Рішення від 16 лютого 2026 р. у справі №560/5836/25 — Хмельницький окружний адміністративний суд

Справа № 560/5836/25

РІШЕННЯ

іменем України

17 лютого 2026 рокум. Хмельницький

Хмельницький окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Печеного Є.В., розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – позивач) звернувся до суду із позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі – відповідач), у якому просить: визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати йому середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - а саме невиплати грошової компенсації за відпустку, як учаснику бойових дій та проведення індексації грошового забезпечення; зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільнення за період з 01.11.2018 року по 14.03.2025 року.

Ухвалою судді Хмельницького окружного адміністративного суду Тарновецького І.І. від 15.04.2025 відкрито провадження в адміністративній справі; ухвалено розглянути справу за правилами спрощеного позовного провадження.

На підставі Указу Президента України від 13.12.25 №941/2025 та згідно з наказом Голови Хмельницького окружного адміністративного суду від 17.12.25 №277-П суддю Тарновецького Івана Ігоровича виключено зі штату суддів Хмельницького окружного адміністративного суду.

Відповідно до п. 2.3.44 Положення про автоматизовану систему документообігу, винятково у разі, коли суддя у передбачених законом випадках не може продовжувати розгляд справи, невирішені судові справи передаються для повторного автоматизованого розподілу за вмотивованим розпорядження керівника апарату суду (особи, яка виконує його обов`язки), що додається до матеріалів справи.

Згідно з ч. 9 ст. 31 КАС України невирішені судові справи за вмотивованим розпорядженням керівника апарату суду, що додається до матеріалів справи, передаються для повторного автоматизованого розподілу справ виключно у разі, коли суддя (якщо справа розглядається одноособово) або суддя-доповідач із складу колегії суддів (якщо справа розглядається колегіально) у визначених законом випадках не може продовжувати розгляд справи більше чотирнадцяти днів, що може перешкодити розгляду справи у строки, встановлені цим Кодексом.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.01.2026 справу передано для розгляду судді Хмельницького окружного адміністративного суду Печеному Є.В.

Ухвалою Хмельницького окружного адміністративного суду в особі головуючого-судді Печеного Є.В. від 19.01.2026 прийнято до свого провадження адміністративну справу № 560/5836/25; ухвалено розгляд справи розпочати спочатку; ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справ.

Згідно із позовною заявою, позивач позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити з огляду на таке.

Вказує, що, відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, індексація грошового забезпечення військовослужбовців є складовою грошового забезпечення і підлягає обов`язковому нарахуванню та виплаті.

Зазначає, що грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку учаснику бойових дій є виплатою, що має бути здійснена при звільненні, а її невиплата свідчить про неповний розрахунок.

Стверджує, що рішення суду у справі № 560/19313/23 підтверджує, що відповідач протиправно не виплатив йому індексацію та компенсацію за додаткову відпустку, які належали позивачу ще під час проходження служби і мали бути враховані при остаточному розрахунку в день звільнення.

Посилається на те, що затримка виплати індексації та компенсації за додаткову відпустку тривала з 01.11.2018 до 14.03.2025 року.

На думку позивача, оскільки зазначені суми належали йому ще при звільненні, він має право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки.

Як вказує позивач, середньоденний розмір грошового забезпечення, згідно з довідкою військової частини за вересень–жовтень 2018 року, становить 414,97 грн.

Відповідно до відзиву на позов, відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує та просить у їх задоволенні відмовити з огляду на таке.

Вказує, що у спірних правовідносинах діяв лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

А отже, на думку відповідача, він не допустив порушення прав та законних інтересів позивача.

Окрім того, у відзиві на позов відповідачем завлено клопотання розгляд справи проводити за участю (викликом) представника військової частини НОМЕР_1 .

Розглянувши клопотання, матеріали справи, суд виходить із такого.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Згідно з частиною п`ятою статті 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Частиною шостою статті 262 КАС України передбачено, що суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін: 1) у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу; 2) якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

З огляду на викладене вище, суд виходить з того, що проведення судового засідання з викликом сторін у спрощеному позовному провадженні є правом суду, а не його безумовним обов`язком, навіть за наявності клопотання сторони.

У цій справі суд враховує, що: вказана справа стосується грошових вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у зв`язку з несвоєчасною виплатою передбачених законом сум. Вказана категорія спорів можу бути вирішена на підставі письмових доказів, наявних у матеріалах справи, а сама справа відноситься до справ незначної складності.

Суд також вказує на те, що у матеріалах справи вже наявні всі необхідні письмові докази, які дозволяють встановити обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

З огляду на характер цих доказів та предмет спору, суд не вбачає потреби у допиті свідків, призначенні експертиз чи отриманні інших доказів, дослідження яких обов`язково вимагає проведення судового засідання з викликом сторін.

Окрім того, представник відповідача, звертаючись з клопотанням, не навів жодних конкретних доводів, які б свідчили, що без проведення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін: неможливо забезпечити повне та всебічне з`ясування обставин справи; є потреба у наданні усних пояснень, які не можуть бути викладені у письмовій формі; необхідно допитати свідків чи дослідити інші докази, які не можуть бути подані та оцінені в письмовому провадженні.

Суд також зазначає, що відповідач не позбавлений можливості реалізувати своє право бути почутим у процесі: він уже подав відзив на позов, може подати письмові заперечення, додаткові пояснення, клопотання, докази, тобто користуватися всіма процесуальними правами в межах письмового провадження.

З урахуванням викладеного суд доходить висновку, що характер спірних правовідносин і предмет доказування у цій справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін для повного та всебічного встановлення обставин спору, а подане клопотання відповідача є формальним і не містить належного обґрунтування необхідності відступу від письмового провадження.

За таких обставин наявні підстави, передбачені пунктом 2 частини шостої статті 262 КАС України, для відмови у задоволенні клопотання представника військової частини НОМЕР_1 .

Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі обставини.

Позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 (правонаступником якої є військова частина НОМЕР_1 ).

Наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 01.11.2018 № 241 його виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення у зв`язку зі звільненням з військової служби (далі – день звільнення).

Із довідок військової частини, наявних у матеріалах справи, вбачається, що на день звільнення позивачу було виплачено грошове забезпечення та грошову компенсацію за 6 діб невикористаної щорічної основної відпустки за 2018 рік у сумі 2 531,30 грн.

Разом з тим, при звільненні позивачу не було нараховано і виплачено: грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016–2018 роки; індексацію грошового забезпечення за період з 23.04.2015 по 28.02.2018 року.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 05.02.2024 у справі № 560/19313/23, яке набрало законної сили, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації днів відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а також індексації грошового забезпечення за період з 23.04.2015 по 28.02.2018; зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а також індексацію грошового забезпечення за період з 23.04.2015 по 28.02.2018 включно із застосуванням січня 2008 як місяця підвищення доходів, який враховується для розрахунку індексації.

Це рішення суду має преюдиціальне значення для цієї справи щодо факту належності позивачу відповідних виплат та протиправності їх невиплати.

На виконання цього рішення суду відповідач у березні 2025 року нарахував і 14.03.2025 виплатив позивачу: 17 126,87 грн – грошова компенсація за 42 доби додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016–2018 роки; 100 794,28 грн – індексація грошового забезпечення за період 23.04.2015–28.02.2018 року.

Факт і дата виплати підтверджуються інформацією військової частини, довідками про нарахування та платіжними інструкціями № 973, 974 від 14.03.2025 року, наданими у матеріали справи.

Із довідки про складові грошового забезпечення позивача за вересень та жовтень 2018 року вбачається, що загальна сума грошового забезпечення за два місяці становить 25 312,96 грн, а середньоденний розмір – 414,97 грн;

Відповідач належними та допустимими доказами цього розрахунку не спростував і альтернативного не подав.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Також суд вказує на те, що адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення, вчинення дій або бездіяльності.

Отже, суд, оцінюючи оспорювані рішення, дії або бездіяльність виходить лише з тих мотивів, якими керувався суб`єкт владних повноважень при прийнятті рішень, вчиненні дій або бездіяльності.

Такий підхід неодноразово відображений у практиці Верховного Суду при вирішенні публічно-правових спорів, зокрема, у постанові від 21.05.2019 у справі № 0940/1240/18.

Спеціальне законодавство, що регулює порядок проходження військової служби та грошового забезпечення військовослужбовців (зокрема, Закони України «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»), не містить норм про відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Водночас, питання строків розрахунку та відповідальності за його затримку врегульовані статтями 116, 117 КЗпП України.

Верховний Суд у низці постанов (зокрема, від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22, від 14.03.2024 у справі № 560/6960/23) послідовно зазначив, що правові висновки щодо статті 117 КЗпП України застосовні й до відносин публічної служби, у тому числі військової, з урахуванням особливостей спеціального законодавства, оскільки останнє не врегульовує відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Отже, заперечення відповідача про повну незастосовність КЗпП України до військовослужбовців у частині відповідальності за затримку розрахунку при звільненні суд відхиляє.

Так, положення статті 117 КЗпП України ( у редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин), передбачають, що при невиплаті належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір власник або уповноважений ним орган має виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку; у разі спору – якщо спір вирішено на користь працівника.

Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (чинним з 19.07.2022 року) статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції, згідно з якою зазначене відшкодування виплачується не більш як за шість місяців.

У вказаних вище постановах Верховного Суду (наприклад, у справі № 560/11489/22 та в подальших справах 380/19103/22, 560/9586/22, 420/11416/23, 560/831/23, 460/42448/22, 560/6960/23) сформульовано підхід, згідно з яким: норми статті 117 КЗпП України у редакції до 19.07.2022 застосовуються до періоду до набрання чинності Законом № 2352-IX; до періоду з 19.07.2022 застосовується редакція статті 117 КЗпП України зі встановленим обмеженням періоду не більш як шість місяців.

Подальша практика Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (зокрема, у справі № 440/6856/22, постанова від 06.12.2024 року) деталізувала застосування шестимісячного обмеження до правовідносин, які тривали після 19.07.2022 року.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду, відступивши від окремих висновків, висловлених у справі № 440/6856/22, у постанові від 20.10.2025 сформулювала правовий висновок, що загальний період нарахування компенсації за затримку розрахунку при звільненні за статтею 117 КЗпП України не може перевищувати шести місяців, незалежно від того, якою редакцією цієї статті регулювалися правовідносини.

З огляду на дію закону у часі та на вказані правові висновки суд виходить з того, що: право позивача на компенсацію за затримку розрахунку при звільненні виникло з моменту порушення обов`язку відповідача здійснити повний розрахунок – тобто з наступного дня після звільнення; однак загальний період, за який може бути нараховано компенсацію за статтею 117 КЗпП України, не може перевищувати шести місяців.

Так, стаття 116 КЗпП України у редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин, встановлювала, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Рішення суду у справі № 560/19313/23 підтверджує, що позивач мав право на: індексацію грошового забезпечення за 23.04.2015–28.02.2018; грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016–2018 роки; ці виплати не було нараховано та не виплачено відповідачем.

Суд вказує на те, що індексація грошового забезпечення військовослужбовців є складовою їх грошового забезпечення і має систематичний та обов`язковий характер. Грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку при звільненні також є виплатою, що має бути здійснена у день звільнення у разі її невикористання.

Що стосується посилань відповідача на рапорт позивача про відсутність претензій, то навіть за наявності такого документа він не звільняє роботодавця від виконання імперативних вимог закону щодо повного розрахунку при звільненні та не змінює характеру виплат як обов`язкових.

Отже, суд зазначає про те, що на момент звільнення позивача 01.11.2018 відповідач не виплатив позивачу всі належні суми, що є порушенням статті 116 КЗпП України і створює передумови для застосування статті 117 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 наголосила, що: відшкодування за статтею 117 КЗпП України має компенсаційний, а не штрафний характер; при визначенні розміру такого відшкодування суд має враховувати принципи розумності, справедливості та співмірності, зокрема співвідношення між сумою несвоєчасно виплачених коштів і сумою середнього заробітку за час затримки, тривалість затримки, поведінку сторін тощо.

Ці висновки конкретизовано у згаданих вище постановах Верховного Суду 2023–2024 років, у яких суд касаційної інстанції, застосовуючи статтю 117 КЗпП України у редакції до 19.07.2022 року, допускала зменшення розміру відшкодування саме з огляду на критерії співмірності, тоді як до періоду після 19.07.2022 застосовувала обмеження шістьма місяцями, встановлене Законом № 2352-IX.

Крім того, у правових позиціях Верховного Суду наголошено, що: ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості не позбавляє працівника (у тому числі військовослужбовця) права на компенсацію за статтею 117 КЗпП України; відсутність коштів або бюджетні обмеження не виключають відповідальності за затримку розрахунку при звільненні.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25) дійшла висновку, що запроваджене Законом України від 01.07.2022 №2352-IX обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями визначає максимальну межу відповідальності роботодавця, однак не виключає застосування принципів розумності, справедливості та співмірності при визначенні конкретного розміру такої компенсації в межах цього періоду. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, у частині твердження про неможливість застосування критеріїв співмірності до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України.

Так, позивач просить нарахувати і виплатити середній заробіток за період з 01.11.2018 по 14.03.2025 включно.

При цьому, з огляду на наведені вище правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, суд не може задовольнити вимогу про стягнення середнього заробітку за весь заявлений період, оскільки це суперечило б: шестимісячному обмеженню загального періоду нарахування відшкодування; принципам розумності, справедливості та співмірності, враховуючи, що сума несвоєчасно виплачених сум (близько 118 тис. грн) була б кратно меншою за суму можливого середнього заробітку за весь період затримки.

Водночас, правопорушення носило триваючий характер до дня фактичного розрахунку – 14.03.2025 року.

З огляду на компенсаційну природу відшкодування суд вважає справедливим і таким, що відповідає сталій практиці Верховного Суду, визначити період, за який підлягає стягненню середній заробіток, як шість календарних місяців, безпосередньо попередніх дню фактичного розрахунку, тобто з 15.09.2024 по 14.03.2025 включно.

Такий підхід: відповідає вимогам статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, яка передбачає обмеження періоду шістьма місяцями; узгоджується з зазначеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду щодо загального шестимісячного періоду компенсації; забезпечує баланс інтересів сторін, враховуючи реальний розмір несвоєчасно виплачених сум і тривалість затримки.

Середньоденний розмір грошового забезпечення позивача, виходячи з довідки за вересень і жовтень 2018 року, становить 414,97 грн.

Цей показник відповідачем не спростований і суд приймає його як базу для розрахунку.

Період з 15.09.2024 по 14.03.2025 включно становить 181 календарний день.

Розмір відшкодування за статтею 117 КЗпП України за обраний період обчислюється як добуток середньоденного заробітку та кількості днів затримки: 414,97 грн х 181 день = 75 109,57 грн.

Отже, справедливим, розумним і співмірним розміром відшкодування є 75 109 грн 57 коп.

Одночасно щодо посилань відповідача на незастосовність КЗпП України до спірних правовідносин, то суд виходить із таких міркувань.

Як зазначено вище, Верховний Суд у низці своїх постанов прямо визнав можливість застосування статей 116, 117 КЗпП України до відносин публічної служби, у тому числі, військової, у частині відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, оскільки спеціальне законодавство таких відносин не врегульовує.

Із приводу посилань відповідача на рішення ЄСПЛ у справі «Меньшакова проти України», то суд вказує на таке.

Верховний Суд неодноразово у своїх постановах звертав увагу, що висновки ЄСПЛ у цій справі стосувалися конкретних обставин, пов`язаних із виконанням судових рішень, і не можуть автоматично переноситись на всі категорії спорів щодо компенсації за затримку розрахунку при звільненні.

Відтак, наведене рішення ЄСПЛ не спростовує права позивача на відшкодування за статтею 117 КЗпП України.

Щодо бюджетних обмежень, то суд зазначає про таке.

Відсутність або недостатність бюджетного фінансування не звільняє роботодавця від відповідальності за затримку виплат, що неодноразово у своїй практиці зазначає Верховний Суд.

Отже, доводи відповідача не спростовують факту його протиправної бездіяльності, а враховуються судом лише при визначенні періоду та розміру відшкодування позивачу.

З урахуванням викладеного суд дійшов до таких висновків.

Військова частина НОМЕР_1 протиправно не здійснила повного розрахунку з позивачем при звільненні 01.11.2018 року, оскільки не нарахувала і не виплатила індексацію грошового забезпечення та грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Це підтверджено рішенням суду у справі № 560/19313/23.

Така неповна виплата порушує вимоги статті 116 КЗпП України і є підставою для застосування статті 117 КЗпП України.

Позивач має право на відшкодування за статтею 117 КЗпП України, однак загальний період, за який може бути стягнутий середній заробіток, обмежений шістьма місяцями.

Визначення періоду з 15.09.2024 по 14.03.2025 та розміру відшкодування 75 109,57 грн відповідає принципам розумності, справедливості й співмірності та узгоджується із законодавством і сталою судовою практикою Верховного Суду.

Отже, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню: у частині визнання бездіяльності відповідача – повністю; у частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток – у межах періоду з 15.09.2024 по 14.03.2025 року; у частині вимог про нарахування та виплату середнього заробітку за період з 01.11.2018 по 14.09.2024 – відмові.

Інші аргументи сторін не спростовують висновків суду за результатами розгляду справи, які зазначені вище.

Щодо інших доводів сторін, суд також зазначає, що, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

У рішенні ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії», заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін.

Підстави для розподілу судових витрат у цій справі відсутні.

Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у зв`язку з несвоєчасною виплатою: індексації грошового забезпечення за період з 23.04.2015 по 28.02.2018 року; грошової компенсації за 42 календарні дні невикористаної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016–2018 роки.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.09.2024 по 14.03.2025 включно у розмірі 75 109 (сімдесят п`ять тисяч сто дев`ять) грн 57 коп.

У задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач:ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_3 )

Відповідач:Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ - НОМЕР_4 )

Головуючий суддя Є.В. Печений