Рішення від 19 лютого 2026 р. у справі №260/10143/25 — Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

20 лютого 2026 рокум. Ужгород№ 260/10143/25

Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Іванчулинця Д.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 про визнання рішення протиправним та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач) в особі представника – адвоката Завальнюка Валентина Вікторовича (далі – представник позивача) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_2 (далі - відповідач), яким просить суд:

1) визнати протиправним та скасувати рішення Військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України, оформлене Листом в №1838/1.4.-864 від 05.12.2025року, яким відмовлено у звільненні з військової служби ОСОБА_1 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 за результатами розгляду його рапорту від 18.10.2025 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами;

2) зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 Міністерства оборони України звільнити ОСОБА_1 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 з військової служби на підставі абзацу 12 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 року № 2232-XII у зв`язку з необхідністю здійснення ним постійного догляду за матір`ю ОСОБА_2 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , яка є інвалідом ІІ групи та потребує постійного стороннього догляду.

В позовній заяві позивач зазначає, що він проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_2 . Позивач подав рапорт про звільнення з військової служби на підставі абзацу 12 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір`ю, однак отримав відмову. Вважаючи, що відповідач протиправно відмовив у звільненні з військової служби, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2025 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.

06 січня 2026 року представником відповідача, через систему «Електронний суд» подано відзив на позовну заяву, у якому проти позову заперечує повністю, вважаючи його безпідставним та необґрунтованим. Відповідач зазначає, що позивач проходить військову службу за призовом під час мобілізації з 14.03.2022 року у військовій частині НОМЕР_2 та обіймає відповідні посади згідно з наказами командування. Рапорт про звільнення на підставі пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» був розглянутий у встановленому порядку, однак залишений без задоволення через відсутність достатніх та належних документів, що підтверджують наявність передбачених законом підстав для звільнення під час дії воєнного стану. Зокрема, у поданих матеріалах не було документів, які б підтверджували відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення або їхню потребу в постійному догляді.

Відповідач також звернув увагу, що відповідно до акту перевірки сімейного стану встановлено наявність у матері позивача інших родичів І та ІІ ступеня споріднення, а саме доньки та онука, при цьому доказів їх об`єктивної неможливості здійснювати догляд не надано. Посилаючись на норми законодавства та правову позицію Верховного Суду, відповідач наголосив, що для звільнення необхідна сукупність умов, зокрема реальна відсутність інших осіб, здатних забезпечити догляд. Враховуючи викладене, відповідач вважає, що діяв у межах наданих повноважень та відповідно до вимог чинного законодавства, а позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що позивач є військовослужбовцем Військової частини НОМЕР_2 , головний сержант 1 взводу розмінування 2 роти розмінування 2 батальйону розмінування.

18 жовтня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до командира військової частини НОМЕР_2 з рапортом про звільнення з військової служби. Підставою звільнення позивач визначив підпункт «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку із сімейними обставинами, а саме: абзац 12 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону, що передбачає звільнення у разі необхідності здійснення постійного догляду за одним із батьків, який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого або другого ступеня споріднення або якщо такі особи самі потребують постійного догляду.

Підставою для подання рапорту стала необхідність постійного догляду за матір`ю позивача, ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю II групи та потребує стороннього постійного догляду. До рапорту були додані належним чином засвідчені копії документів, зокрема: паспорта та реєстраційного номера облікової картки платника податків позивача; свідоцтва про його народження; паспорта та реєстраційного номера матері; Витягу №219/25/2611/В від 26.08.2025 року; а також Довідки №190 від 22.07.2025 року Микулицького старостинського округу Виконавчого комітету Немішаївської селищної ради.

У рапорті позивач також просив направити запит до ІНФОРМАЦІЯ_3 з метою проведення перевірки та складання акту перевірки сімейного стану військовослужбовця.

Відповідач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_4 та отримав Акт перевірки сімейного стану військовослужбовця від 20.11.2025 року. В акті підтверджено необхідність постійного догляду за матір`ю позивача, а також зазначено, що батько позивача, ОСОБА_3 , помер ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Водночас у ході перевірки встановлено наявність родичів другого ступеня споріднення:

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 - доньки ОСОБА_2 (сестра позивача);

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 - сина позивача.

05.12.2025 року відповідач листом №1838/1.4.-864 відмовив у задоволенні рапорту, мотивуючи це відсутністю достатніх підстав для звільнення під час дії воєнного стану та посилаючись на наявність членів сім`ї I та II ступеня споріднення. У листі зазначено, що до рапорту не додано документів, які підтверджують, що такі особи самі потребують постійного догляду, а також роз`яснено право позивача на судове оскарження.

Позивач, спростовуючи доводів відповідача зазначає, що останній не врахував об`єктивні обставини, підтверджені належними доказами. Зокрема, ОСОБА_4 (у шлюбі - ОСОБА_6 ) є громадянкою російської федерації та постійно проживає на території росії з 1992 року, що підтверджується: свідоцтвом про народження; свідоцтвом про укладення шлюбу з ОСОБА_7 ; паспортом громадянки російської федерації № НОМЕР_4 від 08.08.2016; адресною довідкою №670-00410В250000146 від 14.07.2025; довідкою №101-25-008-0508-2173 від 28.08.2025 про призначення пенсії та соціальних виплат, виданою Пенсійним фондом російської федерації. Зазначене свідчить про її постійне проживання за межами України та статус пенсіонерки за віком, що об`єктивно унеможливлює здійснення нею постійного догляду.

Крім того, повнолітній син позивача, ОСОБА_5 , проживає у Норвегії як біженець та має посвідку на проживання, що підтверджується закордонним паспортом НОМЕР_5 від 26.06.2023 з відповідними відмітками; посвідченням на проживання в Норвегії від 05.11.2025 № НОМЕР_6 (орган видачі 188706); інформаційною довідкою Державної прикордонної служби України №19-о-34203-36745 від 19.11.2025 щодо дати останнього перетину кордону. Його постійне проживання за кордоном виключає можливість здійснення ним постійного догляду.

Таким чином, позивач вважає, з урахуванням смерті його батька, ІНФОРМАЦІЯ_5 , постійного проживання сестри в російській федерації та проживання сина в Норвегії, фактично відсутні інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення, здатні здійснювати постійний догляд за матір`ю позивача.

Позивач, вважаючи, що умова, передбачена абзацом 12 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу», є виконаною, а відмова, викладена у листі військової частини НОМЕР_2 №1838/1.4.-864 від 05.12.2025, є протиправною, звернувся до суду з цим позовом.

Приймаючи рішення по суті спірних правовідносин, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 65 Конституції України визначає, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відносини між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регулюються Законом України від 25.03.92 №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (надалі за текстом - Закон №2232-XII).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту та Національної гвардії України.

Пунктом 2 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (тут і далі в редакції на дату виникнення спірних правовідносин) передбачено, що громадяни проходять військову службу у Збройних Силах України (далі - військова служба) в добровільному порядку або за призовом.

У добровільному порядку громадяни проходять: військову службу (навчання) за контрактом курсантів у вищих військових навчальних закладах, а також закладах вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти); військову службу за контрактом осіб рядового складу; військову службу за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військову службу за контрактом осіб офіцерського складу.

З громадянами, які добровільно вступають на військову службу, укладається контракт згідно з додатками 1 і 2.

За призовом громадяни проходять: строкову військову службу; військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період; військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період; військову службу за призовом осіб офіцерського складу.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.91 №1932-XII особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 року введено воєнний стан. На час розгляду судом цієї адміністративної справи воєнний стан в Україні триває.

Указом Президента України №69/2022 «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.

Пунктом 8 цього Указу встановлено, місцевим органам виконавчої влади у взаємодії з територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, за участю органів місцевого самоврядування та із залученням підприємств, установ та організацій усіх форм власності, фізичних осіб-підприємців організувати та забезпечити в установленому порядку: 1) своєчасне оповіщення і прибуття громадян, які призиваються на військову службу, прибуття техніки на збірні пункти та у військові частини; 2) здійснення призову військовозобов`язаних, резервістів на військову службу, їх доставки до військових частин та установ Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших військових формувань України; 3) виділення тимчасово будівель, споруд, земельних ділянок, транспортних та інших матеріально-технічних засобів, надання послуг Збройним Силам України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі України, Державній спеціальній службі транспорту, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України та іншим військовим формуванням України відповідно до мобілізаційних планів.

Статтею 24 Закону №2232-XII унормований початок, призупинення і закінчення проходження військової служби.

Відповідно до частини третьої статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Статтею 26 Закону №2232-XII визначені підстави звільнення з військової служби.

Відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону №2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Згідно з абзацом тринадцятим пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону №2232-XII військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах під час дії воєнного стану: необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Зі змісту наведеної норми висновується, що для звільнення з військової служби у випадку необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, достатньою є наявність однієї з таких умов:

- відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи;

- інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Таким чином «відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятою статті 26 Закону №2122-IX.

Означені висновки зроблено Верховним Судом у постанові від 27.02.2025 по справі №380/16966/24.

З матеріалів справи вбачається, що позивач 18 жовтня 2025 року звернувся до відповідача з рапортом про звільнення з військової служби у зв`язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за членом сім`ї першого ступеня споріднення, який є особою з інвалідністю ІІ групи.

До рапорту позивачем було додано: нотаріально завірену копію паспорта позивача; нотаріально завірену копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера позивача; нотаріально завірену копію свідоцтва про народження позивача; нотаріально завірену копію паспорта матері позивача; нотаріально завірену копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера матері позивача; нотаріально завірену копію Витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №219/25/2611/В від 26.08.2025; Довідку №190 від 22.07.2025 Микулицького старостинського округу Виконавчого комітету Немішаївської селищної ради.

Також в рапорті позивач просив направити запит у другий відділ ІНФОРМАЦІЯ_4 у Київській області для перевірки та складання Акту перевірки сімейного стану військовослужбовця.

Як на підставу для відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби відповідач вказав, що у поданому рапорті та доданих документах не міститься достатніх підстав, передбачених чинним законодавством, для звільнення з військової служби під час дії воєнного стану. Відповідач повідомляє, що акт перевірки сімейного стану військовослужбовця, виданий ІНФОРМАЦІЯ_8 містить відомості про наявність члена І ступеня споріднення ( ОСОБА_4 ) та II ступеня споріднення ( ОСОБА_5 ) ОСОБА_2 . А також до рапорту не додано документів, що дані особи самі потребують постійного догляду. За наявності підтверджуючих документів, що дають право на звільнення з військової служби, відповідач радить надати оригінали документів або їх належним чином засвідчені копії для повторного розгляду рапорту по суті.

Щодо неможливості догляду за матір`ю - сестрою позивача, та сином позивача, суд зазначає наступне.

Водночас, як зазначалося судом вище по тексту судового рішення, з огляду на введення в Україні військового стану та зважаючи на вид військової служби, яку проходить позивач, підстави звільнення його з військової служби визначені статтею 26 Закону №2232-XII.

Зі змісту наведеної норми слідує, що для звільнення з військової служби у цьому випадку достатньою є наявність таких умов:

- відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи;

- інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

При цьому, «відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2122-IX.

Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постановах від 27.02.2025 у справі №380/16966/24 та від 07.05.2025 у справі №420/30227/24.

Відповідно до статті 1261 Цивільного кодексу України та інших положень законодавства, членами сім`ї особи, які належать до першого ступеня спорідненості є її батьки, чоловік або дружина, а також діти такої особи, у тому числі усиновлені.

Згідно з статтею 1262 Цивільного кодексу України та інших положень законодавства, членами сім`ї особи, які належать до другого ступеня спорідненості є її рідні брати та сестри, баба та дід, як з боку батька, так і з боку матері, а також її онуки.

Суд наголошує, що відповідно до частини 2 статті 3 Сімейного кодексу України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

З матеріалів справи вбачається, що сестра позивача (донька особи з інвалідністю, що потребує постійного стороннього догляду) ОСОБА_8 проживає на території російської федерації.

В той же час, на підтвердження неможливості здійснення постійного догляду ОСОБА_9 постійного догляду за матір`ю ОСОБА_2 , позивачем до рапорту не було долучено ніяких підтверджуючих документів.

Актом перевірки сімейного стану військовослужбовця від 20.11.2025 року зазначено:

«Згідно з витягом з Державного реєстру актів цивільного стану (ДРАЦС) до членів сім`ї першого ступеня споріднення належить ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (донька).»

Зі слів позивача, що його сестра ОСОБА_9 є громадянкою рф та з 1992 року не проживає в Україні та не має намір здійснювати догляд за матір`ю.

Позивач до позову додав наступні документи:

- свідоцтво про народження ОСОБА_4 ;

- свідоцтво про укладення шлюбу між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 ;

- паспорт ОСОБА_9 ( №670-004 від 08.08.2016);

- адресна довідка №670-00410В250000146 від 14.07.2025 про актуальні дані про місце проживання ОСОБА_9 ;

- довідка №101-25-008-0508-2173 від 28.08.2025 про призначених пенсіях і соціальних виплатах видана ОСОБА_9 Пенсійним фондом російської федерації.

З матеріалів справи вбачається, що син позивача (онук особи з інвалідністю, що потребує постійного стороннього догляду) ОСОБА_5 проживає в Норвегії з 2023 року.

В той же час, на підтвердження неможливості здійснення постійного догляду ОСОБА_5 постійного догляду за бабою, ОСОБА_2 , позивачем до рапорту не було долучено ніяких підтверджуючих документів.

Актом перевірки сімейного стану військовослужбовця від 20.11.2025 року зазначено:

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 – син військовослужбовця ОСОБА_1 з 2023 року мешкає в Норвегії як біженець та має посвідку на проживання.

Позивач до позову додав наступні документи:

- закордонний паспорт НОМЕР_5 від 26.06.2023 з відмітками про перетин кордону;

- посвідчення від 05.11.2025 НОМЕР_6 видане ОСОБА_10 на проживання в Норвегії (орган видачі 188706);

- інформаційна довідка Держприкордонслужби №19-о-34203-36745 від 19.11.2025 про дату останнього перетину кордону.

Враховуючи наведене суд зазначає, що поняття «обов`язку утримання» та «обов`язку здійснення постійного догляду» не є тотожними, оскільки утримання особи - це надання матеріальної допомоги, в той час як постійний догляд - це форма догляду за особою з різними фізичними або психічними обмеженнями, що вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.

На думку суду, вищевказана обставина - неперебування (непроживання) особи на території України, є прямим свідченням того, що така особа фізично не зможе здійснювати постійний догляд за своїм батьком, оскільки не знаходиться на території України, що фактично виключає таку із переліку членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи.

Таким чином, з огляду на викладене вище по тексту судового рішення, суд дійшов до висновку, про протиправність відмови Військової частини НОМЕР_2 ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі абзацу 12 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 року № 2232-XII.

Суд вказує, що за правилами статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Таким чином, суд наділений правом вийти за межі позовних вимог під час ухвалення рішення у справі та з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на зазначене суд вважає, що належним та ефективним способом відновлення порушеного права позивача у досліджуваному випадку є саме: визнання протиправним та скасувати рішення Військової частини НОМЕР_2 , оформлене Листом в №1838/1.4.-864 від 05.12.2025року, яким відмовлено у звільненні з військової служби ОСОБА_1 , за результатами розгляду його рапорту від 18.10.2025 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами та зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 повторно розглянути рапорт про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі абзацу 12 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 року № 2232-XII у зв`язку з необхідністю здійснення ним постійного догляду за матір`ю ОСОБА_2 , яка є інвалідом ІІ групи та потребує постійного стороннього догляду та прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Принципами адміністративної процедури є добросовісність і розсудливість (п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про адміністративну процедуру» 17 лютого 2022 року №2073-IX).

Стаття 10 Закону України «Про адміністративну процедуру» пояснює добросовісність і розсудливість в адміністративній процедурі. Адміністративний орган зобов`язаний діяти добросовісно для досягнення мети, визначеної законом. Адміністративний орган при здійсненні адміністративного провадження повинен діяти, керуючись здоровим глуздом, логікою та загальноприйнятими нормами моралі, з дотриманням вимог законодавства. Особа зобов`язана здійснювати надані їй права добросовісно та не зловживати ними.

Принципу добросовісності («bona fides») корелюють доктрина римського права «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки, інша назва принцип «естопель») ґрунтується ще на римських максимах - «no№concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), «nemo auditur propriam turpitudinem allegans» (ніхто не може посилатися на власну ганебність або провину, щоб отримати перевагу в суді або в правових питаннях тобто заборони отримувати вигоду від власного неправомірної поведінки). В основі зазначених доктрин знаходиться принцип добросовісності.

Поведінка, яка суперечить добросовісності, «легітимним очікуванням», «належному урядуванню» та «правовій визначеності» не може бути правомірною, як і всі рішення пов`язані із нею.

Так, одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково співпадає з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).

Наприклад, у пунктах 70-71 рішення у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04) Європейський Суд з прав людини, аналізуючи відповідність мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування», зазначивши, що цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява №33202/96, пункт 120, «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), заява №48939/99, пункт 128, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), №21151/04, пункт 72, «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява №10373/05, пункту 51). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява №55555/08, пункт 74, «Тошкуца та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява №36900/03, пункт 37) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), пункт 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 119).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland),заява №10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява №36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), пункту 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункт 58, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява №32457/05, пункт 40, «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява №35298/04, пункт 67). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), пункту 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункт 53 та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), пункт 38).

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відтак, з урахуванням зазначеного вище по тексту судового рішення, суд, на підставі наданих доказів та системного аналізу положень законодавства України, дійшов висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково.

Згідно з частиною 1 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно з частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, оскільки позов частково, на користь позивача належить стягнути понесені нею витрати зі сплати судового збору у розмірі 968,60 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст. ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 про визнання рішення протиправним та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Військової частини НОМЕР_2 , оформлене Листом в №1838/1.4.-864 від 05.12.2025 року, яким відмовлено у звільненні з військової служби ОСОБА_1 , за результатами розгляду його рапорту від 18.10.2025 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами.

3. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 повторно розглянути рапорт про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі абзацу 12 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 року № 2232-XII у зв`язку з необхідністю здійснення ним постійного догляду за матір`ю ОСОБА_2 , яка є інвалідом ІІ групи та потребує постійного стороннього догляду з урахуванням висновків суду, наведених у цьому судовому рішенні..

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ) судовий збір в сумі 968,60 грн. (дев`ятсот шістдесят вісім гривень шістдесят копійок).

5. В задоволенні решти частини позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

СуддяД.В. Іванчулинець