Рішення від 16 лютого 2026 р. у справі №524/14341/25 — Автозаводський районний суд м. Кременчука

Справа № 524/14341/25

Провадження №2/524/966/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.02.2026 року

Автозаводський районний суд міста Кременчука у складі:

головуючого судді Ковальчук Т. М.,

за участю: секретаря судового засідання Воблікової І. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Кременчуці Полтавської області в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «АвтоКрАЗ» про стягнення компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку за період затримки виплати заробітної плати,

УСТАНОВИВ:

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Автозаводського районного суду міста Кременчука із зазначеною позовною заявою, у якій, з урахуванням клопотання про зменшення позовних вимог, просить стягнути з Акціонерного товариства «АвтоКрАЗ» (далі – АТ «АвтоКрАЗ») на його користь: 7084,14 грн компенсації за невикористану відпустку; середній заробіток за період затримки виплати заробітної плати по день ухвалення судового рішення, а також 10000,00 грн витрат на правничу допомогу.

На обґрунтування вимог позивач посилається на те, що у період із 21 липня 2023 року по 23 вересня 2025 року він перебував у трудових відносинах з АТ «АвтоКрАЗ», працював на посаді електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування, а 23 вересня 2025 року був звільнений за власним бажанням згідно з наказом № 221 від 23 вересня 2025 року. Під час його звільненні відповідач не сплатив йому: заборгованість із заробітної плати за період роботи з 2024 року по 2025 рік у сумі 46638,82 грн; компенсацію за невикористані дні основної щорічної відпустки в кількості 14 днів (10 днів невикористаної основної щорічної відпустки за період роботи з 21 липня 2024 року по 20 липня 2025 року та 4 дні невикористаної основної щорічної відпустки за період роботи з 21 липня 2025 року по 23 вересня 2025 року) у сумі 7084,14 грн, що разом складає 53722,96 грн та підтверджується довідкою про нараховану та виплачену заробітну плату від 30 жовтня 2025 АТ «АвтоКрАЗ».

Ухвалою від 13 листопада 2025 року Автозаводський районний суд міста Кременчука відкрив провадження у справі для розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Відповідач подав відзив, у якому зазначив, що заборгованість із виплати позивачу заробітної плати за 2024 та 2025 роки становила не 46638,82 грн, а 43638,82 грн, яку 06 листопада 2025 року АТ «АвтоКрАЗ» вже виплатило, а сума 7084,14 грн компенсації за невикористані 14 календарних днів відпустки були включені до загальної суми заборгованості за вересень 2025 року, що відображено у довідці № 478 від 07 листопада 2025 року.

Щодо розрахунку компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати під час звільнення, просив урахувати, що така сума, виходячи з дати звільнення 23 вересня 2025 року та дати кінцевого розрахунку 06 листопада 2025 року, має становити 23168,64 грн за 32 робочі дні, а не стягуватися по дату ухвалення судового рішення, як просить позивач. При цьому, посилаючись на викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19117 та від 26 червня 2019 року № 716/9584/15-ц висновки, а також на те, що 06 листопада 2022 року відбулося відчуження акцій АТ «АвтоКрАЗ» як стратегічно важливого підприємства, а затримка у виплаті заробітної плати працівникам АТ «АвтоКрАЗ» була пов`язана з відсутністю вільних обігових коштів на рахунках цього підприємства, викликаною скрутним фінансово-економічним становищем, закритою процедурою банкрутства та відсутністю інвестиційної та грантової грошової підтримки, то у розумінні частини третьої статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» роботодавець звільняється від відповідальності за порушення строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або інших обставин непереборної сили. Так, на підтвердження таких обставин відповідач посилається на багаторічну кредиторську заборгованість, воєнний стан та нерегулярність фінансування та просить відмовити позивачу у стягненні компенсації за затримку виплати заробітної плати, або зменшити її до 1% від заявленої суми.

Представник позивача подала відповідь на відзив, у якому пояснила, що дійсно 06 листопада 2025 року після звернення позивача до суду з позовною заявою відповідач перерахував позивачу на його банківський рахунок заборгованість із заробітної плати в сумі 43638,82 грн. Додатково зазначила, що під час друкування позову виникла арифметична помилка, а саме не правильно було зазначено заборгованість із заробітної плати замість 43638,82 грн було помилково вказано 46638,82 грн.

Щодо стягнення компенсації за невикористані дні основної щорічної відпустки зауважила, що на адвокатський запит від 23 жовтня 2025 року відповідачем було надано відповідь за вих. № 21/22-84 від 30 жовтня 2025 року, в якій зазначено, що кількість невикористаних днів щорічної основної відпустки, які підлягають компенсації позивачу складає – 10. Тобто, відповідач не міг порахувати компенсацію позивачу за невикористані 14 днів основної щорічної відпуски, оскільки він їх не зазначив у відповіді; загальна сума нарахованої та виплаченої заробітної плати позивачу залишилася незмінною, що у відповіді на адвокатський запит, що у довідці про нараховану та виплачену заробітну плату, яка є додатком до відзиву. Більш того, саме позивачем у позовній заяві було зазначено, що компенсації підлягає саме 14 днів основної щорічної відпустки, право на які винило у нього на момент звільнення. Отже, за доводами представника позивача, «корінець нарахованої заробітної плати за вересень» не є належним та допустимим доказом у справі, оскільки з нього неможливо зрозуміти яка саме заробітна плата нарахована за вересень 2025 року; у ньому є нечитабельні строки, зокрема, не зрозуміло за що нараховано 10364,43 грн; плати за вересень зазначена у сумі 35046,09 грн, що не відповідає ні загальній сумі заборгованості із заробітної плати, ні сумі нарахованої та виплаченої заробітної плати, зазначеної в довідці про нараховану та виплачену заробітну плату, яка є додатком до відзиву відповідача. Ураховуючи зазначене, вважає, що твердження відповідача про нарахування та виплату позивачу компенсації за невикористані дні основної щорічної відпустки не відповідають дійсності, тому просить задовольнити цю вимогу позивача в повному обсязі.

При цьому позивач погодився щодо наданого відповідачем розрахунку середнього заробітку за весь період затримки по день його проведення в сумі 23168,64 грн. Також звернув увагу, що зазначена сума має бути стягнута з відповідача без утримання податків й інших обов`язкових платежів, що узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові Пленуму від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», а також у рішенні Верховного Суду України від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц.

Водночас не погодився щодо аргументації відповідача про наявність підстав для зменшення суми середнього заробітку за весь період затримки розрахунку в 23168,64 грн, яка має бути стягнута на користь позивача, пославшись на пункт 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», де роз`яснено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

За доводами представника позивача, оскільки, відповідач не здійснив розрахунок в день звільнення позивача, а здійснив розрахунок тільки 06 листопада 2025 року після звернення останнього до суду, наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність у вигляді відшкодування винною особою, яке спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення із ним розрахунку з боку роботодавця. При цьому зауважив щодо помилкового посилання відповідача на викладені у постанові Великої Палати Верховного суду від 26 червня 2019 року № 716/9584/15-ц висновки, за якими суд може зменшити за певних умов суму відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, і зазначив наступне. Розмір заборгованості роботодавця перед позивачем складає 43638,82 грн, що перевищує розмір його середньої заробітної плати майже в три рази, що є для нього великою сумою, тобто затримка є тривалою, а сума не є малозначною. Також зазначив, що позивач звільнився у вересні 2025 року, а заборгованість із заробітної плати рахується ще за 2024 рік, що підтверджує тривалий період затримки щодо виплати заборгованості із заробітної плати та грубе порушення законних прав позивача. Сума відшкодування, передбачена статтею 117КЗпП, не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку під час звільнення, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було б передбачити. Так, 30 листопада 2020 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову у справі № 480/3105/19, у якій в частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, зазначив, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум, зменшується відповідно і розмір відповідальності, передбачений статтею 117 КЗпП. Однак, як вбачається із відзиву відповідача, під час звільненні позивача з ним не було проведено навіть часткового розрахунку щодо виниклого боргу із заробітної плати, а тому відсутні будь-які підстави для зменшення розміру відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП. Щодо посилання відповідача на частину третю статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», в якій зазначено, що роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або інших обставин непереборної сили, зазначив, що у 2024 та 2025 роках, за які у відповідача виникла заборгованість перед позивачем щодо виплати заробітної плати, бойові дії на території Полтавської області, зокрема у місті Кременчуці, не велись; відповідачем не надано жодного доказу щодо наявності обставин непереборної сили, через які в нього не було можливості виплатити позивачу заробітну плату; щодо АТ «АвтоКрАЗ» не розпочато процедуру банкрутства; оцінка твердження відповідача щодо фактичного блокування рахунків Департаментом ДВС Відділу державної виконавчої служби МЮ України, у тому числі і тих, з яких йде виплата заробітної плати працівникам є критичною, доказів на підтвердження цього не надано. Ураховуючи зазначене, вина відповідача щодо невиплати позивачу заборгованості із заробітної плати доведена в повному обсязі, доказів відсутності вини не надано, а сама відсутність у відповідача вільних обігових коштів не звільняє його від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП.

Представник відповідача звернувся з заявою, в якій звернув увагу на те, що доводи про наявність підстав для стягнення з відповідача 7084,14 грн за невикористані дні відпустки, спростовано ним у відзиві на позовну заяву, зокрема, зазначено, що цю суму було враховано у загальний розмір заборгованості, який вже виплачено позивачу 06 листопада 2025 року. Окрім того, зауважив про відсутність підстав для стягнення середнього заробітку по дату ухвалення судового рішення, оскільки такі строки обмежено строком фактичної виплати такої заборгованості.

Позивач в судове засідання не з`явився, його представник звернулася до суду з заявою, в якій просить проводити розгляд справи без її та позивача участі.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, його представник звернувся до суду з заявою, в якій просить проводити розгляд справи без його та відповідача участі; позовні вимоги заперечив повністю; витрати на правову допомогу просить відхилити, посилаючись на те, що вони не підтверджені належними доказами, є необґрунтованими та значно завищеними, зокрема, ураховуючи позасудове вирішення спору щодо основного боргу.

Згідно з частиною першою статті 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом.

Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши письмові докази, оцінивши докази кожен окремо та в їх сукупності, повно, об`єктивно та всебічно з`ясувавши обставини справи, дійшов таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частинами першою, другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Суд установив, що з 21 липня 2023 року по 23 вересня 2025 року ОСОБА_1 знаходився у трудових відносинах з АТ «АвтоКрАЗ», працював на посаді електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування, що підтверджується записами у його трудовій книжці; 23 вересня 2025 року звільнений за власним бажанням згідно з наказом № 221 від 23 вересня 2025 року.

Обставини щодо невиплати позивачу на день звільнення заробітної плати у сумі 43638,82 грн сторони визнають та не заперечують; 06 листопада 2025 року АТ «АвтоКрАЗ» перерахувало зазначену суму позивачу, у зв`язку з чим останній зменшив розмір позовних вимог.

Спірним у цій справі питанням є, зокрема, наявність підстав для стягнення з АТ «АвтоКрАЗ» на користь ОСОБА_1 7084,14 грн компенсації за невикористану відпустку, а також 23168,64 грн середнього заробітку за період затримки виплати заробітної плати.

Статтею 43 Конституції України закріплено, зокрема, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частиною третьою статті 94 КЗпП України встановлено, що питання державного і договірного регулювання праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

У статті 94 КЗпП та статті 1 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» зокрема, визначено, що заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У статті 21 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» зокрема, визначено, що працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

За правилами статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

У пункту 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» судам роз`яснено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи – по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Так, середній заробіток працівника розраховується відповідно до статті 27 Закону «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

До розрахункового періоду включаються два місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 1 розділу І Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року, цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках: л) інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ вказаного вище Порядку, у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

За змістом пункту 5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Пунктом 8 розділу IV Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на число календарних днів за цей період.

За наданими відповідачем розрахунками середньоденна заробітна плата позивача становить 724,02 грн, а сума компенсації за весь період затримки виплати заробітної плати – 23168,64 грн (за 32 робочі дні за період із 23 вересня 2025 року по 06 листопада 2025 року).

Погоджуючись із правильністю здійснення розрахунку цієї суми, позивач не погодився з доводами відповідача щодо наявності обставин для зменшення цієї суми.

Так, відповідач посилається на правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, за якими, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій); від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, в якій зазначено, зокрема, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. При цьому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні; окрім того, наводить положення частини третьої статті 10 Закону України від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», відповідно до якої роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.

При цьому, як підставу для такого зменшення/звільнення відповідач зазначає відчуження акцій АТ «АвтоКрАЗ» як стратегічно важливого підприємства, а затримку у виплаті заробітної плати працівникам АТ «АвтоКрАЗ» пояснює відсутністю вільних обігових коштів на рахунках цього підприємства, викликаною скрутним фінансово-економічним становищем, закритою процедурою банкрутства та відсутністю інвестиційної та грантової грошової підтримки. Окрім того, на підтвердження таких обставин відповідач посилається на багаторічну кредиторську заборгованість, воєнний стан та нерегулярність фінансування.

Суд критично оцінює наведені відповідачем доводи та виходить із недоведеності ним існування передбачених частиною третьою статті 10 Закону «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» обставин для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, а також не вбачає наявності наведених у зазначених вище постановах Великої Палати Верховного Суду обставин для зменшення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Ураховуючи наведене, вимога позивача про стягнення з відповідача 23168,64 грн за час затримки виплати заробітної плати підлягає задоволенню.

Щодо вимог ОСОБА_1 про стягнення з АТ «АвтоКрАЗ» 7084,14 грн компенсації за невикористану відпустку суд вважає необхідним зазначити наступне.

Відповідно до частини першої статті 83 КЗпП України та частини першої статті 24 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину – інваліда з дитинства підгрупи А І групи.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

У пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» судам роз`яснено, що, розглядаючи спори про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, необхідно виходити з того, що згідно зі статтею 83 КЗпП вона може бути стягнена на вимогу працівника за всі дні невикористаної ним основної й додаткової щорічної відпустки та додаткової відпустки для працівників, які мають дітей (ст.1821 КЗпП), тільки в разі звільнення його з роботи, а під час неї – лише за частину цих відпусток за умови, що тривалість наданих йому при цьому щорічної й додаткової відпусток становить не менше 24 календарних днів та що працівник не є особою віком до 18 років. Якщо працівник з не залежних від нього причин (не з його вини) не використав щорічну відпустку і за роки, що передували звільненню, суд на підставі статті 238 КЗпП має право стягнути грошову компенсацію за всі дні невикористаної відпустки.

За доводами позивача, відповідач на час звільнення не виплатив йому також компенсацію за невикористані дні основної щорічної відпустки в кількості 14 днів (10 днів невикористаної основної щорічної відпустки за період роботи з 21 липня 2024 року по 20 липня 2025 року та 4 дні невикористаної основної щорічної відпустки) за період роботи з 21 липня 2025 року по 23 вересня 2025 року у сумі 7084,14 грн.

Натомість відповідач стверджує, що зазначена сума була включена до загальної суми заборгованості за вересень 2025 року, що відображено у довідці № 478 від 07 листопада 2025 року.

Так, у доданій до відзиву довідці щодо здійснених ОСОБА_1 нарахувань за вересень 2025 року міститься інформація щодо компенсації за невикористану відпустку у сумі 7084,14 грн.

Ураховуючи наведене, доводи позивача про невиплату такої компенсації спростовуються дослідженими матеріалами справи, а посилання на те, що відповідач не міг порахувати компенсацію позивачу за невикористані 14 дні основної щорічної відпуски, оскільки він їх не зазначив у відповіді на адвокатський запит, є лише припущеннями представника позивача, які не підтверджуються жодними належними доказами.

Частина третя статті 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями частин першої – четвертої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частина перша статті 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до частини шостої цієї статті доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статі 89 ЦПК України).

Отже, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнення з АТ «АвтоКрАЗ» на його користь 23168,64 грн середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати.

Оскільки позивач в силу вимог пункту 9 частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору при зверненні до суду, витрати зі сплати судового збору відповідно до вимог статті 141 ЦПК України слід покласти на відповідача.

Таким чином, з відповідача підлягає стягненню на користь держави судовий збір у сумі 1211,20 грн.

Окрім того, за правилами статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою, підлягають розподілу разом з іншими судовими витратами. Розмір витрат на правничу допомогу визначається згідно з умовами договору про надання правової допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Представник позивача на підтвердження понесення таких витрат долучив до матеріалів справи договір про надання правничої допомоги від 23 жовтня 2025 року, а також квитанцію № 1 від 23 жовтня 2025 року про сплату Камінським М. А. 10000,00 грн.

Натомість представник відповідача, заперечуючи проти стягнення заявлених позивачем витрат на правову допомогу, посилається на відсутність належних доказів, необґрунтованість та завищення таких розрахунків.

Так, суд враховує, що у розумінні статті 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, виходячи з критерію співмірності можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Водночас у статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.

Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 і підтримані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 та Додатковій постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2025 року у справі № 340/8675/23.

У постановах від 19 лютого 2022 року № 755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України (критерії співмірності) суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені, зокрема, частиною третьою статті 141 ЦПК України (критерії пропорційності і обґрунтованості), може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.

У постанові від 28 квітня 2021 року у справі № 640/3098/20 Верховний Суд зазначав, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Зокрема, від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

У матеріалах справи міститься, зокрема, договір про надання правничої допомоги від 23 жовтня 2025 року, за умовами якого сторони визначили фіксований розмір послуг – 10000,00 грн; у вартість цих послуг входить: консультація клієнта – 1500,00 грн, підготовка адвокатського запиту – 1500,00 грн, підготовка доказової бази – 1000,00 грн, підготовка позовної заяви – 4000,00 грн, участь у двох судових засіданнях – 2000,00 грн.

Ураховуючи зміст наведеного договору та розгляд цієї справи без участі сторін за заявами їх представників, керуючись визначеними частиною третьою статті 141 ЦПК України критеріями, суд вважає, що обґрунтованою і пропорційною до предмета спору у цій справі буде сума 8000,00 грн, яка з урахуванням пропорційності розміру задоволених позовних вимог (76,58%) підлягає зменшенню до 6126,40 грн.

На підставі викладеного, керуючись статтями 10, 12, 13, 76-81, 137, 141, 263-265, 273, 352, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Задовольнити частково позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «АвтоКрАЗ» про стягнення компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку за період затримки виплати заробітної плати.

Стягнути з Акціонерного товариства «АвтоКрАЗ» на користь ОСОБА_1 23168 (двадцять три тисячі сто шістдесят вісім) грн 64 коп. середнього заробітку за затримку виплати заробітної плати та 6126 (шість тисяч сто двадцять шість) грн 40 коп. витрат на правничу допомогу.

У задоволенні інших позовних вимог – відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства «АвтоКрАЗ» на користь держави 2422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн 40 коп. судового збору за наступними реквізитами:

Отримувач коштів ГУК у м. Києві/м. Київ/22030106

Код отримувача (код за ЄДРПОУ) 37993783

Банк отримувача Казначейство України (ЕАП)

Рахунок отримувача UA908999980313111256000026001

Код класифікації доходів бюджету 22030106

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Полтавського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Акціонерне товариство «АвтоКрАЗ», ЄДРПОУ 05808735, місцезнаходження: вул. Київська, буд. 62, м. Кременчук, Полтавська обл.

Суддя Т. М. Ковальчук