Рішення від 16 лютого 2026 р. у справі №215/9422/25 — Тернівський районний суд м. Кривого Рогу

Справа № 215/9422/25

2/215/1356/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 лютого 2026 року Тернівський районний суд м. Кривого Рогу у складі: головуючого, судді - Науменко Я.О., за участю секретаря – Оніщенко Ю.М.,

розглянувши згідно з вимогами ч. 2 ст. 247 ЦПК України без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовною заявою представника позивача – адвоката Борисенко Альони Вікторівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення,

ВСТАНОВИВ:

10.12.2025 представник позивача – адвокат Борисенко А.В., яка діє в інтересах ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до АТ «Українська залізниця» про стягнення з відповідача недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 2017 по 2021 роки у розмірі 8 723,30 грн. та витрат на правову (правничу) допомогу у розмірі 2 500,00 грн.

В обґрунтування позову посилається на те, що ОСОБА_1 з 18.12.1986 працює на підприємстві Акціонерне товариство «Українська залізниця», з 26.06.2017 - у Криворізькій дирекції залізничних перевезень Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на різних посадах, з 03.07.2025 переведена черговим по залізничній станції Терни станції Рядова у Криворізькому регіональному відділі організації роботи станцій виробничого штату виробничого підрозділу «Служба роботи станцій Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця». За період з 2017-2021 роки позивач перебувала у щорічних відпустках та користувалася правом на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення, яка оплачувалась відповідачем не у повному обсязі. З невідомих позивачу обставин, їй не була надана матеріальна допомога у повному обсязі, а лише у розмірі 1 686,40 грн. за 31.12.2016–01.02.2017, 2 528,00 грн. за 16.06.2018-30.06.2018, 2 780,80 грн. за 15.09.2019-28.09.2019, 2 837,50 грн. за 27.07.2020-09.08.2020, – 4 540,00 грн. за 26.07.2021-08.08.2021, тоді як повинна бути у розмірі: 2017 рік – 3 200,00грн., 2018 рік – 3 723, 00 грн., 2019 рік – 4 173,00 грн., 2021 рік – 6 000 грн.

Отже, сума недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення становить 8 723,30 грн.

Ухвалою суду від 22.12.2025 відкрито провадження у справі та призначено судовий розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

12.01.2026 до суду надійшов відзив представника відповідача Акціонерного товариства «Українська залізниця» за позовом до ОСОБА_1 про стягнення недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення. У відзиві зазначено, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Щодо витрат на професійну правничу допомогу представник відповідача вказує, що заявлена до стягнення сума є завищеною, необґрунтованою та неспівмірною з критеріями, визначеними ч. 4 ст. 137 ЦПК України. На її думку, справа не є складною, не потребувала значного обсягу правової роботи, а в матеріалах справи відсутній детальний опис виконаних адвокатом дій із зазначенням фактично витраченого часу. З огляду на це, заявлена сума не відповідає принципам розумності та співмірності, а тому підлягає зменшенню або відмові у її стягненні. Крім того, відповідач заявляє про пропуск позивачем строку позовної давності. Позов подано у грудні 2025 року з вимогами про стягнення недоплаченої матеріальної допомоги за період 2017–2021 років. Відповідно до ст.ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України загальна позовна давність становить три роки та застосовується судом за заявою сторони. Також ст. 233 КЗпП України встановлює спеціальний тримісячний строк звернення до суду у трудових спорах. Оскільки спірні виплати здійснювалися у 2017–2021 роках, а позивач звернувся до суду після спливу як загального, так і спеціального строку, при цьому не довів поважності причин його пропуску, відповідач вважає це самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. У зв`язку з викладеним представник відповідача просить суд врахувати наведені доводи та відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, а також не визнавати заявлені витрати на правничу допомогу обґрунтованими та співмірними.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов до таких висновків.

Позивач ОСОБА_1 з 18.12.1986 працює на підприємстві Акціонерне товариство «Українська залізниця», з 26.06.2017 - у Криворізькій дирекції залізничних перевезень Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на різних посадах, з 03.07.2025 переведена черговим по залізничній станції Терни станції Рядова у Криворізькому регіональному відділі організації роботи станцій виробничого штату виробничого підрозділу «Служба роботи станцій Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», про що свідчить копія трудової книжки (а.с.16-19).

У періоди 2017-2021 роки позивачу надавалась щорічна графікова тарифна відпустка та вона отримувала матеріальну допомогу на оздоровлення, що підтверджується розрахунковими листами за 2017, 2018, 2019, 2021 роки, виданою начальником ОРГ-2 «Служба роботи станцій» Криворізького регіону Кабанець О.В., в якій зазначено, що позивачу ОСОБА_1 була виплачена матеріальна допомога на оздоровлення за 2017 рік – 1 686,40 грн., 2018 рік – 2 528,00 грн., за 2019 рік – 2 780,80грн., за 2020 рік (у 2021 році) – 2 837,50 грн., за 2021 рік – 4 540 грн. (а.с.20-23).

Згідно зі ст. 10 КЗпП України, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Відповідно до ст.13 КЗпП України та ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди», зміст колективного договору визначається сторонами.

Положеннями статті 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов`язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т.і.). Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії.

Згідно зі ст. 18 КЗпП України положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов`язковими для роботодавця та працівника.

Відповідно до ч. 2 ст. 97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Пунктом 3.1.14 Колективного договору на 2015 рік, укладеного між Криворізькою дирекцією залізничних перевезень та головою Криворізької територіальної профспілкової організації, схваленого на конференції трудового колективу 18.03.2015 далі – Колективний договір, який є чинним по цей час (що не спростовано сторонами у справі), встановлено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги (а.с.24-26).

На підставі чинного законодавства України та відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди», з метою забезпечення безперервного виконання та фінансування норм і гарантій, визначених Галузевою угодою та діючим колективним договором структурного підрозділу Криворізька дирекція залізничних перевезень Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця», у попередні роки ухвалювалися щорічні постанови про продовження дії колективного договору на відповідний календарний рік: №П-3 на 2017 рік (постанова від 31.01.2017 р.), №П-8-25г. на 2018 рік (постанова від 12.01.2018 р.), №П-2-25г. на 2019 рік (постанова від 04.01.2019 р.), №П-11-89г на 2021 рік (постанова від 28.12.2020 р.). Усі постанови містять зобов`язання щодо: продовження виконання діючого колективного договору на відповідний рік; забезпечення повного обсягу виконання норм і гарантій; покладення контролю на дистанційну комісію з оплати праці.

Пунктом 1.6. Колективний договір дирекції встановлює мінімальні та обов`язкові для застосування трудові й соціальні гарантії та пільги (а.с.25).

Відповідач у відзиві на позов зазначає, що встановлена законом норма щодо неможливості застосування з 01.01.2017 розрахункової величини як мінімальної заробітної плати є імперативною за своєю суттю, та діє незалежно від волі сторін колективного договору, відсутня кваліфікуюча ознака «погіршення становища працівників порівняно з чинним законодавством» у сенсі статті 9 КЗпП України. Висновки позивача щодо нібито порушення умов трудового договору є помилковими. Як вбачається з тексту позовної заяви, позивач посилається на статтю 9 КЗпП та стверджує недійсність умов трудового договору, що, на її думку, діяли у певний період, зокрема посилаючись на положення статті 97 КЗпП України. Згідно зі статтею 97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних і компенсаційних виплат встановлюються підприємствами самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством та генеральною і галузевою угодами. Посилаючись на пункт 3.1.14 колективного договору, позивач стверджує, що з моменту прийняття спільного рішення у формі постанови від 31.03.2017 суттєво змінилися виплати, що нібито створює підстави для визнання недійсними умови його трудового договору. Проте позивач не конкретизує, в чому саме настало погіршення її становища, які істотні умови трудового договору порушено, чи йдеться про зміну системи оплати праці, чи про зміну розміру матеріальної допомоги (40% від окладу). Більш того, сам позивач підтверджує, що отримала матеріальну допомогу відповідно до колективного договору у розмірі 40% від окладу. Водночас вона вважає, що відповідач неправильно застосував розрахункову величину прожитковий мінімум для працездатної особи замість мінімальної заробітної плати. Зазначені розрахункові величини визначаються законодавством (зокрема Законом України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 № 966) та не залежать від волі сторін трудового договору. Тому включення їх розміру як умов трудового договору неможливе, а зміна таких величин у законодавчому порядку не може свідчити про зміну істотних умов праці.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у Рішенні від 26.12.2011 № 20-рп/2011, соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм їх реалізації може змінюватися державою з огляду на фінансово-економічні можливості та необхідність збереження балансу інтересів суспільства. Подібні висновки підтверджено у Рішенні Конституційного Суду від 22.05.2018 № 5-р/2018. Таким чином, спільне рішення сторін колективного договору щодо розрахунку матеріальної допомоги (40% від окладу) та застосування законодавчо визначеної розрахункової величини відповідає чинному законодавству і не порушує істотних умов трудового договору позивача. Посилання позивача на нібито звуження її конституційних прав та на статтю 22 Конституції України є необґрунтованими. Правомірність дій відповідача підтверджується також правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 18.12.2023 у справі № 449/990/22 та від 05.06.2019 у справі № 377/424/17. Відповідно, доводи позивача щодо недійсності умов трудового договору не підлягають задоволенню.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» передбачено, що прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1 600,00 грн., а тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2 000,00 грн., тоді як мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 200,00 грн.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» передбачено, що прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1 860,00 грн., а тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2 325,50 грн., тоді як мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 723,00 грн.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» встановлений прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2019 року був встановлений на рівні 1 921,00 грн., з 01 липня 2019 року – 2 007,00 грн., з 01 грудня – 2 102,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2 401,25 грн., 2 508,75 грн. та 2 627,50 грн. відповідно, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4 173,00 грн.

Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць, з 01 січня 2020 року був встановлений на рівні 2 102,00 грн., з 01 липня 2020 року – 2 197,00 грн., з 01 грудня 2020 року – 2 270,00 грн., а тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2 627,50 грн., 2 746,25 грн. та 2 837,50 грн. відповідно, тоді як мінімальна заробітна плата по Україні з 01 січня 2020 року була встановлена на рівні 4 723,00 грн., з 01 вересня 2020 року – 5 000,00 грн.

Згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2021 року був встановлений на рівні 2 270,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом становив 2 837,50 грн., мінімальна заробітна плата по Україні з 01 січня 2021 року була встановлена на рівні 6 000,00 грн.

Посилання відповідача на імперативний характер норми щодо неможливості застосування з 01.01.2017 мінімальної заробітної плати як розрахункової величини саме по собі не спростовує факту можливого погіршення становища працівника. Відповідно до ст. 9 КЗпП України умови трудових договорів та колективних договорів, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством, є недійсними. При цьому оцінка погіршення здійснюється не формально, а з урахуванням реального обсягу трудових прав та гарантій, які фактично отримує працівник. Якщо внаслідок зміни розрахункової величини зменшився фактичний розмір виплат (зокрема матеріальної допомоги), це свідчить про звуження обсягу майнового права працівника.

Посилання відповідача на ст. 97 КЗпП України також не спростовує доводів позову, оскільки право підприємства самостійно встановлювати форми та системи оплати праці обмежується обов`язком дотримання норм і гарантій, передбачених законодавством. Саме дотримання таких гарантій і є предметом спору. Формальне зазначення у колективному договорі розміру матеріальної допомоги (40 % від окладу) не означає автоматичної правомірності порядку її розрахунку, якщо при цьому застосовано розрахункову величину, яка призвела до зменшення реального розміру виплати.

Твердження відповідача про те, що позивач не конкретизувала, у чому саме полягає погіршення її становища, є безпідставним, оскільки суть спору полягає саме у зменшенні розміру матеріальної допомоги внаслідок застосування прожиткового мінімуму замість мінімальної заробітної плати як розрахункової величини. Факт отримання допомоги у розмірі 40 % від окладу не спростовує доводів позову, оскільки спір виник не щодо відсоткового показника, а щодо бази його обчислення.

Посилання відповідача на рішення Конституційного Суду України не може бути підставою для відмови у позові, оскільки зазначені рішення стосуються загальних підходів до реалізації соціально-економічних прав і не надають роботодавцю права звужувати вже гарантований обсяг трудових виплат без належного нормативного врегулювання та дотримання принципу недопущення погіршення становища працівників. Зміна механізму реалізації соціальних прав державою не тотожна праву роботодавця самостійно змінювати розрахункові показники, якщо це призводить до зменшення виплат. Крім того, правові висновки Верховного Суду, на які посилається відповідач, підлягають застосуванню з урахуванням фактичних обставин конкретної справи. Натомість у даному випадку має значення саме встановлення того, чи призвела зміна розрахункової величини до зменшення гарантованого розміру матеріальної допомоги, та чи відповідає такий підхід принципам трудового законодавства. Таким чином, доводи відповідача про відсутність погіршення становища позивача, правомірність застосування іншої розрахункової величини та недійсність посилань на ст. 9 КЗпП України є безпідставними та не спростовують заявлених позовних вимог.

Так, стаття 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Проаналізувавши у сукупності положення статей 22, 58 Конституції України, статтю 9 КЗпП України, суд приходить висновку, що нові Закони, які погіршують становище працівників, зокрема призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття цих Законів, договорами про працю не мають зворотної сили.

Як вже зазначалося вище, відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік», мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 200 грн., тоді як прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1 600 грн. Зазначене також стосується й інших спірних періодів, зазначених у позові, де розмір мінімальної заробітної плати перевищує розмір прожиткового мінімуму на одну працездатну особу, про що вказано вище.

Таким чином, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII погіршив становище позивача та інших працівників підприємства щодо розміру матеріальної допомоги, звузив її право на матеріальну допомогу, а тому не має зворотної сили та не може бути застосований при визначення розміру цієї допомоги.

Твердження ж відповідача про те, що після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-УІІІ від 06 грудня 2016 року, фактичний розмір матеріальної допомоги на оздоровлення не змінювався, а змінилась лише розрахункова величина, судом не приймаються, так як вказані зміни призвели до зміни реального розміру допомоги, про що зазначено вище.

Виходячи з наведеного, суд приходить до висновку, що дії відповідача щодо недоплати позивачу частини матеріальної допомоги на оздоровлення є неправомірними.

Так, судом встановлено, що недоплачена сума матеріальної допомоги за 2017 - 1 513,60 грн., за 2018 - 1 195,00 грн., у 2019 – 1 392,20 грн. , у 2021 році (за 2020 рік) – 3 162,50 грн., у 2021 – 1 460,00 грн., що разом становить 8 723,30 грн., розмір якої підлягає стягненню з відповідача.

Щодо строків позовної давності слід зазначити, що за змістом ст.2 Закону України «Про оплату праці» до складу заробітної плати крім основної та додаткової, входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Матеріальна допомога на оздоровлення, що надається до щорічної відпустки, є систематичною матеріальною допомогою. Це визначає пункт 2.3.3. Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Госкомстату від 13 січня 2004 року № 5. Таку допомогу виплачують робітникам певних категорій: на оздоровлення; через екологічний стан регіону. Матеріальна допомога на оздоровлення належить до заохочувальних та компенсаційних виплат, що належать до фонду оплати праці.

Отже, матеріальна допомога входить до структури заробітної плати, тому до позовних вимог щодо спірних правовідносин застосовуються скорочені строки позовної давності, встановлені нормами ст.233 КЗпП України.

Відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України, яка була чинною до 19 липня 2022 року, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення заробітної плати без обмеження будь-яким строком у разі порушення законодавства про оплату праці. Частиною 1 цієї ж статті, внесеними змінами Законом України від 01 липня 2022 року, визначено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, за винятком випадків, передбачених частиною другою. Також у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня отримання копії наказу про звільнення, а у справах про виплату сум при звільненні – у тримісячний строк з дня отримання письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми.

Водночас, на підставі п.1 Прикінцевих положень КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст.233 КЗпП, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», з 12 березня 2020 року на всій території України установлено карантин, який неодноразово продовжувався, і був відмінений постановою КМУ від 27 червня 2023 року №651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», з 24.00 год. 30 червня 2023 року.

Відповідно до ч.ч.3, 4 ст.3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Отже, строки звернення позивача до суду за вирішенням трудового спору не були пропущені, оскільки вона мала право звернутися до суду з вимогою про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 2017 року по 2021 рік без обмеження будь-яким строком.

Враховуючи наведене, суд приходить висновку про відсутність підстав для застосування до вказаного спору строків позовної давності і відмови з цих підстав у задоволенні позовних вимог та вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до положень ст.133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Судові витрати на правничу допомогу - це фактично понесені стороною і документально підтверджені витрати, пов`язані з наданням цій стороні правової допомоги адвокатом або іншим спеціалістом в галузі права при вирішенні цивільної справи в розумному розмірі з урахуванням витраченого адвокатом часу.

Згідно з ч.1ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката несуть сторони.

Відповідно до ч. 2 ст.137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

В обґрунтування заявлених вимог до позовної заяви додано договір (угода) про надання правничої допомоги №03/12/01, який було укладено між ОСОБА_1 та адвокатом Борисенко А.В. від 03 грудня 2025 року (а.с.38-41). Відповідно до акту №1 про надання правової допомоги від 03.12.2025 загальна вартість правової допомоги становить 2 500,00 грн., а саме: усна консультація позивача щодо підстав для звернення до суду із позовною заявою ( 30 хв. – 500 грн.); складення позовної заяви та доданих до неї документів (2,5 год.*800 грн./ 1 год. = 2 000,00 грн.) а.с.42, також надано квитанцію про надання правових послуг (а.с.43).

Суд вважає, що вимога в частині відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 2 500,00 грн. підлягає задоволенню.

Згідно зі ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача, у разі задоволення позову на відповідача, у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно задоволених вимог.

З відповідача на користь держави, так як позивач при поданні позову до суду звільнений від сплати судового збору, підлягає стягненню судовий збір у сумі 1 211,20 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 13, 81, 89, 133, 137, 141, 247, 258, 259, 263-265, 268, 279, 354, 355 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов представника позивача – адвоката Борисенко Альони Вікторівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення - задовольнити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 недоплачений розмір матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 8 723 (вісім тисяч сімсот двадцять три) гривень 30 копійок за період 2017 - 2021 роки, включно.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 2 500 (дві тисячі п`ятсот) гривень 00 копійок.

Стягнути на користь держави з Акціонерного товариства «Українська залізниця» судовий збір у розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суд подається протягом тридцяти днів з дня його складання до Дніпровського апеляційного суду.

Повний текст рішення складено і підписано 17.02.2026.

Відомості про учасників справи згідно п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП – НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

Представник позивача: ОСОБА_2 , РНОКПП – НОМЕР_2 , місце здійснення адвокатської діяльності за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідач: Акціонерне Товариство «Українська залізниця», ЄДРПОУ 40075815, місцезнаходження за адресою: 03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5.

СУДДЯ