ТОВ "EФФА МЕДІА ГРУП", було зареєстровано 27.07.2016. Керівником організації Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕФФА МЕДІА ГРУП" є ОСОБА_3 основний вид діяльності (КВЕД)- 73.11 Рекламні агентства.

Інформація про належність шукача захисту до ТОВ «Eффа Медіа Груп» у відкритому доступі відсутня.

ТОВ «Еффа Медіа Груп» має свою сторінку у соціальній мережі «Facebook» під іменем EVreklama Effa, сфера діяльності це виготовлення та розміщення реклами. Однак, хто саме передав автомобіль на сторінці рекламної кампанії у «Facebook» не вказано.

Слід зазначити, що на сторінці рекламної компанії у «Facebook» будь-яку інформацію, яка б стосувалася шукача захисту, не знайдено.

Ураховуючи викладене, слід зауважити, що заявник не довів, що йоги діяльність на території України може стати відомою органам влади РБ. Запис заявника до ТРО не є його публічною діяльністю і така інформація широкому загалу недоступна.

Інформація по країні походження, яка зазначена у скарзі не має відношення до заявника, оскільки у сукупності з його твердженнями вказує на те, що він не належить до категорій осіб, яким могла б загрожувати небезпека у країні походження.

Відкриті джерела та надані ним інформаційні матеріали про країну походження не містять інформації про особу заявника.

Вказана інформація свідчить, що заявник не викликає суспільно політичний інтерес з боку органів державної влади країни громадянської належності.

Жодної інформації, яка б характеризувала дії заявника як вираження ним політичного протесту та/або стійкої політичної позиції у його твердженнях не прослідковується.

Разом з тим, у процесі встановлення в обставинах справи шукача захисту наявності/відсутності серйозної та індивідуальної загрози життю через систематичне порушення прав у країні громадянської належності у разі його повернення, слід, зокрема, керуватися рішеннями Європейського суду з прав людини, які детально тлумачать норми Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і практика використання яких регламентується Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 №3477-IV.

На думку суду, вищенаведені суттєві розбіжності у твердженнях позивача ставлять під сумнів повідомлені ним побоювання повернення до країни походження та являються неправдоподібними.

Вказані обставини досліджені та оцінені територіальним органом ДМС у висновку.

Враховуючи вищевикладене, на думку суду, політичні погляди позивача не могли привернути увагу правоохоронних органів, і позивач не міг зазнавати через це переслідування, оскільки жодного доказу в підтвердження факту переслідування позивачем не надано.

Таким чином надана заявником інформація не відповідає вказаним критеріям, зокрема ним не доведено, що в країні походження він може стати жертвою переслідувань за ознаками політичних переконань.

Так, заявник не надав детальних тверджень щодо своїх політичних переконань, чинників, під впливом яких вони були сформовані, або іншої інформації, яка б вказувала на наявність певних політичних переконань, сформованих внаслідок особистого досвіду. Він обмежився загальними формулюваннями широкого змісту.

Інформація, надана заявником у ході розгляду його заяви та до суду, не дає підстав стверджувати, що порушення кримінальної справи є наслідком його політичних переконань або способом їх реалізації та взагалі ставить під сумнів її наявність з огляду на те, що позивач безперешкодно покинув свою країну, маючи непогашену судимість.

Також слід зазначити, що відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, не підкріплених належними та достатніми доказами.

Пункт 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) дає визначення відмінності економічного мігранта від біженця, а саме: якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

У розумінні пункту 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН заявника можна кваліфікувати мігрантом, тобто особою, яка з причин, що відрізняється від умов, які містяться у визначенні «біженець», добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Це може бути пов`язано бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру.

У зв`язку з цим, правовідносини, пов`язані з в`їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами.

Враховуючи зазначене слідує висновок, що основною метою звернення до міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є легалізація перебування на території України.

Таким чином, позивач не може розглядатись як особа, якій у разі повернення до країни походження, може загрожувати катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, тобто такою, що потребує додаткового захисту.

Відповідно до пункту 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань.

З аналізу матеріалів особової справи вбачається, що позивач не довів ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими та його свідчення є сумнівними та містять розбіжності.

Також, матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача за національною ознакою. Позивач, як він зазначив, ніколи не був членом жодної політичної партії, релігійної, військової або громадської організації, а відтак побоювання зазнати переслідувань при поверненні носять характер припущень.

Таким чином інформація, повідомлена позивачем не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Так, кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження.

Відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/ЕС серйозна шкода (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе: - смертну кару або приведення її у виконання; - тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження; - серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.

Вказане, в свою чергу, кореспондується з умовами, які містяться у пункті 13 частини першої статті 1 Закону (правова дефініція «особа, яка потребує додаткового захисту»).

У зв`язку з вищевикладеним, немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, або політичних переконань.

Таким чином, висновок відповідача щодо відсутності підстав для навіть попередньої кваліфікації позивача як жертви переслідувань за однією з передбачених ознак саме біженця є обґрунтованим.

Відтак, з урахуванням встановлених обставин справи та наведених норм чинного законодавства України, суд дійшов висновку, що оскаржувані рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняті відповідачами на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень, обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

Суд зазначає, що відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За приписами статті 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Решта доводів учасників справи висновків суду по суті справи не змінюють.

Відповідно до вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, питання щодо розподілу судових витрат за наслідками розгляду даної справи судом не вирішується.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Лисенко В.І.