Вирок від 18 лютого 2026 р. у справі №638/9512/24 — Шевченківський районний суд міста Харкова

Справа638/9512/24

Провадження № 1-кп/638/764/26

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2026 року м. Харків

Шевченківський районний суд міста Харкова у складі :

головуючого судді - ОСОБА_1 ,

за участі секретаря судового засідання- ОСОБА_2 ,

прокурора- ОСОБА_3 ,

захисника- ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові за відсутністю обвинуваченого (in absentia) в порядку спеціального судового провадження кримінальне провадження № 12022220000000532 від 14 вересня 2022 року за обвинуваченням

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , м. Єнакієво, Донецької області, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1

у вчиненні кримінального правопорушення – злочину, передбаченого за ч.5 ст. 111-1 КК України,

встановив:

24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об`єднаних Націй, підписаний 26.06.1945, яким фактично створено Організацію Об`єднаних Націй (далі – ООН).

До складу ООН входять Україна, Російська Федерація та ще 49 країн-засновниць, а також інші країни світу.

Відповідно до ч. 4 ст. 2 Статуту ООН усі Члени зазначеної організації утримуються у своїх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із Цілями Об`єднаних Націй.

Декларацією Генеральної Асамблеї ООН від 09.12.1981 № 36/103 про неприпустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями від 21.12.1965 № 2131 (ХХ), що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету; від 24.10.1970 № 2625 (XXV, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН; від 16.12.1970 № 2734 (ХХV), що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, та № 3314 (ХХІХ) від 14.12.1974, що містить визначення агресії, встановлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію або втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими ж міжнародними документами закріплені обов`язки держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення або підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербування найманців або посилання таких найманців на територію іншої держави.

Крім того, у статтях 1-5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14.12.1974 № 3314 (ХХІХ) серед іншого визначено, що ознаками агресії є:

- застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави;

- застосування збройної сили державою в порушення Статуту ООН.

Будь-яке з наступних діянь, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії:

- вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, хоч би який тимчасовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини;

- бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

- блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

- напад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні сили чи морські та повітряні флоти іншої держави;

- застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за угодою з державою, що приймає, порушуючи умови, передбачені в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;

- дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала у розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;

- засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівносильно наведеним вище актам, або її значна участь у них.

Жодні міркування будь-якого характеру чи то політичного, економічного, військового, чи іншого характеру не можуть бути виправданням агресії.

Крім того, принципи суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, незастосування сили або загрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання суперечок та невтручання у внутрішні справи держав були закріплені також у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва від 01.08.1975, який був підписаний СРСР, правонаступником якого є Російська Федерація.

Статтями 1 і 2 III Конвенції про відкриття військових дій від 18.10.1907, що вступила в дію 26.01.1910 і 07.03.1955 визнана СРСР, правонаступником якого є Російська Федерація, передбачено, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього та недвозначного попередження у формі або мотивованого оголошення війни або ультиматуму з умовним оголошенням війни. Про існування стану війни має бути негайно повідомлено нейтральним державам, і він матиме для них дійсну силу лише після отримання повідомлення.

У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року (далі – Декларація) зазначено, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту та неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Відповідно до розділу V Декларації територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки було схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави – України. Відповідно до зазначеного документа територія України є неподільною та недоторканною.

Незалежність України визнали держави світу, серед яких і Російська Федерація.

Відповідно до пунктів 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року Російська Федерація, Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні свої зобов`язання згідно з принципами Заключного акта співробітництва в Європі від 01.08.1975 поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, зобов`язалися утримуватися від загрози силою або її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що жодна їхня зброя ніколи не використовуватиметься проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.

Відповідно до пунктів 3, 8 Меморандуму про підтримання миру та стабільності в Співдружності Незалежних Держав від 10 лютого 1995 року, укладеного між державами СНД, серед яких є Україна та Російська Федерація, держави підтвердили непорушність існуючих кордонів одна одної та зобов`язалися виступати проти будь-яких дій, що підривають їх непорушність, а також вирішувати всі суперечки, що виникають з питань кордонів і територій, тільки мирними засобами. Держави також зобов`язалися не підтримувати на території інших держав-учасниць сепаратистські рухи, а також сепаратистські режими, якщо такі виникнуть; не встановлювати із ними політичних, економічних та інших зв`язків; не допускати використання ними територій і комунікацій держав-учасниць Співдружності; не надавати їм економічної, військової та іншої допомоги.

31 травня 1997 року, відповідно до положень Статуту ООН та зобов`язань згідно із Заключним актом Наради з безпеки та співробітництва в Європі, Україна та Російська Федерація уклали Договір про дружбу, співпрацю та партнерство між Україною та Російською Федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року 13/98-ВР та Федеральним Законом Російської Федерації від 02 березня 1999 року № 42 - ФЗ). Відповідно до статей 2 – 3 зазначеного Договору Російська Федерація зобов`язалася поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів і зобов`язалася будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або погрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов`язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.

Відповідно до опису та карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований Російською Федерацією 22.04.2004), територія Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, Донецької та Луганський областей належить до території України.

Відповідно до статей 1-3, 6 Конституції України, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава; Суверенітет України поширюється на всю її територію; Україна є унітарною державою; Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною; Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність; Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Згідно зі ст. ст. 17, 19, 65, 68 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу; На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом; На території України не допускається розташування іноземних військових баз; Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України; Кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей; Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Відповідно до статей 132-134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим (далі – АР Крим) є невід`ємною складовою України та в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її ведення.

Незважаючи на викладене, діючи з прямим умислом, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, в порушення зазначених вище міжнародних нормативно-правових актів, 22 лютого 2022 року Президент Російської Федерації, реалізуючи злочинний план, спрямований на насильницьку зміну меж території та кордонів України, порушення порядку, встановленого Конституцією України, направив до Ради Федерації звернення про використання Збройних Сил Російської Федерації за межами Російської Федерації, яке було задоволене.

24 лютого 2022 року о 05 год Президент РФ ( ОСОБА_6 ) оголосив рішення про початок військової операції в Україні.

Того ж дня, близько 05 год 10 хв, Збройними Силами Російської Федерації, що діяли за наказом керівництва Російської Федерації та збройних сил Російської Федерації, здійснено запуск крилатих та балістичних ракет по аеродромах, військових штабах, складах, підрозділах Збройних Сил України та інших військових формувань. Після цього війська РФ сухопутним шляхом проникли на територію суверенної держави Україна.

У зв`язку з цим, Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.

Законом України від 24.02.2022 «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»» затверджено зазначений Указ.

Указом Президента України від 14.03.2022 № 133/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26.03.2022 строком на 30 діб.

Законом України від 15.03.2022 «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» затверджено зазначений Указ.

Указом Президента України від 18.04.2022 № 259/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25.04.2022 строком на 30 діб.

Законом України від 21.04.2022 «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» затверджено зазначений Указ.

Указом Президента України від 17.05.2022 № 341/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25.05.2022 строком на 90 діб.

Законом України від 22.05.2022 № 2263-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» затверджено зазначений Указ.

На часткову зміну статті 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні”, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX (зі змінами, внесеними Указом від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, Указом від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, та Указом від 17 травня 2022 року № 341/2022, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX), продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб.

В ході досудового розслідування встановлено, що громадянин України ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебуваючи у місті Ізюм, Ізюмського району Харківської області, у невстановлений час, але не пізніше червня 2022 року, діючи умисно, достовірно усвідомлюючи, що військовослужбовці ЗС РФ шляхом збройної агресії, із застосуванням зброї незаконно вторглися на територію України через державні кордони України в Автономній Республіці Крим, Донецькій, Луганській, Харківській, Херсонській, Миколаївській, Сумській, Чернігівській та інших областях, та здійснили напад на державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, військові частини, інші об`єкти, які мають важливе народно-господарче та оборонне значення, житлові масиви та інші цивільні об`єкти, з метою окупації України, добровільно зайняв посаду «Заступника голови міста Ізюм з питань безпеки та діяльності силових структур» незаконно створеної «цивільно-військової адміністрації» держави-агресора, незаконно створеній на території міста Ізюм, Ізюмського району, Харківської області, пов`язану з виконанням організаційно-розпорядчих і адміністративно-господарських функцій, контролював, організовував роботу силових структур, приймав участь в нарадах «Военно-гражданской администрации Изюмского района», мав в своєму підпорядкуванні працівників, яким надавав накази та доручення, завіряв документи, вів прийом громадського населення з метою видачі доручень, які діяли згідно окупаційним стандартам. На зазначеній посаді перебував до початку вересня 2022 року, тим самим здійснював організаційно-розпорядчі та адміністративні функції у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території Ізюмського району Харківської області.

Своїми діями ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , скоїв злочин, передбачений ч. 5 ст. 111-1 КК України, а саме добровільне зайняття громадянином України посади, пов`язаної з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора.

Відповідно до Ухвали Дзержинського районного суду м. Харкова від 16 грудня 2024 року відносно обвинуваченого здійснюється спеціальне судове провадження.

Будь-яких відомостей щодо позиції обвинуваченого щодо пред`явленого йому обвинувачення суду не надано.

Захисник повідомив, що йому невідома позиція обвинуваченого щодо пред`явленого йому обвинувачення, однак зауважень щодо судового розгляду за процедурою спеціального судового провадження не має.

Відповідно до ч. 2 ст. 7 КПК України, зміст та форма кримінального провадження за відсутності підозрюваного або обвинуваченого (in absentia) повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, зазначеним у частині першій цієї статті, з урахуванням особливостей, встановлених законом.

Зважаючи на специфіку спеціального судового провадження, суд, зберігаючи неупередженість та безсторонність, надає особливого значення охороні прав та законних інтересів обвинуваченого як учасника кримінального провадження, яке відбувається за його відсутності, забезпеченню повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб до обвинуваченого була застосована належна правова процедура в контексті приписів ст. 2 КПК України з дотриманням всіх загальних засад кримінального провадження, з урахуванням особливостей, встановлених виключно законом.

Щодо обґрунтування здійснення стороною обвинувачення всіх можливих передбачених законом заходів щодо дотримання прав підозрюваного чи обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 5 ст. 374 КПК України у разі ухвалення вироку за наслідками кримінального провадження, у якому здійснювалося спеціальне досудове розслідування або спеціальне судове провадження (in absentia), суд окремо обґрунтовує, чи були здійснені стороною обвинувачення всі можливі передбачені законом заходи щодо дотримання прав підозрюваного чи обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя з урахуванням встановлених законом особливостей такого провадження.

Як встановлено судом, ухвалою слідчого судді Дзержинського районного суду м. Харкова від 04.04.2024 надано дозвіл на здійснення спеціального досудового розслідування у кримінальному провадженні відносно обвинуваченого ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У подальшому, ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 16.12.2024 у межах цієї судової справи було постановлено про розгляд кримінального провадження відносно обвинуваченого ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за його відсутності (in absentia) шляхом здійснення спеціального судового провадження.

При ухваленні вказаного рішення суд виходив з того, що судовий розгляд за відсутності обвинуваченого відповідає стандартам міжнародного законодавства, зокрема Рекомендаціям Комітету міністрів Ради Європи №6 R (87) 18 щодо спрощення кримінального провадження, а також Резолюції Комітету Ради Європи від 19 січня 1973 року 75 (11) про критерії, які регламентують здійснення провадження за відсутності обвинуваченого.

Крім того, можливість здійснення судового провадження за відсутності обвинуваченого, тобто здійснення судового розгляду та ухвалення судового рішення за відсутності обвинуваченого, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, не можна розглядати як порушення положень Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод з боку держави у разі, коли немає підстав вважати, що обвинувачений не був належно повідомлений про розпочате стосовно нього судове провадження (наприклад, рішення у справах «Да Лус Домінгеш Ферейра проти Бельгії» від 24 травня 2007 року, «Пуатрімоль проти Франції» від 23 листопада 1993 року, «Кромбах проти Франції» від 13 лютого 2001 року, «Колоцца проти Італії» від 12 лютого 1985 року, «F.C.B. проти Італії» від 28 серпня 1991 року).

У цьому кримінальному провадженні рішенню про спеціальне судове провадження передували неодноразові неявки обвинуваченого на судові засідання, і про причини своєї неявки обвинувачений суду не повідомляв.

Суд також враховує, що обвинувачений на теперішній час перебуває на території, яка на цей час непідконтрольна державним органам України або на території РФ, що ускладнювало використання органом досудового розслідування механізму міжнародного співробітництва у кримінальних провадженнях між вказаними державами, особливо щодо обвинуваченого, який співпрацював з РФ та обіймав адміністративну посаду на окупованій території.

Однак, незважаючи на наявність складнощів у реалізації міжнародно-правової допомоги між Україною та РФ, стороною обвинувачення належним чином здійснювалися спроби належного повідомлення обвинуваченого про пред`явлене йому обвинувачення, виклик обвинуваченого, який здійснювався як шляхом публікації оголошень на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора, так і у ЗМІ загальнодержавної сфери розповсюдження у газеті «Урядовий Кур`єр».

У ході судового розгляду, стороною обвинувачення було використано всі надані законом можливості для дотримання прав обвинуваченого (зокрема, права на захист, на доступ до правосуддя).

Стороні захисту було надано достатньо часу для належного забезпечення права на захист обвинуваченого, судовий розгляд відбувався тривалий час, протягом якого обвинувачений у встановленому порядку викликався до суду.

Права та інтереси захищалися адвокатом ОСОБА_4 , який діє на підставі доручення про надання безоплатної вторинної правової допомоги для здійснення захисту за призначенням, та який брав участь на всіх стадіях судового розгляду.

Захисник належним чином брав участь у реалізації права на захист обвинуваченого підчас судового розгляду: брав активну участь у допиті свідків, заявляв певні клопотання та захисником було сформульовано та оголошено в судових дебатах позицію захисту, яка полягає у наступному, що добровільність дій обвинуваченого щодо зайняття посади у незаконному органі, створеному окупаційною адміністрацією РФ, та реалізація ним його функцій на тимчасово окупованій території не доведена під час судового розгляду. Таким чином, на думку захисника, прокурором під час судового розгляду не було надано беззаперечних доказів, що саме ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , надав згоду на обрання його на посаду, пов`язаною з окупаційною діяльністю, не доведено наявність в діях ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ознак об`єктивної та суб`єктивної сторони інкримінованого його кримінального правопорушення, у зв`язку з чим, захисник просив постановити відносно обвинуваченого виправдувальний вирок.

Судом вживалися заходи для виклику обвинуваченого ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , для забезпечення доступу до правосуддя, у зв`язку з чим останній викликався в судові засідання в порядку ст. 323 КПК України: повістки про виклик публікувалися у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження у газеті «Урядовий кур`єр» та на офіційному веб-сайті Дзержинського районного суду м. Харкова, а після зміни найменування суду Шевченківського районного суду м. Харкова.

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо зміни найменувань місцевих загальних судів» від 26 лютого 2025 року № 4273-IX з 25.04.2025 змінено назву Дзержинського районного суду міста Харкова на Шевченківський районний суд міста Харкова. Цим законом пункт 3-1 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» доповнено підпунктом 3, відповідно до якого зміна найменування місцевого загального суду не призводить до його реорганізації чи ліквідації або утворення нового суду.

Стороною обвинувачення та судом використані всі передбачені законом можливості для дотримання прав обвинуваченого, зокрема, право на захист, на доступ до правосуддя, таємницю спілкування, невтручання у приватне життя.

Крім того, судом додатково вживались заходи для належного повідомлення обвинуваченого, направлялись судові повістки про виклик за останньою відомою адресою проживання на території України, а також направлялися захиснику для вручення обвинуваченому, також виклик здійснювався шляхом публікації інформації про виклик в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження - в газеті «Урядовий кур`єр», а також шляхом публікування оголошення про виклик на офіційному веб-сайті Шевченківського (Дзержинського) районного суду міста Харкова. Відтак з моменту опублікування повістки про виклик в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті суду обвинувачений вважається належним чином ознайомлений з її змістом.

У зв`язку з вказаним, суд дійшов висновку, що стороною обвинувачення та судом було вчинено достатньо та максимально можливих заходів щодо дотримання прав обвинуваченого.

Таким чином, суд вважає, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 повинен був знати про розгляд кримінального провадження, та відмовився від здійснення свого права предстати перед українським судом за діяння, вчинені на території суверенної України, та захищати себе безпосередньо в такому суді, що також свідчить про його наміри від ухилення від кримінальної відповідальності.

У той же час, ухилення обвинуваченого ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 від правосуддя, суд оцінює як реалізацію останнім його невід`ємного права на свободу від самозвинувачення чи самовикриття (п/п. «g» п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 63 Конституції України), як одну з ключових гарантій презумпції невинуватості.

У судовому засіданні допит обвинуваченого ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не здійснювався через проведення судового розгляду в порядку спеціального судового провадження на підставі ч. 3 ст. 323 КПК України, при цьому обвинувачений викликався до суду, як зазначено вище, через засоби масової інформації у передбачений законом спосіб та шляхом направлення судових повісток за останнім відомим місцем проживання обвинуваченого на території України, оголошення на офіційному веб-сайті, а також шляхом направлення захиснику для вручення обвинуваченому, однак обвинувачений у судове засідання не з`явився.

Зважаючи на специфіку спеціального судового провадження (ч. 3 ст. 323 КПК України) суд, зберігаючи неупередженість та безсторонність, надає особливого значення охороні прав та законних інтересів обвинуваченого як учасника кримінального провадження, яке відбувається за його відсутності, сприяє забезпеченню повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб до обвинуваченого була застосована належна правова процедура в контексті приписів ст. 2 КПК України з дотриманням всіх загальних засад кримінального провадження з урахуванням особливостей, встановлених виключно законом. Ці особливості вимагають від суду прискіпливої оцінки кожного поданого доказу обвинувачення, відтак поріг вимогливості до доказування у даному випадку має бути підвищений.

Разом з тим, суд враховує, що тимчасова окупація з боку РФ частини території України, яка розпочалася із збройного конфлікту, викликаного російською військовою агресією, починаючи з 20 лютого 2014 року та повномасштабного вторгнення РФ на територію України 24 лютого 2022 року, а також анексія з боку РФ частини території України є загальновідомими фактами, які за хронологією подій: а) констатовані нормативними, хоча і засудженими з точки зору міжнародного права, актами РФ, а також «нормативними актами» самопроголошених суб`єктів на території України, законність яких не визнається державою Україна, проте прийнятих судом у даному випадку до уваги, оскільки вирішується питання про відповідальність за вчинення кримінального правопорушення, внаслідок якого були прийняті такі акти; б) встановлені національними нормативно-правовими актами, які є обов`язковими для застосування на території України; в) засуджені міжнародними актами колективного реагування, у зв`язку з чим ці факти не потребують окремого доказування в межах даного кримінального провадження.

За відповідними наказами Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України «Про затвердження Переліку територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні)» місто Ізюм, Ізюмського району Харківської області є територією, яка з 01.04.2022 по 08.09.2022 була тимчасово окупованою територією України.

Також загальновідомим є факт створення на окупованих територіях України окупаційних адміністрацій, правоохоронних та інших владних органів, які не потребують окремого судового доказування.

Відповідно до ст.ст. 84-85 КПК України доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставини, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Винуватість ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вчиненні інкримінованого йому злочину за ч. 5 ст. 111-1 КК України, підтверджується доказами у кримінальному провадженні та безпосередньо дослідженими судом, зокрема показаннями свідків.

Свідок ОСОБА_7 у судовому засіданні, будучи приведеним судом до присяги, пояснив суду, що під час окупаціі м. Ізюма, ОСОБА_8 займав посаду «Заступника голови міста Ізюм з питань безпеки та діяльності силових структур». Він звертався до нього для отримання дозвілу виїзду для огляду своєї землі, яка була у нього у користуванні за межами міста.

Свідок ОСОБА_9 у судовому засіданні, будучи приведений судом до присяги, пояснив суду, що ОСОБА_5 йому надавав дозвіл на пересування по місту під час окупації м. Ізюма.

Свідок ОСОБА_10 у судовому засіданні, будучи приведений судом до присяги, пояснив суду, що перебуваючи на посаді директора Водоканалу до 2023 року він разом з ОСОБА_5 приймав участь у спільних нарадах. Крім того, ОСОБА_5 бачив у кабінети ОСОБА_11 . ОСОБА_5 не є місцевим мешканцем м. Ізюма. Відомо було, що він з Донбасу.

Свідок ОСОБА_12 у судовому засіданні, будучи приведений судом до присяги, пояснив суду, що під час окупації м. Ізюма ОСОБА_5 обіймав посаду заступника голови міста Ізюма та вирішував всі питання. Він особисто звертався до нього для отримання доручення на керування автомобілем, оскільки користування автомобілем йому було необхідне, оскільки він займався похованням. Ще отримував квиток на паливо, за підписом ОСОБА_13 та ОСОБА_11 . ОСОБА_14 не був місцевим мешканцем, він приїхав з Донбасу зі слів мешканців.

Свідок ОСОБА_15 у судовому засіданні, будучи приведений судом до присяги, пояснив суду, що під час окупації м. Ізюма він продовжував здійснювати свої обов`язки ДСНС та під час спільних нарад бачив ОСОБА_5 . Він спостерігав за тим, що відбувається на нарадах. Він не був місцевим мешканцем. Після деокупації жодного разу не бачив.

Свідок ОСОБА_16 у судовому засіданні, будучи приведеним судом до присяги, пояснив суду, що під час окупації м. Ізюма він працював охоронцем в Адміністрації. Під час виконання своїх обов`язків бачив ОСОБА_5 . Зі слів іншого охоронця він дізнався, що це ОСОБА_5 . Як йому було відомо, ОСОБА_5 під час окупації м. Ізюма був радником чи заступником ОСОБА_11 , вирішував всі питання.

Окрім того, вина обвинуваченого об`єктивно підтверджується ще й іншими дослідженими у судовому засіданні та сприйнятими безпосередньо судом під час судового розгляду письмовими доказами.

Відповідно до протоколу огляду документів від 18.04.2023 року встановлено,

- оригіналу та копії «Довіреності N?336» виданої окупаційною військово-цивільною адміністрацією Ізюмського району Харківської області, в якій зазначено: ОСОБА_17 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , довіряє керування транспортним засобом ВАЗ 2121 д.н.з. НОМЕР_1 ОСОБА_18 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , підписану помічником Голови окупаційної військово-цивільної адміністрації Ізюмського району Харківської області ОСОБА_5 , з печаткою «окупаційної Адміністрації міста Ізюм» на 2 арк.;

-оригіналу та копії «Довіреності N?331» виданої окупаційною військово-цивільною адміністрацією Ізюмського району Харківської області, в якій зазначено: ОСОБА_19 довіряє керування транспортним засобом ВАЗ 2108 д.н.з. НОМЕР_2 ОСОБА_20 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , підписану помічником Голови окупаційної військово-цивільної адміністрації Ізюмського району Харківської області ОСОБА_5 , з печаткою «окупаційної Адміністрації міста Ізюм» а також засвідченої трьома свідками ОСОБА_21 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_22 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , ОСОБА_23 , ІНФОРМАЦІЯ_8 ,на 2 арк. - додатків до «Довіреності N?331», а саме: копії документів ОСОБА_20 , документів на автомобіль, та заяви свідків, на 4арк.;

- оригіналу та копії «Довіреності N?319» виданої окупаційною військово-цивільною адміністрацією Ізюмського району Харківської області, в якій зазначено: ОСОБА_24 довіряє керування транспортним засобом Opel Movano д.н.з. НОМЕР_3 , ОСОБА_25 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , підписану помічником Голови окупаційної військово-цивільної адміністрації Ізюмського району Харківської області ОСОБА_5 , з печаткою «окупаційної Адміністрації міста Ізюм» на 2 арк.;

- додатків до «Довіреності N?319», а саме: копії документів ОСОБА_25 , та копії документів на автомобіль, на 3 арк.;

- оригіналу та копії «Довіреності N?322» виданої окупаційною військово-цивільною адміністрацією Ізюмського району Харківської області, в якій зазначено: ОСОБА_26 довіряє керування транспортним засобом Opel Kadett, д.н.з. НОМЕР_4 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , підписану помічником Голови окупаційної військово-цивільної адміністрації Ізюмського району Харківської області ОСОБА_5 , з печаткою «окупаційної Адміністрації міста Ізюм», а також засвідченої трьома свідками ОСОБА_27 , ІНФОРМАЦІЯ_11 , ОСОБА_28 , ІНФОРМАЦІЯ_12 , ОСОБА_29 , ІНФОРМАЦІЯ_13 , на 2 арк.;

- додатків до «Довіреності N?322, а само копії документів ОСОБА_30 , документів на автомобіль, та заяв свідків на 4 арк:

-копії «Штатного розкладу на 2022 рік окупаційної Адміністрації міста Ізюм», де ОСОБА_5 вказаний заступником голови міста, підписану головою «окупаційної Адміністрації міста Ізюм» ОСОБА_31 , на 5 арк.;

- копії розпорядження голови «окупаційної Адміністрації міста Ізюм» ОСОБА_32 , в якій зазначено: «з метою підтримання правопорядку та дисципліни, гарантуючих до тримання військовозобов?язаних норм міжнародного гуманітарного права в умовах проведення спеціальної військової операції по демілітаризації і денацифікації на території України ОСОБА_33 розпоряджається всім особам, які знаходяться на території міста Ізюм і Ізюмського району заборонити ввіз (вивіз), покупку та продаж алкогольної та спиртовмісної продукції та покладає контроль та відповідальність за виконання даного наказу на заступника голови «окупаційної Адміністрації міста Ізюм» по питанням безпеки і діяльності силових структур ОСОБА_5 , на 1 арк.;

- копії паспорта «самопроголошеної Донецької народної республіки» на ім?я ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виданого 22.06.2018 року Міграційною службою Міністерства внутрішніх справ, з реєстрацією останнього за адресою: Донецька область, м. Єнакієво, вул. Турутина, 135, кв.79,на2арк.

Вищезазначені документи визнані постановою речовими доказами від 18.04.2023 року та ухвалою слідчого судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24.04.2023 року накладено арешт.

Надаючи оцінку показанням свідків суд вважає, що надані в ході судового розгляду їх показання є послідовними, логічними, не мають суперечностей, узгоджуються між собою в частині тих подій, які свідки сприймали безпосередньо та з іншими доказами по даному кримінальному провадженню. Мотивів для обмови свідками обвинуваченого ОСОБА_5 не встановлено, всі свідчення надавалися під присягою, свідки не відмовилися від надання показань, попереджені про кримінальну відповідальність. З матеріалів кримінального провадження не вбачається підстав вважати, що свідки, показання яких узгоджуються з іншими доказами по даному кримінальному провадженню, оговорюють обвинуваченого або є зацікавленими в результатах розгляду. Крім того, зазначені показання свідків відповідають письмовим доказам, наданими стороною обвинувачення на підтвердження провини обвинуваченого, що досліджені судом у судовому засіданні.

Таким чином, у суду немає підстав ставити під сумнів достовірність і правдивість фактів, повідомлених свідками, отже, їх показання підтверджують обставини, які підлягають доказуванню по даному кримінальному провадженню.

Суд зберігаючи об`єктивність та неупередженість у ході розгляду даного кримінального провадження, створив їм необхідні умови для реалізації ними їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків, надано не було.

Під час судового розгляду стороною захисту не ставилось питання щодо визнання будь-яких доказів сторони обвинувачення недостовірними чи недопустимими. Будь-яких інших доказів в ході судового розгляду сторонами з боку обвинувачення та захисту, які були вільними у використанні своїх прав, у межах та у спосіб, передбачений КПК України, суду надано не було.

За таких обставин, оцінивши наведені вище докази у їх сукупності, суд доходить висновку, що вина ОСОБА_5 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, а саме у добровільному зайнятті громадянином України посади, пов`язаної з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора доведена поза розумним сумнівом.

Досліджені у судовому засіданні докази відповідають саме такому критерію, є належними, допустимими, достовірними, узгоджуються між собою, не містять суперечностей, які б могли поставити під сумнів їх правдивість та достовірність та такими, що у своїй сукупності підтверджують встановлені судом обставини та винуватість у вчиненні ОСОБА_5 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст.111-1 Кримінального кодексу України.

Зайняття ОСОБА_5 посади «Заступника голови міста Ізюм з питань безпеки та діяльності силових структур» незаконно створеної «цивільно-військової адміністрації», що усвоїй сукупності повністю узгоджуються між собою та беззаперечно, та поза розумним сумнівом свідчать про те, ОСОБА_5 займав посаду посаду «Заступника голови міста Ізюм з питань безпеки та діяльності силових структур» та вчиняв дії, пов`язані із виконанням адміністративно-господарських та організаційно-розпорядчих функцій.

На свідомий і добровільний характер дій обвинуваченого із зайняття посади, пов`язаної з виконанням адміністративно-господарських та організаційно-розпорядчих функцій та реалізації його функцій вказує безпосередньо характер таких дій, їх тривалість, активність, системність, послідовність та динаміка розвитку.

Вищезазначене є беззаперечним свідченням невимушеності його поведінки, відсутності будь-якого примусу щодо нього, а відтак, і цілковитої добровільності його дій. Крім того, воєнний напад РФ на Україну, що почався 24.02.2022, окупація частини території Харківської області, зокрема міста Ізюма та Ізюмського району та встановлення на цій території окупаційних органів влади, мали відкритий характер, а тому ОСОБА_5 , будучи громадянином України, з огляду на його вік та достатній життєвий досвід, очевидно усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав їх суспільно-небезпечні наслідки і бажав їх настання, тобто діяв з прямим умислом.

Аналізуючи, чи наявна у діях обвинуваченого ознака добровільності, суд також враховує постанову Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 31.01.2024 у справі №638/5446/22, провадження №51-4092км23, відповідно до якої зазначено, що в кримінальному праві добровільним вважається діяння, яке вчинено при можливості вибрати декілька варіантів поведінки, з урахуванням сукупності обставин, які можуть виключати кримінальну протиправність за приписами статей 39, 40 КК України.

Зміст досліджених судом доказів, а також показів свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_16 , ОСОБА_12 , ОСОБА_15 , допитаних в судовому засіданні, дає підстави стверджувати, що обвинувачений, будучи громадянином України, з власної ініціативи, перебуваючи на тимчасового окупованій території України, зайняв посаду «Заступника голови міста Ізюм з питань безпеки та діяльності силових структур», яке незаконно утворене окупаційною адміністрацією держави-агресора - добровільно, при цьому ОСОБА_5 мав вибір та можливість відмовитись від дій, які є кримінально-караними.

Водночас посилання сторони захисту на відсутність достатніх доказів на підтвердження винуватості ОСОБА_5 , в тому числі надання згоди про обрання його на посаду, пов`язаною з окупаційною діяльністю, суд не бере до уваги, так як фактичні обставини цього кримінального провадження свідчать про те, що обвинувачений ОСОБА_5 виконав усі дії, які вважав необхідними для зайняття посади, факт чого доведено як змістом досліджених судом документів, показаннями свідків, так і тим, що ОСОБА_5 фактично взявся за виконання трудових обов`язків займаної посади.

Позиція сторони захисту щодо того, що у діях обвинуваченого відсутня така обов`язкова ознака складу злочину, як добровільність, є недоведеною, оскільки не узгоджується з дослідженими судом показаннями свідків та письмовими доказами. Докази того, що ОСОБА_5 примушували до скоєння протиправних дій на тимчасово окупованій території, за встановлених вище судом обставин, відсутні. Правові підстави вважати, що встановлені обставини вчинення ОСОБА_5 зазначених вище дій не є кримінальним правопорушенням, у суду відсутні. Лише самого факту добровільного зайняття посади, пов`язаної з виконанням адміністративно-господарських та організаційно-розпорядчих функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, цілком достатньо для кваліфікації дій за ч.5 ст. 111-1 КК України, адже суспільна небезпечність таких дій є цілком очевидною: особа допомагає агресору створити вертикаль незаконних органів влади та приймає участь в реалізації та підтримки рішень держави-агресора, оскільки саме така вертикаль загалом є основою функціонування державного механізму.

Судом також не встановлено під час судового розгляду наявність збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин обвинуваченого, а також вчинення кримінального правопорушення під впливом погрози, тиску чи примусу.

Отже, сукупність зазначених обставин дає підстави стверджувати про добровільність дій обвинуваченого, його свідомий вибір та власне волевиявлення щодо зайняття посади у незаконному органі влади, створеному на тимчасово окупованій території та безпосередньої участі в реалізації рішень та дій держави-агресора та окупаційної адміністрації держави-агресора.

З огляду на викладене, доводи захисника щодо відсутності в діях обвинуваченого ОСОБА_5 суб`єктивної та об`єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, суд вважає необґрунтованими та такими, що не знайшли свого підтвердження дослідженими в судовому засіданні доказами.

Суд враховує, що практика Європейського суду з прав людини вказує на необхідність оцінювати докази, керуючись критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (Рішення ЄСПЛ від 14.02.2008 у справі «Кобець проти України» п. 43). Також має братися до уваги якість доказів, включаючи те, чи не ставлять обставини, за яких вони були отримані, під сумнів їхню надійність та точність (Рішення ЄСПЛ від 11.07.2013 у справі «Веренцов проти України» - п.86).

У даному випадку, на думку суду, вказані досліджені у судовому засіданні докази відповідають саме такому критерію, є належними, допустимими, достовірними та такими, що у своїй сукупності підтверджують встановлені судом обставини вчинення ОСОБА_5 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України.

Вищевказані показання свідків та дані оглянутих документів узгоджуються між собою, не містять суперечностей, які б могли поставити під сумнів їх правдивість та достовірність.

Наведені докази є достатніми для обґрунтування висновку про винуватість обвинуваченого ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за ч. 5 ст. 111-1 КК України, і виправдовування обвинуваченого з зазначених стороною захисту підстав, суд не вбачає .

Подані стороною обвинувачення докази, які покладені судом в основу вироку, визнаються та оцінюються судом як належні та допустимі і в сукупності достатніми та взаємопов`язаними для прийняття процесуального рішення.

Вирішуючи питання про міру покарання, суд враховує характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого кримінального правопорушення, особу обвинуваченого, обставини, що впливають на його покарання.

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання» виходячи з того, що встановлення пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його призначення, судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення.

ОСОБА_5 вчинив кримінальне правопорушення, яке є тяжким злочином відповідно до ч. 5 ст. 12 КК України.

Обставин, що пом`якшують покарання, в силу ст. 66 КК України, суд не встановив.

Обставиною, що обтяжує покарання, в силу ст. 67 КК України, є вчинення злочину з використанням умов воєнного стану.

Вивченням даних про особу обвинуваченого встановлено, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , м. Єнакієво, Донецької області, громадянина України , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ,на обліку у лікаря-психіатора та лікаря- нарколога не перебуває.

При призначенні покарання суд враховує, що обвинуваченим вчинено злочин, родовим об`єктом якого є суспільні відносини, що забезпечують саме існування України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави. ОСОБА_5 , маючи необхідні життєві навички та професійні знання, у тому числі в галузі української державності, будучи обізнаним про необхідність дотримання в професійній діяльності законів України, мав проявити високі моральні якості та дотриматися базової соціальної установки, суть якої полягає у готовності особистості свідомо приймати і відповідально виконувати закони та вимоги своєї держави. Натомість, вчиняючи злочин, обвинувачений діяв всупереч суспільним та державним інтересам.

Суд також бере до уваги правову позицію, сформульовану у постанові Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі №344/16025/18, а саме, рішення суду про позбавлення права займатись певною діяльністю має бути чітко і ясно сформульовано в резолютивній частині вироку для того, щоб не виникало жодних сумнівів під час його виконання. Якщо в санкції статті Особливої частини КК визначено характер посади або вид (рід) діяльності, то формулювання покарання у вироку має точно відповідати змісту цієї санкції. Якщо ж покарання у санкції зазначене в загальній формі (наведене у формулюванні, що використовується у ст. 55 КК), суд повинен конкретизувати правову заборону і точно зазначити (описати, окреслити) у вироку характер та коло тих посад або вид (рід) тієї діяльності, права обіймати які чи займатися якою він позбавляє засудженого. Покарання має формулюватися таким чином, щоб засуджений не мав права обіймати зазначені у вироку посади або займатись забороненою діяльністю в будь-якій галузі або займатись такою діяльністю, які за змістом (характером) і обсягом повноважень є аналогічними тим, з якими було пов`язане вчинення кримінального правопорушення.

Як установлено судовим розглядом, об`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст.111-1 КК України, пов`язана із виконанням ОСОБА_5 організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, в окупаційній адміністрації держави-агресора.

Відповідно до ст. 59 КК України конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу. Санкцією частини 5 статті 111-1 КК України передбачена можливість застосування додаткового покарання у вигляді конфіскації майна.

Також, відповідно до роз`яснень, що містяться у п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» № 7 від 24.10.2003 суди зобов`язані дотримуватись загальних засад призначення покарання, через які реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

При цьому, обвинуваченому за скоєний злочин має бути призначене покарання, яке необхідне і достатнє для виправлення та попередження з його боку нових злочинів в межах санкції статті, передбаченої ч. 5 ст. 111-1 КК України.

Обираючи обвинуваченому вид та міру покарання, суд відповідно до вимог ст. 65 КК України, бере до уваги ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, фактичні обставини його вчинення та наслідки, характер діяння, форму й ступінь вини обвинуваченого, вчинив злочин об`єктом якого є основи національної безпеки України, своїми діями фактично допомагав державі агресору створити певну вертикаль незаконного органу влади, та даних про особу обвинуваченого, відсутність судимостей, наявність обставини, що обтяжує покарання, а саме: вчинення злочину з використанням умов воєнного стану. Разом з тим, реалізуючи принципи справедливості та індивідуалізації покарання, а також, враховуючи, що призначене покарання повинно бути не тільки карою, але і переслідувати цілі загальної та спеціальної превенції, має бути відповідним до скоєного, тобто необхідним і достатнім для виправлення, а також для попередження вчинення ним нових злочинів, суд вважає за можливе призначити ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі в межах санкції ч. 5 ст. 111-1 КК України, оскільки його виправлення неможливе без ізоляції від суспільства, з призначенням додаткового покарання, визначеного вказаною санкцією, як обов`язкового, у виді позбавлення права обіймати посади в органах державної влади, державного управління, місцевого самоврядування, пов`язані з наданням публічних послуг, виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, та з призначенням додаткового покарання, визначеного санкцією ч.5 ст.111-1ККУкраїни як альтернативне, у виді конфіскації всього майна, яке є особистою власністю обвинуваченого. Дійшовши висновку про необхідність призначення ОСОБА_5 основного покарання у вигляді позбавлення волі, з призначенням додаткових покарань, на думку суду, саме таке покарання буде справедливим, співрозмірним і достатнім для його виправлення, кари та запобігання вчиненню нових злочинів як самим обвинуваченим, так і іншими особами, а також буде відповідати таким принципам Європейської конвенції з захисту прав людини і основоположних свобод як пропорційність обмеження прав людини, легітимна мета та невідворотність покарання.

Підстав для застосування статей 69 та 75 КК України в даному кримінальному провадженні судом не встановлено.

Початок строку відбування покарання ОСОБА_5 слід обраховувати з моменту звернення вироку до виконання, тобто з дня фактичного його затримання.

Строк додаткового покарання слід обчислювати відповідно до ч. 3 ст. 55 КК України.

Процесуальні витрати у кримінальному провадженні відсутні.

Цивільний позов у справі відсутній.

Питання щодо долі речових доказів у кримінальному провадженні слід вирішити згідно з положеннями ст. 100 КПК України.

Керуючись ст. ст. 100, 124, 369-371, 373-376, 395, 532 КПК України, суд,-

у х в а л и в:

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі строком на 10 (десять) років з конфіскацією всього майна, що є його особистою власністю, та позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах, органах державної влади, державного управління, місцевого самоврядування та займатися діяльністю, яка пов`язана з наданням публічних послуг строком на 15 ( п`ятнадцять) років.

Строк відбування основного покарання ОСОБА_5 рахувати з моменту приведення вироку до виконання, тобто з моменту фактичного його затримання.

Строк додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати посади в правоохоронних органах, органах державної влади, державного управління, місцевого самоврядування та займатися діяльністю, яка пов`язана з наданням публічних послуг рахувати з моменту відбуття ОСОБА_5 основного покарання.

Речові докази:

- оригінал та копії «Довіреності N?336» на 2 арк.; - оригінал та копії Довіреності № 331 на 2 арк., - додатків до «Довіреності N?331 на 4арк.; - оригінал та копії «Довіреності N?319»» на 2 арк.; - додатків до «Довіреності N?319 на3арк.; - оригіналу та копії «Довіреності N?322» на 2 арк.;- додатків до «Довіреності N?322 на 4 арк:- копії «Штатного розкладу на 2022 рік окупаційної Адміністрації міста Ізюм» на 5 арк.; копії розпорядження голови «окупаційної Адміністрації міста Ізюм» ОСОБА_32 на 2 арк. - зберігати в матеріалах кримінального провадження.

Скасувати арешт накладений ухвалою слідчого судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24.04.2023 року на оригінал та копії «Довіреності N?336» на 2 арк.; - оригінал та копії Довіреності № 331 на 2 арк., - додатків до «Довіреності N?331 на 4арк.; - оригінал та копії «Довіреності N?319»» на 2 арк.; - додатків до «Довіреності N?319 на3арк.; - оригіналу та копії «Довіреності N?322» на 2 арк.;- додатків до «Довіреності N?322 на 4 арк:- копії «Штатного розкладу на 2022 рік окупаційної Адміністрації міста Ізюм» на 5 арк.; копії розпорядження голови «окупаційної Адміністрації міста Ізюм» ОСОБА_32 на 2 арк.

На вирок можуть бути подані учасниками судового провадження апеляційні скарги до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з моменту його проголошення.

Згідно з ч. 3 ст. 400 КПК України, якщо апеляційну скаргу подано обвинуваченим, щодо якого судом ухвалено вирок за результатами спеціального судового провадження, суд поновлює строк за умови надання обвинуваченим підтвердження наявності поважних причин, передбачених ст. 138 КПК України, та надсилає апеляційну скаргу разом із матеріалами кримінального провадження до суду апеляційної інстанції з дотриманням правил, передбачених ст. 399 КПК України.

Вирок суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано, а в разі подання апеляційної скарги - після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції, якщо вирок суду не скасований.

Копію вироку вручити прокурору та захиснику обвинуваченого, якому вручались всі процесуальні рішення у цьому провадженні.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Учаснику судового провадження, який не був присутнім у судовому засіданні, копія судового рішення надсилається не пізніше наступного дня після ухвалення.

Копію вироку, яка підлягає врученню ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 , вручити захиснику, а інформацію про вирок опублікувати в газеті «Урядовий кур`єр» та на офіційному веб-сайті суду відповідно до вимог ст.323 КПК України.

Суддя ОСОБА_1