Постанова від 17 лютого 2026 р. у справі №140/3810/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 лютого 2026 рокуЛьвівСправа № 140/3810/25 пров. № А/857/31242/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючий-суддя Довга О.І.,

суддя Запотічний І.І.,

суддя Шинкар Т.І.

розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30 червня 2025 року (головуючий суддя Ксензюк А.Я., м.Луцьк) у справі №140/3810/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військова частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

14.04.2025 позивач ( ОСОБА_1 ) звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Військова частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), в якому просив: визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 05.10.2017 по день фактичного розрахунку 13.03.2025; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні з 05.10.2017 по день фактичного розрахунку 13.03.2025.

Позов обґрунтовує тим, що позивач проходив військову службу в органах Державної прикордонної служби України. Наказом ІНФОРМАЦІЯ_2 «По особовому складу» від 03.10.2017 №226-ом припинено (розірвано) контракт та звільнено з військової служби за підпунктом «г» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини: наявність у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років) пункту 1 частини 8 статті 26 Закону у запас старшого прапорщика ОСОБА_1 , інспектора прикордонної служби 1 категорії – кулеметника відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » ІІІ категорії (тип В). Вказує, що відповідно до витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 «По особовому складу» від 04.10.2017 №227-ос «По особовому складу» виключено зі списків особового складу і всіх видів забезпечення позивача 04.10.2017. Позивач зазначив, що 14.03.2025 поза строками проведення розрахунку при звільненні з військової служби відповідач виплатив йому індексацію грошового забезпечення на загальну суму 18982,36 грн, що підтверджується випискою по надходженню по картці/рахунку АТ КБ «Приватбанк». Таким чином, враховуючи те, що відповідачем на день виключення позивача із списків військової частини повністю не проведено розрахунку при звільненні з військової служби, а остаточний розрахунок проведено лише 14.03.2025, позивач вважає, що набув право на виплату середнього заробітку за час затримки такого розрахунку.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 30 червня 2025 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) щодо не проведення ОСОБА_1 нарахування та виплати середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні зі служби. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 81 247,13 грн. (вісімдесят одна тисяча двісті сорок сім гривень 13 копійок).

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального права зазначив, що під час проходження військової служби позивачу виплачувалось належне грошове забезпечення, яке обчислювалось та нараховувалось у межах виділених НОМЕР_2 прикордонному загону коштів, у відповідності до ст. 17 Конституції України, ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Постанови Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», Постанови Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 року № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій», Інструкції № 425. Вказує, що з витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 від 04.10.2017 №227-ОС вбачається, що ОСОБА_1 був звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу і всіх видів забезпечення з 04.10.2017, і безпосередньо після звільнення у нього не виникало зауважень щодо нарахованих і виплачених йому сум грошового забезпечення. Вперше позивач звернувся до суду із позовом про виплату йому належних, але не виплачених при звільненні сум, 19.03.2025 (справа №140/2843/25, №140/2844/25, відомості з Е-суду). Тобто, у даному випадку спір про належні позивачеві суми при звільненні з приводу вище вказаних складових грошового забезпечення виник через 7,5 років після виключення позивача зі списків військової частини. Отже, з урахуванням вище викладеного, на переконання відповідача, слід прийти до висновку, що у спірних правовідносинах не настало передбачених у частині другій статті 117 КЗпП України умов для нарахування та виплати середнього грошового забезпечення (середнього заробітку) за час затримки розрахунку при звільненні. Щодо періоду, за який має бути нарахований та виплачений середній заробіток за час затримки розрахунку, вказав, що позивач звернувся до суду із позовною заявою 14.04.2025 про нарахування та виплату середнього грошового забезпечення за весь за час затримки розрахунку при звільненні з 05.10.2017 по день фактичного розрахунку 13.03.2025. Апелянт повністю не згідний із наведеними розрахунками в позовній заяві та періоду за який має бути виплачений середній заробіток. Зокрема, представником позивача в позовній заяві зазначено, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.10.2017 по день фактичного розрахунку 13.03.2025. Відповідач стверджує, що остаточний розрахунок з позивачем (з матеріалів позовної заяви) був проведений 14.03.2025, тобто після набрання чинності нової редакції Кодексу законів про працю України, таким чином, розмір відшкодування може бути розрахований за період не більше 6 місяців. Крім того, зауважив, що позивачем на даний час ініційовано в судовому порядку інші спори, відтак за вказаних обставин остаточний розрахунок із позивачем, на думку відповідача, не проведено 14.03.2025, а буде здійснено на виконання судових рішень у справі №140/2843/25, №140/2844/25, №140/2892/25, №140/3008/25. Враховуючи відсутність факту проведення з позивачем остаточного розрахунку при звільненні, стягнення середнього заробітку на користь позивача за весь період затримки розрахунку при звільненні є безпідставним та передчасним. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити.

Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно до ч. 4 ст. 304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС) суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави.

Судом встановлені наступні обставини.

ОСОБА_1 проходив військову службу у В/ч НОМЕР_1 та з 04.10.2017 був виключений зі списків особового складу частини та всіх видів грошового забезпечення, що підтверджується витягом з наказу №227-ос від 04.10.2017 «По особовому складу».

24.02.2025 на адресу відповідача представником позивача адвокатом Каверіним С.М. було надіслано адвокатський запит стосовно надання інформації про суми нарахованих та виплачених сум грошового забезпечення за період проходження служби ОСОБА_1 .

Як слідує з виписки АТ «Приватбанк» по надходженням по картці ОСОБА_1 , В/ч НОМЕР_1 14.03.2025 було перераховано кошти в загальній сумі 18 982,36 грн., коментар по платежу: заробітна плата.

Позивач, вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, звернувся в суд першої інстанції з позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не довів ті обставини, на яких ґрунтуються його заперечення.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне.

Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Статтею 43 Конституції України закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

За правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Згідно рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З дня звільнення позивача з військової служби 04.10.2017, В/ч НОМЕР_1 здійснила належні донарахування та виплату грошового забезпечення в загальній сумі 18 982,36 грн., 14.03.2025, що підтверджується випискою по надходженням по картці/рахунку ОСОБА_1 АТ «Приватбанк».

При вирішенні спору апеляційний суд, в силу приписів частини п`ятої статті 242 КАС України, враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду від 31.03.2021 у справі № 120/2617/20-а, які полягають у такому.

Положення частини першої і частини другої статті 117 КЗпП України стосуються відмінних (різних) правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, при цьому істотне значення має наявність спору щодо суми належних працівникові при звільненні сум.

Частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.

Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.

Відтак, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).

Отже, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Таким чином, колегія суддів констатує, що оскільки при звільненні з військової служби 04.10.2017 (день виключення зі списків особового складу частини) позивачу не повністю виплачено грошове забезпечення, а остаточний розрахунок проведений лише 14.03.2025, то це є порушенням статті 116 КЗпП України та відповідно до статті 117 цього Кодексу - підставою для виплати середнього заробітку за весь час затримки.

19.07.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-IX (Закон № 2352-IX), яким внесені зміни до КЗпП України, частину першу та другу статті 117 викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Проаналізувавши вищенаведені правові положення, апеляційний суд наголошує, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX - 19.07.2022, положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону №3248-ІV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП України в редакції Закону №3248-ІV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-ІХ.

Відтак, необхідно враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. Належить також враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22.

З матеріалів справи вбачається, що остаточний розрахунок з позивачем мав бути проведений 04.10.2017, натомість належні до виплати суми в розмірі 18 982,36 грн. були виплачені 14.03.2025.

Отож, період затримки розрахунку при звільненні необхідно розділити: з 05.10.2017 (перший день затримки) по 18.07.2022, що становить 1748 днів; з 19.07.2022 по 13.03.2025, що становить 969 днів.

З наявної в матеріалах справи особової картки грошового забезпечення ОСОБА_1 за 2017 рік слідує, що за серпень-вересень позивачу було нараховане грошове забезпечення за два останні повні місяці перед звільненням становить в загальному розмірі 20 655,73 грн., зокрема: 10 331,67 грн. за серпень 2017 року, 10 324,06 грн. за вересень 2017 року.

Виходячи з цього, середньоденна заробітна плата становить 338,62 грн (20 655,73 грн / 61 - кількість календарних днів у серпні-вересня 2017 року = 338,62 грн).

Розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.10.2017 по 18.07.2022 складає 591 907,76 грн. (338,62 грн х 1748 днів), що значно перевищує розмір несвоєчасно виплаченої суми грошового забезпечення (18 982,36 грн).

Істотність частки індексації грошового забезпечення із середнім грошовим забезпеченням за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.10.2017 по 18.07.2022 становить: 18 941,05 грн (18 982,36 грн. (розмір несвоєчасно виплачених сум грошового забезпечення) / 591 907,76 грн. (розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.10.2017 по 18.07.2022) = 0,032.

Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню за період з 01.11.2016 по 18.07.2022 з урахуванням істотності частки 0,032, становить: 338,62 грн. (середньоденне грошове забезпечення) х 0,032 х 1748 (кількість днів затримки) = 18 941,05 грн.

При цьому, за період з 19.07.2022 по 13.03.2025, з урахуванням законодавчого обмеження компенсації 6-місячним строком (з 19.07.2022 по 18.01.2023, що становить 184 дні), та правових висновків Верховного Суду в подібних правовідносинах, належна сума за час затримки розрахунку позивачу становить 62 306,08 грн (338,62 грн х 184 дні).

Як наслідок, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, який належить до виплати позивачеві, складає 81 247,13 грн. (18 941,05 грн + 62 306,08 грн).

Таким чином, проаналізувавши вищезазначені нормативно-правові акти, колегія суддів апеляційної інстанції вважає вірним висновок суду першої інстанції щодо зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 81 247,13 грн. (вісімдесят одна тисяча двісті сорок сім гривень 13 копійок).

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об`єктивно і всебічно з`ясованих обставинах, доводи апеляційної скарги їх не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає.

Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб`єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов`язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.

В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30 червня 2025 року у справі №140/3810/25 – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя О. І. Довга

судді І. І. Запотічний

Т. І. Шинкар