Рішення від 17 лютого 2026 р. у справі №473/6022/25 — Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області

Справа № 473/6022/25

РІШЕННЯ

іменем України

"18" лютого 2026 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області у складі головуючої - судді Булкат М.С.,

за участю секретаря судового засідання Багрін І.А.,

представниці відповідачки ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вознесенську цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заподіяної майнової шкоди,

ВСТАНОВИВ:

17 листопада 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заподіяної майнової шкоди.

Обгрунтуванням позовних вимог вказано, що у 2019 році позивач мав намір придбати житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , та передав відповідачці ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 70 300 грн як завдаток, оскільки вона повідомила, що є власником вказаного будинку. Нотаріального оформлення договору купівлі-продажу протягом 2019-2022 років не відбулося.

Згідно з позицією позивача, у зв`язку із затягуванням оформлення правочину відповідачка з 2020 року дозволила позивачу проводити ремонтні роботи в будинку, внаслідок чого позивач здійснив ремонт та поніс витрати у розмірі 76 451,87 грн, що підтверджується висновком судової будівельно-технічної експертизи. Також позивач перевіз до будинку власні меблі.

Як вказав позивач, навесні 2024 року позивачу стало відомо, що відповідачка не була власником будинку, а право власності оформлено на її доньку. Отримані відповідачкою кошти у сумі 70 300 грн як завдаток позивачу не повернуті. У грудні 2022 року відбулась передача 90 000 грн, однак згідно з позицією позивача, вона стосувалася вартості меблів. Згідно з твердженнями позивача, відповідачкою завдано йому матеріальну шкоду у загальному розмірі 146 751,87 грн, яку він просить стягнути на підставі статей 1166, 1167 ЦК України.

18 листопада 2025 року Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області постановив ухвалу про відкриття провадження у справі та призначив справу до розгляду.

03 грудня 2025 року у справі проведено підготовче засідання та перенесено у зв`язку із заявою представниці відповідачки на 17 грудня 2025 року.

10 грудня 2025 року до суду надійшов відзив представниці відповідачки, ОСОБА_1, та клопотання про витребування доказів. У відзиві відповідачка заперечує проти задоволення позову, зазначаючи, що позивачем не доведено факту заподіяння майнової шкоди та наявності складу цивільного правопорушення. Вказує, що постанова про закриття кримінального провадження не має преюдиційного значення, грошові кошти, отримані за розпискою, були повернуті, а витрати на ремонт будинку не підтверджені належними та допустимими доказами.

Крім того, відповідачка посилається на відсутність її встановленої вини, відсутність правових підстав для відшкодування витрат на ремонт, а також на пропуск позивачем строку позовної давності. З огляду на викладене, відповідачка вважає позовні вимоги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню у повному обсязі.

17 грудня 2025 року в судове засідання сторони не з`явились. Підготовче судове засідання закрито ухвалою суду. Судове засідання призначено на 28 січня 2026 року.

У судове засідання, призначене на 28 січня 2026 року, сторони з`явилися.

Відповідно до положень ст. 209 ЦПК України , завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат. У ході судового засідання за правилами, зокрема ст.ст. 227, 228, 229, ЦПК України, позивач вказав, що бажає отримати лише витрати за ремонт у розмірі 76 451,87 грн, що підтверджується наданим ним висновком судової будівельно-технічної експертизи.

Часткова відмова від позову має бути усвідомленою, добровільною та такою, що здійснюється позивачем з метою уточнення обсягу заявлених вимог і приведення їх у відповідність до фактичних обставин справи.

Судом ухвалено відкласти розгляд справи на 18 лютого 2026 року о 14:00.

17 лютого 2026 року від позивача надійшла заява, в якій він підтверджує вимоги матеріальної шкоди у загальному розмірі 146 751,87 грн, не бажає більше зміни позовних вимог, просить судове засідання проводити без нього.

В судове засідання 18 лютого 2026 року позивач не з`явився, судом відповідно до ч. ч. 7, 8 ст. 128 ЦПК України вважається належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи за місцем його реєстрації, заявою просив судове засідання проводити без нього.

Представниця відповідачки ОСОБА_1 у судове засідання з`явилася.

Суд вважав можливим провести судове засідання без особистої участі позивача, з огляду на його заяву, оскільки матеріали справи містять достатньо інформації та доказів для вирішення спору.

Дослідивши матеріали справи в межах заявлених позовних вимог та на підставі наявних у ній доказів, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини (пункти 4, 5 частини другої статті 175 ЦПК України).

У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору (частина шоста статті 175 ЦПК України).

Отже, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів - предмета і підстави позову.

Положеннями частини 4 ст. 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18).

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення:

стягнути з відповідачки ОСОБА_3 на користь позивача ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 146 751,87 грн. на підставі статей 1166, 1167 ЦК України.

Сукупність умов при настанні цивільно-правової відповідальності називають складом цивільного правопорушення.

Відповідно до правових позицій Верховного Суду щодо ст. 1166 ЦК України (відшкодування майнової шкоди) полягає в необхідності аналізу складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв`язок та вина заподіювача.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач покликається на те, що у 2019 році він мав намір придбати житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , та передав відповідачці ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 70 300 грн як завдаток, оскільки вона повідомила, що є власником вказаного будинку. Нотаріальне оформлення договору купівлі-продажу протягом 2019-2022 років не відбулося.

Згідно з доводами позивача, у зв`язку із затягуванням оформлення правочину відповідачка з 2020 року дозволила позивачу проводити ремонтні роботи в будинку, внаслідок чого позивач здійснив ремонт та поніс витрати у розмірі 76 451,87 грн, що підтверджується висновком судової будівельно-технічної експертизи. Також позивач перевіз до будинку власні меблі.

Навесні 2024 року позивачу стало відомо, що відповідачка не була власником будинку, а право власності оформлено на її доньку. Отримані відповідачкою кошти у сумі 70 300 грн як завдаток позивачу не повернуті. У грудні 2022 року відбулась передача 90 000 грн., однак згідно з позицією позивача, вона стосувалася вартості меблів. Згідно з твердженнями позивача, відповідачкою завдано йому матеріальну шкоду у загальному розмірі 146 751,87 грн, яку він просить стягнути на підставі статей 1166, 1167 ЦК України.

У рішенні Великої Палати Верховного Суду в cправі № 204/8017/17, провадження № 14-29цс23 вказано, за змістом статті 264 ЦПК України при вирішенні цивільної справи суд має, насамперед, визначити вид спірних правовідносин між сторонами, обрати норму права, що їх регулює, та правильно її застосувати.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 205 ЦК України).

Правочин купівлі-продажу житлового будинку в Україні відповідно до вимог цивільного законодавства підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню та державній реєстрації права власності. Такий правочин вважається вчиненим і набуває юридичної сили лише з моменту його нотаріального посвідчення та внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Укладення договору купівлі-продажу житлового будинку в іншій формі, ніж нотаріальна, законом не допускається, а передача грошових коштів без належного нотаріального оформлення не породжує правових наслідків переходу права власності.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Відповідно до абзацу першого статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Тлумачення вищенаведених норм ЦК України свідчить, що обов`язковим елементом двостороннього правочину (в даному випадку купівлі-продажу) є дії його сторін щодо набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків, тобто правочин не може бути визнаний таким, що відбувся, без цілеспрямованих дій його сторін, які є вираженням їх волевиявлення.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 372/1684/14-ц).

Відомості державних реєстрів прав презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)). Наявність у Державному реєстрі відомостей про право створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (від нім. buchbesitz - книжкове володіння) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)).

Договір між сторонами суду не надано. Із змісту позовної заяви вбачається, що домовленості, заявлені позивачем, між сторонами були досягнуті в усній формі.

Щодо правочину.

Слід розрізняти поняття правочину та договору, на що неодноразово звертав увагу Верховний Суд.

На підтвердження вчинення сторонами дій, спрямованих на реалізацію заявленого правочину, позивачем було надано суду розписку про передачу грошових коштів, нібито складену відповідачкою. У ході дослідження розписки, позивачем вказано, що були й інші розписки, й інші передачі коштів, природа їх суду не зрозуміла, відношення до предмета позову - також.

Представницею відповідачки заперечено факт існування вказаних позивачем правовідносин між сторонами.

Правова природа вказаної розписки залишається невизначеною. У відзиві відповідачка зазначає, що грошові кошти були передані добровільно у присутності свідка, будь-які договірні чи інші цивільно-правові відносини між сторонами відсутні, а отримані кошти нею були повернені позивачу.

Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду (cправа № 204/8017/17, провадження № 14-29цс23), основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.

Коли факт вираження волевиявлення стороною двостороннього правочину заперечується, наявність вказаних позивачем правовідносин представницею відповідачки також заперечується, не видається можливим констатувати факт наявності правовідносин.

У цьому випадку у суду не виникає можливості піддати юридичній оцінці об`єктивно відсутній юридичний факт (цілеспрямовану дію), існування якого було б зумовлено юридично значимим волевиявленням учасника цивільних правовідносин.

Конструкція частини третьої статті 203 ЦК України визначає наявність волевиявлення учасника правочину обов`язковим і безумовним елементом, додержання якого є необхідним для чинності правочину. При цьому таке волевиявлення має бути: 1) вільним; 2) відповідати внутрішній волі учасника правочину.

За наявними доказами, враховуючи позицію позивача та за сукупністю наявних даних, суд не може встановити як правову природу розписки, так і пов`язати її з існуванням конкретних правовідносин - купівлі-продажу житлового будинку.

Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Тобто, встановивши, що права або інтереси позивача не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову за безпідставністю, недоведеністю чи необґрунтованістю.

Відповідно до правових позицій Верховного Суду, за змістом ст. 1166 ЦК України для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків, необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками, вини. Наявність перших трьох із зазначених елементів доводиться особою, яка звернулася з вимогою про відшкодування збитків. Якщо за результатами оцінки наявних у справі матеріалів доказів, поданих учасниками справи, з`ясовано недоведеність позивачем наявності зазначених трьох елементів складу цивільного правопорушення з боку відповідача, це унеможливлює застосування до останнього цивільної відповідальності у вигляді стягнення збитків (відшкодування шкоди) (справа № 905/2191/15).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 року у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 року у справі №902/761/18, від 04.12.2019 року у справі №917/2101/17).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Згідно зі ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За вимогами ст. ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.76 ЦПК України).

Відповідно до ч.1 ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Таким чином, належними вважатимуться докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають належати до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Суд констатує недостатність доказів для задоволення вимог позивача, позивач не довів заявлені в позовній заяві обставини.

Таким чином, посилаючись на положення ст. 1166 ЦК України (відшкодування майнової шкоди), позивач не довів обов`язкових елементів складу цивільного правопорушення. У задоволенні позовних вимог слід відмовити з огляду на недоведеність.

Якщо суд дійде переконання про порушення прав, свобод чи інтересів позивача, він має надати оцінку обраному позивачем способу захисту та з`ясувати, чи є цей спосіб правомірним та ефективним, оскільки обрання способу захисту, що не відповідає цим критеріям, є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.06.2024 року у справі №128/1243/22).

Щодо заявлених позивачем витрат у розмірі 76 451,87 грн, згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи.

Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява від 09.12.1994 року №18390/91, §29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND», заява від 27.09.2001 року №49684/99, §2).

Статтею 49 ЦПК України унормовані процесуальні права та обов`язки сторін.

Так, відповідно до частин другої та третьої статті 49 ЦПК України, крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу: позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу; позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження; відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Подібний за змістом висновок зроблений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 року у справі №638/2304/17.

Здійснюючи право на судовий захист, звертаючись до суду, особа повинна зазначити суб`єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Так, суду надано висновок судової будівельно-технічної експертизи № 3 СЕ-19/115-24/18136-БТ від 12 травня 2025 року, відповідно до якого вбачається, що вартість виконаних ремонтних робіт у житловому будинку становить 76 451 грн 74 коп. Вказаний висновок визначає орієнтовний обсяг та вартість робіт, однак сам по собі не підтверджує факту понесення витрат саме позивачем, не встановлює джерела фінансування таких робіт, а також не визначає особу, зобов`язану здійснювати їх відшкодування.

Позивачем неодноразово вказано, однак не враховано, що відповідачка не є власником вказаного житлового будинку, не здійснювала володіння чи розпорядження ним. Відтак відсутні будь-які правові підстави для покладення на неї обов`язку відшкодовувати витрати позивача, навіть у випадку, якщо такі витрати фактично були здійснені.

Відповідно до статті 316 Цивільного кодексу України право власності є правом особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею та у своєму інтересі. Згідно зі статтею 319 цього ж Кодексу власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а також несе тягар утримання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, статтею 322 Цивільного кодексу України передбачено, що власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить. Отже, саме власник об`єкта нерухомості є належним суб`єктом прав та обов`язків, пов`язаних із його утриманням, ремонтом та можливим відшкодуванням витрат, якщо такі виникають на підставі закону або договору.

Суд додатково зазначає, що у разі заявлення вимог про відшкодування витрат на поліпшення чи ремонт чужого майна підлягають застосуванню також положення статей 1212-1215 Цивільного кодексу України щодо набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (безпідставне збагачення). Однак обов`язковою умовою для задоволення таких вимог є встановлення факту набуття або збереження майна саме відповідачем, а також наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями позивача та збільшенням майнового стану відповідача.

У даному випадку слід зазначити, що до позовної заяви не долучено належних та допустимих доказів, які б підтверджували фактичне понесення позивачем витрат на ремонт: відсутні первинні бухгалтерські документи, договори підряду, акти виконаних робіт, платіжні документи, що підтверджують оплату матеріалів чи послуг. Не надано також доказів того, що саме позивач здійснював такі роботи, у який конкретний період вони виконувалися та чи відповідає цей період часу тому, що зазначений у позовній заяві.

Згідно з висновком експерта, визначено вартість робіт станом на момент дослідження, однак не встановлено, ким саме і коли ці роботи були виконані. Також відсутні докази отримання позивачем згоди власника будинку на проведення відповідних ремонтних робіт, що є істотною обставиною при вирішенні питання про можливість подальшого відшкодування витрат.

Отже, з огляду на вимоги чинного законодавства, належним відповідачем у разі заявлення вимог про відшкодування витрат на утримання чи ремонт нерухомого майна може бути особа, яка є власником відповідного майна або яка набула майнової вигоди внаслідок проведення таких робіт. За відсутності правового статусу власника у відповідачки та доказів її збагачення, покладення на неї обов`язку з відшкодування витрат є безпідставним та таким, що не відповідає нормам матеріального права.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

Відповідачка не є власником будинку, не є отримувачем вигоди від проведених робіт. Таким чином, вона є неналежним відповідачем щодо цієї вимоги.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

З огляду на наведене, дослідивши фактичні обставини справи, виходячи із меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить висновку, що в задоволенні позову слід відмовити

Керуючись ст. 55 Конституції України, ст. ст. 16, 202, 203, 638 ЦК України, ст. 4,12,49,76, 77, 81, 89,175, 263, 264 ЦПК України, суддя, -

ухвалив:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заподіяної майнової шкоди у розмірі 146 751 грн 87 коп - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя М. С. Булкат